-Що буде далі?
Мабуть, кожен і з нас ставить перед собою це питання.
-Воля або смерть! - відповідають герої.
Це вони ЗУПИНИЛИ Україну над прірвою, в яку ми всі поволі котилися... Влада почула народ... З'явилася надія... Дорога її ціна... Кров... Смерть... Тюрма...
Але вільну Україну – будувати живим. А смерть кожного патріота, це – маленька смерть України.
-Не питай по кому дзвонять дзвони. Вони дзвонять по тобі ( Хемінгуей ).
Ми різні – західняки, східняки... Але більшість з нас в любому регіоні України – патріоти. І, щоб бути Українцем на сході, потрібно більше мужності, ніж на заході.
А ще в нас одна країна, яку потрібно привести до ладу... Разом...
Щоб наші онуки, якщо не діти, жили краще. Їм не потрібні ні Афганістан, ні Чечня, ні Югославія...
Сильні сусіди ділили Польщу три рази (не рахуючи 1939 року, коли відновилася Україна). Поки польська еліта не зрозуміла, що можна опиратися тільки на свій народ. Що не можна своїй інтереси ставити вище інтересів держави і народу. Що потрібно вміти домовлятися між собою, а не воювати.
У книжці про Львів “ Леополіс ” є такі рядки (наводжу по памяті).
- За 8 років свого президенства я зрозумів, що на Україні не може керувати ні схід, ні захід. Потрібно договорюватися.
Я зовсім не виправдовую Кучму. Корупція і зловживання владою були і тоді, але не такі як зараз. Це за його керування я почув ці слова.
- Дивно! Земля в Вас багата. Люди працьвиті. Чому ж Ви так бідно живете? А! Зрозумів! Бо керують Вами – злодії...
А вибираємо їх – ми...
Вчора, ми годину ставили запитання молодому норвезькому механіку. Людині, дуже далекій від політики.
Ось найцікавіше...
- Чому в Норвегії рівень життя один з найвищих в Європі?
- Всі гроші від видобутку нафти направляються на добробут громадян. ( а не в офшори – прим. автора ).

- Чому норвежці не хочуть вступати в Євросоюз?
- За свою історію ми були в багатьох союзах. І це вже напевнощо в генах...
Нічого доброго від них не можна чекати.

-Що Вам найбільше сподобалося на Україні?
- ЛЮДИ.
-А не сподобалося?
-КОРУПЦІЯ.

Тому, щоб змінити Україну, від кожного з нас потрібні ВЧИНКИ. Геройські... І не геройські...
Але такі, які підказує нам наша СОВІСТЬ.
Мойсей водив рабів земляків по пустелі 40 років.
В нас стільки часу немає...
(29.01.2014)

Вже місяць як я живу у Львові... У лікарні... Допомагаю старшому сину стати на ноги.
Вони у нього поламані, обидві... Падіння з висоти... Стрибав без парашута.
Найстрашніше, здається позаду... Реанімацію і операцію пережили. Тепер - реабілітація.
Лікують і годують тут добре. Але є окремі недоліки... А де їх немає?
Основний... Дуже слабке фінансування. Що воно недостатнє розумієш по погляду, або по тому, що тебе не бачать зовсім.
А коли говорять
- Це Вам не приватна клініка! - то ясно, як білий день, що потрібно швидко змінюватися.
Тих, хто так казав, і тих, кому присвяченений епіграф, була одинакова кількість - по двоє.
-Я, встаючи і лягаючи, дякую лікарям, за те що врятували мого сина - каже моя дружина.
І я вдячний всім медикам, за те, що вони рятують людей... Не питаючи, чи мають вони гроші... Кожен день... Чекаючи, чи не чекаючи вдячності...

Веселий лікар анестезіолог розказав історію про пацієнта реанімації, якого виписали через 4 дні. Ніяких травм не знайшли. Випав чоловік з 7-го поверху. Три дні перевіряли, чи не буде якихось ускладнень. Падав він "в стельку" п'яним...

Маленька дівчинка впала і дуже плакала. Підійшов її сусід, старий клоун, і сказав.
-Ти сама винувата. Бо не вмієш падати. Коли падаєш,
уяви себе старою, зім'ятою, мокрою тряпкою...

(07.04.2014)

-Папа - той самий, мами – різні.
Такими словами, я пояснив дружині різницю між греко-католицькою і католицькою церквою, коли перший раз пішов у костьол на недільну англомовну літургію.
Пройшло вже три роки. І в мене з’явилося багато друзів-студентів, християн. Більшість з них – з Африки. Мене вони називають – Україна. А я почав вловлювати зміст багатьох англійських слів. Після служби, щиро дякую їм за чудовий спів. І справедливо кажу, що вони – найкращі. ( You are - the best! )
Хрещуся я і далі по-козацьки, справа наліво. Щоб мене не відлучили від рідної греко-католицької церкви, почав ходити ще на одну службу, о 17.00. Як завжди в 11 ранку виганяю з хати і веду до церкви трьох синів, а в 14-тій – костьол. На всіх трьох службах співаю в хорі. Дуже люблю співати. Хоч нотної грамоти і не знаю. Як каже наш диригент про таких як я…
- Гулька вище, гулька нижче.
Кому нудно в церкві, раджу попробувати. Година минає, як 5 хвилин. А вечером Ви відчуєте, як ростуть крила. Жартую…
Ці три оповідання я об’єднав. Вийшов триптих. Якщо я правильно розумію, значення цього слова.


А українці не люблять...

" 20. Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його,
Бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі.
21. Ані вдови, ані сироти не будеш утісняти.
22. Бо коли ти їх пригнічувати будеш і вони голосінням
заголосять до мене, то слухом почую зойк їх.
23. І запалає гнів мій, і мечем висічу вас так,
що жінки ваші стануть вдовами, а діти сиротами."
(Книга Вихід. Вірш 22 )

Весна цього року запізнюється…Як мій Богданко на пари в свою Нафту…За кожне запізнення строга викладачка Зима читає пустотливій Весні мораль… Снігами і морозами. А тій, і байдуже.
Сидить собі десь в кафе з такими ж як і вона молоденькими дівчатами і навіть не думає йти до людей (на пари)… Каже
- До літа ще встигну.
Так було і того ранку. Франківськ перетворився на каток.
Міські автобуси – на хокеїстів. Котяться по вулицях на швидкості слимака, а люди на зупинках довго і нудно їх чекають. Чекав і я… Спереду мене - дві жінки. Знову згадав свого середущого і його зимову сесію…
- Я собі, Тату, сів посередині аудиторії. Справа – білі жінки. Зліва – чорні. Білі жінки не мають книжок. Чорні – мають. Ну я і кажу : ” Чорна жінко, дай зелену книжку.” Дала… Здав...
- І що, ти так і казав? Вона ж образилася.
- Ні, не казав, тільки так подумав.
В мене все так само…Справа - біла жінка. Зліва – чорна. Білі жінки не завжди знають англійську мову. Чорні – завжди. (Далі пишу для білих, і чоловіків, і жінок.)
-Ікскюз мі, пліз. Ду ю спік Інгліш?
-Єез!
Я теж, як ви вже напевно здогадалися, білий і тому слабо знаю англійську. Вчу ціле життя. На старість, зрозумів, що можу не встигнути вивчити, а на Чукалівці для її освоєння немає ніяких умов. Вчу тепер всюди і при любій нагоді. Поки що, я на рівні собаки. Коли говорять– розумію, а коли гавкаю я – ніхто не розуміє. Як не дивно, але тоді мене розуміли, хоч я говорив тільки по англійськи…
- Звідки?
-З Гани.
-Де вчитеся?
-Медакадемія, другий курс.
-Літом, додому їдете?
- Ні.
- А чому, немає грошей?
- Дуже дорого. Літак коштує 2000 вічнозелених.
- Ну, а що робите ціле літо?
- Сплю!
Сміх…Хвалю студентів з Африки, що вони всі знають не менше ніж чотири мови –свою рідну, українську, англійську, французьку. Що вони дуже розумні, а я люблю розумних людей. Підїхав автобус…
- Ікскюз мі. Ай ем гоінг…
І вже з дверей автобуса, чистою українською, але з таким жалем, що я його памятаю, ще сьогодні…
-А українці НЕ ЛЮБЛЯТЬ африканських студентів…
14. 04. 2013.
Пояснення -
Нафта - Універстет Нафти і Газу,
Чукалівка - міський цвинтар.
-Не дочекаєтесь! Я ще туди не збираюся.


Яке чудове, сьогодні…життя!

" Парня в горы тащи –рыскни,
Не оставь одного в пути
И тогда только ты поймёш
Плох он или хорош…"
(В. Высоцкий )

Це було давно… Ще, як мій старший, другий раз, гриз граніт науки в Нафті. Зуби він з'їв усі (твердий мінерал – граніт). І ми з дружиною, свої протези теж сильно розхитали, бо вчилися перед сесією вже разом з ним. Всі викладачі нам радили. Він в Вас дуже розумний, тільки організуйте його. А він відкладав все на завтра, і я сумно жартував…
-Завтра не наступит никогда…
Але воно настало… В квадраті… Завтра був, і екзамен з математики, і останній термін для розрахункової з теормеханіки. Здавати екзамен я не хотів, тому спитав в Вуйка Googla, хто в Франківську заробляє на хліб з маслом теормеханікою. Виписав телефони і почав дзвонити…
Милий дівочий голос обіцяв дуже багато…
- На завтра? Це буде дорого! Двісті! Будьте о восьмій ранку біля фонтана!
- Як хтось з тобов файно говорит, то він ті здурит!
Любив казати вуйко Гриць. Так воно і сталося. Замість дівчини прийшов похмурий, але спортивного вигляду, чоловік. Поміняв свою макулатуру на мою Лесю Українку. І пішов…Вже потім, викладач, махаючи розрахунковою перед лицем мого горе-студента, пояснював, що теорія без практики – мертва. Формули на папері, були, переважно, теорією…
Я отримав на горіхи від усіх… Взяв ту розрахункову і сів сумний на лавку під студетським гуртожитком. Підійшов знайомий…Хто читав моє перше оповідання, той вже, напевне, здогадався, що в знайомого не було ніяких шансів бути білим…
-Доприй день, Михайлович! Чому такий сумний?
Камерун – франкомовна країна, але Михайлів там називають Михайловичами…
-Теормеханіка? Я дуже добре знаю теормеханіка…Вечером о восьмій буде готово…
Я став героєм дня…Дружина, на радощах, наробила моїх улюблених вареників з чорницями…Ще й передала ПАтріку…
- Візьми. Хто йому там таких зробить…
Патрік вже встиг полюбити українські вареники, тому на питання – Скільки? Відповів
– Сорок.
А в мене вирвалося…
-А чому так мало?
З горем пополам, старший перейшов на другий курс. А ми з Патріком зустрілися, як завжди, в неділю, в костелі, о 14.00 на англомовній месі (не путати з футболістом).
- Смачний вареники-чорниця, Михайлович. Тякую!
- Як хочеш, я тебе візьму з сюбою в гори в липні. Назбираєш собі багато…
- Тобре, Михайлович, дзвони.
Я дуже люблю гори, але по генах це не передалося нікому, як і любов до книжки…
В середині липня, я вже не знаходжу собі місця. Спочатку, пропоную домашнім.
- Юля, поїхали на чорниці!
- Ліпше би щось дома зробив. Нічого не назбираєш, тілько витратиш гроші. Мене, Михайлику, болять ноги…
Добре, що не голова… Хоч, по правді сказати, голова її ніколи не ”болить”. Сини були солідарні з мамою - відказалися навідріз. Обдзвонив всіх знайомих. Вони запевнили, що на другий тиждень поїдуть, обов'язково… Другий тиждень, теж, ніяк не наступає… Вже роками… Не хочуть білі…
-Їду, Михайлович. Холодно в горах? Я тепло вдягнуся. На автостанції, біля Сільпо? пів восьмої? Тобре!
В Старій Гуті нас зустріли радо…Маленькі Анька і Наталка, навіть підійшли, щоб торкнутися Патріка пальчиком, і дуже дивувалися, що на пальцях нічого не залишилося… Патрік тільки усміхався… По дорозі збирали гриби. Білі, виявляється, ростуть і в Камеруні. Я отримав запрошення визбирати там, зимою, усі гриби... Правда без фінансування. Патрік, напівсирота. Батько помер молодим. Він був його улюбленим сином. Кожного семестру сам платить за навчання 600 мертвих президентів. Після заліку з інформатики - тиждень нічого не їв… Як в тому анекдоті
–Треба було себе заставляти.
Чорниці вродили. На вершині, після доброго кавалка дрогобицької ковбаси, запитої найсмачнішою водою з Бистриці, Патрік сказав свої найкращі слова…
- Яке чудове, сьогодні…життя!
15. 04. 2013.


Залишилася ще земля…

" Я була малою горда.
Щоб не плакать, я сміялась"
(Леся Українка.)

Я не дописав попереднє оповідання, залишивши Патріка на вершині… Виправляюся…
Гребінка в нас була одна, на двох, тому афени (чорниці) ми збирали довго, до вечора. Але набрали повні відра. Ночували на горищі. Я змерз… Патрік брехав, що ні. Ранком рушили до села. Завантажені, як товарні поїзди.
"Донбас порожняк не гонит…" І хоч, на шахтаря в забої був похожий не я, нам вдалося зупинити попутку. Стало легше, і на руки, і на ноги. Я не встигав відповідати на запитання.
Перед селом стояв шлагбаум… Зупинилися…
Тут нас, знову, не обділяли увагою. Дівчата підходили до вікна, щоб показати свої гриби. Насправді, вони перевіряли, чи не потемніло в них в очах. В Франківську я розказував Патріку, що робити з грибами і чорницями. Рецептів, я і сам не знав, тому порадив консультуватися з вахтершами в гуртожитку. А на слідуючу неділю почув…
- Смачний картопля- гриби, Михайлович!
Для тих, хто кожен день ходить у вишитій сорочці, і вже давно, обізвав мене безродним космополітом, пояснюю…
Я не ідеалізую студентів з Африки. Мені завжди, дуже піднімали настрій два чорношкірих студенти, які теж завалили тоді сесію. Вони заходили в деканат, витираючи рушничками піт з повненьких облич. Хоч був тільки травень, але жир на них топився, як сніг на Сивулі. А в нас не Африка. Добра і розумна жінка (секретар деканату) теж, зустрічала їх з усмішкою від вуха до вуха…
- Ну, що, мої ”красАвцы” ? Ще один талон?
Мені вони нагадували Карлсона. В міру ”упитанные”, тільки без пропеллера. Але діаметер пропеллера, який потрібен для їхньої маси, не зміг би влізти ні в одні двері. Тому й познімали…
Такі – закінчать Нафту! А потім, продадуть у себе вдома, іноземцям, все, що ще не встигли продати до них.
Так, як і ми… Щороку… Потроху… Хто на схід... Хто на захід... Продаємо Україну.
Залишилася ще земля…
15. 04. 2013.

Почну і закінчу анекдотом.

Німецький концтабір. Добре змащені двері газової камери тихенько закриваються.
Але їх зупиняє блискучий есесівський чобіт...
- Українці є?
- Є!
- Плитку викладаєш?
- Так! А скільки платите?
- Одну марку за метер квадратний!
- Ногу забери!

Тепер українці так швидко помирати не хочуть. То в ті часи їх вивозили за кордон ешелонами, і на схід, і на захід.
Зароблені гроші не так давно почали повертати, але тільки німці.
А зараз українці їдуть працювати на чужину самі. І платять їм там добре. Бо працьовиті...
Кажуть, що чудові американські дороги, беруть початок з часів великої депресії. Тоді в Америці була біда.
Одним із законів, який допоміг подолати кризу, був такий...
Мінімальна плата за годину роботи - 5 доларів. А щоб подолати безробіття, уряд організував громадські роботи.
В тому числі, будівництво і ремонт доріг.
Так що робота на Україні є. А якщо так і платити за неї, то не їхали б з дому українці.
Але поки що, таку зарплату тільки обіцяють... До виборів.
А після них - успішно забувають.
Політично активні українці як завжди вступають у партію КВД. Є таке оповідання у Осипа Маковея. Розшифровується назва -
Куди Вітер Дує.
Змінюються влади... Змінюються герої... А віз і нині там.
Я безпартійний, але на старість вступив би в партію. Якщоб вона зробила на Україні те, що тоді зробили в Америці.
На пам'ятнику Степану Бандері написані розумні слова...
- Опиратися на власні сили.
Щоб бути сильною державою.
Щоб захистити свої інтереси і своїх людей.
Бо найкращим пам'ятником мільйонам українців, які віддали своє життя боронячи свою землю -
хто від німців, хто від росіян - повинно стати достойне життя їх онуків і правнуків.
А їм для цього потрібна добре оплачувана робота. Тут, дома, на Україні. А не в наймах... На чужині.
І тоді повернуться мільйони тих, що шукають там щастя. Вони залишають на чужій землі здоров'я, а дома сім'ї.
Терплять там приниження. Бо гірко чути від чужих дітей...
- Мамо, а наша прибиральниця була дома вчителькою!

Бо тільки на Україні
можна народитися - за гроші.
Вчитися - за гроші.
Лікуватися - за гроші.
Померти - за гроші...
А працювати - майже безплатно...

28 жовтня 2013 року

Це було в суботу, перед Пасхою. Перед тим, як їхати в село до батьків, я ще зайшов на роботу. Чого? Вже й сам не пам’ятаю… Швидко владнавши свої справи, пішком я попрямував на вокзал. До відправлення поїзда ще далеко, погода чудова, тому був час спокійно пройтися по центру Франківська. Біля готелю “Надія” дві дівчини, не cловянської зовнішності, довго і марно намагалися про щось допититися випадкового перехожого. Прислухався... Їм хотілося побачити, що є доброго в нашому затишному Станіславові. Але говорили на такій дивній мішанині англійських і українських слів, що зрозуміти їх було дуже важко. Краще б вони говорили тільки по англійськи. Це я і запропонував…
- Вибачте, Ви говорите по англійськи?
- Так!
- Я можу Вам чимось допомогти?
- Ми хочемо подивитися місто.
- Ходімо зі мною. Покажу. Звідки Ви?
- З Китаю.
- О, це велика і сильна країна. Ви дуже працьовиті і розумні. А, що робите на Україні?
- Вчимося. Університет ім. Тараса Шеченка в Києві.
- Я буду Вашим гідом. Це пам’ятник Івану Франку. На його честь назване місто. Можу показати Вам наш катедральний собор і художній музей. Що Вас ще цікавить?
- Природа. Парк.
- Найзеленіша і найкрасивіша вулиця в нас – Тараса Шевченка. Нею ми і підемо з катедри до парку.
- А, може туди ходять автобуси?
- Ні. Найкраще їхати 11 номером. 1 нога і ще одна нога – разом число 11.
Собор справив сильне враження. Хреститися, правда, я їх навчити так і не зміг. В художньому музеї багато фотографували. З картин запам’яталися: молодий Шевченко і українські солдати, вони ж козаки.
В парку білих красенів лебедів я обізвав англійською - просто білими птахами.Україну хвалили...
Наші дерева дуже високі і великі. В Китаї такі не ростуть. Але природу дуже люблять. Щотижня, Циз (так звати одну з моїх героїнь) разом з батьками виїжджає на вихідні подалі від Пекіна. Залишивши гостей дихати весняним, п'янким повтрям, я побіг на вокзал...
І ще, на Україні дуже красиве, високе, голубе небо.
В Пекіні неба немає...

Мерсі, месьє, за епіграф! Ви найкраще пояснили, що високими словами ми про політику говорити не будемо.
А опустимося на грішну землю...
Перепрошую, що стільки російської... Це, те ж, улюблена тема нашої політики. Про мову багато говорять, але нічого не роблять...
А я б, найкращого лінгвіста з української мови в Верховній Раді, найняв репетитором для прем'єра....
- Ви сумніваєтесь в результаті? Чи, може, немає грошей?
Ця, дуже непристойна, пісня, теж, з моєї юності...
" В лесу был пир, и именины
На них был Заец приглашен.
Но он, бедняга, так нажрался,
Что влез на стол и разругался..."
Основний політичний аргумент - лайка! Змішати з ... опонента. Щоб не відмився. А запах, щоб був ТАКИЙ!
- Затикайте носа і тікайте!
Політика прагматична... Пам'ятаєте...
- У Англії немає друзів. Є тільки ІНТЕРЕСИ. (Уінстон Черчіль). Він називав Дядечка Джо -людиною, яка вивела Росію від сохи, до атомної бомби. Черчіль, як і Маргарет Тетчер (хай з Богом спочиває...) був одним з найкращих керівників Великої Британії.
Ми вчимося у них.А вони кажуть...
- Що можна мені, те не можна тобі. І оцінюють нашу політику так...
- Для своїх - все. Для чужих -закон!
Цей анекдот - давній, зате пристойний...
В Брюссель полетіло троє...Обід. Золоті столові прибори.
- Юлю, моя Катерина так любить золото! А Ти ж знаєш. Ці руки...
- Так всюди відеокамери!
- Ну, Ти ж ВСЕ МОЖЕШ!
Вже вдома...
- Як Тобі це вдалося?
- Хіба важко, взяти з однієї кишені і перекласти в іншу?
Все одно, хочете в політику...
Політика брудна... Як анекдот...

21.04.2013

Вчора, я знову дарував квітку...
Все було так, як і на моєму аватарі... Я тримав троянду однією рукою, за спиною. У другій руці був папірець, зі словами, які потрібно було говорити зі сцени. Моя партнерка, побачивши, що рук в мене більше нема, тримала замість мене мікрофон. Говорив я, як Ви правильно здогадалися, англійською... А дівчата були (не вгадали!) - білі...
Наша група (середній рівень знань анлійської) інсценізувала дуже сучасну версію казки про Червону Шапочку. Я був одним із ведучих.
Перед виходом на сцену ми зустрілися з Бабусею (найчарівнішою з наших молодих дівчат). Вона дуже хотіла, щоб ця квітка дісталася їй. І я вже пошкодував, що наперед сказав про те, що квітка для нашої вчительки...
Як часто буває в житті, роль Бабусі їй дісталася несправедливо. Їй більше б личило бути Червоною Шапочкою, Але у старій, добрій казці... В новій - Червона Шапочка сама застрелила Сірого Вовка... А наша молода Бабуся дуже добра і не вміє стріляти... Навіть у Вовків.
Сірий Вовк уже ожив і гречно кланявся...
- Чутки, про мою смерть - сильно перебільшені!
А я дарував троянду і вітав нашу вчительку...
-Ми Вас дуже любимо! ( We very love You! )
-Ви - красуня! ( You are beauty! )
Наша вчителька - найкраща! ( Our teacher - the best! )
Я говорив щиро... Вчителька, справді молода, красива і розумна. Тому чоловіки, на схилі віку, її не цікавлять... Як і мене - дівчата. Не для пса - ковбаса...
Квітку прийняла досить прохолодно. Я був дуже радий, бо зрозумів, що вона таки чекала, щоб це зробив один з наших парубків. Але він проїхав.Підстрахував його не я, а месьє Платіні...

Хоч про жінку, якій я так хотів би подарувати квіти, ще не говорилося нічого, Ви її і так впізнаєте...
Вона - найкраща в світі...

Я не дописав попереднє оповідання, залишивши Патріка на вершині… Виправляюся…
Гребінка в нас була одна, на двох, тому афени (чорниці) ми збирали довго, до вечора. Але набрали повні відра. Ночували на горищі. Я змерз… Патрік брехав, що ні. Ранком рушили до села. Завантажені, як товарні поїзди.
"Донбас порожняк не гонит…" І хоч, на шахтаря в забої був похожий не я, нам вдалося зупинити попутку. Стало легше, і на руки, і на ноги. Я не встигав відповідати на запитання.
Перед селом стояв шлагбаум… Зупинилися…
Тут нас, знову, не обділяли увагою. Дівчата підходили до вікна, щоб показати свої гриби. Насправді, вони перевіряли, чи не потемніло в них в очах. В Франківську я розказував Патріку, що робити з грибами і чорницями. Рецептів, я і сам не знав, тому порадив консультуватися з вахтершами в гуртожитку. А на слідуючу неділю почув…
- Смачний картопля- гриби, Михайлович!
Для тих, хто кожен день ходить у вишитій сорочці, і вже давно, обізвав мене безродним космополітом, пояснюю…
Я не ідеалізую студентів з Африки. Мені завжди, дуже піднімали настрій два чорношкірих студенти, які теж завалили тоді сесію. Вони заходили в деканат, витираючи рушничками піт з повненьких облич. Хоч був тільки травень, але жир на них топився, як сніг на Сивулі. А в нас не Африка. Добра і розумна жінка (секретар деканату) теж, зустрічала їх з усмішкою від вуха до вуха…
- Ну, що, мої ”красАвцы” ? Ще один талон?
Мені вони нагадували Карлосона. В міру ”упитанные”, тільки без пропеллера. Але діаметер пропеллера, який потрібен для їхньої маси, не зміг би влізти ні в одні двері. Тому й познімали…
Такі – закінчать Нафту! А потім, продадуть у себе вдома, іноземцям, все, що ще не встигли продати до них.
Так, як і ми… Щороку… Потроху… Хто на схід... Хто на захід... Продаємо Україну.
Залишилася ще земля…
15. 04. 2013

Це було давно… Ще, як мій старший, другий раз, гриз граніт науки в Нафті. Зуби він з'їв усі (твердий мінерал – граніт). І ми з дружиною, свої протези теж сильно розхитали, бо вчилися перед сесією вже разом з ним. Всі викладачі нам радили. Він в Вас дуже розумний, тільки організуйте його. А він відкладав все на завтра, і я сумно жартував…
-Завтра не наступит никогда…
Але воно настало… В квадраті… Завтра був, і екзамен з математики, і останній термін для розрахункової з теормеханіки. Здавати екзамен я не хотів, тому спитав в Вуйка Googla, хто в Франківську заробляє на хліб з маслом теормеханікою. Виписав телефони і почав дзвонити…
Милий дівочий голос обіцяв дуже багато…
- На завтра? Це буде дорого! Двісті! Будьте о восьмій ранку біля фонтана!
- Як хтось з тобов файно говорит, то він ті здурит!
Любив казати вуйко Гриць. Так воно і сталося. Замість дівчини прийшов похмурий, але спортивного вигляду, чоловік. Поміняв свою макулатуру на мою Лесю Українку. І пішов…Вже потім, викладач, махаючи розрахунковою перед лицем мого горе-студента, пояснював, що теорія без практики – мертва. Формули на папері, були, переважно, теорією…
Я отримав на горіхи від усіх… Взяв ту розрахункову і сів сумний на лавку під студетським гуртожитком. Підійшов знайомий…Хто читав моє перше оповідання, той вже, напевне, здогадався, що в знайомого не було ніяких шансів бути білим…
-Доприй день, Михайлович! Чому такий сумний?
Камерун – франкомовна країна, але Михайлів там називають Михайловичами…
-Теормеханіка? Я дуже добре знаю теормеханіка…Вечером о восьмій буде готово…
Я став героєм дня…Дружина, на радощах, наробила моїх улюблених вареників з чорницями…Ще й передала ПАтріку…
- Візьми. Хто йому там таких зробить…
Патрік вже встиг полюбити українські вареники, тому на питання – Скільки? Відповів
– Сорок.
А в мене вирвалося…
-А чому так мало?
З горем пополам, старший перейшов на другий курс. А ми з Патріком зустрілися, як завжди, в неділю, в костелі, о 14.00 на англомовній месі (не путати з футболістом).
- Смачний вареники-чорниця, Михайлович. Тякую!
- Як хочеш, я тебе візьму з сюбою в гори в липні. Назбираєш собі багато…
- Тобре, Михайлович, дзвони.
Я дуже люблю гори, але по генах це не передалося нікому, як і любов до книжки…
В середині липня, я вже не знаходжу собі місця. Спочатку, пропоную домашнім.
- Юля, поїхали на чорниці!
- Ліпше би щось дома зробив. Нічого не назбираєш, тілько витратиш гроші. Мене, Михайлику, болять ноги…
Добре, що не голова… Хоч, по правді сказати, голова її ніколи не ”болить”. Сини були солідарні з мамою - відказалися навідріз. Обдзвонив всіх знайомих. Вони запевнили, що на другий тиждень поїдуть, обов'язково… Другий тиждень, теж, ніяк не наступає… Вже роками… Не хочуть білі…
-Їду, Михайлович. Холодно в горах? Я тепло вдягнуся. На автостанції, біля Сільпо? пів восьмої? Тобре!
В Старій Гуті нас зустріли радо…Маленькі Анька і Наталка, навіть підійшли, щоб торкнутися Патріка пальчиком, і дуже дивувалися, що на пальцях нічого не залишилося… Патрік тільки усміхався… По дорозі збирали гриби. Білі, виявляється, ростуть і в Камеруні. Я отримав запрошення визбирати там, зимою, усі гриби... Правда без фінансування. Патрік, напівсирота. Батько помер молодим. Він був його улюбленим сином. Кожного семестру сам платить за навчання 600 мертвих президентів. Після заліку з інформатики - тиждень нічого не їв… Як в тому анекдоті
–Треба було себе заставляти.
Чорниці вродили. На вершині, після доброго кавалка дрогобицької ковбаси, запитої найсмачнішою водою з Бистриці, Патрік сказав свої найкращі слова…
- Яке чудове, сьогодні…життя!
15. 04. 2013

Весна цього року запізнюється…Як мій Богданко на пари в свою Нафту…За кожне запізнення строга викладачка Зима читає пустотливій Весні мораль… Снігами і морозами. А тій, і байдуже.
Сидить собі десь в кафе з такими ж як і вона молоденькими дівчатами і навіть не думає йти до людей (на пари)… Каже
- До літа ще встигну.
Так було і того ранку. Франківськ перетворився на каток.
Міські автобуси – на хокеїстів. Котяться по вулицях на швидкості слимака, а люди на зупинках довго і нудно їх чекають. Чекав і я… Спереду мене - дві жінки. Знову згадав свого середущого і його зимову сесію…
- Я собі, Тату, сів посередині аудиторії. Справа – білі жінки. Зліва – чорні. Білі жінки не мають книжок. Чорні – мають. Ну я і кажу : ” Чорна жінко, дай зелену книжку.” Дала… Здав...
- І що, ти так і казав? Вона ж образилася.
- Ні, не казав, тільки так подумав.
В мене все так само…Справа - біла жінка. Зліва – чорна. Білі жінки не завжди знають англійську мову. Чорні – завжди. (Далі пишу для білих, і чоловіків, і жінок.)
-Ікскюз мі, пліз. Ду ю спік Інгліш?
-Єез!
Я теж, як ви вже напевно здогадалися, білий і тому слабо знаю англійську. Вчу ціле життя. На старість, зрозумів, що можу не встигнути вивчити, а на Чукалівці для її освоєння немає ніяких умов. Вчу тепер всюди і при любій нагоді. Поки що, я на рівні собаки. Коли говорять– розумію, а коли гавкаю я – ніхто не розуміє. Як не дивно, але тоді мене розуміли, хоч я говорив тільки по англійськи…
- Звідки?
-З Гани.
-Де вчитеся?
-Медакадемія, другий курс.
-Літом, додому їдете?
- Ні.
- А чому, немає грошей?
- Дуже дорого. Літак коштує 2000 вічнозелених.
- Ну, а що робите ціле літо?
- Сплю!
Сміх…Хвалю студентів з Африки, що вони всі знають не менше ніж чотири мови –свою рідну, українську, англійську, французьку. Що вони дуже розумні, а я люблю розумних людей. Підїхав автобус…
- Ікскюз мі. Ай ем гоінг…
І вже з дверей автобуса, чистою українською, але з таким жалем, що я його памятаю, ще сьогодні…
-А українці НЕ ЛЮБЛЯТЬ африканських студентів…
14. 04. 2013