Ніколи не буде інших знамен, окрім наших,
Ніхто не полонить пам’яті чорні зіниці,
Триватиме сутінь, кричатиме тиша – марить
Маленька Вітчизна у своїх надвеликих столицях…

Йтимуть полки, оминаючи кладовища, росу
Вибиваючи стройовою пам’яті материк,
Кам’янистим берегом, чорною линвою по Пруту,
Граючи тишу, вагітніючи на крик.

Тереби твердогранний щебінь, лови птахів,
Минай польові, осипай недостиглий хліб,
І коли Господь підірветься на одному з твоїх літаків,
Подаси йому його непідйомний німб.

І що ти можеш сказати – це кисень/звук,
Легені картавлять – глибоко у них дірки,
Немає нічого постійного, крім розлук,
На білім зап’ясті її худої руки.

Черпай її голос, долонями, подихом з вуст,
Мовчатиме літо, в каштанах гарячих очей,
Маленька Вітчизна – викладена із руст,
Великі столиці – муровані із людей.


2014 р.

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

Туга – насправді твоя особиста анафема,
Гіркий анестетик алкогольної коми/трансферу,
І коли ти прокинешся зреанімований/заспаний,
З усіма цими венами-трафаретами,
з усіма ранами і стилетами,
і легенями, що нагадують барокамеру,
хто видихатиме в тебе кисню блекоту-осот,
в татуажу серця хну і вугілля/щербет –
у кутикулах час, наче сипучий пісок,
ставить в плей-лист свій первозданний трек.
Залишаються тіні, сеппуку-Юкіо-тернь,
У тобі чигаючи з Прип’яті до Десни,
І коли у тобі починає роститись смерть,
Ти у ній також починаєш рости.


2014 р.

І справа, врешті, не в календарях, а у часі,
Що глибше пам’ять – то тонші м’язи,
І кожен стилет, що проходив наскрізно,
Був з штрих-кодом твоєї Вітчизни.

Бо сонце палить ворожу шкіру, як нашу,
Бо ртуть проходить по всіх венах повільно,
Бо патріоти ніколи не служать в запасі,
Бо найкращий мир періодично приносить війни.

І доки попіл мішатиме з порохом сніг,
І доки зима триватиме у ваших серцях,
Тільки любов буде точити маршрути для ваших ніг,
Тільки терпіння буде личити Вам до лиця.

Ніхто не буде вагатись, крім ваших жінок,
Ніхто не буде дужчим за ваших синів,
Смерть нагадує парашут, який відкриває Бог,
Коли йому радить покійний генерал Лі.

Навіть білі кити б’ючи своїми
Синіми плавниками
По її фіолетовому серцю
Піднімаючи в ньому тугу і спокій
Чи хмурі таксисти із вищою
Закінченою освітою
Вивозячи її душу з Поділля
Частинками по валізах
І зелених наплічниках
І постійно хворі прикордонники
Знаходячись на межі між двома
Кліматичними поясами
Перевіряючи її речі
І знаходячи поміж ними лише
Білу незаплямовану душу
І такого ж кольору прасовані
Хлопчачі сорочки
Ніхто із безіменних і анонімних
Службових
Не зможе забрати у неї
Її 22 години до моря
Такого ж теплого як
Вино із жовтих кульбаб
Такого ж ніжного як невідомі дотики
Такого ж солодкого
Як переспіла пам’ять
Часом потрібно приїжджати у
Сухопутні міста
Щоб відчути як за внутрішньою
Стінкою грудної клітки
Тобі хлюпочуть прибої


2014.

Усе, що в ній було – її санітарний сарказм,
Інстинкти споживача чоловічих тіл.
Я би їй радив часом любити жінок,
Щоб відчувати, під яким ребром
Вібрує невтомно серце.
Але що їй до нас,
Маленьких стигмат-
Хлопчаків.
Вона любить корицю,
Вона їсть нашу юність
З перцем.

Випитай, випий її,
Може, у ній є маленький ключник
Паспарту,
Може у ній, чи може у неї
Камінням закидало оголені
Нерви, може, її болить
По ходу судин,
Може щоночі їй сниться полин,
Може живе вона зовсім сама,
І що їй до того, що я один.

Усе, що відбувається з нею вночі,
Як виживає вона удень,
Біль, що у лівій її руці,
Фарба довкола її очей
Живіт, що на смак нагадує
Мед,
Груди, немов хиткий очерет,
Що їй до того, хто я тепер,
Якщо я плачу
Їй наперед.

2014