Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Серце чекає
легкого торкання
білих метеликів
снігу в ночі.
Згадку плекає,
мов мрію останню.
Відзвук мелодії
чуєш? – Мовчи!
Вдвох ми із нею –
і ти не підслухуй:
різні бентежать
мелодіїї нас...
У Гіменея
не вистачить духу
той, найщасливіший
скривдити час!
Вірю: не нас
поєднає сьогодні:
ти є тутешній,
а я вже не та...
Ти – не заброда,
а я – загородня.
День вже минає...
А з ним і літа.