За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…

Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...

Пані, не пийте – це забагато,
Пані, цей шинок можна минути
І сюди не зайти.
Пані, Вас надто всі добре знають,
Тут – у Дубліні, там у Слайго,
Вибачаюсь, у Слігех, але то все одно.
Пані не пийте, коли нетверезі –
То вже занадто – впадете у бруд,
Плаття біленьке стане плямистим,
Ой, як не гарно буде тоді.
Пані, не пийте, це Вам не личить
Потін і пиво – це ж просто блуд.
Пані, ми звикли до Ваших візитів
У кожну халупу і замки князів,
Пані не треба шаленим віскі
Туманити розум! А їй не втямки...
У нас в Ірландії люблять вмирати,
Люблять і жити – інколи й так,
Пані не треба, так безтурботно,
Так недоречно дивитись на нас,
Ви ж за роботою, Ви ж на службі
В Кромвеля, Вільяма чи може в Генріха
Того, що восьмого, тільки не в нас!
Краще до справи, на нашому острові
Раді-радісінькі геть всі без винятку бачити Вас!
Пані не слухає, келих за келихом
Перехиляє та все у нутро,
Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!
Донхади й Патріки, Гормлейт і Грейнн –
Плачуть і журяться,
що ж таке робиться –
Пані бліда
віскі упилася, просто біда!

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

Примітки:

Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…

Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -
День давніх королів і Уснеха синів.
Вогонь Белтайну на вершині догорів,
Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
Як Улл плоди із білих-білих хмар
В долоні падають ласкаві літні дні,
Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
Ще жодну волохату не назвав Карах,
З чобіт дірявих не змивав росою прах,
Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
Ще не журився вихиливши кварту
Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
Іще не випитий п’янкий червневий ель,
Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.

Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…

Примітки:

Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…

Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…

Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…

Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…

У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера важка і черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…

Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…

Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить, щоб вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…

Старий ірландський божевільний сад
Корінням проростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотом і нечутною ходою
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого як море пророцтва.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закіптюжених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
І хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…

Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.