Хапатися, давати інструктаж,
ключі шукати, трубку телефону...
Нагадує щоденності пейзаж
стовекторну індустріальну зону.

Хвилини рахувать до закриття
і бігти стрімголов до магазину...
Джейн Остин! Потребую відчуття
пріоритетів – прямо до загину!

Я згідна пізнавати глибину
похмуро-інтригуючого Дарсі*
і пробивать невидиму стіну
умовностей, що зібрані на марші,

повірити у будучність без хмар
щасливих пар (життя було недовгим)
і вигострити вишуканий дар
до довгих церемонних діалогів.

Я етикета вивченням займусь
і відшукаю ноти, книги, п’яльця.
Ні Уілоубі, ні Уікем** – присягнусь! --
не обведуть мене навколо пальця.

В твою епоху жадібно стрибну,
де все у ритмі задано-врочистім.
...Лише антибіотики візьму,
запас зубної пасти і дентистів.

2016


*Дарсі – позитивний персонаж роману Джейн Остин «Гордість і упередження»
**Уілоубі та Уікем – негативні персонажі романів Джейн Остин «Гордість і упередження» та «Розум і почуття».

О, шляк би трафив цю турецьку каву!
Навколо після неї –все не так.
В очах горить неспокою заграва,
скрізь —золото, смарагд, червоний мак.
Яскравий світ зухвало нахабніє,
немов дитя, бешкетне і пусте,
і задерикуватість моя змієм
повітряним строкатиться й росте.
Сновид довкола хочеться чіпати,
життя усіх поставити на «старт»,
зібрать, розцілувати, об’єднати,
струсити сміхом на невдалий жарт.
Сто бісиків клопочуться тобою,
як вправні самовіддані пажі,
і заростають буйною травою
обачності пристойні рубежі.
Все. Досить. За які такі дарунки
світ смаженими зернами пропах?
Час розірвати з кавою стосунки
І чай вживати. Бажано «декаф».

2016

Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(Годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
Про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
І кидає їх з крутизни.

Я вдам, що його не існує,
Що є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб’ється,
І я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
Зрадливо покине мене.


2015

Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.

Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.

Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропоморфізувала,

якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.

Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.

І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.

2015

Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами - ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.

...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє,—
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...

2015

Мег вийшла із душу, рум’яна й пахуча.
Джон митись іде після неї.
Дзвінок—і у банний рушник загорнувшись,
іде відчинять вона двері.

Біл—друг і cусіда її й чоловіка—
невчасно стоїть на порозі.
Про Джона спитав і сказав, що пізніше
зайде...та «відчалить» не в змозі.

Виймає, нарешті, він доларів пачку
і Мег віддає половину,
якщо лиш рушник вона трохи ослабить
й до пояса спустить, скажімо...

Подумала Мег: «Я нічого не втрачу»,
Неспішно напівоголилась
й на доларів двісті—свій чесний заробок—
ледь збуджена, враз збагатилась.

Біл знов пропонує-- таку саму суму
заплатить він тут, на порозі,
як тільки рушник вона зовсім відпустить,--
нехай він лежить на підлозі.


Одержить вона двісті доларів знову,
Й на цьому скінчиться їх бізнес.
«Since I’ve got that far*,--Мег подумала слушно,--
то вже відступати запізно».

Вертається, втішивши Біла цікавість,
й прибутку радіє, як дару.
«Так хто там приходив?»--лунає із душу
крізь хлюпання, пирхання й пару.

«Це Біл був!». І тут долітає питання
До Мег від її половини:
«Приніс він чотириста доларів, врешті,
які вже давно мені винен?».

*"Якщо я вже так далеко зайшла..."

2015

Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»

І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.

Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».

Отак по всьому світі—і люди, і країни
занепадають духом, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
2014