Чавка лимонна
Лимон жовтий, жовтий колір сонця, сонця або останнього блиску перед затемненням. А коли лион витиснути , то він який ?? Як розчавлені надії міліонів, чи може розбита лиш одна , одна- єдина, до якої прагнули і недотягнулися, а, може, просто сподівання. Ненавиджу за двоякість свій характер, як боротьба однієї частини з іншої, переважно це відбувається між двома людьми, а не в одній і в середині, за безліч подій, за безліч вражень, за безліч розчарувань. Добре або погано, ніякої тобі серединки у самій собі. І жодної надії на спокій, тільки сон інколи допомагає, якщо не нафантазує ніяких снів, а таке рідко буває. Навіть незнаю чи то добре мати таку велику уяву, так можна і збожеволіти, був і такий період коли жили у віртуальному світі, ссама собі створила, менше болю і розчарувань, та як потім трудно було прокинутись . і чому все воно виходить з точністю до навпаки. І вроді би ніхто нікому не бажає зла, а в країні війна, і вроді би ніхто не бажає смерті, а кращі вмирають, вмирають молоді, і вроюіби все ми вже давним-давно зрозуміли, і знов на ті самі ж граблі, і вроді би прагнемо до світлого майбутнього, та страждають діти. Отакі ми ненавчені і незрозумілі та все такі тягнемся до сонця …
@ Дівчур Христина 2014р

Подих душі
Слабка, гаряча і нестримна лечу у прірву страху. Прірву небуття і невизначеності і пірнаю все глибше і глибше і інколи здається, що уже не випливу, та вода виносить наверх – нахлепаюсь повітря і далі тону. І так сотні тисяч раз, а так хотілося би дихати на повні груди, огортати очима повітря чистоти, радіти душею, а опиняюсь в бездні і безумстві, яке не в силі зупинити ніхто. Затоптала надію в собі, втопила у сльозах свою мрію, та очі пусті, немає води навіть поплакати, то внутрішні сльози, а вони в стократ гірші за звичайні, бо душать і затуманюють розум.
Убили, забрали, розграбували силу землі і звідки черпати натхнення. А в людях не залишилось вже нічого людського і в мені – лиш черствість, сухість і відчуття пустоти.
За що ? За що себе нагнітаю, чиї цілую очі перед сном, які слова обманом проникають у мої вуха, які дії нав’язують і наказують виконувати….Огортаюсь ковдрою, а вона не зігріває, її теплий запах і лиш засіб для огортання. Руки опускаються, як чую новини, виснажую себе якнайбільше, щоб просто впасти і заснути і навіть це не завжди виходить. А в снах броджу по лісах, окутаних туманом, де немає нічого живого й поживного, чекаю світла в кінці тунелю, та його нема.
Спастися, вибратись на берег, знайти цей довгожданий шлях- та чи можливо ? Шукаю виходу – та не знаходжу, шукаю мрію – та вже не мріється, шукаю стежку – та вона не стоптана. І вже не знаю, що шукаю, мирного неба над головою і в голові…

@ Дівчур Христина