день як день вселенський
дим на видноколі
квітень диха стиха
вірші не помруть
ще буття стареньке
на курному полі
молиться поволі
палить самокрут
люди всі як люди
блазні й самолюби
ланцюги на грудях
хмари страх несуть
хрест весни на небі
думки чорний лебідь
біло скрізь в еребі
бджоли не гудуть

Алкоголь не допоможе -
навіть швидка смерть.
Всі мої думки про тебе -
чорта коловерть.

Осінь звично опадає -
котиться життя,
і ніхто вже не благає -
нащо каяття?

Кожен має і тримає...
Мені ж того - зась.
Я гордині не плекаю -
глянь-бо, не зазнайсь!

Місяць бігає по колу -
світить - не таїть.
Він щоночі якусь хвору
обламує віть.

Скапують до долу зорі -
що вже? Я - не я.
Помолюся. В ля мінорі
крутиться Земля.

так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом прощання,
що голосить.
ліхтар стоїть - мовчить,
і пам'ять ще ячить,
та їсти вже не просить.
зима сей рік, немов
розхристана любов,
і паморозь по жилах.
маленький птах знання
злітає навмання,
бо чує, де могила.
бо той, хто вже пішов
не відає, що кров
його давно пропаща.
він спорудив свій дім
і, поселившись в нім,
приніс туди нещастя.
він сина проростив
і враз занапастив,
не впоравшись з собою
(на сміх такі отці,
що горді на лиці
й не дружать з головою).
і болісна луна
хапає брехуна -
"святого" казанову -
в луні дитячий плач
і відчай від невдач
та батька настанови.
так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом
прощання,
що голосить,
бо не дано нести
свій хрест через мости
тому,
хто пекло носить.

стільки пройдено відчаїв
подих свободи вічної
сніжно і ніжно і ніж в руці
щоб відсікати стрічі усі
досить минулому правити
досить закінчу розправою
хай
не хотіла я слави
сливе себе віднайти
під мінометним обстрілом
слів найжорстокіших й домислів
тілом своїм і голосом
все ж розросталась мов родос
досить минулому правити
крила свої розправлюю
тут у полоні засніженому
предкам вклонюся
і ніжно
жінку в собі воскрешу.

що вмовляти...
не треба тебе проклинати
що молитись...
не варто тебе берегти
я - маленька
іще не навчилась вбивати
ти - убивця
без почерку і суєти
все переплуталось
в нашій кромішній "світлиці" -
смерть та народження,
хитрість, зневіра та злість
я не зважатиму -
жнива свої візьме Геката
ти в моїм серці
давно вже непроханий гість.

дякую, боже, за цю висоту,
дякую, боже, за цю самоту, 
що переможено саме
оту
війну між тілесним й небесним
дякую я за прокляття і ласку,
дякую, боже, за зради й поразки,
за сотні імен, заскорузлих знамен,
як же це тяжко, мій боже, й відважно,
як же це легко, мій боже,
і летко:
скільки ж братів опинилося в пеклі...
поміж сміття віртуальних мереж, 
поміж нахабства й порушених меж, 
поміж чуттів всіх розвалених веж
жало твоєї 
"любові"
дякую, боже, що я не здурів,
що боронився допоки зумів,
все ж довіряючись Долі
боже, не страш ми:
світ цей мине
вітер із серця попіл змете,
там на дні неба квітка цвіте,
що не зів'яне ніколи.

діти навчають нас бути
ввічливими
час свій проблемний 
даремно не гаяти
діти навчають нас 
вглядатись у вічі
свічку добра не гасити
нам рають
діти могли б і не бути дітьми
відразу дорослими 
гнівними спраглими
та створені діти з ефіру тендітного
така вже порода й
природа янголів
діти даруються нам за терпіння
за витривалість 
множинну уважність
діти навчають нас бути дітьми
рівними вірними вічними 
справжніми

не лишилось від тебе
ні сліду ні діла ні посліду
на тобі пів життя 
як в дахау
проводили досліди
помирали птахи на дахах
поза зоною світу
і доступу
помираємо ми
у фортецях
зі власного досвіду

які ми, боже, вже несхожі
які ми, боже, вже чужі.
і хто-зна, що нам допоможе -
це все мана та міражі...

і ріже серце спомин жовтий
про тих, 
вже з кими нам не бути...
налий, мій кате прерозкутий!
у жилах світу цього
трута.

Серце обирає не наосліп,
Просто в нього інший
тип очей.
Олеся Мамчич

сумую за тобою
і смакую
той смуток
що й у тебе
на вустах
мовчу я.
бо не відівчу я
маленький мак
згорати по ночах.
то квітка розпачу
образ разючих
й норову.
її душа при
сутінках ячить
скрізь чую меч
і чемний розплеск
крові я
моя любов твоєму серцю
щит.
сумую за тобою...
як забудеш -
то будь з собою сам
допоки є.
у летаргічно-літургійних
літніх буднях
поникне в тінях 
серденько твоє.

"Не боюся нічого-нічого.
Тихий березень снігом зустрів..
Не боюся московського бога!
Навіть решту провладних "Богів".

Я зустрів її ніжну, неждану -
Навіжено носив, наче птах.
Небеса розпускались над нами,
Як підсніжники на могилах.

Не боюся московського бога.
Сніг всю душу мою перемів
Проводжала у довгу дорогу
Та, котру я зустріти зумів.."

Зацілована, морем роззута,
Розчарована в степу вітрах,
Вона випила сонця цикуту..
І за ним увесь жар потах.

Розлетілись омани,мов друзки,
Що під снайперський впали приціл..
І чортячого зілля кружка
Брязконула об цинковий стіл.

ми знайомі не так
давно -
не відкрили
ще навстіж душі,
та життя
чорно-біле кіно
всі моменти
знаменно-зворушливі
в 25-му кадрі
монтує...
колажує життя...
ретранслює.
ми свідомі того,
що стабільно
мрій рої
відлітають свавільно..
далебі.
ми ще вірні, мій вірний,
собі.
хай війна.
хай труна.
хай рутина.
хай на рауті в "пеклі"
трутина:
пересилимо!
вистоїмо!
під вітрами
раптових подій
ми роздмухаєм свій
буревій,
щоб зірвати цей
вир часовий -
почуттів простір вічно живий.
і за ликом святим
"семи стріл"
помандруймо, мій орле, до зір,
що в колиску
нам доля
поклала.

оксиморонно-несинхронний горе-час
о порожнечо! є у тебе сила
як смертник-ісламіст іду
на вас
а вірші
наче янголи безкрилі.
розсипався над містом
сліз гердан
порозліталися всі образи
як з кольта
колт місяця пливе мов істукан
і біль - не біль. усе пішло
до чорта
оксиморонно-несинхронний кібер-час
у зорях лиш печаль
непрочитальна
абсурдно.. не існує більше
вас..
елементарно і елементально.

Агов, моя малечо,
мій чоловіче милий,
ти ніжками малими
тупочеш по квартирі,
витає за тобою,
як Терпсихора, бабця,
тебе я зачаровую
ув анімаабстракціях.
Мій Ахіллесе юний,
опікуваний Марсом,
тобі я казкарем,
немовби Туве Янсон,
ми разом гори зрушим,
палкий мій захисниче,
бо ж понад нами миле
татУсеве обличчя,
як Сонечко сіяє
і нас словославляє!

на фронті осені леткої, ніби лють,
у серце зрикошечено вже вкотре
шепочеш спантеличено "забудь" -
"cum tacent, clamant, bella-bella morte.."

всезла зумисник в дар мені підніс
асемблер снів твоїх, твоєї крові
паралелізм, як "БУК" усівсь на хвіст
немає правди у твоїй прамові

на фронті осені субстрату чорний фон
все хибно, все неістино і стерто,
що не напише й сам Лотреамон,
як треба бути.. як потрібно вмерти.

за квадратом квадрату
квадрати бруку
липень лип позлипався
у липовім вальсі
маргінали по бруку
рука у руку
за вікном моїм
вперто розрісся
ігдрасіль
пролинають хмаринок лини
над ігдрасілем
і панянок швабри
пролинають по друку
ну які цервікальні підцвілі
консонанси
декаданси від стансів
данс макабру докука
спам сполук і сполучень
прескриптів і скрипторів
писк поетів що несуть
поетизну гнилу
задовбали давно ці
збивання із ритму
піснеспіви про смерть
олігархів війну
линуть думи мов швабри
квадратами бруку
липне лип і поетів
що рука у руку
не несімо о людство
давке безнадійне
данс макабру кобра
те що тлінне
відійде!

гамівна сорочка ночі
душу зав'язала
не вглядайся в мої очі
я тобі сказала
засиляю в голку тугу
туго зашиваю
все що сталося зі мною
бо ніхто не знає
тОго
як убого богу
як під небом гасне вогник
ельма пресвятого
як зі пальців вислизає
вічності хоругва
й непіддатливо тривожна
долі джомолунгма
не вглядатись в мої очі
я тебе прохала
куди йшла?
чого спіткала?
що я не пізнала?
бо думки всі за водою
як мокоші діти
розквітають край стежини
страхом первоцвіти
втихомирюється тіло
присмеркова смута
вже у грудях дотліває
противага люта
гамівна сорочка ночі
зав'язує душу
переректи б усі провісництва...
та стриматись
змушена.

так вже сталося-бо
ми могли б
обрати
шлях джняні
для самопровиддя
та віднині вже по бхозі
жнива беруть зачин
почвара печалі розчавлює
про нас всі слив
сновиддя.

Богомільного четверга
тесть Мирось богу сонця молиться:
у чотири глухі кути
закотила фортуна колесо.
Теща Мотря ріже коржі –
поглядає на бурі ружі –
і кляне когось, кинувши ніж,
і цитує зі псальми по нужді.

Це ж подався Івась на майдан,
полишивши і доню, і долю,
і одержав у скроню з нагана,
і в посадці сконав на Подолі.
Як збирався Івась, у рюкзак
взяв шмат сала і прапор державний,
вже такий був славезний козак –
вдяг про захист казан поіржавілий.

Навтішав він у ридмах жону:
повернуся! – ще й син народиться,
тільки й рушив на мирну війну –
полетіла на діл Богородиця.
Ревно їхав у стольний град
із такими, як сам івасями,
та зустрів їх набоїв град
під державними прапорами.

Що й довгенько Івася несли,
бо надіялись: може ще виживе..
Не судилось.. Покрили прапором,
як дитя покривають крижмою.
І лежить наш Івась вище звізд,
та за кров`ю і шинним смогом
не розгледіть ні жінчиних сліз,
ні посадки, ні сонця бога.

Висловися:
сивухою суголосся упийся –
стане вільніше:
так колись лепетав ти єхидно..
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
Орудувала тобою невимушеність рішень,
крива стезя тьмяного пізнання.
Шедеврами Пітера Бреґеля
нависали буття тривіалії,
відтак, ти, наситившись світом,..
на світлих
не тратив регалії.
Цитуючи Ричарда Баха,
не відав, що так повернеться:
запахла кров твоя ладаном** - і
витекла просто із серця..
Невдовзі ти втрапив до раю,
прикутий до духів дерев***,
ба` твердив,
що раю немає
в покоях у псевдомінерв
і звергнутий був ти
у безвість:
нудьгу і чужбу крижану,
нездужість, жадобу, мізерність..
прозріння зустрів і
свою таку бажану
останню надію пекельну
на вічність своїх космодітищ –
сумбурних антиідей
визирав і плекав ти достоту,
та все розвиталось, як дим
смолянистий, залишивши
сопух один…
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
______________________________

* «Те, що було за смертю я пізнав»
В. Стус

** «І не пахне кров твоя ладаном…»
Н. Чибісова

*** «Я писала тобі на затертому вічністю камені…»
А. Багряна

Дивуєшся,
вдивляючись
у перелатане
спам`ятками
небо.
Вбачаєш
в окреслах
хмар
обличчя родичів
з Еребу.
Називаєш мене
не проявленою менталісткою
одержимою превалюванням над прагматичним складом розуму
легковажним захопленням
абсолютизованим словесним слаломом.
Знаєш,
наше існування
в сотню разів перевищена
доза аміталу.
Усвідомлюєш,
істинний момент смерті
настане лише
по смерті.
Не здогадуєшся,
як і будь-який завершений
нігіліст
виявишся правим
щонайпаче
на три четверті.

(якось
опісля напруженого туніядського будня
я уявила собі янґола
з електродримбою
на ортодоксально-небесному тлі)

Історія ця станеться
завтрашньої передчасної зими
бадьорий чоловічок
зі солодкавою посмішкою
у формі
апельсинової дольки
торгуватиме
духмянощами неподалік бакалії
перша невгамовна покупчиня-сніжинка
істеричною жінкою
застрибне до чоловічкового прилавку
і вхопиться чіпкими пальчиками
йому за вію
– ось тобі й зима завітала –
зітхне з нотками смутку в голосі
чоловічок і небавом
розпочне прикривати свій нехитрий товар
саме у той момент коли
звалиться йому як
минулолистопадовий
сніг на голову
перевтілений у
янґола пост-ґранджу
шелихвостуватий мольфар
у вельветовому сюртучку забарвлення фуксія зі
безліччю дивакуватих інструкцій
(на кшталт
як підштовхнути настирній сусідці
кінець світу
як забезпечити собі
Кетцакоатль
ліцензоване безпретензійне dolce vita
як сушити майточки
на слухачевих вухах
як виловити з
водойми пляшечку зі
всевиконуючими екзотеричними духами
etc в тому ж дусі)
і белькне чоловічкові
– старий дуріан ось послухай
за що
ти нагороджений такою житухою
навіщо тобі увесь цей
чабер естрагон майоран
бад`ян ти`мян та інший бур`ян
ходи ліпше до моєї шамбали
я зроблю тебе релізером
людських душ
наділю крилястою
електродримбою
і щонайдоцільніше на
сучасній планеті –
блискучою харизмою
а по твоєму простацькому
сімейному бізнесі
ми відсвяткуємо вишукану тризну –
на цю урочисту промову
чоловічок тільки плечима знизає
– я б і погодився тобі служити
пост-ґранджу янґоле
та ти ще не знаєш моєї дружини
котра цілу вічність
прислуговує
в одній проклятій чортодільні
якщо я просаджу нашу справу –
припиню пропонувати люду
приправи
вона не гаючись вже відсьогодні
змушуватиме мене заради
духовного розвою
голодувати
і щодня собі шкарпетки
зі ретельністю перепирати
та якщо я оголошу непослух
вона регулярно й
фанатично
шмагатиме мене поздовж спини
хвостом
зі шпичастою китицею
і злонасильно поїтиме відваром
зі кажанячого посліду
а тепер
елементарна мораль цієї історії
шановні чоловічки
у жодному випадку не слідуйте
бісовій волі
у ваших дружинах прихований
доволі
небезпечний потенціал
щоб потім не горлопанили навсібіч
що вас не застерігали
і не кидалися в крайнощі
на кшталт
або пан або пропав.

Сіро на серці – сіро..
Кров, як прокислий сік.
Січень якийсь безшкірий:
Сніг до сих пір не сік.

Кісткою в горлі неба
Це неспроможжя руде,
Суці суворій гебі
Не вистачає тебе.

відкривають серця
як бляшанки з ікринами
проковтують мовби тризну
по тогоріччях
навспогадки дні
перелистують
що катма не коштували
хронос нестримно-стрімкий
франсиско гойї
хроном закушують
хлещуть трутизну
за марноліття
вперто накульгує
симулякром х`ю лорі
їхнє століття
зі харизмом
роздирає серця
мов черево риби.
________________

Перезимовую літа,
злітають святкуваті зими.
Занадто справа клопітка:
до щастя підбирати рими.
Не варто правити містки,
природа тут не мудрувала.
І мастаків до містики
тяжким ярмом обдарувала.
Та колесо прокрутить час,
беркицьне брязкальце коштовне..
Ми ще побачимось – не раз,
на сутінках у срібну повню.
Життя усе ж аукціон,
а ми? – ми найдешевші лоти.
Придбають нас
й огорнуть нас –
габою позолоти.

Смеркне..
У вечірнім супокої
Тьмяна нічка павутинку тче.
І чого ж, сердего, ти накоїв..
Не втечеш!
На плечі
Упадуть тобі. До сум`яття..
Злочини, поразки і предтечі
Усього твого
Нежитія
Швидко плине повінь..
І порине
Твоє серце в ту ризомність криз,
Що здеруть тебе вже по частинах -
З павутинок - від зірок
Униз.
Будеш ти молитися за інших
На путі (без пут). До каяття.
Інші скажуть:
Та бувало й гірше,
Ніж у нього ще
Нежитія.

Ніч у мізерному місті.
В довгих облізлих будовах
Скрушно старим песимістам,
Місяць насумрився знову.
Навіть ліхтар у дрімоті
Сірого бруку не лиже.
Кожен самотній. Самотній
Як маніяк у Парижі.
Слізно і злісно,
Неначе
Ніч ця - одвіку. В безодні
Спи, мій маленький юначе,
Так непробудно сьогодні.
Ніч… в неспокійному ритмі
Серце твоє застукоче.
Так, що не схочеться жити.
Навіть від ласки дівочої.

Стелиться туманом вранішня доріжка –
І куди ж вона нині заведе?...
Не доспав ти трішки, не доспів ти трішки.
У багні догасне листя золоте.
Все злодійка осінь загрібає в тойсвіт:
Гарбузів горою, яблук цілий сад…
Ну і ти, убогий, підірвавшись вдосвіт,
Не засвітиш божих восени лампад.

Ця ніч, неначе прочерк в стрічці жаху,
Ходжу крізь темряву і рву завісу зі
Своїх передумів і сумнівів.. До краху!
Я впала до найнижчої межі.

Зненавиджу?! Зруйную?! Йняти віру
До страченого відчаям буття?
Спалю про спомин воскову офіру
Це вже не я! Звичайно, що не я..

Сміливіше. Катуйте! Я не плачу.
Не кличу в поміч. З болю не здаюсь!
За кожну смерть у цім житті заплачено.
За кожну смерть заплачено комусь.

В тебе постіль холодна. Ти сміла
Стільки літ просиділа сама
І нікому тебе не зуміла
Розтлумачити сіра зима
Так ти, кралечко, хибно кохала.
Так ти серце йому берегла,
Що вже юнь твою старість забрала
Безпросвітно, як тільки змогла
Наостанку самотню лишила
Задивлятися в чорне вікно
І ридати, допоки є сила,
Розливаючи біле вино.

Отак починалася воля
Від жалю – до лжепрокльонів
Скоритися фатуму. Доля
Не знає земних законів.
Отак починалося свято
Від сподіву – до спасіння
На прощу зібралось багато,
Та завтра ще не Воскресіння.

Це ж треба так зумисне запізнитись
Це ж треба так свідомо поховати
Щоб вітер-нетіпаха сердив квіти
Котрим не захотілось помирати
Ще запах мирту тягнеться з оселі
Ще в шафочці застоюється морфій
Таке воно чітке смертей засилля
Такий він справжній Всесвіт аломорфний
Завершилось твоє Неіснування
Снується туманця п’янка уява
Все навмання: покликання, зізнання
І визнання глузливого проява
Це ж треба долучатися припущень
Це ж треба заколочувати труни
Душа напризволяща всюдисуща
Те що судилось вимовчали руни.

Вечір зализує рани.
Ранок відшукує слід.
Долі хлипкі, полум'яні
Зрівнює вихриплий світ.
Вітер остуджує сміло
Подихом самоти.
Віри. Любові! Хотіли
На все життя досягти.

Примхлива перемога –
І черевата зніченість.
Мовчіть, хоча б для Бога.
Навіщо ця трагічність?
Хай крається роками,
Змарудиться – минеться.
Прозаїку – покора,
І нам – що заманеться.

Мілішають озера наших душ
і повагом листята облітають.
Ген, шкарубкі горішні шкаралущі
думки зникомі, сумніви змикають.

Вуста оскомно знову кровословлять
і крушаться стоїчні береги…
Ген, кривить крук над зірвою глибокою:
ходіть сюди, сюди … сюди-сюди.

Минаю занедбаний цвинтар.
Дивні визрівають думи про наше розхаяне буття:
Ми відходимо,
А кому дістаються у спадок
Наші розплескані тіні,
Лункі голоси,
В`язкі роздуми до забуття?
Нехай:
Обізнані даремно губляться у припущеннях,
Що надто тлусті, аби бути істинними.
Надмірне серцебиття, запізніла реакція.
Давно відоме не відповідає дійсності…
в дoвіри немає меж
- Ви хочете знати правду? -
Я теж.
Навіть, коли дізнаєтесь, що справдешня правда – брехня,
Ви продовжуватимете хотіти.

Нерозступна мла налягла на місто,
Цмулять пияцюги горілчаний звар,
У театрах правлять звиродніле дійство
І немає ради для верховних чвар.
Нецерковно всюди. Бачиться розкляття
Для оцього краю горя й відімсти.
Піді млою пекла здимлене багаття.
Наді млою небо й зоряні хрести.

Що ж ти, подруженько, боязко дивишся,
Брівоньки хмуриш, пригадуєш бруд?
Може, ця брама колись ще прочиниться..
Йди! Не розмінюй безмежний маршрут.
Там, за прилавками ринків ранкових –
У світлокнижників – ніжникарів
Треба придбати для слова обнову,
Шрами для ран,
А для арфів – архів.

Віриш, любий? Я вже не плачу,
І смертей не графую лиця потворні,
Не `гаптую` наші цинічні побачення,
Там, де біле в людей, у нас було чорне.

І лабільність емоцій, алтерність вдачі,
Почикрижена почерком ночі шкіра –
Ще не привід жорстоко давати здачі.
В тебе хрестик на шиї. Ти, мабуть, віриш?

Ось і настав цей ранок солодкавий,
Вгніздилось сонце у тенетах віт.
Ще неблизька між нами потеплінь,
Проте триває біло-сірий світ.

Обридилось нудке анахоретство..
Допоки нетрі тне бринка віолончель,
Я вирушатиму зривати твоє серце
Із дерева, котре тримає світ…

Гарцює пульс у сальсі опівнічній,
Праворуч у моїй легені простріл.
Не вабить зично привідкритий простір
І замкнуте раптове потойбіччя.
Чимраз дорожче розраховуватись кров`ю:
Безглузде зацікавлення – за цівку..
В соборі я поставлю білу свічку,
Аби тобі булося у здоров`ї.

Нещасливиця. Ледащиця
Начіпляла на сукню бід
Сукня вицвіла. Ціль іскриться
Під прицілом увесь похід.

Їй байдуже, що завше чують:
Хто боїться, хто вже звідтіль
Воєдино здавен зійшлися
Невзаємна весна і біль.

Нещасливиця. Заскорузло.
На скроні туга грузька сповза
Жити в тузі, либонь, безглуздо
Надто хоробро. Прикро за…

Вогники окаті з таїни
Нам, двом знайдам, знай собі, моргають,
А вино із нашої вини
Добре п'ється під ворітьми раю.
Сумніви на грудях, мов дошки,
Та пора сталеву дати відсіч
Не тобі судити: як?, коли?,
Хто піде у землю, хто - у вічність?!
Вечір в рясі шле тривкий уклін,
З віщунів не йдуть усе ж в поети.
Збережеш до зустрічі проклін –
До нових смертельних піруетів!

Знаходиш себе – і губиш.
Невгамованих спроб вагота
Відчайдухо згасають губи
Кому – сонце, кому – сліпота.
Всеблагально торкнешся світла
Ось вікно залицяльно втіша
Розцяцьковане місто в літо –
Тепле тіло.. холодна душа.

Скрегоче коліщатами годинник.
У клопотах залізний батько Час.
Атаками у «–надцять» бід рутинних
Розбитий всюдиславлений Парнас.
Століттю стиль завдячує в погорді
Під гонораром ремигає хист,
Куди не глянь - мов ляпасом по морді,
Викручуйся закінчений артист.
Гряде доба наступного «ізм-изму»
(Вже й мозок відцурається хребта)
Погляньмо пильно крізь стандартів призму,
Де наша спільнообрана мета.

Ловлю відлюдження світила
Того, що вісником вгорі
Злютована літами сила
Услід печалі роговій.
Оговтатись, звичайно, важче
Жива вода, просфорки три
Роззявлена сталева паща
Того, що визирне з нори.

Відчуваєш? Ще янголи дихають
За плечима ж кихоче: «не-ма»
Білим жалом зима-віхолиха,
Заметіллю пліткує пітьма…
Увірвався терпець: «Вірю! Вірую!»
Не захланно, Всіхлюблячий, нам?
Полинає лум'яна молитва,
Де смирення та міра словам.

Тісно в сім місті містику..
Мучить непроминучість.
Знаючи добрість і злість,
Слід розпізнати гнучкість.

Знаками доля жонглює,
Ніжно полискує сталь.
Людство регоче, блазнює,
Душі шматує печаль.

Містику смута ся звісна:
Крушиться міст до едему,
На чортопхайці для грішних
Котяться Фобос і Демос.

Тісно.. На сутінку світу
Пізно знаходити змісту
Містику не розповісти
Людству про сонячне місто.

Зімкнуто віконні повіки.
Опущено важелі сну.
Йому заманулось навіки
Скорити стихійну весну.

Мов схимник ліхтар хитроокий.
Хтонічний причал відчуття.
Він снитиме нею допоки
Триватиме верстка життя.

І видив солодкі капризи
Йому запорукою злуки.
У зір мельхіорові ризи,
У неї довірливі руки.

Прозрінням пігулки ранкові.
Зі зламаних крилець пір’їнки.
Навіки думки онкохворі
Коханням до хтивої жінки.

Нічка-нюкта. Місячна яхта
Ряхтить на запещених небесах
Відреченка вьольва періщить
Кийчастими пальцями вздовж фортекляпу
Музицтво зчернечене
(гейб розум її потах)
Збайстрюченим звуччям
Колись захлинеться хляпа.
Раз-по-раз темінь
Розпанахує пропахлу живицею плахту
На ялиниці пугач поскиглює
Гучко жухають лилики
Відбуваючи гнучку свою вахту
(хтось тихцем
вже над воду дивиться).
Нічка-нюкта. Погрюкує
Молоточком антипко-притворко
Скільки кому вдарів ще поречено
Ряхтить на запещених небесах
Місячна яхта
Позиркує на неї вьольва звуччям розпеченим

Пишуть цівочкою дощу
пращури на долоні,
жодних звершень, жаданням – зась:
Місяць у Скорпіоні.

Пахне цівочка, мов немовля:
ніжно, іланг-ілангово,
все відбувалося
майже так, як нагалакала Ванга.

Крамольна крапля зрілої печалі.
Картай себе. Картай-Картай-Картай
У цьому місті будеш і надалі.
Не в тому місці серцю потурай.

Нехай. На зацілованій світлині
Проступить кров далеко не христа..
Не зраджуй цій дослідженій хвилині.
Не линь у свій знелюджений астрал.

Мабуть. У тебе досвіду завдосталь
Удосвіта болить молитвослов
Яка ж пекельна ця пастельна постіль..
Картай себе. Не в тому місці знов.

Уґурний день погубить нашу ніч..
Ти пригубив мене собі на втіху.
Ліхтар і дощ злилися віч-на-віч
Там, де ридав ти звомплено до сміху.

І барвився трояндово метал,
Котрий засаркофажив твоє серце..
Дурненький зашкарублий марґінал!
Мені такого бачити не вперше.

Мольфаристі обриси сосен десь там..
за горизонтом..
зростає..
Чуєшшш, душе!?.. таки зростає
зелястий лан..
Світлясто!. Господньо!.
Новітні паростини всесяжного живоття..
Щезають порізи, образи, урази... оксамитово
розпукаються меланхолійні цвІточки жовтцю..
росясті сльозини дрижать на пташенятах
твоїх вуст,
`варраво`..
Пригадуєшшш!?..
як я сумовито симпатизувала тобі.. –
проте!..,
не за те, що ти став зловмисником
моїх щасть.

Елефантизм будівель та фанатизм люденят –
Марнота Марнот, як істинно мовлено..
Пристріту сутінків тьмавий зачаток
Дитинчатко вечора вже ступило маніженими ніженьками
На розпукле м`ясопустне сміттище
Асфальтове плесо вибухає подекуди
Гогітливими скляними горлянками..
Варіює приїдлива риторика:
Що було завтра?і..
Що буде вчора?..
Що було позазавтра?і..
Що буде післявчора?..
Яка Надсадність::
масова та повільна
–Е.к.т.о.м.і.я. с.е.р.д.е.ц.ь

Спорожнів ти без мене,
мов дірявий бурдюк,
ні Ерато, ні Талії, ні Мельпомени…
Охрестивши жіноцтво
сонмом римунд,
щось белькочеш собі ентимемами.
Місячна фума в твоїх зап`ястях,
в мізках –
музика змореної домбри,
кров процвітла: пияцтво, паяцтво..
на плечах зівутлених
лилики спомину.
Спохмурніло тягнеш марихуану,
відпускаєш печаль звеселілу,
не каючись.
А тим часом
стигне на розкладачці розчленована Галатея і в ногах її стогне вечір,
все ще тобі прощаючи..

2012.

Гей, ви, беллерофонти, мірмідонці,
докіль? мляво помішуючи твань долі,
завчасу вираховуючи врази долі,
розпускатимете сопливу матеософію.
Нумо! діставайте зі своїх
«family» сейфів кахолонги,
корунди, кристали Сваровські –
покривайте карбункули підвечірнього Сонця,
ми-ще-не-армагедонці

Вийти
з цієї зими –
за територію скрути,
масу
тяжких помилок
невагом проминути.
Пахне покійником ґрунт –
знову
життя розів`ється.
Сіється слів
сіра ртуть..
Ти народився без серця.

2013.

Лазуритові небеса…
Безнаставницький
стан аскези.
Догасає остання сльоза
на ланітах
святої Терези
[так сузір’їв зворотній лет
гематитовий вимір змітував]
ціхи зімкнутих тихих комет
апогей прирікають Світові.
Досягалися небеса…
Приголомшливий
лиск куспідів.
Безпідставно
тригон провисав
понад шлюбками та клепсидрами.
Вічний шлюб
– заволока-сон –
лиш «синдром»
за межею можливого.
Скимлить серця старенький клаксон.
Посміхається дівчинка в сивому.

2011.

чорна тиша танатофобій
пагін сумніву вигне стан
ми навіщось покинемо обрій
наших душ і защулених ран

все незмінне залишмо назовсім
нерозмінне змізеримо вкрай
най святиться cя осінь подосі
бо ж не дасться нам іблісів рай

не пригадуймо як велося
спересердя не квапмо час
у старечих долонях сонця
азраїл призвичаїть нас.

2012.

Повня над містом висне
Линуть мелодії мляво
Ознаком самозречень
Темрява ця зухвала
Вихопила з оплати
За майбуття щасливе
Стільки програно слави
На безпощадді сливе
Безліч спокус в пустелі
Перенаселеній людом
Лине слабка спокута
А на вустах полуда
Спротив погас мов ватра
Втрата – Господня справа
Справді зважати варто
Вихід здається справа

2010.

обвітреної віри горе-горизонт
пручається відчайно сонця аорта
над малятами никне збляклолиций ясон
медея по закордоннях вимолює чорта

стирчать новозбудови струнчавих церквиць
у вись б`ють дзвони багрястодзвінні
влягається серпень в траві горілиць
вдягається главка в протрутле лудіння

2011.

1.
Виткий теракотовий вітер,
мов шепіт невтішника - Шіви..
Розвішую зорі - леліви –
став неба багатшим хітон..
На Раухтопазовім морі так хороше
і не чванливо,
тривка втихомиреність рифів і
девів, котрих легіон..
Відтак, як у справжнього ріші –
все зважено й медитативно.
Світило –
мандолою «Зцілення» –
сакрально жевріє вгорі
і як не звучить примітивно,
планету знову врятовано.
І кров Бодхісатви у склянці –
насправді «Сапераві».


2.
Німий Меганом..
Невгамовно
виразніша Місяця око.
Жевріють наскельні клинописи,
що миртом
здавен обросли.
Оговтуються «пророки»,
спадає вина на щоки,
новий «магомет»
з мінометом
гряде до своєї гори.
Мовчить Меганом.
Недомовленість
одвічна ознака духовності.
Втамується невтамоване,
бо навіть
межі
є Межа.
Затаєне та приховане
вибухне
в Повні Овна..
І розлетиться на скалочки
кожна оскліла душа.

2012.

озерна печаль
на острівцю твого серця мій пане
чайки силогізмів одіозно змовились нам усупереч
у порожнечу відчужень
відчалює човник розчулення та зволікання
бодай же нам бути нерозлийвода пізніми друзями
ген розбилось на друзки наших зізнань відголосся
розрослось на три вири
дерево протиріччя
все що статися мало дотепер відбулося
одиноко помешкуєм
рутинно та зархаїчніло
фразу за фразою проковтує вечір посизілий
назустрічні прохідці бавляться полонізмами
перелистуються долі
стираються знаки у книзі
надто боляче усвідомлювати
як ми з тобою порізніли

2011.