Якась дивна така, ніби і з тобою, та в думках далеко і дивлюсь у твої очі, авони як океан все поглинають і не відпускають. Отак і всюди – ніби в суспільстві та все одно якась чужа, та не тільки їм – іноді й сама собі чужа, й себе не розумію і зробила би не так чи так – хто ж мене знає. Сумління завжди вбивають і не дають іти далі , вони просто сковують і бракую того повітря. А його і так бракує, а так зовсім немає. Хочеш як краще , а виходить, як завжди. Ніби стараєшся , та хіба хтось оцінить, а, може, як я цінить і мовчить. Чому нам так важко похвалити чи менталітет такий чи власне ЕГО. І я це розумію, вроді би не дуже й слабка, а переламати його не можу. Якось би таак, ну , майже завжди чекаєш тої руки допомоги – і завше на ті самі граблі – бо ж добре усвідомлюєш і знаєш, що її немає . А так хочеться вірити у ту добру казку, у цей віртуальний витвір уяви, але ж свідомо знаєш , що його немає. Це просто загородження себе від болю, коли мозок усвідомлює весь потік того страху і болю просто закриває тебе в самій тобі – це як анестезія – швидко й ненадовго. А пробудження ще драматичніше ніж початок, бо тоді хоч не знаєш ,що буде, а тепер усе по колу. Та хіба буває, що відпустить . Ні, просто затягнуло, ненадовго, до перших спогадів чи знайомих слів.
Дівчур Христина

Таракани в голові
Кажуть, що таракани в голові є у кожного, а в моїй їх просто невиносимо багато. Признаюсь чесно, з ними дуже важко примиритись, а ліквідувати просто не можливо.Напевно їх багато тому, що велика фантазія чи уява. Виводила різними шляхами – намагалась потравити алкоголем, ходила перевертом на руках, але ні в яку. А з ними важко – бо люди тебе розуміють не так, як твої таракани в голові і коли просто ламаєш загальноприйняті шаблони просто натикаєшся на те, що всі розуміють все навпаки – хочеш не заважати – розуміють, як ігнорування, думаєш, що хочуть тебе чути – виходить що зовсім і ні, а , може й так – та картаєш себе за це, що не знаєш як зробити краще. Підходити чи не підходити, ігнорувати чи говорити, вийти на середину чи забитись у куточок. Іноді здається, що немає впевненості, може треба більше себе любити, але боюсь переборщити. І так важко з самою собою. Знаю, що не суттєво, знаю, що не важливо, знаю, що є набагато важливіші справи і не зациклююсь, але деколи просто через своїж вчинки – ком у горлі. І чого я така? Іноді просто відчуваєш порожнечу після цього питанняі все лечу шкереберть. Відчувваєш пустоту і розумієш, о не хочеш,щоб так було, а перестребнути через себе не можеш чи не хочеш….або немає часу. І ти така одна…Рятують лиш дитячі руки, які, не зважаючи на все, все пригортають тебе до сбе і все одно їм скільки тих тараканів у твоїй голові.
Дівчур Христина

Не розумію людей, не розуміють мене і з цього великого непорозуміння падаю на саме дно. Розумію, щоне можливо всім вгодити, що не можливо бути такою, як хочуть усі, але не можу нічого з собою вдіяти. Ціле життя воюю з собою, борюся з думками і своїми ж вчинками. Навіщо й сама незнаю, але як це все виснажує !!! І інколи стаю, як пустеля – без води і сухо, глухо й нечутно. А так хочеться просто по-людськи перепочити, виспатись в кінці-кінців, розтеляю, лягаю і знову вони… як нашестя, різні і гарячі, протидійні слову в слово… думки роздирають на частини. Як же це втомлює, боротьба, ніч і безсоння. Кажуть, це стрес, але він беззупинний, і заспокійливі не допомагають. Забагато картин у голові, болісних картин, завелика уява, а пожаліти себе не в силі, бо комусь гірше ніж мені і боряться не із собою, а наяву, до крові, до смерті…
@ Дівчур Христина 2015р

Приходиться подорожувати рідним містом щодня, при чому це займає досить немало часу у повсякденному житті. Пробігаючи сірими буднями у буденній метушні й не помічаєш ту красу. Та коли це не залежить від тебе і часом керують просто обставини у які попав пересувний засіб у якому ти знаходишся замічаєш ті речі, які не бачиш ніколи, все життя живучи серед них. Це Львів, це його шарм, його історія, хоч інколи і хочеться втекти кудись далеко і де його немає, та то напевно не від нього, а від себе, від людей. Будинки обскубані і фасад уже давно не вкривався новими фарбами, та може й не треба, якщо не враховував пару заглибин, які здалося б замаскувати, він виглядає старовинно, і ти наче в музеї, підмічу, в безплатному музеї. Фасадн маленькі скульптуру додають чарівної загадковості. Він, нерозгадани, як жінка, мужній, вільний, як чоловік і по – дитячому чарівний і веселий. Бачиш небо, помічаєш людей, зазирнеш у очі просто людині у паралельному автобусі, та інколи й у саму середину, так, якби ти знав його давно. А він такий, будинок за будинком і фотошопа не потрібно, просто собі вінтажний ретро-Львів.
@ Дівчур Христина 2015р

Стихає, сідає за пагорб українська доля чи це у нас кров'ю в історії написано «не жити», а боротися усе життя чи може хто прокляв ??? Все нам, нами і по нас, а дітей, внуків за що … Чорною хмарою накрила всю країну, свої своїх здають за кусок пачки з долларами. Мабуть, немає у світі вже людей, одні нелюди, звірі. А в голові вибухи, як на землі, а інколи ще гучніші. Немає, нікого немає – ти і серед звірів. В натовпі і себе не відчуваєш, і сліпці ведуть тебе до перемоги. Ба ! Навіть не сліпці, а зрадники ведуть і загоняють в глухий кут для кількості смертей, а ти просто сумна статистика, ті, яким висловлять співчуття , якщо виживеш. «Залишся живим», калікою чи хворим довіку у країні, де нічого не міняється і мужновладці знову плюють тобі за плечі і тихо сміються по бокам, патріоти, в чому ж суть??? Калікою… в державі, де немає ліків для героїв, де не можуть полікуувати захисників, де хватає лише на дорожезні машини і для своїх, переховуючи своїх синочків, дорогоцінних, вони цінніші ніж чужі, чужі люди, чужі серця, а ножем по чужому серцю можна, не відчуваєш тоді болю – тільки співчуття.
А вмираєш ти за що ? За чиї очі, за чию машину. Божеволію від відчаю, розумію, що треба вірити у перемогу, теж хочу вільну Україну, та не можу, очі бачать те, що бачать, чого б не хотіли бачити. Тону, тону у сльозах і відчаї, а коли попустить незнаю…лиш надія, та згасає.
@ Дівчур Христина 2015р

Хто я, чи що я значу у цьому житті. Напевно, кожен з нас задається цим питанням рано чи коли уже пізно. А чим дальше вглиб, тим гірше, чим свідоміші ми стаєм, тим більше непотрібні цьому світові, і відбувся вихід у реалії буття. По логіці мало б виглядати навпаки – досвід плюс сформовані реалії, плюс стабільність в особистому житті (ну цей пункт не завжди рушійний, але визначеність чого саме на цьому фронті точно є), прагнення до саморозвитку і отримувати фінансовий дохід. Так чому ж всеодно лунають фрази – «не будете Ви, прийде хтось інший», «на ваше місце 100 і більше кандидатур», «ніхто Вас тут не затримує» і т. інше. Це тактика компанії, залякування чи один із методів маніпуляції. Незнаю як на кого це впливає, а мене такі фрази ступорять і бажання працювати відкидує, ну так на метрів 100 і то з похибкою. Замість того, щоб «збивати сметану» я у нею просто грузну і отак по дурному валю на себе той тягар і просто відчуваю себе, як при великій невдачі. На мене більш позитивно впливають фрази – «давай, давай, ми це зробимо», «хто як не ми» і все в цьому русі». Напевно, як і на всі, позитив прагне позитива і відразу ж вимальовується ціль і прагнення її досягти, відчуваєш себе цінним, а недооціненним, або ще гірше - НЕВДАХОЮ.
От цікаво, чому у нас в країні практикується в більшості лиш політика залякування. Я думаю, що у нас в країні і так масу проблем, а замість підтримки отримуємо стрес і на роботі, а так хотілося б бути професіоналом. Та чи існують вони взагалі чи їх можна занести у червону книгу, як вимираючий вид. «Незамінних немає», отак і відчуваєш себе, замінним іксом і невідомим ігриком. А, можливо, це просто моя величезна фантазія, яка показує картинки, кроків так двадцять наперід. Та вуха слухають, всмоктують і не віддають…
@ Дівчур Христина 2014р

Чавка лимонна
Лимон жовтий, жовтий колір сонця, сонця або останнього блиску перед затемненням. А коли лион витиснути , то він який ?? Як розчавлені надії міліонів, чи може розбита лиш одна , одна- єдина, до якої прагнули і недотягнулися, а, може, просто сподівання. Ненавиджу за двоякість свій характер, як боротьба однієї частини з іншої, переважно це відбувається між двома людьми, а не в одній і в середині, за безліч подій, за безліч вражень, за безліч розчарувань. Добре або погано, ніякої тобі серединки у самій собі. І жодної надії на спокій, тільки сон інколи допомагає, якщо не нафантазує ніяких снів, а таке рідко буває. Навіть незнаю чи то добре мати таку велику уяву, так можна і збожеволіти, був і такий період коли жили у віртуальному світі, ссама собі створила, менше болю і розчарувань, та як потім трудно було прокинутись . і чому все воно виходить з точністю до навпаки. І вроді би ніхто нікому не бажає зла, а в країні війна, і вроді би ніхто не бажає смерті, а кращі вмирають, вмирають молоді, і вроюіби все ми вже давним-давно зрозуміли, і знов на ті самі ж граблі, і вроді би прагнемо до світлого майбутнього, та страждають діти. Отакі ми ненавчені і незрозумілі та все такі тягнемся до сонця …
@ Дівчур Христина 2014р

Розпач чи шаленство? Повна безвихідь чи нескінченна безкінечність ? Розумно сказані питання, красиво підібрані слова, але насправді пустота і ні про що. І так як наша влада вроді би за нас, а лише висловлює співчуття, і нічого не робить. Повне розкрадання, повне безчинство все доведено та нічого не роблять, говоримо вслух та вони неначе позатикані вуха баньками і роблять вигляд ніби й не чули. Хотілося перемін та нікому міняти, міняють хіба гривні на євро. Хотілося без хабарів – та все одно запхають, та ще й пропхають, бо скажуть скільки дати. Пливемо за течією і нема вже сили борсатись – привикли вже нічого не робити, а де ж взяти ті переміни. Страх охоплює аж до вісків – невже все було марно. Люди у розпачі, та нема кому помогти, як завжди у нас в державі – поможи собі сам. Навіть ранених нема кому полікувати – збираємо гроші на операції. Та що ж то за жах такий – та чи колись це закінчиться ??? Чекають підмоги хлопці – та поки прийде наказ і виконають, то вже напевно помруть, а їм ще б жити до ста літ і горя не знати. Та що бачили наші прадіди, діди – горе і кайдани. Може то проклята земля, а може пекло ? Люблю її, та терпіння не хватає, збиває з пантелику, і плентаюся, мов божевільна. Усвідомлює горе матерів і нема що сказати – уста німіють і не можуть передати розпач, не можуть передати біль, розум закривається від болю – і чим поможеш. Опушені руки, країна в жалобі, у вічній жалобі і більше не витримують очі… Світлая Вічная пам'ять… і порожнеча і світ вже неяскравий, тьмяний і жорстокий… без Вас…
@ Дівчур Христина

Слабка, гаряча і нестримна лечу у прірву страху. Прірву небуття і невизначеності і пірнаю все глибше і глибше і інколи здається, що уже не випливу, та вода виносить наверх – нахлепаюсь повітря і далі тону. І так сотні тисяч раз, а так хотілося би дихати на повні груди, огортати очима повітря чистоти, радіти душею, а опиняюсь в бездні і безумстві, яке не в силі зупинити ніхто. Затоптала надію в собі, втопила у сльозах свою мрію, та очі пусті, немає води навіть поплакати, то внутрішні сльози, а вони в стократ гірші за звичайні, бо душать і затуманюють розум.
Убили, забрали, розграбували силу землі і звідки черпати натхнення. А в людях не залишилось вже нічого людського і в мені – лиш черствість, сухість і відчуття пустоти.
За що ? За що себе нагнітаю, чиї цілую очі перед сном, які слова обманом проникають у мої вуха, які дії нав’язують і наказують виконувати….Огортаюсь ковдрою, а вона не зігріває, її теплий запах і лиш засіб для огортання. Руки опускаються, як чую новини, виснажую себе якнайбільше, щоб просто впасти і заснути і навіть це не завжди виходить. А в снах броджу по лісах, окутаних туманом, де немає нічого живого й поживного, чекаю світла в кінці тунелю, та його нема.
Спастися, вибратись на берег, знайти цей довгожданий шлях- та чи можливо ? Шукаю виходу – та не знаходжу, шукаю мрію – та вже не мріється, шукаю стежку – та вона не стоптана. І вже не знаю, що шукаю, мирного неба над головою і в голові…


@ Дівчур Христина

А небо чисте, темне і прозоре. Усе разом, водночас
Хіба таке буває? Буває… Зірки оточили його і одна біля одної все ближче і ближче, та все ж гадають що тримають дистанцію, «горді і ексклюзивні», - так вони собі думають, але насправді як сестри всі одна в одну. Та вони ніколи не признаються що це так. А вітер їм в поміч, заснув. Так тихо й спокійно, що хочеться зірвати цей сокій, вже набираю повітря в легені і майже випускаю слова, і вже майже подих першого крику вилітає з вуст, та раптово для себе зупиняюсь. А може й не треба порушувати цей спокій, хіба мало шуму у мене в голові!? А моїй голові завжди шумить, кипить, каламутить і думки наввипередки суперечать самі собі, що інколи навіть я не можу вставити навіть слова. Не привикла до спокою, не привикла до такої степені, що якщо так і буває (хоч це буває вкрай рідко), то цей стан чомусь бісить до кінчиків ніг, але не сьогодні, тільки не сьогодні. Сьогодні добре…хоч на декілька хвилинзабутись і просто відчути цей неймовірно божественний спокій…

@ Дівчур Христина

Ліс безшумний і надійний, безмежно привітний і сі страшний водночас. «Спілкуєшся з природою, черпаєш сили із землі», - як кажуть, та залишашся на самоті з собою. І пролітає життя, чуєш согади позаду, заплющуєш очі і летиш у далечінь. А під ногами листя, сухе, зів’яле листя, скрекотить і хрустить під ногами. Ліс знає забагато таємниць і ніколи їх не розкаже, він краще ніж психолог полікує душу – слухає і не перечить. Кажуть, свідки довго не живуть, тому і винищують ту красу напевно люди, він безслівно тримає таємниці та все-одно комусь заважає. Єдине, що дратує це комашня і комарі, що лізуть до рота. Ліс співає свою пісню і не чека ніяких дій, не очікує від тебе нічого, не покладає сподівання – він просто залишається таким як є – без фальші і без зазіхань. І я відкриваюсь йому, не чіпаючи нічого і нікого, просто вивільняю душу, вивільняю душу від непотрібних миттєвостей, які так сильно душать.

@ Дівчур Христина

Втома, тьмяна лікарня
Тихо, але неспокійно, йду лікарняним коридором, піднімає одну ногу за іншою, ніби під ритм серця, але ні серце б’ється швидше ніж я йду, це точно, однозначно. Коли перебуваєш тут, то все, що оточує ніби видається хворим. Страшні, порепані стіни, стара пожмакана постіль, ніби і чиста, але все ж шита перешита, свою принести не встигла, бо бігла до дитини з роботи, тьмяне і не прозоре світло, воно ніби вже й давно втомилось бути таким хворим і тусклим, та такі порядки – інакшого немає – економія на людях. Про туалети я буду мовчати, так казала чоловікова бабуся – «мовчи дурна , менше гріха», вони так жили , в таку епоху, коли треба було бути покірним і виконувати все, що кажуть, і я їх не осуджую, і ніколи не хотілося. А може й треба було б кричати, а що воно дасть ? І чому так і чому не інакше ???
Хоч сама не хвора, але почуваюся хворішою за всіх, може, переживання даються взнаки. Чекаю в коридорі, чекаю, і чекатиму ще довго, так визначили мене в часі. Чекаю в коридорі, бо мені виключили світло у палаті – сказали економлять – можна було б посперечатися, та не до того мені було , промайнуло – а хай роблять, що хочуть. Ноги стали як брили, хоча і одягла легенькі тапочки, та підносити їх важко, неначе прикріплені брилиі так важко їх розбити. В голові туман думок , але саме гірше, що їх огортає страх, страшний до божевілля, ловеш себе на ньому і намагаєшся переконати, що це не так, та не допомагає – але зло перемагає добро, дивно що в казках це не так, і ті страшні думки знову у моїй голові і знову колотить… колотить серце, колотить руки і нікого… чекаю …