Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

В жовтім сні – печуть вогні,
І хриплю у сні я:
- Даруй мені, пошли мені,
Рання, розуміння!
Та уранці також зле
І туманить зілля:
Або палиш так, натще,
Або п’єш з похмілля.

В кабаках – зелений штоф,
Біла скатертина.
Рай для блазнів і сіром,
А мені – трутина.
В церкві – сморід та імла,
Дяки курять ладан,
Ні, і в церкві все не так,
В церкві теж омана.

Я угору що є сил,
Щоб чого не вийшло.
На горі – кістяк могил,
Під горою вишня.
Хоч би схил заріс плющем,
Й те мені розрада.
І що-небудь би іще,
Але все неправда.

А я полем вздовж ріки.
Сяйво тьми чи Бога?!
А в чистім полі волошкИ
І у даль дорога.
Вздовж дороги – ліс густий,
З бабами-ягами,
А в кінці – кінець земний,
Плаха з колунами.

А десь коні скачуть в такт,
Плавно і неквапно.
Вздовж дороги все не так,
А в кінці аж надто.
І ні церква, ні кабак –
Вже ніщо не свято!
Ні, народе, все не так,
Все не так, мій брате.

2014

* * *
Я кричав: «Ви що там, очманіли?
Загубили шаховий престиж!»
Тут гуртом на мене налетіли:
«Дуже добре – ти і захистиш!

Тільки знай, що Фішер мізкуватий.
Спить на шахівниці – що то є!
Вміє без упущень, чисто, грати…»
Хай би що, мене так не узяти.
Хід конем в запасі – ось моє.

Ох, ви мускули зі сталі,
Пальці навчені до гри!
Гонорові дерев’яні
Дві фарбовані турИ!

Друг мій, футболіст, повчав: «Тримайся!
Гарантую, тут йому – облом.
За тили і центр не переймайся.
Атакуй по краю – напролом!...»

Я наліг на біг, на стометрівки,
В бані употів і добре сплю,
Ковзани узув, а ще кросівки…
Після отакої перевірки –
Я його без мату удавлю.

Ох, натруджені долоні,
М’яз широкої спини!
Гей ви, коні, мої коні!
Ох, треновані слони!

«Не спіши, а головне, не горбся –
Так боксер пояснював мені –
Ближче не підходь, а бий у корпус.
Пам’ятай, що козир твій – прямі».

Ось корона шахова – на карті.
Хай лише до неї підійдЕ!
Ми зіграли з Талем десять партій –
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе!»

Ох, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – кавуни!
Що мені його легкі фігури,
Ті конячки і слони!

І в буфеті, для чужих закритім,
Кухар заспокоїв: «Все окей!
Із таким чудовим апетитом
Ти ковтнеш усіх його конЕй!

І сідай, бо путь чекає дальній,
Їжею наповни ще рюкзак.
Ось тобі на двох пиріг пасхальний:
Хай цей Шіфер, кажуть, геніальний –
Та поїсти, певно, не дурак!»

Ох, затяті ми горішки!
Ми корону привезем!
Пішаком туди я пішки,
А назад уже ферзем!

* * *
Тільки прилетіли – зразу сіли.
Фішки підготовлені стоять.
Фоторепортери налетіли,
І снують, і лейками мигтять.

А мене і дома – хто здолає?
Від нахаб я маю оберіг!
Ще мені невміння посприяє:
Нізащо той Фішер не узнає,
Що за хід йому я приберіг.

От задьорі випало ходити.
Кажуть, що він білими мастак.
Походив "є два" на "є чотири",
Щось мені знайоме…чи не так!

Хід за мною. Лячно. Нумо, Сєва!
Уночі тайгою – еге-ге!
Пам’ятаю – старша королева:
Ходить як захоче, от холера,
Ну а коні – літерою Ге.

Добрим словом згадую друзяку –
Показав, як ходять, як здають…
З’ясувалось потім – з переляку
Я класичний розіграв дебют!

Бачу, він лаштує їсти вилку.
Я би з’їв. Найліпше – то ферзя…
Під таку закуску четвертинку,
Тільки пити, знаєте: «Ніз-зя».

Я голодний майже до нетями:
Тут у них лиш кава і омлет.
Вже клітинки маряться кругами,
Королів я плутаю з тузами
І з дебютом плутаю дуплет.

Є прикмета – я і ризикую.
Ще й удача зманює: ходи!
Я його замучу, зашахую!
Лиш би тільки дамку провести.

Стежу я, щоб не було промашки ,
Кухаря пригадую в журі.
Пішу рать змінив би на «рюмашки»,
Враз би прояснилось в голові!

А у нього – ще оті фігури!
Небезпечні ферзі і слони.
А мої фігури – суто дури.
Королеви тільки є і тури,
Офіцери, ясно – не слони.

Ні му-му, розм’якнув, наче вата.
Щось би з’їсти? Певно, що пора.
Бити чим? Турою страшнувато.
Справа у щелепу?.. – ранувато,
Бо незручно якось – це лиш перша гра.

…Оборону він мою ламає
Давнішню індійську у момент.
В пам’яті нав’язливо зринає
Індо-пакистанський інцидент.

Та дарма він так із нашим братом,
Відповідь я маю, навіть дві:
Щойно він мене дістане матом,
Я його через стегно захватом,
Або хід – конем по голові!

Я додав у мислях трохи руху –
Дещо просвітліло на лиці.
Як умієш, стане сил і духу
З пішака прорватись у ферзі!

Фішер став до хитрощів вдаватись,
Встане, пробіжиться і назад.
Баламутив турами мінятись –
Ще б йому мене і не боятись,
Лежачи я жму сто п'ятдесят!

Краєм пре, по центру також тисне
І коли він зважився на шах,
Оголив я біцепс ненавмисне,
Знявши для вагомості піджак.

І у залі стало враз тихіше.
Він помітив, що я устаю…
Мабуть, йому стало не до фішок
І хвалебний, одіозний Фішер
У ту ж мить пристав на нічию.

2014

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

Яри, душа. Яри, а не рыдай.
В снегах студеных – солнце Украины.
А ты ищи – багряный след калины,
на черных водах – тень ее узнай,
где горстка нас. Игрушечный отряд
лишь для молитвы вечной и надежды.
Судьба остерегает, как и прежде,
что кровь калины – все-таки густа,
еще терпка, как та, что в наших жилах.
В седых метелях белая печаль
на гроздьях боли, уходящей в даль,
на нас бедой своею ополчилась.

17.02.2014

Я не люблю фатальної кончини
Жагою слів утішливо живу
І будь-якої не сприймаю днини
Коли пісень веселих не пишу
Я не люблю, коли товчуться глуми
В захоплення не віру, а іще
Коли чужий мої читає думи
Вдивляючись у лист через плече
Я не люблю, коли наполовину
Або розмова точиться слизька
Я не люблю, коли стріляють в спину
А надто як вціляють із близька
Я не люблю пліток позірних версій
Іржу сумління, ошуканства гру
Або коли постійно проти шерсті
Або коли наждачкою по склу
Я не люблю як випинають груди
Хай ліпше вже заюшить серце кров
А ще болить, що слово «честь» забуте
У колі пересудів і обмов
Коли я бачу перебиті крила
Душа моя для співчуття пуста
Я не люблю ні сили, ні безсилля
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю, коли боятись мушу
Досадно ще, коли невинних б’ють
Я не люблю, коли влізають в душу
Тим більше як у душу ту плюють
Я не люблю манежі і арени
На них мільйон спускають по рублю
І хай життя міняє мізансцени
Ніколи я цього не полюблю

19.12.2013

Відгомоніла золота діброва
березовим осіннім говірком.
У небі синім журавлів підкова
несе свій сум услід за вожаком.

За ким жаліти? Кожен в світі гнанець.
Прийде, зайде і знов покине дім.
Всіх проводжає зоряний коханець,
широкий місяць в сяйві золотім.

Стою один між пустища земного,
а журавлів відносить вітер в даль.
Хвилює згадка юного й п'янкого,
але ніщо з минулого не жаль.

Не жаль жаги розтраченої днини,
не жаль душі бузкову перецвіть.
В саду горить багаття горобини,
та неспроможне жодного зігріть.

Не обгорять терпкі червоні віти
і жовтим сном не вляжеться трава.
Як пелюстки скидають ніжні квіти,
так я гублю свої сумні слова.

Якщо життя поміж імли сліпої
їх назбирає у пустий клубок,
тоді скажіть: діброви золотої
відгомонів погідний говірок.

І чому все не так, наче та же весна:
Небо пахне теплом і війною,
Той же ліс, те ж повітря і та же вода,
Тільки він не вернувся із бою.

Не збагну я тепер, хто був правий із нас
В суперечках без сну і покою.
Бракувати його мені стало нараз,
Коли він не вернувся із бою.

Він мовчав невпопад, і не в ноти співав,
Він завжди жартував над собою.
Спати всім не давав, на світанні вставав,
Вчора лиш не вернувся із бою.

Стало пусто тепер. Поміж втеч і погонь
Зауважив я – нас було двоє.
Наче вітром для мене задуло вогонь,
Коли він не вернувся із бою.

Нині вирвалась, мов із полону, весна
Помилково окликнув його я:
- Покурити залиш, – а назад німота.
Вчора він не вернувся із бою.

Наші мертві не лишать живих у біді,
Наші вбиті стоять вартовими.
Відбивається небо у талій воді
І вітрами шумить голубими.

Нам землянки ніколи не були тісні
І час тиші ділився надвоє.
Все одному тепер, та здається мені,
Що це я не вернувся із бою.

Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю
Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю -
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
І нагайки не слухайте свист!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені
і дожити не встиг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні,
У санках мене галопом понесуть по снігу рано.
Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні!
Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Не укажчики вам бич і хлист.
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
І дожити не зміг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Ми устигли – гості бога перед райськими вратами.
Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами?
А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами,
Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани?

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Я молю вас ускач не нестись!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
Як дожити не встиг, доспівати би в хист!

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Мой первый стих написан был в окопе, на взрывами потрёпанной земле. когда затмило звёзды в гороскопе моё больное детство на войне. Лилась пожаров огненная лава. В седых стояли кратерах сады. И захлебнулась кровью переправа под натисками вздыбленной воды. И белый свет казался ночью чёрной. Зарницы тьмы соперничали с днём. Окопчик тесный стал подводной лодкой средь моря чувств, растерзанных огнём. Не сказки мир с зайчишкой или волком – кровавый час, где плавилась земля. И я писала, чуть ли не осколком, большие буквы, как из букваря. Мне бы играть в считалки или прятки, летать во сне на крылышках страниц. А я стихи в замасленной тетрадке таила от осколочных убийц. Ужасна боль недетских впечатлений. Рубцы на сердце от её ножа. Вилась в плену страданий нить сомнений, не станет ли немой моя душа. Душа в словах – как море в перископе и память та – как блики на челе. Мой первый стих, написанный в окопе, печатался на раненой земле.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава, стояли в сивих кратерах сади. І захлиналась наша переправа шаленим шквалом полум'я й води. Був білий світ не білий вже, а чорний. Вогненна ніч присвічувала дню. І той окопчик – як підводний човен у морі диму, жаху і вогню. Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! А я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря. Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Душа в словах – як море в перископі, І спомин той – як відсвіт на чолі… Мій перший вірш написаний в окопі. Він друкувався просто на землі.

Умирают маэстро, оставляя нам памяти раны.
В барельефах печаль высекает мгновения плеть.
Подмастерья еще не успели взрасти мастерами.
А работа не ждет. Нужно многое в жизни успеть.

Неизвестно откуда приходят безликие боссы.
Потирая ручонки, берутся за всё и всегда.
Пока гений стоит, утирая усталости слёзы,
бесталанная рать засидела святые места.

Очень странный пейзаж: косяками гуляют таланты.
Свод священный небес наклоняет к себе суета.
С мастерами все проще. Они – как земные Атланты.
Держат небо века. И стоит оттого высота.

Чи жива ще ти, моя старенька?
Я живий і шлю тобі привіт.
Хай життя несе тобі, рідненька,
ще багато негасимих літ.

Знаю я – ховаючи тривогу,
ти жалкуєш за мої літа
і ще часто ходиш на дорогу,
кинувши на плечі кожуха.

Бачиш ти у темряві вечірній,
ні, не сон, а марево скоріш,
наче хтось мені у п'яній бійці
застромив під серце фінський ніж.

Я прошу, рідненька, зупинися,
не пускай печаль в свої роки.
Не такий пропащий я п'яниця
щоб, тебе забувши, відійти.

Я ж такий, як і раніше, ніжний
й кожний день втішаюся у тім,
що колись, у час свій не утішний,
повернуся в наш старенький дім.

Повернуся, як розкине віти
наш весняний білосніжний сад,
тільки ранком у духмяні квіти
не буди, як вісім літ назад.

Не буди того, що не збулося,
не тривож, що з часом утекло,
надто рано серцю довелося
скуштувати втрат гірких вино.

І молитви не навчай, не треба.
У минуле вороття нема.
Ти для мене і священне небо
і єдина твердь моя земна.

То ж покинь свою пусту тривогу,
біль душі сльозами не кажи.
Не ходи так часто на дорогу,
не сумуй за мною, не тужи.