Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин

святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.

Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.

Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.

2017

Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.

2017

По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя — вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз... Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре —
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже — все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...

2015

Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.

Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.

Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.

2016

Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?

2016

Здрастуй, тишо—і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче—і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.

Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?

Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...

2010

Я слухаю нічну порожню мушлю
у плямах і прожилках синюватих
розкритого над вулицями неба,

перетинаю тишу непорушну,
що пружиться губами розказати
про сни віків, задивлених у себе.

І доки я витягуюсь струною
в передчутті уловлених вібрацій
у відгомонах внутрішнього слуху,

уважний всесвіт слідує за мною
і, взявши у дерев затвердлі пальці,
немов до мушлі, припадає вухом.

Стоять дозорці з гривами чудними,
в біжучих хмар -- розірвані сорочки,
дорога—мов невільниця розкута.

Ми з тишею йдемо глухонімими,
обмінюємось символами мовчки
в надії щось приховане збагнути.

2015

Чудес не буде — лиш червневий вітер
підноситиме випрану білизну
на мотузках, і три троянди білі
гойдатимуться разом у вікні,
яке б давно годилося помити...
Вона погляне дійсності у вічі—
— холодна правда виламає двері
солодкої довіри і позбавить
безпечних снів у коконі ілюзій.

Її потягне кинутись у вир
розбурханого юрмища людського,
де душі перестрашені шукають
простої справедливості для себе —
— але й її на всіх не вистачає...
Як це життя прожити без чудес
або без боротьби, яка п’янить
обіцянкою гордого здобутку?
Образитись? Дозволить, щоб зневіра
підточувала страх самої смерті —
хоча б одним із страхів стане менше?
Як можна зберегти лице своє,
надію, що тебе пізнають предки,
батьки і друзі, що пішли у вічніть?

І доки вона гірко спогляда,
просочуються краплями в минуле
вона сама,її червневий день,
розвіяні врочисті простирадла
на мотузках, і вже вони стають
неправильним тремким конгломератом,
що осідає в пам’яті на дно
і виринає чудом випадковим...

Колиска теплого дощу—
У плиннім шелесті первиннім,
І вся небесна благодать
Стіка, співаючи, крізь ринви.

Ожилий простір позира
І ловить чулим сірим оком,
Як блискітливих міріад
Стібки зшивають ненароком

Учора й завтра, верх і низ,
Дахи, машини, лиця, брами,
І ті, кого давно нема,
Здається, знову поруч з нами.

Ми знали—збудеться усе,
Що серце снило і бажало,
Тугі розв’яжуться вузли,
Неначе їх і не бувало,

Бо наступає теплий дощ,
Нас обіймає, як рослини,
І переносить на руках
У паралельний світ гостинний.

В цю герметичну теплу ніч,
у скрині запахів і тиші
ковзає хутром моя тінь,
мов по натертому паркеті,
і є задушливе чуття--
все це сплановане раніше
і ми у ватному бутті--
немов фігурки у макеті.


Знайомо тьохнув соловей—
пристав, невидимий, до гурту,
і все це ніби вже було
в тісному сні в якомусь часі:
усіх зібрали нас тоді,
і хтось затишну неба стулку
як ляду, тихо опустив,
в оббивці ситцево- квітчастій.


Як завершить експеримент,
мета якого невідома?
Чи пальми пластикові ці
хтось планомірно переставить?
Мов порожнистий той горіх,
ця ніч підступно- невагома.
Хтось в ній слідкує і мовчить,
і безіменним правом править.

2015

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Нічне холодне небо, в’язь зірок,
скляних гірлянд усміхнені вітання,
річних подій розмотаний клубок
і наші неможливі сподівання.

Лапландія, Лускунчик, Герда, Кей,
веління Королеви Снігової...
Тримає все міцний морозний клей
у зоряному чистому покої.

Нема нічого зайвого навкруг—
ні каменя, ні пагорба, ні гілки;
лежить застиглий вибілений пруг
замерзлої підмісячної спілки.

Зіщулившись, сповільнюється час,
і годі розібратись до світанку:
це вічність мерзне кригою у нас
чи ми, як лід, подзенькуєм у дзбанку.

2014

Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність , за невміння...

2015

Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).

Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.

Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.

Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.

Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?

О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.

2010

В нічнім тумані ліхтарі,
і зачепившись за деталь—
за медальйони камінців
в підніжжі подихів -дерев,—
ти перетворюєшся на
всезріючий, як око, нерв,
який читає поза всім
ожилих символів скрижаль.

Шатнулась видимість за ріг--
та, що дзвеніла нами вдень,
майнула в просвіті нова--
в простому, з льону, полотні.
На цім нестикові площин
піймати можна в напівсні
легкий, у хрестиках поділ,—
розв’язку втомлених ідей.

Блакитно-порожньо в руках--
ключів немає до біди,
але в душі тепліє дар
тонких миттєвостей земних--
міцне коралове знання,
намертво вросле, як поріг:
«Повинно сповнитись усе,
так має бути...підожди».

2014

Дніпро печаль мою обмиє
(а вітер висушить лице),
застуджений і сірий Київ
її по схилах рознесе,

прошиє гуркотом тунелей,
затопче тисячами ніг,
ковтком тролейбусних форелей
здійме з перетину доріг

і, розкидаючи по плитах,
розкотить площами її,
вечірнім чаєм не зігріту,
залишить осадом у сні...

Серед забутого з роками
раптово зблисне, як кришталь:
Дніпро з’являвся, срібнотканий,
і лікував мою печаль.
2015