Вулиця темна. Ніч.
Тяжко поранений...
«Госпиталь где?» –
Він углиб, до ДК іде.
В клітці грудній
Витріпочує гранями
Яхонтовий додекаедр.

Дом культуры.
Горлівка...
Леді русяву
Солдатові крики збудили.
Зблиснув нічник –
І рота роззявила
Голодна горлянка будівлі.

Перев’язка гаряча –
З-під клейкої брючини
Юшить червоний страх.
Раптом не по собі стало,
Стало незручно:
Вона –
Молода медсестра.

– Заходьте скоріш!
Я іздалеку
помітила Вас. –
Її оксамитовий голос
Збудив
Остовпілого воїна.
(А в грудях пекельним котлом
Ще кипів,
Ще шкварчав Іловайськ!)
– Спасибо Вам...
Ничего, что патроны с собой?

– Ні... ні... Ви поранені!
Вам терміново...
Потрібно Вам кров зупинити!
Я чула, що Горлівка...
Замінована.
Я знаю –
Ви стріляли по них.

Лягайте хутчіш на каталку!
(І стала над раною поратись,
Як над своєю дитиною...)
– Как Вас зовут?
– Мене – Наталка.
Я з Коростеня.
А вас?
– С Луганска я...
Валентин.

Вона принесла бинти
І відерце
З водою,
Кульок препаратів.
– А нам говорили, что вы – бандеровцы,
Бандиты, злые пираты...

– Рана глибока,
Вам спокою треба,
Перев’язала... не рухайтесь...
– Как мне не двигаться?
Ведь все мы – отребье!
Сейчас там Иван
И Андрюха там,

Они убивают...
Наших –
Укра́инцев...
Что мне теперь – радоваться?!
– Не ворушіться –
В мене серце крається...
– ...А мы посыпаем из «Градов» вас.

Вулиця темна. Ніч.
Додекаедр
В клітці грудній
Тріпотить у воїна.
Сниться йому:
Він в полон, до ДК іде –
Він
Обирає
ВОЛЮ!

Вітер в лице –
Невловимий, як штурмовик.
Різко вдаряє свіжість його
По жилах.
Ми не тужили
В передчутті
Вражень нових –
Вітер свободи
В мені,
У кожній з прожилок.

Ми не тужили – вдихали дим попелищ.
Все дотлівало довкруг,
Не лишало звітів.
Серед руїн ми лишалися вдвох із вітром,
Вдвох павутиння свободи
З вітром плели...

Люди...
На кавовій гущі про них ворожи:
Вкрай ненадійні, мінливі, слабкі істоти.
Вітер – його ж непостійність і віражі
Виправдані завжди
(Відсотків на сто).

Б’є суховій крильми,
Б’є об тіло ріллі,
Як чорний скажений крук,
Клює чорноземи –
Та між кострубатих вчень,
Між усіх релігій
Він обирає дзен.

Кисень п’ю скупо,
Як воду живу зі струмка,
Плата за нього, мов за канабіс, – триста.
Триста секунд – жадібна мить, стрімка –
І воля мене ріже навпіл
Ножем бісектрис:

Одна половина пожовкла,
Від тіла відстала,
Інша ж – набралась життям.
Їй без вітру тісно.
А трави здригаються, наче тонкі вуста,
Шепочучи: «Kiss me».

Вовку боятися - в Крим не ходить, -
Ствердно при цьому кивне ваххабіт.
Страхополохів не терпить доба,
Вовку боятись - не йти на Донбас.

Ствердно кивнуть і прибалт і абхаз -
Вовка з обіймами братніми пхавсь,
Тільки шкода - не оцінений він...
Вовка краї обіймає нові.

Скільки тебе не годуй, Вальдемар
Ти на чужий заглядаєш димар,
Час би тобі вгамувать апетит, -
Пане, бери черевик на патик.

Знову вдягнеш ти каптанець багатий,
Тільки з проріхи посиплеться вата.
Марно ти в шкурі овечій приходиш -
Матимеш, Вовче, на дупу пригоди.

Вовку терпіти - у Крим не ходить, -
Хай до Аллаха кричить ваххабіт,
Знищить нахабство сучасна доба,
Вовку терпіти - не йти на Донбас.

Приходить у сни мої дівчинка на розпутті,
Малює вона на піску, допоки не смеркне...
Я бачив мигцем, як лівою пише: "Путін",
Правиця ж насилу виводить: "Обама, Меркель".

Чоло вона морщить напружено, ніби в жалобі ,
Коли під руками ізнов проступає напис,
Мов прагне згадати, чия вона все ж таки лоббі,
І де той пісок - в Чикаго, або в Анапі.

Та марні всі спроби: застрягли у мізках міцно
Пусті нісенітниці, котрих навчаються діти,
Нікрихти в уяві її не залишилось місця
Для слів головних - їм нікуди просто подітись.

Сирітку без імені вкрила самотність, мов іній, -
Чужинське ім'я підбирала собі за лекалом,
Чотири фонеми молочного: "Україна"
Гранатною юшкою сука-війна хлебтала.

А дівчинка та потрісканими губами,
Як соску, слова мусолить, не в змозі забути:
"Хто мама? Обама? Меркель? І знов: "Обама!"
А в правім кутку, мов підпис, чорніє: "Путін".

Хочеться бігти далеко від рим
І ритмів, заїжджених реплік,
В спраглі легені ловити вітри
Допоки полуда не репне,
Хочеться бігти від штампів, нездар,
Від звички цинічно повчати,
З фінішу бігти ізнову на старт,
У лоно думок непочатих.
Дав не дарма мені Бог сильну роль -
Так хочеться знати їй ціну,
Щоби в життя моє оксиморон
Прописку не взяв офіційну.
Хочеться в літерах щирість нести,
І правду - просту й зрозумілу,
Вирости справжнім поетом - не з тих,
Які за хвальбу і за милість
Бе́зладно ліплять з убогих рядків
Химери і конгломерати.
Хочеться нищити фрази рідкі,
За щирі ж - не жаль помирати.

З розпуки б, щодуху кричав акапелло, -
Кому ж заболять мої внІкуди крики?
Довкола - суцільний німий закапелок,
Що спить між містами забутим дистриктом.

Та я, що є сили, горланив би форте
Про те, що птахи за вікном стрепенулись,
Мене ж оточили високі ботфорти,
Вмочили в пітьму мене люстри понурі.

Я обшар здійму, затягнувши гліссандо,
І пензлем окреслю шляхи зоресвітні,
Та вкотре прийде дикий мауглі Sunday
І мрії зірве, мов квітки горецвіту.

Про Всесвіту серце співатиму й далі,
І буду довкруг, як палкий Паваротті,
Будити сновид - не заради медалей,
Лишень відвертаючи безповоротність.

Можливо, ізнов не блисну новизною, -
Нікчемні мої комбінації літер, -
А, втім, Саваофе, так само Ви з Ноєм
Спасали, що було, не в змозі зцілити...

Ізнов сідає вірш мене писати,
Якби ж то хоч на крок до новизни –
Підхоплений сприятливим пассатом,
Я в тропіках поезії би зник.

Та звідки ця тривога неосяжна?
Нутро у морі сумнівів кипить,
Витоптує мене за сажнем сажень
Залізний докір жорсткістю копит.

Душа, немов суфлер, в умовах зливи,
Моїм дає підказку небесам,
Що випустив з уваги щось важливе,
Що головного ще не написав!

Зрадливо відкараскався від суті,
Тону в дрібниць густій трясовині,
І чортик мій, в мою ж таки відсутність,
На стінах Пихи витре слово «ні!».

А, мо’, і в суті витівки чортячі? -
І вкотре сумнів шашіллю проліз,
Що в пошуках я знову напартачив,
Бо суть – і є дрібничок плюралізм,

І, мо’, на шпальтах глянцевих редакцій,
Чи в сто тридцятій ролі Демі Мур,
Чи в комі, що розбила навпіл дактиль,
Сховався всемогутній Деміург?

На дріб’язки порву себе у віршах,
А потім стисну в суть, як Мопассан,
Збагнути важко, де найважливіше
І скільки всього ще не написав!..

Вплітаючи вітри в густе волосся,
Картинок безмір прагну там сховать,
Стою, немов напружений філософ, -
Зусібіч - як фігура воскова,

Голублю шовковисту косу м'яти,
Обабіч - неспокійна бистрина,
Обабіч річкове шумить сум'яття,
Ревуть порогів пащі без принад.

Ген, листя наїжачила, мов лицар,
Півберега вдягнувши в камуфляж,
Поважна трав'яна полів цариця, -
Вельмишановна пані Конопля.

Хлюпоче гучно в серці синя купіль,
Співають пісню сиві буруни
Про те, як з небом хороше укупі,
Як сокіл їх від кривди боронив,

Як за кавалком хмар новий кавалок
Тікав чимдуж, мов ниций інтервент,
Як Сонце вийшло, верби повставали,
Здійнявся шум пернатих теревень.

Стою - натхненний кінооператор,
Тут пам'ять - плівка, простір - тут актор,
Тут кожен може ракурс обирати,
Та ролі перевершити - ніхто.

Йому би у небі зоріти
Ясним електронним таблом,
Йому би з небес лазуриту
Зірвати погорди апломб,
Йому б віщувать: "Схаменіться!"
В тісному вагоні метро,
Йому би без військ, амуніцій
Зійти преподобно на трон,
Його прокляли би монахи,
І тицяли б дулі богам,
Та він не боїться анафем,
Бо що йому купка доган?
З планети летить бумерангом
І палить свічки зоряниць,
Стрічає красу буйних ранків,
Вмиває росою лани...

Він власну реальність голубить,
Він бога різновид, а отже, - з ним
Побути не гріх боголюбом,
Бо він-таки - новонароджений.

Ми - дві самотні лінії, два катети,
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка - то ти,
Нас розділяє безмір бісектрис.

Дарма, що Піфагор лаштує кореня -
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти - спалах миті, зіткнення в прискоренні,
А я до бескінечності тягнусь.

Це раллі. Не в команді ми - суперники,
Проліг крізь міражі "Париж-Дакар",
Горять системи відліку Коперника,
І лікті до крові гризе Декарт.

Скінчилося, як все на світі, й паливо,
І пересохли губи двигунів,
Господь нас, грішних, звісно, не побалував -
Очистив душі в сонячнім вогні.

Здавалося: живи собі і радуйся,
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.

Цей захід сонця - політкоректний,
Терплячий воїн - у небі сокіл,
Лелека білий, - політ карети, -
Летить вальяжно, хоч невисо́ко.

На небосхилі тасьма́ срібляста -
Літак до висі пришпорив нитку,
Мов ткач натхненний, із тисяч бла́стул
На тлі блакиті її він виткав.

А вітер тіні з ланів здирає :
Хмарки́ - мов плями з боків корови,
Чистіш не стануть стежки до раю -
Всевишній веган не їсть скоромне.

Укриту зе́лом, лісів колибу
Згинають низько штормів ґирли́ґи,
Де автор дива? Який кулібін?
Його легені поза релігій,

І хто б узрів, як
Гаї дрижали,
Коли голубив їх Сонця по́сох, -
Відчув би:
О́бшар - поза́ державним,
Поза́ догматів, межею по́за.

Коли навколо бродять уркагани
З обличчями, подібними до митниць, -
Як хочеться кохати й буть коханим,
Хоча би на одну мільярдну миті...

Коли довкола посмішки лукаві
Натягують на скорчені гримаси, -
Як хочеться не жити за лекалом,
І вилитись в життя чиєсь романсом.

Коли не варта щирість ні копійки,
Копійка ж править душами й думками, -
Як хочеться до когось прикипіти,
Мов до кори роз'ятреної камідь.

Коли й тебе заїсть нестерпна тиша, -
Не дай, аби журба в мільярдах щезла,
Пиши...тебе впізнаю, як напишеш
На тлі облич душі чарівним жезлом:

"Як хочеться кохати й..."

Блукає у Тибеті хлопчик босий,
Не в змозі віднайти свій шлях віками,
Де п'ють солодкий сон анабіозу
Христос, Конфуцій, Будда і Мухаммед.

В своєму самозреченні галантні,
В чеканні сплять месії та предтечі,
Поснули, чисті кровію, атланти,
Не відаючи з певністю про те, чи

В пригоді стануть їхні генофонди,
І їх безмежно віддане сомато?
І що чека в печерах біля входу?
І мовою яких іще семантик

Обрушити на хлопця безмір істин,
Що зір його затьмарила полуда.
Блукає легінь з поглядом імлистим,
Не в силах розірвать обійми блуду.

Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?

А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться

Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...

Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.

Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.

Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.

"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".

"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...

Знов ніч. Я один у автобусі,
АЕС - три малих мухомори.
Краплинами на лобовому склі,
Стіка денна му́ка у морок.

Мені вже не треба нічого,
Бо тиша - найліпший будильник,
І мій паперовий човник -
Автобус у пізню годину.

Цей Червень прийшов непривітним, холо́дним,
Мов сльо́зи тропічної Африки,
І Небо спустило бездонний колодязь,
Зіте́рши яри́лову паприку.

Громи́ засурмили, завіса відкрилась,
Дощу́ не вщухають же о́плески,
Стискають в обіймах їх бісові крила
Безкра́й, мов калюжі люстро́, плаский.

Колючки розкидує Дощ-розторопша,
Та душно й без розгардія́шника,
І Небо, споївши вологою о́бшар,
Складає вже гро́зи до ящиків.

Знову занурююсь рибою в темний автобус,
Знову в очах миготіння німих автотрас.
Люди. Всі начебто й люди як люди. А хто би
Думав по-іншому? Їм - аби ніч, а той - тряс.

Люди дзижчать, і базікають люди, як оси.
Тиша в повітрі зависла, густа, мов кисіль:
Бачу лиш мавп'ячу міміку, погляди "скоса",
Кліпать всі, як один, кожен з них - як усі.

Шум комашиний здіймається високо в Космос,
Злившись у семимільярдне бряжчання щелеп,
Безмір порожніх розмов, наче стружка з кокосу,
Сповнює "Bounty" неба, що вільне ще ледь.

Люди говорять про перше, про сьоме, десяте,
Кажуть про речі важливі, що видно з облич,
Розум висаджує в мозкові спритні десанти,
Щоби зайнятися "справою" люди могли.

Зірки ростуть і малюють картинки галактик,
Всесвіт збирає квазари у калейдоскоп,
Люди ж, як завжди вдягають словесні халати,
Люди прийдуть, поговорять і... кануть в дисконт.

Неси мене туди, велосипеде,
Де мріють зморшки степу, безневинні,
Навстріч біжить простоволоса леді,
Занурюючи в свій небесний вимір.

Помчи мене, мій друже двоколісний,
Туди, де ліс насупив сиві скроні,
Де тишу рвуть пернаті вокалісти,
Стрічає шумом сосен юна скромність.

Лети, пегасе, шляхом прачумацьким,
До лона чорноморських акваторій,
Де в рукавах Дніпра маячать маки,
І грає Афродіта на валторні.

Здіймайся в синь, в ліси пірнай, під воду,
Стуляй дверцята міст, немов доводчик,
До виходу в стихії мчи, підводо,
Що манять млостю обрисів дівочих.

Рабом педалей буду аж до скону,
До темряви в очах, сердечних колік,
Бо воля не наб'є повік оскоми,
Вітрів в лице не згіркне смак ніколи.

Безсоння з'їдає мене, як велика собака,
На скроні, мов дід-одинак, проступила сивина.
Щодня сновигаючи містом, блідий і цибатий,
Від люду приховую очі - голодні, совині.

Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти,
В мені прокидається злий, зосереджений геній,
Безсоння - найліпший-бо дахозриваючий допінг,
Наркотики поруч із ним - недолугі пургени.

Коли б то я долі вершив, хоч би власну, то певно,
Не владою й грішми по вінця залив би свій кухоль,
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
Я ніжився б вічно, як ситий карась від макухи.

Зіяє запалене око - червоний прожектор,
Асфальтом шкребеться нога - мій загострений шпатель,
Зі зміни нічної, суцільний, як самопожертва,
Осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.

Оце я махіна, оце я моща!
Планети дрижать і титани,
Рабині моїх поетичних лещат
Конають в сердець калатанні.

Невільничий ринок моїх читачів
Зростає, на зависть Стамбулу,
Султан запитає: "Це твій, чи то чий?"
Байдуже скажу: "Щось там було".

Задушене стадом гігантських ропух,
Посиніє вмить небо скоро,
Обм'якле, впаде в мармурову ропу,
Між плеч Дарданел і Босфору.

І світ, пересмикнутий, наче затвор,
Віршами моїми застрочить,
І люди читати їх будуть "за двох",
Неначе скрижалі пророчі.

Жахіття попів за горлянки візьме,
У зашморг, немов аневризма, -
І біси товсті із церков, без імен,
Чкурнуть голяка, а не в ризах.

На троні сиджу, на вершині з вершин,
От-от з неба музи поллються,
Нікчемна секунда - і зникли вірші,
Спітнілий.
Прокинувся.
Слюсар.

Місяць, мов птаха, застряг у дротах,
Птаха значного калібру...
В цьому є, певно, своя мудрота:
Високовольтний "колібрі"
І ряботіння німих лісосмуг.
В небі гігантську підкову
Хтось заключив у сріблясту тасьму.
Зумисно або випадково?
Цвяхом до неба пришпорив її,
Мо', як маяк, мо', як жертву,
Щоби електрика, - злий короїд, -
Сяйво схотіла те зжерти?
Знов із зіркового борошна Ніч
Вміло замішує тісто,
Ліпить фігурки небесних синів,
В пишні стрічки із батисту
Їх оперізує сивий Татусь,
Згодом, невидимий Скульптор,
Місяцю в поміч, вдягне висоту
В сяйво зіркового культу.

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.

Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.

Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.

Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.

Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.

Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.

*Еt cetera (лат.) - і так далі.

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

Чом же не спиться тобі
У таку буйну рань?
Кліпаєш важко очима
Посоловілими,
Диха просторим безсонням
Твоя конура,
Мов зазіхнувши назватись
Маленькою віллою.

Наче з кав'яреньки,
Сонної ще середи,
Пахне із мінігалактики
Теплою кавою,
З-поміж усіх, що існують в тобі,
Середин
Ранні години найкращу знаходять,
Як правило.

Тишу ранкову
Порвуть маніфести ропух,
Наче ганчір'я тендітне,
На клапті
(На лоскуты),
Мов кіт на коліні,
Схід сонця тихенько припух,
Тракторновусо пряде -
І від цього
Лоскотно.

Проміння у носі
Чипляє струну волоска,
І ти, наче бронзовий пам'ятник,
Грієшся.
Хороше...
Сховай-но Аврору* за пазуху,
Будь ласкав,
Ким би не був -
Президентом, або
Сторожем.

*Аврора - богиня ранкової зорі.

Де ти літаєш, Амуре, сердець терапевт?
Випиши пару пігулок мені
Від самотності,
Вакуум спліну зсередини груди розпер,
Скільки ще мушу відлюдника міцний замок нести?
Скільки мені в океані розбурханих мрій,
Наче рибалці невмілому, смикати невода?
Певно, й досвідчений старець би тут очамрів,
Випиши довідку, Боже, чи поштою з неба дай
Звістку про Неї, або надішли бандероль
З долею, обгорни її листь одежиною!
В рота Всевишній за звичкою, кине "Дірол",
Чемно пригостить "Мартіні" та лондонським "Джином", і,
Око примруживши, тихо торкнеться плеча,
Єдиний, хто зможе очей моїх смуток украсти,
І скаже: "Спокійно, старий, зачекай, ще не час,
Бо я ще, на разі, проводжу божественний кастинг."

Зсунулись розуму терези
В сторону антирозуму,
Точить планету хробак-паразит,
Лишаючи пил та ерозію.

Вбогий Акрополь камінних руїн
Був мальовничим урочищем.
Скільки ще тве́рді ковтне короїд,
Скільки гектарів захоче ще?

Певно, й себе скоро з'їсть...

Дрібнішають брили до щебня та гравію,
Природа стирається в мелену тирсу,
Натруджений день вкотре ніччю змінився,
Мільйонною вилившись в небо загравою, -

Надвечір, а вдень же, як правило...

Ковш величезний, як паща голодного монстра,
Спрагло ковтає потрощені ребра землі,
Знов авантюру пряде черговий Каліостро,
Знову збирай, каменяре, плоди-мозолі.

Вщент розпанахана, стогне праматінка Гея,
Важко хрипить, як старий загарпунений кит,
Котрому ріжуть під корінь спинні плавники -
Рештки краси, що за безцінь пішла на конвеєр.

Хто вас руйнації вчив, хробаки?..

Ваш мозок, суцільно пробурений шашіллю,
Приховує моторошні лабіринти,
Бо встигла вам шашіль наскрізь пробурити
Здорового глузду тримаючі важелі.

Тому ви - сама "врівноваженість"...

Ка́м'яний молот годинника
Б'є
В серце сталевим відбійником,
В серці моєму тріщить гранкар'єр,
Щебінь та гравій відбірні там.

Серце, о, клапан свободи, пробач
За те, що земля під загрозою,
Доки не зникне людинохробак, -
Останній сіяч антирозуму!

Гуде м'яка перина вишнецвіту,
Ввійшли у квітень легіони бджіл, -
Сполохати не сміє тихий вітер,
Тендітні пелюсткові вітражі.

Настирне сонце сипле в діри міддю,
В шпарини до парканів і горищ,
То зводить ефемерні піраміди,
А то - танцює дригом догори.

Бруньки вже набубнявіли котами,
І кожна десь у мріях - стиглий лист,
На радощах бусли заклекотали,
Протяжно, як міфічний василіск.

Сорочці не сховати пульс артерій,
Я весь - суцільна автомагістраль,
І кров моя нестримна, мов пантера,
Чом лину до небесного люстра?

Везувій, що фонтаном б'ється зліва,
На піці ейфорії пояснив:
"Ти перший і останній Генріх Шліман
Цієї невідкритої весни."

Очі заспані протру кінескопу,
В них картинку бачу знов дивних ігрищ:
Серед люду надто збуджених скопищ,
Наче вроджена, стоїть Астред Ліндгрен.

До народу з її уст ллється слово,
Заряджаючи в повітрі іони.
Із амбіціями центуріона,
Русокоса, калачевоголова,

Жанна Дарк з останніх реєнкарнацій
І глобальнопланетарна месія, -
В Україну хлинуть скопом канадці
Та діаспорами рясно засіють!

Сонце в Неї мов злизало ідею -
Світло нести у серця в мегаватах.
Мов розпечене ядро із гармати,
Виноградина-сльоза у плебея.

Та розсіявся, як дим, слововилив.
Шарль Перро вже під "ура" шестикратне
У руках несе, як герб, гострі вила, -
Він лопатно-рукопашний оратор.

Ллються байки, як дощі, водоспадом, -
Шлях торує до людей нео-Глібов,
І кулак його, - сізіфова глиба, -
Мудрочоло возвеличує стадо.

Під колисанку словесних поллюцій
Ніч на очі сном лягла м'яколапо,
Вранці думи, наче сяйво, поллються:
"Не дружити казкарю з Ескулапом".

Ескулап - давньогрецький бог лікарського мистецтва.

Виринає мереживом зелені мис тополиний,
Ллє п'янку прохолоду із кухля на спраглі проспекти,
Там, на крилах червневого вітру, де місто полине
В неозорі моря надгарячих обійм Дніпро-спеки.

Купідонові стріли запустять духмяні каштани,
Загуторять стрижі, як розбурхані пенсіонерки,
Хоч і краплею в галасі їх кожна репліка стане -
Позитиву не дасть у пташиному серці померти.

Буде ніжити Серпень жовтаве намисто полину,
Щось Хориву і Кию на вухо тихцем прошепоче,
Літо - справжній казкар. Як до нього все місто полине, -
Сиві тайни відкриють, не схожий на всі, інший почерк.

Обрій -
То воїн хоробрий,
Сторож межі між землею і небом,
Сонце ховає за нього свій обрис -
Що за небачений досі ще ребус?

Обрій,
Він чує недобре -
День завойовує в сутінках вечір,
Промені заходу жалить, мов кобра,
Обрій - остання свободи фортеця.

Сурми, -
Провісники штурму, -
Гучно скликають солдатів до бою,
Небо багрянцем налилось, похмуре,
Обрій "узято" під звуки гобою.

Ранок
Зализує рани,
Воїни світла пішли в контрнаступ,
Схоплено Темінь - страшного тирана,
Промені сонця танцюють від щастя.

Обрій,
Мов сонячний обруч,
Вже оперізує вранішнє небо,
Обрію, вечір з отрутою кобри
Знову на конях прямує до тебе...

Втеча від себе - то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.

Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!

Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох - тільки я і людина?

Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!

Мені відкрились обрії нові,
І муза принесла в торбині радість,
Заграла дробом, наче буревій,
В душі моїй палка турбініада.

Та манною з небес вона не йшла -
До цілі шлях лежав крізь голки терну,
В артеріях пульсуючий аншлаг -
Дарунок за очищення від скверни.

Під шум насосів, гул і грім турбін,
В гучному клекотанні труб і масла
Відчув живильні сили я в собі,
Що серця смолоскип від них не згасне.

Гарячий пар, як пристрасний юнець,
Відпрацювавши, йде на конденсатор,
А я пишу - не стримати мене!
І, більше того, - не переписати!

Очі мої,
Абсолюту дійшло
Ваше альбедо!
Вуха мої
Поринають у вир
Ехолокацій,
Думи мої
Повертають мене
Від "А" і "Бе" до
Вільного "Я",
Що акулам новин
Вже не злякати.

Груди мої
Розриває тайфун
"Самосвідомість"!
З рота мого
Непрожований крик
Хай заговорить!
Скільки ще жить Вам,
Ручища чіпкі
Гріхо-Содому?
Рвися, душа,
Із жилавих обійм
Бідо-Гомори!

Сумнів, спинись!
Ще не програно наш
Волі "Титанік".
Серце, не плач!
Не обірветься твій
Клапан-півострів.
Сонце очей,
Посміхнись промінцем,
Крига розтане!
Істини цвіт
Вкриє кинутий в дім
Розбрату костур.

Їм сяють ліхтарі Альдебарану.
Дівча: то - фея, то - змія. А хлопець:
Де мудрість злом стрічав, а де - дарами.
Таке ось... від потопу й до потопу.

Космічний автобан Чумацький Шлях
На зоряні парсеки шаль накинув, -
Туди, де астероїди шумлять,
Як серце дальнобійної машини.

Не спить і око пильного Тільця -
Прожектор над'ясний Альдебарану,
Комети у Юпітера в гостях -
Пустунки, що хвостами небо ранять.

Сидить на троні дригом догори
Любителька похвал, Кассіопея,
О, батьку Посейдоне, довго рив
Могилу темну підданим Кефея?

О, діти Зевса, - дика іпостась,
Праматір ви забули, сиву Гею,
Хулою запаскудили вуста,
І досі кирпи гнете, мудрагелі!

Він сам собі пастор і гангстер:
Зашкалює праведність жестів,
Та усміх очей украганський -
Немов демонічне нашестя.

Що рухає птахом дволиким?
Удень в ньому зло під арештом,
Вночі в нім - кривавий Столипін
І матеревбивство Ореста.

Подвійність - це бог резонансу,
Ген, стіни двигтять, як Берестя.
Він Янусом став і вигнанцем, -
Ріці забуття вже не скрести.

Тебе не проміняв би ні на кого,
О, Воле, - кисень мій молодцюватий!
Та доки ти цвітеш буйноголово,
Хто в змозі вітер цей поцілувати?

Дрімають "під паром" поля ще не зораних вух.
Чекайте: комбайнами вмить Пропаганда нагряне.
О, землі цілинні, я б ліпше навічно оглух,
Ніж чути, як рвуть вашу плоть устюками бур'яну!

Літак розрізає, мов лезо ножа,
Заграви вечірньої масло,
Пішов у піке сутінковий кажан,
В серпанку пірнаючи пасма.

А сонце, немов покоївка Небес,
Вдягає перини рожеві
На хмар надвечірнє м'яке канапе -
Їх різати важче ножеві.

Нічна прохолода торкнулась мене
Вологою кригою пальців.
О, Темінь і Ніч - вас вінчав Гіменей,
Ярило ж розлучить уранці.

Навстіж свідомості резервуар
Відчинено на заповнення,
Розум Від Кривди протер вуаль
Погляду псевдодуховного.
Догмам облуди - оревуар!

Звивини мозку - гадюки слизькі,
Брудом з боків обростали,
Зміям на зміну прийдуть колись ті,
Хто осідлав кобру сталі,
Їхнє лице - добрий Сталін...

Істини промінь, немов маячок,
Дефекти ретельно вивірить,
Серце, скажи мені, кров моя чом
По трубам тече навиворіт?

Гніву бутони порожевіли.
Все ж таки, зійде у когось,
Стерши у порох погрози і вили,
Сивої мудрості колос.

Розбрати стихнуть, грізні, шалені,
Виросте мрія Тараса,
Там, де лежить розпанаханий Ленін,
Встелиться волі тераса.

Скажеш:
- Ідея, що збудувала?
- Вільну для дум альтанку,
Простори замість тісних будуарів.
Стане бузком сталь танку.

Все перемелить часу бульдозер,
Висохнуть чорні калюжі,
Розум отримає, наче куль дозу,
Той, хто вбивав і паплюжив.

Все перемелить часу бульдозер,
Чхати, хто "проти", а хто "за"!

Знай: таргани - це агенти космічних спецслужб,
Заслані з дальніх планет, обережні прибульці.
З-за холодильника чую гучне "аніруш!"
Кулі повз мене летять, свист пронизливий куль цих.

Руки підняти наказують вже догори,
Серце тріпоче у п'ятах підстреленим птахом,
В грудях же тонами макулатура горить, -
Преться ордою у пелену збройна ватага.

Кожен малий інтервент, мабуть, гучно зрадів:
"Зараз до цього землянина як-но дорвуся!"
Вийшов і схожий прусак на Роже Гароді,
Хижо мені усміхнувся марксист рудовусий.

- Хлопці, спиніться-но, стійте! Японський ваш Бог! -
Простір споїв я густим киселем власних зойків, -
Зла не бажаю вам, космобійці, щоб я здох!
Вийшла помилка - простий я двірник, Петя Бойків.

- Ми за тобою, Петруша, - звернувся марксист,
Краще забудь все про нас, до сьогодні що знав ти,
З тебе хоча й невеликий нам буде - та зиск!
Ми - посланці з Андромеди, або - таргонавти.

Мудрість ми власну донести хотіли тобі,
Як докричатись до людства? Ми робим це здавна!
- Чом, гуманісти, озброєні Ви до зубів?
- З нами не йдуть на контакти, нещадно лиш давлять!

Ось і змінили ми тактику, пане двірник,
Ви розумієте зброї лиш мову, а звідси -
Ваша Земля в небезпеці! Увагу зверни:
Всьому вина - наші родичі в вашій кібітці.

Глянув я в очі його, - і була скарга в них,
Правда лилася з очей главаря космобанди!
Сумно зробилось мені...про мої "таргани"
З комосу їх же рідня прилетіла сказати.

"Щось терміново потрібно міняти вже нам! -
Десь всередині, в мені говорив голос туги, -
Ненависть стала для нас, мов законна жона.
Йой! Таргани - вже месії, а ми - волоцюги!"

Так от...Дружу з главарем тарганячих структур,
Мовби зійшла із очей каламутна полуда,
Істину він підказав, геніально просту:
Доки добро ми плекаємо, доти ми - люди.

Стигне сльоза з гіркотою в очах аксакалів,
Випало їм на віку бачить вдруге цей жах:
Землю під приводом захисту краять, як сало,
Паща вогню поглинає, як звір, сіножать.

Хмари снують неспокійно розтерзаним клоччям,
Вдало пройшла посівна для селян цьогоріч:
Мінами вдобрено землю по саме "не хочу",
Щоки ночей, кулеметним рум'янцем горіть!

Дим попелищ не потух ще над небом "абхазій",
З чим завітав ти? Ну здрастуй, чи що, Старший Брат!?
Їж, ненажеро, цю землю, жери, напихайся!
Жаль, тільки в душу любові тобі не напхать.

Мов аргумент родичання, рушницю дістав ти,
Ще не награвся у ігри дорослих інтриг?
Перш ніж війнушки розводить, подумай про завтра.
Вмиється, вірю, не кров'ю, а росами Крим!

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

У розпуці,
Підбитою птахою
Падала зірка,
Мов хмизинка тендітна,
Згорала в багатті небес,
А, натомість,
Гидким павуком
Підкрадалася дірка,
Щоби іклами гризти
Свічада палкий Еверест.
Попрохаю про диво тоді
В чаклуна Понеділка:
- Чисте сяйво життя Зоряниці,
Прошу, збережи.
- Не померла Вона,
Стала юним дівчатком -
і тільки! -
Підморгнуть
На нічній скатертині
Стрункі Терези.
- Згасла зірка тепер -
Наречена тобі, личком біла, -
Чиста мрія твоя
Побувала у дива в гостях.
Я зведу вас, як прийде мій час, -
Відповів Понеділок, -
Бо зірки не вмирають,
А мріям дарують життя.

Весна у колисці плекала знов березня восьме,
Воно увірвалося птахою в серце стокрило,
Раптово проснувся мільярдами пролісків Космос,
Фіалки-амури вже стріли свої нагострили.

Дівчата, жінки, то для вас витанцьовують зорі,
Для вас обійняв несміливо Юпітер Венеру,
Для вас у златих діадемах божественні Ори
З вінцем Афродіту виводять із піни на берег!

Тож вогник любові дбайливо тримайте в долонях,
Плекайте весняну красу і п'янкий її дотик,
Ми сяйвом устелимо шлях Вам, немов Аполлони,
Бо доки ви є - жити нам і кохати вас доти!

Бачать натомлено сни терикони Донбасу,
Очі стулили і міцно поснули Карпати,
Правду під ночі покровом Неправда дубасить,
Лапою ласий шматок ухопив узурпатор:

Власник поважних претензій, логічних агресій,
Чесних істерик і виправданих ілюзій,
Кимось відкритих америк, задавнених грецій,
Геть недвозначний, але наполегливий юзер.

Радник улесливий винюхав носом кирпатим:
Відданість ласого краю вирішують бакси,
Рушив сигнал: "Розбудити негайно Карпати!",
З ним прокотилось безсоння степами Донбасу.

Сонні сновиди в самім епіцентрі претензій,
Гучно пробила година для чесних істерик,
З Заходу йде генерал, кровожерний Маккензі, -
З півночі - Цербер голодний, як хижа пантера.

Схожі вони між собою - два велетня дужих,
Гідно присвоїли право немилих карати,
Перший шукає підлеглих і чорні калюжі,
Другий же кличе нахабно себе Старшим Братом.

Моди набув аргумент рукопашності армій,
Біцепси зброї - для гри у дорослий арм-реслінг.
Хай-но Карпати й Донбас б'є фрегат фамільярний, -
Він же, розбитий, промоклі сушитиме весла.

Знов ейфорія все ділить на два,
Зло у відставку іде достроково.
Жменька пороку не врОдить дивА,
В кожному з нас причаївсь Янукович.

Шило на мило - то й фокус увесь,
Замість одної - три виросте в змія,
Зійде-бо князем із бруду овес,
Що про князівство у зародку мріяв.

Ноші вдостоєний власник хреста,
Гасне у теміні промінь ранковий,
Цукор блюзнірства в крові - гіркота,
В кожному дихає свій Янукович.

Пролягла через весь континет нерозривна стежина,
То буяє козацька Євразія цвітом весни,
Від Карпат до Камчатки розкинулася Україна,
Півпланети, ген-ген, по-вкраїнськи уже гомонить.

Не забули, Тарасе, нащадки твого заповіту -
Відродилась духовна колиска на теренах зла.
Україна, мов сонце, засяявши ясно в зеніті,
Непомітно для світу, висот небувалих сягла.

Ген, від Тихого вже океану до Чорного моря,
Ллється "Слава Вкраїні!" і "Слава Героям!" із уст.
Українською скоро планета уся заговорить,
Над всіма височітиме гордо Шевченковий бюст.

Україна - надійний оплот для майбутніх нащадків.
"Ще не вмерла" співає Земля, шлях простелить Сварог.
Від карпатської, ген, полонини - до сопок Камчатки
Мріє супердержава в яснім ореолі зірок.

Я мрію спалити весь рок,
Хай живе славна фабрика зірок,
Депутату свободу для слів і думок,
За заслуги лавровий вінок.

Більше б їсти на зламі епох,
По МакДональдсу дайте нам на двох,
А міліції - честі і віри без меж:
Справедливішу ти не знайдеш.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Я учора ходив на концерт,
Бунтарі заспівали на десерт,
Мовби дух боротьби у серцях ще не вмер,
крикнув я: "В нас турботливий мер!"

Я звичайний вкраїнський студент,
Я не бачу причини для сцен,
Бо і бомж тут щасливий і пан Президент, -
Це небачений ще прецедент.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Але згодом сигнальні вогні
Підморгнуть на ранковій зорі,
Я полину на крилах надій
У краї наших мрій.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

http://vk.com/wall-58937135_5 - тут можна прослухати аудозапис пісні.

В час, коли зірки по небу ходять,
Бавлячись у темряві нічній,
Два блакитні вогники свободи,
Сяючи, наснилися мені.

Сяяли теплом солодким очі,
Воля з них дивилася палка,
Утоплю в них думи парубочі,
В тих очах-бо ніжності ріка.

Очі ті з незнаної причини
Кликали мене в свої світи ,
З них мені всміхалася дівчина,
Я ж не міг висот її сягти.

Ціль, проте, все ближчою ставала,
Та дійшов кінця зненацька сон,
Зникло і зіркове покривало,
Сонце запалило горизонт.

Нащо вкрав навіки в мене спокій
І безслідно зник в пітьмі нічній?
Погляд уві сні блакитноокий,
Повернись, стань долею мені.

Порода наша мудра від природи,
Ми знаєм все, бо осягнули все.
І глипає на нас зворушено і гордо
Щасливий предок - щирий шимпанзе.
(Василь Симоненко)
***

Куди-но еліпс котиться земний?
Світ, певно, десь, колись утратив клепку.
Людино, краще думать припини,
Бо легше тут живеться недалеким,

Бо ближнього тут легше не любить,
І заздрощі в плітках брудних топити.
Думками не обтяжені лоби
Жують котлети в стінах "общєпіту".

Їством набивши черева товсті,
Горілку закусивши смачно м'ясом,
Під музику приземлено-простих,
Гузницями малюють вихиляси.

Дешевий сміх і погляди тварин
Лишають танцівниць в костюмах Єви.
В принади і спокуси їх поринь,
Бо ж кажуть: "То все звичне і життєве!"

Незгодних зарахують до ворон,
Що білими зовуться, хай їм трясця!
Труси-но сивий попел цигарок,
Дбайлива мамо, донечці в коляску!

Пролий на неї з пляшечки пивця,
Сусідці з матюками дай пораду.
Махає нам з майбутнього дверцят
Праправнук шимпанзе - палкий нащадок.

Де щирість і любов - пусті слова,
Де розум замінила груба сила, -
Світ наплює на тих, кому плювать,
Почувши тих, що очі прочинили.

Вчорашні думки - вже безправні,
Їх мудрість поїдена тліном,
Життя чергова переправа
Знов ліпить тебе з пластиліну.

Знов істина вилетить віршем -
Запалить нові ор'єнтири,
Та вчора іще - наймудріша,
За мить відлітає у вирій.

О, скільки ще з'явиться істин,
Що прийдуть оманам натомість?
На піці душі кожен виступ
Ховає нову аксіому.

Хтось ціль не знайде аж до тризни,
А інший здолає вершину,
Бо правда у кожного різна,
Лиш істина світу - єдина.

Розірвись на мільйони частин,
Щоб рядками торкнутися висі -
Та не бути поетами тим,
Хто поетами не народився.
Можна слів підібрати мільярд,
Перебрати мільярд комбінацій,
Та поет - це не тільки ім'я,
Це не тільки виснажлива праця,
Дар поета - то слово живе,
Що зчаровує палкістю серце,
Що розливши тепло поміж вен,
В закуточках душі відгукнеться!
Дух поета - то думка ясна,
З-під кресала небесного іскра,
Мов стежина, що стелиться в снах,
Мов усмішка твоя пломениста.
Повелитель зірок і планет,
Хто цей світла палкий охоронець?
Він - той самий, величний поет,
Скромний Бог, тільки сяючий зовні.

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Багрянець крові запалав, наче ватра,
Дивись, Україно, як плачуть Стожари, -
То брат із рушницею рушив на брата,
Брат брата ножем в саме серце ударив.

І знову тремтять над Вкраїною зорі, -
Бої братовбивчі знов плодять рекрутів.
"Просніться, убогі, - зірки їм говорять, -
На вістрі ножа-бо - смертельна отрута!"

Та наче не чують сліпці, повні люті, -
У серце ножем один одного колять.
"Прозрійте, Вас враг нацькував і заплутав,
Тримайтеся купи, - благають тополі, -

Сміються над вами лихі супостати,
Від них не очікуйте кращої долі,
Не дайте в собі нелюбові зростати,
Що вас отруїв нею злий Капітолій."

Заплакало небо по дітям убитим,
Та сяйвом життя мерехтітимуть зорі!
Всі біди, просіяні зоряним ситом,
Любов'ю прозрілі брати переорять.

Чуєш, чи ні, чоловіче? -
Ребра людські хрустять,
Пси у погонах калічать
Хлопців, старих, дівчат.
Б'ють і вагітних, суки,
Щедро, з ноги, в живіт.
Ллється кийковий стукіт,
Топить майдан в крові.
Що ж ви, хорти державні,
Геть озвіріли вкрай,
Сильна для вас забава
Душу кийком рубать?
Ви упивались болем,
Зойками мирних мас,
Вами гарчали вголос -
Демони і пітьма.
Пащі вдоволені мали
Цербери душ людських,
Була в звірячих оскалах
Втіха й тваринний сміх.
Мо', хтось вночі буянив,
Опір крізь сон чинив?
Мо', це посвята в кияни,
В якості новизни?
Били слабких, беззбройних, -
Звіра ж, що дав наказ,
Мужнім бійцям в погонах
Здати - слабка рука!
Як би то там не було,
Справу розсудить час -
Він за слизьке минуле
Вже не пробачить Вас.

22.12.13

Затісно в стінах пишного чертога,
Мов заклик, ллється в небо мідний марш.
Говорять тут присутні всі про того,
Кого, насправді, в залі цій нема.

Усі зайшли: і грішні, і духовні,
І ті, що носять праведні хрести,
Його ж, що їх чекать лишився зовні,
Забули усередину впустить.

Я посміхаюся людям,
Дарую краплю тепла,
Облиште всі пересуди,
Проблеми, біди і плач.
Дарую всім перехожим
Альтернативу нову,
Нехай і були вже схожі,
І йшли десятками з вуст.
Моя ідея - банальна,
Мабуть, гранично проста,
І в тім її геніальність:
Лиш усміхнути вуста,
Подарувати від серця
Комусь частинку добра,
Вона ж до вас повернеться, -
Тепліша, більша встократ!
Мовчать обличчя дорослих...
Шукаю погляд "на злість",
Що не дивився би косо,
Мов я - небажаний гість.
І ось майданчик, дитинка...
Здригну́лась се́рця струна́, -
В ту ж мить, без крихти затримки
Мені всміхнулась Вона.
Так! Це взаємно відбулось!
Маленький експеримент.
Дорослі ж - наче акули,
Усмішка - мов рудимент.
Відпала в нас необхідність
Душі́ провітрить халат,
Відкрити дверці привітно.
Завіси гучно скриплять.
Та як же жити на світі,
Як душить сірість облич,
Що їх усміхнене літо
Вже перейшло в параліч?
Чи то хронічна хвороба,
Чи то епохи лиш дух -
Перетворитись в мікроба,
Чи розлетітись, мов пух?
Ні! Почекаю ще трішки:
Початок завжди малий.
Моя маленька усмішка -
Чарівний ключик до мрій!

Горілки з перцем немов чарчина,
Набравсь по вінця цей ниций світ
П"янких ілюзій гірким полином,
І у безодню кудись летить.

І штучна радість за копійчину,
І фальш-усмішка поверх іржі,
І навіть їжа у магазинах
Вже бездоганна, мов муляжі.

І ось, як зірка на небосхилі,
Серед мутантів і ГМО,
У віці жінка, уже похилім,
Мов спростування всіх аксіом.

Вона торгує домашнім хлібом,
Сама з любов'ю його пекла.
"Москвич" старенький і бабця з дідом, -
Щодня у місто, самі з села.

Швиденько місто про неї взнало,
І став збігатись місцевий люд:
Такої черги з часів навали
Ніхто не бачив з усіх усюд.

І я приплентав, і чергу зайняв,
З десяток було нас чоловік,
Я був спереду, а тут вже - крайній!
Таки живемо в щурячий вік...

І ось пробила лиха година,
І до базару летить "Москвич",
Голодна зграя, мов голубина,
Наливсь багрянцем весь гурт облич.

Застигла в позі "На старт! Увага!..."
Клієнтів купка, мов гончі пси,
З машини, бабці на противагу,
Тягли хлібини, що було сил.

Летіло пір'я, скублися птахи,
І шерсть летіла, як із хортів,
Хапали здобич. Гримаси жаху.
"Поперед батька..." усяк хотів.

І сам завиєш у вовчій зграї,
Свою нахабність я увімкнув:
Все менше хлібу, а час збігає
І ось лишили мені одну.

Ну слава Богу... Та звідкись тітка -
Спереду мене і тягне хліб:
"Ви, тьотю, стали, звичайно, мітко,
Та стати в чергу Ви не могли б?"

"Ти що не бачиш, що я у черзі?"
"Так, бачу, тьотю, одне "але" -
За мною станьте - і нуль претензій"
"Та я ж залишусь тоді з нулем!"

"А де Ви, тьотю, були раніше?
Годину в черзі я простояв,
Так вийшло: Вас я без хлібу лишив,
Та чиста совість чомусь моя."

Таки погоджусь: за хліб домашній
У черзі варто віддати час,
Та на клієнтів дивитись страшно, -
Стає все менше людей між нас.

Таїни всі перед нами, хоча і незримі,
Грають в мовчанку, чекаючи власного часу,
Сонце у надрах прабатьківського Аркаїму*
Світла промінням-руками виконує паси.

Хто зазіхає на право накладення вето?
Мудрість пірнула у темінь, сховавши причину:
Здатність відчути душею закрила планета
Тим, що лиш чують вухами і бачать очима.



*Аркаїм - прадавнє місто, найдавніша
астрономічна обсерваторія арїїв,
потужний духовний центр наших предків.

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

Місто огорнув зненацька вечір,
В серце крихту спокою приніс,
Зоряне мереживо на плечі
Впало, наче казкою вві сні.

Кожна була зіронька красива,
Та не більш, ніж гарна мішура.
Лиш одна незнану мала силу,
Що сильніше вабила встократ.

Кроки стали довші і частіші,
Та ніяк не ближчала зоря.
Хто ти, що тобі складають вірші,
І кому вогні твої горять?

Зірко, ти у небі мій ліхтарик
Звістка про народження моє,
Не тікай від мене поміж хмари,
Доки сяєш, доти я і є.

Доки я живу - й тобі горіти,
Темінь розриваючи нічну,
І твоїй свободі неприкритій
У душі моїй торкать струну.

Ми з тобою, рідна, двоєдині,
В купі ми пройдемо спільний шлях,
Кожен з нас окремо - сиротина,
А разом - крилатий в небі птах.

Мерехтиш незмірено далеко,
Сплять між нами відстаней роки,
Та ніякі зоряні парсеки,
Ні тисячоліть шалений клекіт
Не розірвуть нам тісні зв'язки:
Ти і я - життєвий смолоскип.

Коли думки гнітять, немов тюрма,
І вже не вдовільняють глибиною,
Коли життя втрачає справжній смак,
Питаєшся: "Як жив? І що накоїв?".

Тваринний голод штучного життя
Нещадно нищить всю душі природу,
Зламавсь? - Тоді від стресу захистять
Лукаві наркотичні хороводи.

Ще добре як у грудях боротьба,
Що з вірою у світло поєдналась,
Назовні вихід прагне продовбать,
Радій - то не мовчить самоаналіз.

Хоча, не всім дано голодувать:
Хтось їсть та спить, цілком від цього ситий,
Бо просто ще не знає про дива,
Бо просто ще не знає, як це - жити.

Можна безліч віршів написати пустих,
І втішатися купою сміття,
Але треба до істин іще дорости,
Мало просто-бо їх розуміти.

Все життя можна мудрість збирати в мішок,
Головного ж так і не збагнути:
Тільки той, хто свідомо в цей світ увійшов,
Сам по собі вже - цінний здобуток.

Думок у голові щуряча зграя
Нахабно прагне з'їсти мою суть,
Та я скажу: "Мій світ про мене дбає,
Він стверджує життя, несе красу!"

Слова мої поглине спрагло простір,
Раптово сколихнеться цілий світ,
Озвуться стоголоссям срібні роси:
"Омий лице, що тугою кровить!"

Пірну в ранкові стиглі океани
І сонце огорне м'яким теплом,
Від запахів світанку стану п'яним,
Проблем і злих невдач - як не було.

Хто скаже, що такого не буває, -
Той справжній світ не спробував на смак,
Просидівши свій час тихенько скраю.
Нещасний той, хто щастя не приймав.

Збирати себе по крихті
В багрянці світанків, що згасли,
В палітрі думок неприкритих,
Єднати розрізнені пазли
З пожовклих епох та картинок,
Із програних заново ролей.
І бачити світ, що ростиме
Синхронно, укупі з тобою,
Згадати усе: від потопу
І до чергової пожежі,
Від Хроноса до Каліопи,
Згадати себе, як належить...
У вічність простеляться шляхом
Багряні світанки, що згасли, -
Обличчя, віками пропахлі,
Відкриють душі іпостасі!

Він з'явився зненацька, - світанок, -
Усміхнувся, мов сонне маля,
Він озвався до мене птахами,
І здригнулася сонна рілля.

За вікном його погляд голубив
Неба чистого свіжий кришталь,
Одинокі хмаринки, мов губи,
Цілували замріяну даль,

Грало тепле проміння у листі -
То світанку радів день новий,
І усмішки його пломенисті
Ніжно вітром торкалися вій.

"Здрастуй, сонце!" - зраділи дерева,
Мов дитина, я з ними радів,
І гаї, - жовті сонячні леви, -
Ніби восьме, найкраще із див.

Як Петрарка й Шекспір, шо писали нетлінні сонети,
Як Сікорський, знайшовши в повітрі усю свою суть,
Хтось за давністю літ уже канув глибоко у Лету,
Але справи його і донині із нами живуть!

Що залишать по собі сучасне й нове покоління?
Аморальність вбиває в людині культурне єство!
Ми не знаємо, навіть, нащадки чийого коріння,
Ми зробили із хтивості й підлості мас божество.

Озирніться навколо! Хіба ми такого хотіли?
Вже не радує погляд в майбутнє, як було колись!
В наших душах зіяють великі озонові діри.
Справжність, мужність та чесність давно уже перевелись!

Так хотілось і мріялось, але, однак, не судилось!
Топче натовп мораль, як скажений розлючений бик...
Проживи так життя, щоб по тобі у спадок лишились
Хоч малі - добрі справи й безслідно, мов равлик, не зник.

В моєму серці вибухівка,
З годинниковим механізмом.
Ніхто не зна, коли спрацює бомба.

Лютує правляча верхівка,
Вожді чекають катаклізмів,
Тікає люд, утворюючи тромби.

Таким напруженим затишшя
Лиш перед бурею буває,
Коли лякає щонайменший порух.

Хоч обережні та неспішні…
Та ключ не маємо до таїн ,
Сховався він в підземних коридорах.

За все своя чека розплата,
Чи півжиття віддать, чи душу
Сягнувши до омріяної суті?

Навіщо жадібно шукати
У всьому сенс, неначе сушу,
Життям, мов морем, будучи прикутим?

Замазане, запльоване,
В журнал не занотоване,
Нечесане й неголене
Запилене ім’я.

Потертого, кривавого,
Відвертого, слинявого,
Шкідливого, лукавого
З кишені вийму я.

Масна, зухвала посмішка,
Знайомих майже півмішка.
Набита стравами кишка,
Кар'єрна течія.

Убогого, відсталого
З очима вглиб запалими,
Голодного і спраглого
Жбурнули, мов сміття.

Чим гірше паперового,
Пом’ято-кольорового?
Чому не жаль нам кволого?
Сліпе серцебиття.

Без них - лише примари ми,
Життя затягне хмарами,
Для нас стають кошмарами
Могутні папірці.

Безхатченко...карбованця...
Грошей, немов шовковиці…
З душі тече сукровиця...
Байдужість у руці...

Тремтить червоно-жовтим падолистом,
Пробуджена зі сну, красуня осінь,
Замріяно-розпатлана, барвиста,
Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.

У вікна заглядає, як примара,
Лишає по собі холодну просинь,
Впускає в настрій суму товсті хмари,
Що вчора ще співав дзвінкоголосо.

Ковток тепла прощально-життєдайний, -
Миттєвий подих бабиного літа
Для дум лишає простори безкрайні,
Пускає павутиння оксамити.

Ковтками вересневого повітря
Пори нової поглинаю чари,
Очима барв вбираючи палітру
В душі напівпусті резервуари.

Шукаю спокій в листя шарудінні,
Що в серці занотується пластами.
І слабкістю наповнене проміння
Востаннє п’ю я спраглими вустами…

З’їдають тихо очі транспаранти,
Примарами обклеєно білборди.
Довір’я вже розбите на квадранти.
Вирішуються долі, мов кросворди.

Ілюзія влізає вперто в душу,
Змією хитро гріється на серці,
І приспану свідомість міцно душить.
Брехня вганяє в мозок кілогерци.

Цікаво, справді, жити, безперечно, --
Не плутати обов’язки з правами,
Обіцянки жувати, наче гречку.
Тріщать кишені щедрими словами.

Багатообіцяючі вершини
Здіймаються ораторським талантом,
Лягають, мов бальзам, на хворі спини,
Чіпляються коріннями айланту.

Вулкан гарячих пристрастей стихає,
Зніми з очей оманливу завісу, --
Засохли слів оазиси безкраї,
І зникли вмить десерти тирамісу.