Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.

Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.

Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.

І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.

2019

Споріднені душі на спінених конях
стриміли крізь час і пустелі безсоння,
летіли до цілі, стрічались нечасто
під небом холодним примарного щастя,
і що їх ріднило? і що їх єднало?
та кров, що водночас в обох пульсувала?
взаємне відлуння? задавнений спогад
у зарослях сонних, де більше – нікого,
і де лиш єдине дає тобі сили –
тепло перелітне сердець розпашілих,
отих, що прямують нечутно і струнко
по різних дорогах в одному керунку?

Одна завершила призначену міру,
та тінь її лине розпластаним звіром
у смертнім високім своїм супокої
по темних вибоїнах тверді земної,
від неї – не суму одвічного клекіт,
а чуда гарячий євангельський шепіт.

2019

Без жару пристрасті, із тихим розумінням
я напишу тобі чи віддано промовчу,
і слово вдумливе не гратиме промінням
і не звучатиме вагомо і пророче.

Його я з досвіду сплітатиму поволі
(така освіченість дається не одразу),
щоб вистеляло завитки твоєї долі,
без тіні осуду, без прикрої образи.

З роками стало все прозоріше, простіше,
турботна лагідність доглядачкою вкралась,
і найприроднішим здається серед тиші
в досвітніх помислах утвердити: «так сталось».

І що ті пристрасті, минучі і буремні?
Гілки у вікнах – перестуджені і голі.
Далеким поглядом вимірюються темні
і зачаровані шляхи твоєї долі.

2018

Я дружбу вищою вважала за любов.
У серці відданість видзвонювала лунко,
ставала зустріч кожна віщим подарунком
і розбиттям залізних дарвінських основ
про потяг вижити – усупереч всьому,
людську розділеність, суперництво, самотність.
І не лякали вже років невідворотність
і засторога про суму і про тюрму.

Та дружба теж, бува, подібна на міраж,
що тішить око, виринаючи в пустелі,
в душі розкручує барвисті каруселі,
з глибин викопує зухвалість і кураж,
в траві одружує синицю з журавлем,
їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,
і серцю ссохлому наказує «розвинься!» --
-- і пломенить воно розкриленим кущем.

А потім стиха і невпинно відступа
ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,
і вже орудують настійливо і справно
вітри відчуження... Ганебного стовпа
ніхто не ставить, бо не названо причин,
ані образ, ані свідомих винуватців.
Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,
без довгих роздумів, без жалю і провин.

Не згірше любощів, минає і тепло
того, що прийняте за дружбу випадково,
і ти готуєшся, що час розвіє знову
усе, що серце із довірою знайшло.

2018

Поставити на карту – і програти,
бо спомин давньолітній підморгнув,
бо знов надія вбралась, як на свято,
а човен, що протік і затонув,
якимось дивом винісся на хвилю
й, лукаво роззираючись, пливе,
любов, колись зачахла від безсилля,
заворушилась, стріпується, зве...
Поставити на ту ж пропащу карту –
і втратити себе, немов колись,
хоч знала – нерозважливо, не варто,
і ось тепер --- милуйся і дивись
на розклад той самий, тієї ж масті,
із тими же очима короля,
в яких – чи знов судилося пропасти?
Та вже запізно...
Простором гуля
порожній місяць – зім’ята бляшанка,
і валяться зірки, як доміно...
Ти ж думала, наївна, як школярка,
що з тим усім покінчено давно.

2018

За гранню доброго і злого, де позавидимість гуде,
зросла раптова примха Бога, коли замислив він тебе,
бо так бродив у нім неспокій, піймавши ум його сильцем,
що сотворив він хмарний профіль напівуламком-олівцем.

Він гуркотів, дощами крапав, жалями зливи обливавсь,
сміявся він і гірко плакав, і без надії сподівавсь;
струмки з вершин спадали шпарко, і гори кидались у них,
злітали гейзери у парках в кошлатих шапках парових.

І у потугах верхолазів, у тім, що сталось і гряде,
він малював тебе в екстазі в надії виразить себе
і розділить самотність Бога... Коли ж йому забракло сил,
він безборонного, тремкого тебе в долину опустив,

де часу рухаються жорна, і погляд в небо – тільки мить,
де необхідність невідпорна і де любов не захистить...

2018

Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.

Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.

Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Cпогадів піну збиваєш.

Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила

Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.

Це — час відталих і щасливих сліз
(хто вигадав, що плачуть тільки в горі?),
окриленої щирості поріз
в зустрічному – до єдності – напорі,
нежданніша з усіх земних погод,
стрімка, непрогнозована, раптова,
що укрива цілунками щедрот
правдивого зворушеного слова.
Чи ж серце пожаліється на те,
що мре надія, марна і остання,
коли воно, як соняшник, цвіте
на пагорбі полеглого кохання?
О, плач-щеміння зрушених пластів
що – у гарячій первісній основі!
О, гул новонароджених світів
із залишків загиблої любові!

2017

В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),

відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось — знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.

Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.

Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.

І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.

2017

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

Коли мине зачарування,
чи ти любитимеш мене?
Чи годуватимеш з руки
пташиних днів моїх дрібниці?
Чи мерехтітимуть дарма
мого життя сталеві спиці,
тужні сплітаючи роки
у безголосся вовняне?

Куди вертатися мені,
як любий край твій охолоне?
Нема сумнішого за дім,
що був роками без тепла.
Я повернуся, мов чужа,
із самовільного полону
і на колінах розкладу
в дорозі знайдені дива.


2016

Байдуже пишеш – відповідь приходить,
вкладаєш душу – слова не почуєш.
Стежками невідомими кочує
послання електронної природи.

Листком осіннім, пущеним за вітром,
сухими ланцюжками кодування...
Це плід мого смішного сподівання,
мій віхоть випроміненого світла.

Гудуть вітри, однаково застудні,
обманюють надії перелесні
чи то на електроннім перехресті,
чи то на чорноземному безлюдді.

2016

Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом

нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.

Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?

2015

Він мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай — мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли —
І, як приречені, наповнюємо змістом…

Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.

Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.

Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...

*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»

2015

Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.

Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.

І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.

2015

Ніколи не кружляти сном,
в якому б Він мене чекав?
Не стати хвилею й човном
під “Dance me to the end of love”?*

Біжучих, ламаних вогнів
не чути в розквіті судин,
щемливі русла всіх часів--
у жмені стиснутих хвилин ?

Не плакать сліпо, навмання,
і у зірок питати знов,
як на балконі хлопченя,
що вперше звідало любов?**

У хмизі витоптать вогні,
не допустить нових заграв?
Лиш той повірив би мені,
хто би цілком мене не знав...


*Leonard Cohan https://www.youtube.com/watch?v=IEVow6kr5nI
** Максим Тарасівський "О множественности миров" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538

2014

Настане час — і зміни заберуть
цю містику стрімкого упізнання
себе в чужому; випаде в кристал
між нами все й закам’яніє в «досвід»...
А, може, зачарованих сновид
танцююче підмісячне купання,
почавшись у потокові земнім,
триватиме в позачасовий простір?

Як добре — не гадати наперед,
коли загасне зустріч випадкова,
круті падіння знаючи давно,
віддатися розгойданому морю
і чути, як стихії гомонять —
до глибини сягає їхня мова!
Як хочеш — ти про все їх розпитай,
бо я про найдорожче не говорю.

2014

Я покинула себе і у тобі заблукала,
А твоя мені країна вдвоє краща, ніж моя.
Я б в ній гралась, як дитина, і днювала б в ній, і спала,
Все в ній —любо, все —новіше, лиш хазяйка в ній -- не я.

Знаю, скоро доведеться покидати мені казку,
Доки нам обом не стало вкрай незручно, на біду,
Та до того, як прощатись, ти розрадь мене, будь ласка:
Що, якщо назад дороги я до себе не знайду?

2015

Я визнаю одразу --ти правий
джерельною гіркою правотою.
Негоже заперечувать мені,
говорячи: реальність —стошарова.
Хотіла б я це визнати чи ні,
жорстка і неспростована основа
тримає цей порядок світовий
і вберігає волю від застою.

І навіть наш старий облізлий пес —
боржник твого похмурого сумління,
холодної твоєї сторони
й природно-недовірливого стану.
А як із ним вистибували ми,
забігши на батут самообману
в надії, що страховкою чудес
ймовірність виключається падіння!

2015

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

Ти мовчиш—невже все безнадійно?
День-у-день тріпочемось безкрило.
Я вдаю веселість натурально--
В тебе це виходить через силу.

Пожартую—і короткий усміх
Прояснить на мить твою утому,
І пройду я в цю щасливу хвилю
По воді, неначе по сухому.

Як же помогти тобі, мій друже,
У гризучій схованій зневірі?
Жити у душевному безсиллі—
Ніби затягнути харакірі.

Переможний, ти не сподівався,
Що туман у плаванні огорне,
Що стихія буде непідвладна,
А кермо на судні—бутафорне.

Не твоя волить у хаті воля,
У ногах—чужа тобі дорога,
І болить мені твоє мовчання
І усмішка докору німого.

Стоячи розгублено ізбоку,
Дивишся—не можеш відповісти,
Хто ми є: творці чи виконавці?
Хто ми є: актори чи статисти?

Ти мене в біду свою не пустиш--
Гордості на це у тебе стане--
Я залишусь співчутливим свідком,
Мій срібноголовий капітане.

2014

Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.

Хай каже мені сенс — тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви.

Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина — день у темряві потоне...

2014

Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.

Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати -- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
шепочу я тобі сьогодні своє благальне «не зникай».

2016

Ти знаєш, кохане, що цього не буде—
ми так вже про це говорили багато!
Не треба весь час відкривати сторінку,
не треба у скриньку щомить заглядати!

Не треба вночі прокидатись—«а раптом?»,
боятись покинути дім на годину,
раз-по-раз нав’язливо тиснути кнопку,
бо так вже чекаєш чогось—до загину!

Спинися, ти ж знаєш умови контракту--
і все-таки Всесвіт хнюпливо морочиш...
Ти вгадуєш правильно--цього не буде,
і саме тому, що ти так цього хочеш!

2014

І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015

Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.

Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.

Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.

Я сильніша тепер, бо, здається, вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.

2014

О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,

і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.

Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.

Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».

Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.

Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?

2015

Коли звертаюсь я на «Ви»--до багатьох говорю, схожих
на Вас, хто в вимірах своїх мене б, блукаючи, зустрів.
Говорю я до журавлів,собак, дельфінів, перехожих,
подібних кольором думок,як це буває у братів.
Я адресуюсь до століть-- до Ватерлоо і Помпеїв,
гоніння, ризику, і втеч в стрімкім польоті верховім,
до тисячі палахкотінь— тілесних виявів ідеї,
що мимохіть створила й нас у цій долині живоснів.
О, я не дам себе піймать на маячливу унікальність,
якою кожен дорожить і інших ловить на блесну.
Лише позбудешся її— облич коханого—безкрайність;
там Ви зустрінете мене, і, може, навіть не одну...
Отож довіртеся мені, коли душа моя радіє.
Не буде докорів і сцен, лукавства зайвого у грі.
Моя любов—до джерела всіх різновидів аритмії,
які судилися живим в земнім колодязнім дворі.

2014

Гойдатися в колисці натяків,
напівшукань, напіввідвертості,
щоб без лукавства і без хитрощів,
лиш погляд в погляді— на відстані.
Узнала я про те, як хороше
в човні солодкої непевності,
який пливе на спині течії
без маху весел і без пристані.

Спать у сувої неможливості,
коли, на жаль, немає вибору,
коли, на щастя, нема вибору,
бо ми давно—нитки у вишивці,
й замилувавшись розмальованим--
усім, що не для мене,-- віялом,
гадати, що з роками вицвіте,
що розпадеться, що залишиться...

2014

О ніченько, солодка і жадана!
Здається, все довершу, що не встигла,
додумаю, відчую, надолужу,
напишу всім, хто ще листа чекає,
за немічних і хворих помолюся,
про день, що змарнувала, пожалію...
Що білий день? Можливостями дурить,
якими так нелегко скористатись.
За кожною з можливостей—питання,
за кожним із питань—іще десяток.
І тільки надвечір’я обіцяє
жаданий спокій, і раптову ясність,
і вдячність, коли знову сьогодення
у вічності бездонній потопає...

2010

Який є простір в німоті, який протяжний білий шовк!
Вгорнусь у нього з головою і пропуcкатиму крізь пальці.
В гніздо невимовлених слів , в тепло неведених розмов
зійдуться значення усі і всі повернуться блукальці.

Уголос стверджена любов стає нерідною устам
і анонімність ще не раз вона захоче повернути.
Я захищаю нас обох, не довіряючи словам
те, що можливо зберегти в невизначенім «може бути...».
2015