Нехай буде зима, як весло
Опущу в тьми розгукані води
(Скільки вже нас туди відпливло!),
Як мене у поквапливий холод…
Як мене одвезуть за село.

Хай зима в даль мене забере,
Ця найближча покревниця смерті,
Хай впаде, наче сльози, на хрест,
На могилу й алеї простерті
Сніжна цвіть із небесних дерев.

2018

Доторком віддиху тиші мені не поймай,
Крайкою слова безсоння терпкого не руш.
Бачиш, як тіло хвоїнкою тане, сліпма
В жар летячи – в течію твоїх сонячних рук?

Що ж – оберни мене в попіл, у персть угорни,
Профіль солоний мій випий повільно до дна!
Краплю зрони й пропливи по мені, як човни.
Я ж поставатиму тілом, немов навісна!

Я кожну п‘ядь зацілую в тобі аж до ран
І прошумлю під тобою, як лан ячменів.
А на світанні, коли ти промовиш: «Пора», -
Тиша нагостреним лезвом озветься мені.

2018

В колиханні вітрів на зимовому тлі,
У смиренні вмирання торішнього листу,
В безпорадності плину смертей і життів
Ти шукав таїну і приховані смисли.

І про що погамований тишею біль:
Ці морозні шипи ув оголені плечі
У веретища тліну зодягнених піль,
Їм на груди зі снігу вериги чернечі?

І не відав ніхто, як і ти ще не знав –
Горнє світло любові до тебе торкнеться.
… Ось маленька гаряча Господня сльоза
Щойно впала тобі на крижиночку серця.

2018

Якого, плоте, прагнеш тла
На тлі непам’яті про Бога,
Де смерть, одвічна засторога,
Розколиною пролягла?

Проз лігво те, гляди, не йди!
Там згуби плетиво насподі,
І багрою од бростей глоду
Звідтіль кервавляться сліди.

А плоть вузькі тіснить врата,
На спротив скалиться вороже,
І тріпотить одінням кожне
Найменше зволення єства.

Покара звабі йде вдогонь,
Відлегле постає увіччю,
Й сочиться голубінню вічність
Крізь рани Господа мого.

2018

З весни щедротного незайманого лона
Проз ярину, крізь оболоню запашну
Леліє, струменить, легка і безборонна,
Голубизна ріки в небес голубизну,
Як муст із келиха землі у виногроно.

Ми пахнем глиною, мов глеки на осонні,
Безгрішні ми, бо тільки-но сотворені.
Із-під прозорої Господньої долоні
Привіллям нестеменним поміж променів -
В садах Едему - йдем одвільжені і сонні.

Від слів до порошини – все тобі опертям
Слугує й ніби вголос мовить: «Володій!»
Ще душі янголино чисті і одверті
Всьому дивують: вітру, звіру і воді.
… Триває ще безгрішшя, а тому –
Й безсмертя.

2018

Не слово – тільки поволока слова,
Не дотик – порух – до молитви уст
У лоні тиші, де прозорий муст –
Не сльози, а вільгота вечорова,
Неначе Богоматері Покрова,
Суцвіттями спадає крапелинно,
Мережана любов’ю і жалем,
На добре, на пустинне і на зле.
До ветхого й стенаючого лине,
Де глина повертається у глину.

2018

Дивний сон, мов хмільне дання,
Ночі безгомінь перейняв. -
Пропливають межи узлісь
Панни і паничі якісь.

В опанчині пухкій, з пітьми –
Водопіллям слідів зими
Оперезаний до колін –
Ясен тлустий он забілів.

Ясениця гладка гряде
Із пацьорками до грудей -
Аж сутула од намистин:
Щирий лід, іній та бурштин.

І бредуть вони навмання
То полями, то через яр.
Їм сріблясто дзвенять услід
Ясеняточка їх малі.

2018

Птиці білі, лиштовка на крильцях,
З Божого плеча – та й над містами –
Ніби зграйка нетель, що в’юниться,
Славить Господа й навіки тане.

Виміряти відстань у безодню
Ви не в силі, птиці, - гиш, гиша!
Стільки до розкаяння сьогодні
Подолала і розплакалась душа.

Душе, плач, не слухай, що не личить,
Підкрадається гординя – не впусти.
Це ж і ти, відшукана ягничко,
Доторкнулася краплини чистоти.


2018

Сповий мою душу у тиш молитовну,
У чисту печаль, ніби небо погоже,
Мов світло нетварне Твоє, й більш потому
Нічого земного не хочу, мій Боже.

В нас осінь і вензелі смерті на чолах
Імен, що жили опостін ще учора,
Та гаснуть, неначе птахи над садами,
Сьогодні.
Бо осінь.
…Шукаю ворота тісні і свій човен,
І річку, що в Царство Небесне впадає.

2016

Де листопад, свічкар осінній,
На свічниках задув згарки,
Де смисли губляться, як тіні,
І розтають у повечір’ї,
А серцю млоїться за кимсь,

Стою, скрушна і одинока,
Десь понад часом, поза ним,
На вік потоншена, на спокій,
Тому що бракне слова «потім»,
А сто «тепер» із домовин

Тіснять мене, немов облога.
І знаю – це останній шанс
Поглянути у вічі Бога,
Святі, без докору німого.
Осуджує не Бог – душа.

Про що мовчать старі могили,
В повітря вкутавшись курне?
Коли пливти не стане сили,
Помилуй, Господи, помилуй
В гріху втопаючу мене…

01.11.16

Комоннику мій!
Пломеню мій гойний!
Лукавої віллявши в очі вроди,
Кому, як сон, збуваєшся сьогодні?
Чию гіркаву ніченьку солодиш?

А я в приполі, наче тороплена,
Душý думки і бачу світлі сіни,
Де ти навзнак лягаєш тінню клена,
І я стелюся – тінь твоєї тіні.

Та враз усе зібгалося, усохло,
Тьма бездорожня (ні стежини звідти!)
Тебе укрила на комоню охляп.
І плачуть, плачуть надокола діти…

Як об розкаяння і жаль спіткнеться
В пітьмі розгаслій під тобою чалий,
Від Божого пера – до твого серця
Я віршею цілющою причалю.

2015

Он повагом ранок на пашу займає корів
І сонячні линви у церкву впинає в заріччі,
А дід Миколай, розколошкавши хмари вгорі,
Вудильном рибалить у небі і рибу не лічить.

«Пощо забарився?» - Параска на березі жде,
Бо ніч розпилила вже сяєво зір, наче обніж.
Не чує Микола, пливе у човні туди, де
Господь прочиняє йому райську браму нарозтіж.

2015

Простерта ніч холодної води,
Темнаві хвилі – плинне узороччя -
Тебе перепиняючи, плюскочуть.
Ой не ходи тудою, не ходи...

Минай той берег, висланий гіллям, -
Тополі там і верби суховершать,
І смерть на дно позакладала верші
Й зове оподаль криками малят.

Лети, мов зграйка ластівок, урозтіч,
Хай дряпає туман лускатий крилля –
Ріка безсила так на тебе виллє
Свою осмуту і свою безпоміч.

2015

Лишилось кілька кроків до зими,
Бо ж навпрошки - без осені, без літа.
В шухляді каламар й перо візьми
І сонце намалюй повéрх тих літер,
Що їх оставив, ніби вирок, лікар.

Твоя карафа тріснула. Болить...
Душа з розколин тихо витікає.
Але ще мить, у нас ще буде мить
До того, як навіки очі карі
Замкнуть мені холодні руки тьми.

...І хто там дрібушить попідвіконню?
Не йди і не дивись, побудь, побудь.
То певно коні, сніжно-білі коні,
Котрі від тебе в зиму повезуть
Літа мої короткі, очі сонні.

2014