Зрада – гірше не буває,
Зрада – більше не кохає,
Зрада – наше сьогодення,
Зрада – наша біль щоденна.
Зрада БЮТ і Регіонів,
Зрада Правих, Лівих, Нових,
Зрада власного народу,
Зрадники не діти Роду,
Це прокляття для народу.

Злобный тузик, Пудель Вовка,
Скалит зубки и гарчит,
Он кусать сейчас нас будет,
Злой обиды не таит.

Витьку, братца-кобеля,
Прогнала наша Земля,
А кобель ему был должен,
Выстлать мягкое здесь ложе.

А еще гулять в Европу,
Мы пойдем его не взяв.
Пудель Вовка яро воет,
И хватает за рукав.

Морщит носик тузик ладно,
Мяско наше слишком гадко,
Отворачивает глазки,
Он от сыра и колбаски.

И конфеток есть не будет,
Заболит наверно зубик,
Молочка попить не хочет,
Бо в коровы не те очи.

Балованным тузик стал,
У соседей взял нассал,
Пендель получив законный,
Громко лает тузик злобный.

Пудель лапками не машет,
В бой не рвется сам один,
Возьмет просто и нагадит,
Убирай потом за ним.

Не лийте ви отрути в Україну,
Чого вам ріже очі ця країна,
Стільки зневаги, люті і відрази,
Ненавистю палають ваші фрази.

Не лийте ви отрути в Україну,
Ваш цар кайдани нам накинув,
Цариця ваша зруйнувала Січ,
За вас ми воювало много літ.

Не лийте ви отрути в Україну,
Ви плюндрували нашу мову рідну,
Нас називали малоросами малими,
Звеличуючись так на наших спинах.

Не лийте ви отрути в Україну,
Не говоріть нам про сім’ю єдину,
Уже доволі знищили народу,
Засланнями, голодомором.

Не лийте ви отрути в Україну,
Наші діди не врятували Київ,
Але Москву для вас відвоювали,
Батьки навчили вас поваги?

Не лийте ви отрути в Україну,
Вас сотні років годували хлібом,
Вам віддали весь ядерний запас,
Гостинно ми завжди приймали вас.

Не лийте ви отрути в Україну,
Бо що ви знаєте про цю країну?
Окрім імперської ідеології нічого,
Ви завойовники з диких степів без Роду.

Ты старшим братом звал себя,
Кричал, едина мы семья,
И что одна у нас мечта,
Чтоб жили вместе ты и я.

Но я устал от бандитизма,
Что президентом звал себя,
И самозваного царя,
Низвергла русская земля.

Оплот у власти был надежный,
В союз с ментами зеки вхожи,
Убийство, пытки, избиенья –
Вот президента угощенья.

Бычье с дубинами спецназа,
Студенток-малолеток давит.
Милиция «с народом тоже»,
Их снайпера студентов ложат.

Европа «гейская» кричит,
Янык остынь, ты что бандит,
Зачем ты убиваешь граждан,
Не все они как ты продажны.

Америкосы нам враги?
Спецназ уйми, - Керри кричит,
Зачем ты заливаешь кровью,
То место где гарант покоя.

Ты старшим братом звал себя,
И лишь с колен поднялся я,
Как старший брат мне руку дал -
Нас экстремистами назвал!

Как старший брат стал помогать,
На нас направил автомат,
И не гнушаясь объявил войну,
Всем показав "любовь" свою.

Я поле чисте, цілину, від пращурів дістав,
Безмежним видавалося, не видно було край,
Тоді лиш духом повноцінно жити став,
Вдихнув грудьми пянкий, солодкий запах трав.

Сходило сонце, віяли вітри, далекі мандри вабили,
Й сади, які на полі мали розцвісти, чарівні феї,
Ельфи, казку, я малював на полях власних.
Там все живе, прекрасне і обіцяло море щастя.

По світу мандрував, в життя дивився,
Що бачив між людьми, на те і спокусився,
Бажаннями, того, чим володіють інші люди,
Засіяв всі свої поля до обрію, усюди.

Бува, проходили по полю злії люди,
Стежок втоптали битих звідусюди.
Хтось добрий йде, та стежки не минає,
Зачепиться за камінь, що по ній блукає,
Та лає, мене лає, бруд свій на полі залишає.

Всі перехожі, щось на полі посадили,
Це такий звичай, так пращурили робили.
Батьки ще з перших днів життя,
Хотіли виростити в ньому дивний сад.

Та ба, природа поля не така, наказ, вказівку не спримає,
Лиш зерна, того, що бачила чи чула, підбирає,
Землею-грунтом турботливо вкладає,
З тих зерен щось завжди на полі виростає.

Сімя, рідня, країна, люди, насіння накидали груди,
Розквітло поле, а з ним я, від краю і до краю,
Цвіте, буяє, вся рілля, лиш придивився краще,
Щось виросло пропаще, усе із ріп’яка, до лиха будяка.

Кропивою жалючою, до болю, руки обпечеш,
Поки їстивне, миле серцю віднайдеш.
Батьки дивуються, ще й дуже:
«Таж ми садили тільки яблуні і груші».

Хоч кожен батько знає, не вникає,
Що на його полях - буран літає,
Піски далеких мрій лиш розвіває,
Пустеля там, життя зникає,
Сухими зморшками його земля страждає…

Він виправдання за своє життя,
У землях сина й доньки вже шукає.
Та мріє, як у садах дітей розкішних пробуває,
Хай заздрять всі, його дитя найкраще,
Він це знає, сліпим безумством вже страждає.


В саді його усе сухим гіллям звисає,
Як придивитись, саду він не має.
Це очевидно та не помічає, дорослим став,
Все знає, лиш самвоевнено страждає.

В саду дитини рідної ямки копає,
Упевнено, завзято, поучає..
Та прикладом своїм вбиває.
Пробачте Мамо й Тату, але так буває…

Що радісне в житті не сіяв, добра не вдіяв
Мій вітер дум примарних все розвіяв,
Страхи, як ворони, чорніші ночі,
Склювали зерна доброти до сходу сонця.

Що не розвіялось, упало в грунт скорботи,
Натомість радості лиш виросли турботи.
Живцем, себе, на полі власного буття,
Губив, таланти закопав, думками ліні присипав.

Живу, працюю, всім допомагаю, та раптово відкриваю,
Глибоку яму під власним іменем копаю,
Себе, життя, буття словами інших уявляю.
Та переконую людей, що все-все знаю.

Тут посміхнувся світ дівочими очима,
Донька, Кохана і Дружина, Бог-Мати …
Чоловік-Розпятий! І раптом згинуло прокляття,
Воскрес, ще до обіду, до вечора чи діжду?

Тепер живу з відключеним інетом,
На телебачення накладено сурове вето.
Газетами, пробачте, й зад не витираю,
Їх стороною оминаю, більше не читаю.

В полях як є, без одягу блукаю,
В нічному озері турботи дня змиваю.
Буття це дар, не знаю - відчуваю,
Нажаль, своїх думок не маю, життя не відаю,
Лиш уявляю, хоч і господар поля – найимитом страждаю.

Кохана, паростком, чарівним, ніжним,
Пробилась в полі, скрізь покрови сніжні,
Як лютії морози не скрипіли,
Ми гріли, берегли, терпіли і раділи...

Як сніг зійшов, килим із квіток віднайшов,
Під ним стерня колюча, несе нам біль жагучий.
Кохана залишилась, не втекла, у собі сили віднайшла,
А з ними і джерельну воду, яку забула та купляла «Колу».

Тепер удвох із джерела одного п'єм,
Та оживаєм з кожним весняним дощем.
Вже й під стернею, щось розквітло.
Молю, ступайти люди тихо, потопчите на лихо.

На доньку-поле стиха поглядаю,
Біда, я зерен істинних не маю,
Не знаю чим і як її сади садити,
Щож нам в печері тепер вічно жити!?

Так телевізор, школа, книги,
Порядки роблять в полі вже дитини,
Чого саджають, де беруть ті зерна?
Закрита тема ця, людина бо мізерна.

Та відаю, що виросте на її полі,
Мені від цього боляче, пульсують скроні…
Хто зерна істнні сьогодні віднайде,
Прийдіть, прошу, молю засійте де-не-де …

Ти створити здатен мову,
Ніжну, щиру, колискову,
Щоб душа співала слово,
Серце грілось звуком новим?

Ти створити здатен сотні тисяч слів,
Щоб від них вогонь в душі горів,
Щоб вуста їх промовляли радо,
Лексикон побудувати хиста маєш?

Винайти граматику для мови здатен,
Щоб зливалися в слова звуки завзято,
Щоб натхнення, радість дарувало слово,
Щоб від нього було боляче й казково?

Ти правопис зародити вмієш,
На папері звуки викласти зумієш?
Орфоепія, синтаксис, стилістика,
Морфеміка, морфологія, що за містика?

Ти створити здатен мову, мільйонам до вподоби?
Я не здатен, а тому палко мовоньку люблю.
И чужой язык я знаю, берегу и уважаю,
Сам его не оскверняю и другим не позволяю.