СВІТАНОК
Досвітній променю, що в темряві летиш,
До павших тіл навстріч жахливій трощі,
У втомі скель, у вихрі клекоти
Знайди і оживи стражденні мощі.

Ми бились з монстром упродовж віків.
На жаль, зло темноти не подолали
Нам соромно вже тисячу рокíв,
Що ми свій справедливий бій програли.

Між вервицями диких голубів
До сонця піднімались наші духи,
І запросили в бій своїх братів,
Тому що завжди були відчайдухи.

Щоб цього ранку змити тінь ганьби
Устали в стрій ми в злагоді та згоді,
В невтомній вічності святої боротьби
Ввібрали дух молільників свободи.
( Адріан К.Лоуіс, перекл. з англ.)
01.2024

(Адріан К. Лоуіс, пер. з англ)

У божевіллі стомлених ночей.
І нецілованих вже згаслий блиск очей.
Не скажеш:
"Я переходжу вулицю знайому, Та раптом усе зникло навкруги. Я спробую зробити все це вдома.
Але цей трафік..."
І ти на острові. І океану береги.
Твій силует затінений журбою
Неначе марево. Неначе ми з тобою
Пливем у переповненім водою
Додому.

(Joy Harjo.перекл.з англ)



Ви знаєте, -койот провадив браво,
З поважністю задерши носа ввись,
-Ви народились із земної лави,
З граніту чорного на світ цей узялись.

З земної застигаючої сажі
З'явилась ваша чорна голова,
Коли земля виходила із тяжі
І злива хлинула- були його слова.

-І ваше тіло вкрили нечистоти
Страшного і вразливого єства,
Безногі і коричневі істоти
Повзли химерні у ваш бік дива.

Так народились у ту пору зливну
Два близнюки під бликавок вогні,
Юєх і Масавех -їх звали дивно
-Койот поволі повідав мені.

І люди дивувались тій малечі,
І обступали диво зусібіч.
-Благаю, захистіть їх в цій хуртечі,
Моїх братів,-койот провадив річ.

-Отак вони з'явилися на світі
Серед тривог, хвилюючих речей,
Земного лона беззахисні діти,
-Мій дядько повідав мені про це.

Койот же повідав про це із болем,
Він говорив з богами напряму,
З камінням, з горами і всім довкола,
І, знаєте, повірив я йому.

Липень,2023

Мої роки'- як хмарних днів знамення,
Де щастя мить-лиш раз на двадцять літ,
Так рідко, ніби сонячне затмення,
Те щастя, наче папороті цвіт.

І ось у старості убравсь "сорочку",
Прожив, та все ж не терся об життя,
Я виколисав трьох синів і дочку,
Навчив їх, як не збитися з пуття.

Навчав мене любити край мій тато,
Я ж прапор наш здіймав у пору жнив,
То ж знаю, що вам, діти, дарувати,-
Той прапор з часом барви не змінив!

Язи'кам, суржикам я заповів відмову,
За це боровсь, гадаю, не дарма,
Я заповів вам нашу рідну мову
Мого народу в час імперського ярма.

То ж згине окупант-наш вічний ворог,
Бо мова наша-криця бойова,
Я вірю в перемогу нашу скору-
Сильніш за бомби наші б'ють Слова'!

А мене ще й досі кличе
Дзвоник в клас, мов струмок теплоти,
Наче помахи крил лелечі,
Ніби мамине-"сину, де ти?"

Пам'ятаю найперші весни,
Твій спасав мене оберіг,
Ніжних рук твоїх перевесло,
Як ступав на шкільний поріг.

Нелегкí юнацькі рóки,
Та спасав оберіг врешті-решт,
Лиш додав у моє повноліття
Сивини тобі мій арешт...

Пролітають вже зрілі рóки
До дзвінка нема вороття,
Ти найтяжчі мала уроки,
Коли вчило мене життя.

Де ж узяти те чудо-озерце,
Де тих квітів чарівний цвіт,
Щоб втопити весь біль твого серця
І додати щасливих літ?

Знов полонила нас доля чужа
Я повернувся, та ти вже тепер емігрантка.
Знов сотні миль поміж нами лежать,
Зорі нам знову складні пропонують диктанти.
Приспів:
І хоч чарують тебе незвичайні світи,
Та, сподіваюся, біль ностальгійного щему
Вже не посміє вишневі сади замести
І солов'їні переспіви в серці твоєму.

Знов полонили нас землі чужі
І у душі заглушили калинові звуки.
То ж коли знову маленькі, скажи,
Цвіту торкнуться твої черешневого руки?
Приспів.
30.07.2022

Це ти
Зорею із світлин
На світ вже дивишся з вершин,
Який без тебе вже завмер
Тепер.

Це ти,
Я так тебе кохав,
В коханні й щасті потопав.
Тепер у тузі й самоті
Пропав.

Це ти,
Що не говориш слів,
Які почути б так хотів.
Твій голос хочу чути знов,
Любов.

Це ти,
Що змушуєш піти
З реальності, в якій знайти
Ті теплі дні в пустелі
Самоти.

Мені
Залишись одні
У марноті провести дні.
Що пролетять як журавлі
Сумні.
10.01.2022

Ранній потяг плететься на схід,
У пилюці плацкартні полиці,
І холодний погляд, як лід
В сепаратнутої провідниці.

Пасажири снують за чаєм,
За вікном миготять білі хати,
За коханими тихо скучають
В боковушках марненькі солдати.

Ранній потяг плететься на схід,
Розриває пітьми далину
І тривожить вгорі небозвід-
Потяг ранній іде на війну.

Ранній потяг прямує в кошмар
Все хутчій і хутчій набира.
А хлопчина з шевроном Айдар
Промовляє- все буде гаразд.

Ось минаєм підірваний міст,
На душі кровоточать стигмати,
Бетеери, медсестри, блокпост,
І солдати, солдати, солдати.

Постраждалі юні обличчя
Всі без докору і без розрад,
Нині потяг вертає в столицю,
Вже сьогодні вертає назад.

Знов пилюка в житті кур'єрнім,
Жди, Донбасе, мій ранений птах.
Та в минуле вже мабуть не вернусь
Після смутку в солдатських очах.
Тетяна Малахова. (переклад з рос)

(пам'яті моєї хрещеної мами Олени-Геленки)
Моя хрещена з Загорою
Матуся ніжною рукою
Мене сповила в неспокою
Й маленького понад рікою
Неквапно, тихою ходою
Понесла нишком до хреста,

Аби не знали злії люди
Московські виплодки-приблуди,
Що син учительки не буде
Вкланятись нечисті-полуді,
А вмиється в святій посуді
І прийме таїнство Христа.

Впродовж життя сільської долі
На каторжнім студеннім полі
В колгоспнім "раю" у неволі,
Наперекір утоми болі
Із твоїх рук, святих мозолей
Виходив найсмачніший хліб.

Я вдячний долі, що мав щастя
У тім затишному контрасті
Той хліб пахучий і пухнастий
На капустиночці ріпчастій
Ковтати, мов святе причастя,
Твій, найсмачніший у селі.

Мої літа в селі дитячі
Я часто згадую і плачу,
Що не відчую, не побачу
Ті руки стомлені й гарячі,
Й твої хліби. Лиш в снах я бачу
Лелечі стомлені ключі.
20.02.2020

Навколíшки хлопчак
Протирає портрети Героїв,
Час минулий ще ран не загоїв
Пам'ятає ще битву брущак.

Тут хтось рідний тобі?
-Ні. Тут рідних нікого не маю,
Просто хусткою сніг відгортаю.
Щоб дивились на небо в журбі.

Враз я погляд відвів,
Щоб не бачив юнак мої сльози.
І застиг в ті найперші морози
Теплий шепіт молитвенних слів.

За гіркі мої сльози оці
Ви пробачте, Небесні Герої,
Що скупими словами вдостоїв,
Лиш добавив на серці рубці.
26.01.2020

Ось і рік вже старий у минуле своє відійшов
І Різдвяних колядок лунають далеко десь зауки.
Хто в цю пору чарівну до наших воріт підійшов?
То Христосик маленький тихенько в них пальчиком стука.

Хай негоже, що було в нас, полум'я спалить руде
І веселять ваш дім із вертепом колядками діти,
Хай Христос, що родився, у наші серця увійде
І дорогу на щастя нам в темряві буднів засвітить.

Хай наситяться спраглі, батьків віднайде сирота,
Хай одужають хворі, засмучені стануть радіти,
І зійдуться розлучені, щастя вдову привіта,
І додому повернуться вигнані злиднями діти!
14.01.20

Я пам'ятаю хвилювання
І незабутніх вуст торкання,
Моя любов- немов падіння зливи.
Я знаю таїну самотності,
Її пророцтв безповоротності,
І сни, що завершаються щасливо.

Лечу до тебе, кароокої,
Тендітної і одинокої,
Неначе щастя безтурботності вдихаю.
Далекому святому й грішному
Я вірю щастю
безутішному,
Неначе знов, як в юності, кохаю.

Я пам'ятаю сни незбутні,
Очі бездонні, незабутні,
І наші тіні за вінчальними свічами.
Я знаю болі незлічимі
Часи печалі нестерпимі,
І сни, що повторяються ночами.
15.07.18

Вже відлетає в синю даль
ключ журавлиний,
Курличе, наче на прощання обгорта.
Мої тривоги засипляє клич пташиний,
Цілують, осене, мене твої вуста.

Іще відблискують теплом осінні зорі,
Ще літо бабине снує
тонку вуаль,
Той журавлиний клич зове небесним хором,
Та залишає по собі щемку печаль.

Як тінь на березі стою - над океаном,
Де душу роздирає самота,
Вже вічність не зігрітий твоїм станом.
Цілує осінь лиш мої німі вуста.
2017
музика автора

(Переклад з португальської)

Якщо це не любов,
Чому твій погляд забирає спокій
І робить безлад в серці одинокім,
Як тільки чую ці знайомі кроки?

Якщо це не любов,
Чому так довго в бік твій споглядаю,
Нашвидкоруч прощання не сприймаю,
Йду геть, а у думках тут залишаюсь?

Якщо це не любов,
Чому мої думки не покидаєш,
І розум іншого нічого не сприймає,
І на душі неспокій відчуваю?

Якщо це не любов,
Чому ніщо не дасть мені розради,
Мої старання не знаходять ладу,
І все життя немов уже позаду?

Якщо це не любов,
Чому я в цім придуманім чеканні,
І серце обливається в стражданні
Не перший день із цим, і не останній?

Якщо це не любов,
Для тебе чом мої відкриті двері,
Чому свій сум лишаю на папері,
Чому не забуваю я тебе?
21.02.2016 м. Київ

Донатан Бенделл. Переклад з англійської


Мене ніс Яструб в скелі снігові,
Мій вірний друг, м'язистий син мустанга,
І сніговій співав у голові,
І заметіль крутила в іскрах танго.

Глибокий сніг триножив наш галоп
І обпікав його потужні ноги,
Я вже не чув моїх обмерзлих стоп,
Як ми долали перевал дороги.

Враз заіржав мій кінь, й на схилі скель
Ми вдарились об зледенілий виступ,
І закрутились в дику карусель
І я, і мій мустанг плямистий.

На мить я втратив часу відчуття,
Здавалось, ми летіли цілу вічність...
Мій вірний друг зберіг мені життя
В ту хуртовину передноворічну.

Я був поранений, мій кінь лежав,
Наші тіла зносили біль і втому,
Його могутню шию я обняв
І прошептав- "Неси мене додому."

Палахкотіла у теплі свіча.
Проснувся в хаті, де моя дружина
Сказала із сльозами на очах-
"Три дні ти спав...Там збруя Яструбина...

А Яструб мертвий. Ще як ти лежав,
Ти шепотів його ім'я пташине,
Тоді ж твій Яструб тихо заіржав,
І відійшов поранений, загинув."

Я скрикнув- "Ні, не говори!
Я не повірю! Це не може бути!
Через сніги приніс мене з гори. "
О вірний друже, щирий, незабутній.
Січень, 2016

I saw a dreem, like at Pechersky hills
Against the Bercut gangs my brothers stood,
Laid down their arms unable to stand in battle,
Came to the enemy in the repentance mood.

The horror woke me up.
Among the graves I'm standing,
Here sniper's hail in their hearts was shooting,
My brothers died in an unequal fight,
My dreem deceived me. It wasn't right.
( переклад-переспів з восьмивіршами Дмитра
Павличка)
Пам'яті Небесної Сотні
Березень, 2014

Знов чорні ночі заступили
І дзвони Київські зовуть-
Помилуй, Боже, ми просили,
І відверни смертельну путь.

І ти, сердешний Нігояне,
Саят-Нови' славетний внук,
Ти перша на Майдані рана
Смертельних пострілів і мук.

І ти, Зурабе, син джигіта,
Що впав за волю козаків,
Склав на вівтар младії літа
Нових і праведних віків.

І ти, Богдане, наш земляче,
Духовних світочів кришталь,
Весь Львів наш за тобою плаче,
Ти наша гордість і печаль.

Ти, побратиме білорусе,
Михайле, жертвою життя
На українському обрусі
Ти вишив волі майбуття.

І ти, безстрашний Веремію,
Володар слова. Посланець
Достойності супроти змія
Впав, щоб масакрі став кінець.

Бандити зека-янучара
Лишили долю у журбі
Твою, наш молодий Назаре,
Батькам, то ж слава й честь тобі.

І вернеться свободи ранок,
І здійсниться Ваш заповіт,
І забуяє над Майданом
Ста молодих каштанів цвіт.

Тут імена- Сергія Нігояна, Зураба Хурції, Богдана Сольчаника,
Михайла Жизневського, В'ячеслава Веремія, Назара Войтовича- наймолодшого Героя і решти Героів Євромайдану
Лютий, 2014

Між твоїх рядків,
Між твоїх думок
Торкнулись клавіш пальці.
І здолали сум,
І здолали біль
Звуки даль цю.
Музика без слів,
Музика душі,
Наче скрипка плаче.
Не пали мости,
Не гаси вогню
У душі гарячій.
Осінь вкриє щем
Золотим плащем -
Важкі спомини.
Березневі сни-
Мрійники весни
Зблиснуть променем.

Листопад2013

Ще не вмер стадіон "Львів-арена",
Ще не вмерлa Франка "Не пора",
Ще не вицвіли в наших знаменах
Кольори, в бойових прапорах.

Шаленіють миршаві скажені,
Не пускають на матч в стадіон,
Вчора тисяча рук за Євгена*
Й за Степана**.A нині - мільйон.

Хай лютують чужинці на троні
І викреслюють їх імена,
Та не викреслять ймення Героїв,
Що живуть у серцях - знаменах.
13 жовтня 2013р

* Євген Коновалець
**Степан Бандера

(правдива байка)
Якось з провини охорони,
Чи прикупивши десь мандат-купони,
Не знаємо з чиєї то вини
В Верховну Раду залетіло дві ворони,
Зайняли місце у президії вони
І стали каркати – "Нас тут мільйони,
Та досі нас тут утискають,
Воронячий язик забороняють.
Ми ж стоїмо за справедливу справу –
Щоб офіційний статус у державі
Здобув могучий наш воронячий язик.
Наші прихильники за нас проголосують,
Як перед українцями у Раді не спасують,
А їх посадим в наші авта-воронки
І одвезем усіх на Соловки,
Де предків їхніх упокоїлись кістки".
* * *
Що ж, панство, десь загроза в цьому є,
Хоч поки наша сила виграє.
Однак, напевне виграли б ворони,
Якби з Вороніжем попадали кордони.
То ж треба добре пильнувати охороні,
Щоб Раду не заповнили ворони.
2013

(письменнику Роману Дідулі)
Коло мене щастя не крутилось,
Я багатств не наколядував,
Крамом іншим доля відплатила –
Дві криниці Бог подарував.

Тут і в зливи і у суховії
Спрагу вгамувать завжди хотів,
Зліва – у „Русалці Дністровії”,
Праворуч – в „Найменшому з світів”*.

Та криниця зліва – то Підлисся,
Де наш Маркіян** на світ родивсь,
А праворуч – Сновичі в заліссі,
Де твій дід каплицю спорудив.

Де під дахом з жовтої соломи
Грішний світ почув мій перший крик,
Де з Сомця*** ті творчі хромосоми
Ми черпали в наш жорстокий вік.

Я пройшов світи далекі й близькі,
Та завжди спішу в той рідний наш куток
Двом криницям поклонитись низько,
З тих криниць відпити ще ковток.
2009
*-роман Р. Т. Дідули
**-видатний український поет Маркіян Шашкевич
***-річка, що впадає в Золоту Липу, а потім- в Дністер
**

За Наталією Отко. Пер. з польської
Магія нежданна- магія природи,
Води, зими, ночі - снігове руно,
Місто прикрашає в свої нагороди-
У вбрання зимове білим полотном.

На траву, на мури, портики, карнизи,
Мов у постіль чисту - пухнаті грудки
Сипляться поволі зверху і донизу
В загорож шпарини, в решета-сітки.

Біло-чорне тло малюється в просторі
Квазі-фантастичних дивних галерей,
І ховає тіні в цій архітектурі
Гілля так знайомих стомлених дерев.

Вади закриває, прикрашає зморшки,
На будівлях тче знайому давнину,
І на мить ховає все безладдя трошки
В інії забуту ніжну сивину.
2003

За К. Ангельською. Пер. з польської
Вчора мала сон рожевий,
А нині блакитний,
Мов ловила чуйний шепіт,
Мов бузки розквітли.

А якщо бузки - то травень,
Час весни квітучий,
Аж до сліз очі всміхались
До китиць пахучих.

Усміхалися дві ямки
На веселих щічках,
З ними - крапочки-веснянки,
Що ніхто не злічить.

І ясне м'яке волосся
Той сон мов звиває,
Зверху стелиться додолу,
На шию спадає.

Сни любові кольорові
Час вертають давній,
То сонячні, то бузкові,
Але тільки в травні.
2001

Вальтер Скотт. Пер. з англ.
Жіноча вірність і їх віра,
О, цих характерів природа,
Цей галас, ця таємна ліра,
Все слухав би, та часу шкода.

Що більш постійне, я гадаю,
Твердіше, краще і більш чисте,
Жіноча вірність і їх віра,
Чи всяке швидкоплинне листя?

Вони лише на промінь ляжуть
блідої місячної ночі,
Закарбувати їх лиш може
Вода швидких струмків охоче.

О, ці обітниці дівочі,
Сильніша навіть павутинка,
Заважить більш одна пісчинка,
Ніж важитиме слово жінки.

Я виявив її нещирість,
Як присягався їй в коханні,
І знов почув її ручання.
І знов повірив. Лиш до рання.
2002

Персі Б. Шеллі. Пер. з англ.
Я виник з думок про тебе
У перші солодкі ночі,
Коли вітерець дує ледве,
Летіти до зір я хочу.

Я виник у твоїх мріях,
Кохання окрилює ноги,
І серце моє радіє,
Летить до твого порогу.

І вітер мене здіймає
У темряві над річками,
І слабнуть нічні аромати
В твоїх обіймах руками.

І скарга нічна солов'їна
То стихне, то знов будить серце,
Підкошують мої коліна
Нічних солов'їв концерти.

О, мила, подай же руку,
Мене підійми із трави,
Своїм оживи поцілунком,
Любові почуй молитви.

Цілуй мої губи і брови,
Моє завмирання спини,
Щоб знову ожив від любові,
До серця мене пригорни.
2002

Вальтер Скотт. Пер. з англ.
Лагідна діво! Аве Марія!
Наші молитви почуй.
Твоя опіка - то наша надія,
Скривджених, гнаних врятуй.

З дикої можеш почути пустині,
З відчаю можеш спасти,
Мамо, подай руку бідній дитині,
О, пресвятая, прости.

Аве Марія! Діво пречиста,
Час наш нелегкий прийшов,
Змінить Твій захист наш путь крем'янистий
На ніжний гаги пушок.

Темне, важкеє печерне повітря
Дихне бальзамом, як Ти
Ледь усміхнешся нещасному, вір мені,
Зникне тягар темноти.

Аве Марія! Свята величава,
Демони злі темноти
Перед Твоєю святою появою
Щезнуть, лиш з'явишся Ти.

Хилимо чола в тривозі лиця
Перед Тобою, прилинь,
Слухай, хто молиться Сина й Отця
Аве Марія! Амінь!
2003

Вальтер Скотт. Пер. з. англ.
Коли ранок зі сходу сіріє
І цяткується золотом небо,
Де подітись я можу у мріях,
Щоб забутись - це мить біля тебе.

Аби знести тяжкий труд, турботи,
Нове горе, що ходить за мною,
Відвернути страждання, клопоти,
Це одне лиш - година з тобою.

Коли стяг розвіває червоний
Душний червень й палить мені спину,
Що вспокоїть пульсуючі скроні-
Лиш одне - то з тобою година.

Що є краще, ніж гілка турботи
Над пульсуючою бровою,
В ніжну тінь спекотного літа -
То одне лиш - година з тобою.

Коли сонце за обрій сідає,
Щоб забути невдячну роботу,
Призабути зростаючу прихіть,
Всі надії, бажання нестримні,
Що я маю робити з собою -
Бути хоч би годину з тобою.
2003

Персі Б. Шеллі. Пер. з. англ.
Вулканні кратери пульсують жаром й димом,
В міжгір'ях відбивається луна,
І океанами, немов дітьми малими,
Тайфуни бавляться, трясучи їх до дна.

З-за хмарки сонця раннього намисто
Благословило день для тисяч островів,
Там землетрус стирав у попіл місто
Й гуділо в підземеллі, наче лев ревів.

Свободо,
Твій гостріший блиск, за блискавок мигтіння,
І швидший, аніж землетрусу хід,
Гучніший рев, аніж морів ревіння,
І сонця лик перед тобою зблід.

І промінь твій крізь гори і тумани
У вільних душах будить вільний спів,
Для націй ти приносиш світлий ранок
На зміну темряви тиранів і рабів.
2013

Дж. Байрон. Пер. з. англ.
Із крайнього горба твого святого пасма,
У Рим рушаючи, назад свій погляд шлю,
В Сіону відблисках і згарищах ти гаснеш,
Єрусалиме-брате, як тебе люблю.

Погляну на твій храм, на дім востаннє гляну,
На мить забуду рабства гніт, пекельний біль,
Під тягарами втрат, здається, вже не встану,
Мені те полум'я, немов на рани сіль.

У бескінечну далеч сплив останній промінь,
Відбившись від руїн твоїх, майнув у степ,
Даремно в згарищах стараюсь чути гомін,
Лиш в сонця заході блищить руїни склеп.

Стою на цій горі, як в кам'янім намисті,
Що сковує мій дух, зусилля вольові,
Метаю в думці блискавки по вражім місці
Загарбнику мерзенному по голові.

Боги поганські вже ніколи не осквернять
Твої святині, Господи, царюй в віках,
В ковчег спасіння праведних усіх навернеш,
А нечестиві перейдуть у прах.
2003

Дж. Н. Г. Байрон /перекл. з англ/
На йорданських святих берегах
Вже арабські блудять верблюди,
На Сіоні в гріхах, як в шовках,
Б'ють поклони фальшиві приблуди.

Б'є поклони Ваалу фанат,
В думці зло, хоч єлей у правиці.
Чом же скверну несе супостат,
Чом мовчать твої громовиці?

Там, де пальці пекли камінці,
Край, де тінь Твоя всім світила,
Де хрестився в Йордані-ріці,
Нечестивця нога осквернила.

В блискавицях на мить появись,
Злим тиранам не буде спасіння,
Забери з рук гнобителя спис,
В Твоїм храмі хай знов йде служіння.
2001

Персі Б. Шеллі. Перекл. з англ.

Добраніч! Година погана,
Котра розділяє коханих,
Давай лишим їх віч-на-віч,
Тоді буде це доба ніч.

Як можу назвати я доброю
Ту ніч, що не вдвох, а опріч?
Твої побажання окрилюють,
Та лиш, як удвох, добра ніч.

Серця, що знаходяться поруч
Й всю ніч стукотять пліч-о-пліч,
Ніколи не скажуть добраніч,
А скажуть лише - добра ніч.
2002

Сердитий вітер відриває
Пожовкле листя ясенів,
У край далекий відлітаю
Надовго від своїх синів.

Вигнанців доля виганяє
На той тяжкий тернистий путь,
Де чужим словом „естранжейро”*
Нас всіх чужинці назовуть.

Не винна в тім лиха година,
Не винні в тім мої батьки,
Що я надовго вас покинув,
Мої сини, мої доньки.

Господня в тім не є причина,
Не винні в тім мої гріхи,
Не винна в тому Україна,
А лиш злодійськії верхи.

Де правда, де Майдану зрада
Я чітко знаю, де межа,
Чужа для мене їхня влада,
Та Україна не чужа.

Хто вигнав сім мільйонів? Знаю
Хто винен в долях їх сумних,
Злодійські лиця всі впізнаю
І знаю зброю проти них.

І я прошу у долі плину, -
Скоріш хвилини ці летіть,
Мене, крилята журавлині,
На Україну поверніть.
2008

До оселі, де цвіт ясмину,
Де двох яблунь спліталось віття,
Де барвінок хилився до тину,
Мене знов повертає життя.

Де капличка, доріг перехрестя,
Під горою юркоче струмок,
Де старих ясенів шелест листя,
Рветься в юність рій щемних думок.

Вже нема давно тої хати,*
Де зустрів дивний світ ранніх літ,
Я горджуся, бо гріх дорікати,-
Монумент тут Шевченку стоїть.

І стараюсь збагнути одвічну
Теплоту сільських душ й непросту
Тих джерел гірських силу одвічну,
Закодовану в них доброту.

То даремно, що в білених хатах
Під солом'яним дахом зросли
Ті, що рани в'язали повстанцям,
Світочами моїми були.

І за них щиро завжди молюся,
Хоч давно відійшли в небуття,
Вірний шлях загубить не боюся,
Бо до істини їх напуття.

Я шукаю вас, білені хати,
Сиві стріхи приходять у сни.
Де ж ви, Сновичів славні дівчата,
Де ж ви, Сновичів славні сини?
*-моя родина віддала те місце під пам'ятник Шевченку
2002

Я знаю,що білим цвітом
Вже вишні прикрили штамб,
Додому би вітром,та світ мій
Скував португальський штамп.

Я знаю,що зрання будиш
Орлят після втоми в політ,
Не каїшся, бо не блудиш,
На зраді не вижив би світ.

Я знаю,що холод достоту
Щоночі твій стан обгорта,
Найвяжчий тягар – не робота –
Вечірніх годин самота.

І в снах до тебе лину,
Бо бачу всі твої сни,
Я знаю – тебе не покинуть
В нещасті наші сини.

Ти хочеш мене замінити,
Щоб втому згасити мою,
Я знаю,та не пускаю,
Допоки на двох стою.
2009

(так сталось,що на зміну ночі - нас привели дороги знову в ніч)

Ми йшли в пітьмах обкрадені і босі
Нас пригощав і дощ і ворог бив
За наше ж жито. Стовбури „дубів”
Скрипіли і глушили наше плем’я-
Ремісників,торговців,бідних вдів,
Жонатих,дітлахів,старих дідів,
Повій,п’яниць,злодіїв,шахраїв,-
Злих,добрих й всяке там нікчем’я.
Ми йшли п’ятнадцять літ,наш караван
Стомився далі йти й від темноти
Боліли очі і п’янів наш стан
Не так від болю,як тому ,що долі,
Надії,промінь волі не з’являвсь.
Нам гідного (хоча б частинно)
Поводиря –для племені старшину,
Який не дав би нам бродячим згинуть.
Мали лиш тих,що варті гільйотини,
Що вкрали гріш вдови на чорний день,
Що музикантів нищили й поетів,
Дурили на Майданах нас в наметах
В собачий холод,обіцявши правди рай,
І зрадили всю віру,розчарувавши вкрай.
Ми там збагнули,правди сила де –
Благословенний муж, той що не йде
На раду нечестивих, Злочинців судить без пощади
Й не віддає їм влади. Та де ж той муж?
Твій голос, танець твій - нестримний, дикий –
То зміни був сигнал і Неба знак великий,
Був Божий знак затоптаній країні –
Святій і грішній Україні,
Що нас нарешті упізнає світ,
І світ побачив нас, фортуни кинутих сиріт
І простягнув нам руку. Але ми
Своїх помилок в’язні і пітьми,
Лиш нами створеної. Чи слізьми
Можем лиш жить? Чи може вже крильми
Пора зарухать і піти у дикі танці,
Народе мій, на герць із злом,
І на руках порвавши духу ланці,
Підняти шаблі наголо,
І розтопить на ворога свинець,
І стати вільним накінець.
2007

Тебе я, Господи, молю,
Зглянься на край, який люблю,
Де день новий вже кволо уповза
У привідчинені нові державні двері.

Де з гір Самець у Золотую Липу
Й Дністрові плеса поспіша зайти,
Де ще героям, Господи, прости,
Не всі поставлені хрести.

Де шлях вкажи до правди від омани
І владоможців виведи з туману,
Де у вождів неправди словеса
Вже правди викосить коса.

Зглянься на світ – великий і далекий,
Де діти розлетілись мов лелеки,
Поглянь, помилуй і благослови
Оті поля, садочки і стави,

Спаси небоговибраний наш люд
З лихих обіймів заздрісних приблуд.
Коли ж закінчиться безглузда одіссея,
Діждемось Вашингтона і Мойсея?

Коли на наш неноєвий ковчег
Не виповзуть хамелеони й хами,
Й не станем вже чужинськими рабами,
Бо вже не схочуть других Жовтих Вод,

Де твань їх засмоктала у потопах.
Й не схочуть нині вдруге Конотопу...
І злий не стане під святі знамена,
Змете акторів душ злих Мельпомена,

З Майдану зрадників оскверненая сцена,
Що згаяли благословенний час,
За що моливсь Майдан в недобрий час
Благаю, Господи тебе, помилуй нас.

Де дивлячись нам заздрили народи,
І мудрістю Ти люд мій осіни,
І весла освяти і дай човни,
І чвари всередині припини,

Бо не раби ми, Боже, не плебеї
Чужих народів, лиш Твої сини,
То ж прошу, Господи, вчини:

Хай щезнуть з нашої святої України
Московські тварі! Боже, прожени!
Й навік залишать наш благословенний край,
Тебе благаю, Боже, волю дай!
23.08.2022

То моя і твоя провина,
Хто більш винен-шукати пусте.
Ти-моя, я- твоя половина,
Час незгод споришом поросте.

Замерзаю і ти замерзаєш,
До тепла твого рветься душа,
Як на мене вже зла не тримаєш,
То залишим наш спір споришам.

Ти -мій якір, моє опертя,
То ж пробач за хвилини трудні,
Моє щире прийми каяття
І приснися мені ще в грудні.

Ти приснися мені ще в грудні,
Запроси моє серце у вальс,
Дай ковток із цілющої студні,
Пригаси ностальгії печаль.

А над Львовом важкі чорні хмари,
Перший сніг і крупою град,
Замете літа нашого чари,
Поховає стежки листопад.

На душі не гояться рани,
В самоті серденько німіє.
Ти приснися мені на Романа,
Як в мороз горобина зріє.
2012

Ти приснилася мені в серпні,
Де ожина достигла впала,
Де розлук немає нестерпних,
Свою руку в мою поклала.

Там ясмин запізнілий квітнув,
Нагадав мені наші весни,
Нагадав те останнє літо,
Коли щастя ми в осінь несли.

Несли щастя, та легко тримали,
І зронили в голки шипшини,
Поховав листопад,що мали -
То моя і твоя провина.

Ти приснися мені ще в грудні,
Де в мороз горобина зріє,
Ти приснися, якщо не трудно,
Мою душу той сон зігріє.
2012

Десь позаду зосталось Торонто,
Лиш здалека стирчать хмарочоси,
На бетоннім крутім горизонті
Зупинити машину я прошу.

Загорожа з кущів зеленіє,
Біля неї- зупинки значок.
Що за диво там далі біліє?
Над могилою наш рушничок.

Під канадським небом у тиші
Наче золотом ткане руно,
Вітер вишивку ніжно колише-
На хресті з вишиттям полотно.

Тут спочив у далекому краї
Українець, земляк, побратим,
І душа вже напевно літає
Понад рідним селом золотим.

Не забудь, Україно, про мене-
Вітер тихо шепоче слова.
Не забудем...шумлять тихо клени,-
Вічна пам"ять про тебе жива.
(пам'яті Лесі Бандери/доньки Степана Бандери/, похованої 17.08.11 на цвинтарі Прінс Едвард Стр.Сауз біля мами та брата Андрія)
2011

Серед парку у бронзі і сталі
Коло кедра всміхається жінка-
На гранітному п,єдесталі
Наша Леся стоїть Українка.

В тишину лісової природи
Поетесі із казки-з Волині
Уклонитись народи приходять
Видатній українській людині.

Тут вона з своїм болем на герці
Ніби мріє, щоб стали живі
Воля й доля. І руку на серце
Хилить й слуха пісні лісові.

Що тебе в цім канадському краї
У задуму уводить тяжку?
Чом народ твій донині не має
Волі й долі на довгім віку?

Твоє тіло вічність зцілила,
Ти крізь сльози сміятись могла.
Та народ твій хвороба скосила -
Біль зневіри і втрата тепла

Між братами, що Бога забули
У брехливих пастках марноти,
Між землею, що матір'ю була
І дітьми, що подались в світи..
/мої канадійські зошити/
2013

Осінь.
Вітер жовтий лист розносить
І мені на мить здалося-
Наче й ми оті листи.
Просить
Пригорнутись серце просить,
Та образа пролилася,
Спалені мости.
Осінь.
Все життя чомусь вчимося,
Де не треба – беремося,
Та нема, де треба нас.
Косить
Сонце світанкові роси,
Кинь печаль в чортополосі,
Бо кохання час.
Осінь.
Так вже сталось-повелося:
Праведне переплелося
З грішним ділом на землі.
Просить
Серце знов,щоб довелося
Цілувать твоє волосся,
То ж забудь жалі.
Осінь.
Сивиною вже взялося
І моє й твоє волосся,
І мороз ставки скував.
Прошу,
Ті мости зведім хороші,
Поки сніг не припорошив
Білий, не сховав. (музика автора)
2008

В хуртечі днів зимових, довгих ночей
Пригадується осінь золота.
Вже трохи призабули мої очі
Твоє обличчя, - серце пам’ята.

На кетяги рожеві винограду
Із внучком ми дивилися здаля,
До перестиглих яблук твого саду
Тягнуло ручки миле янголя.

В хуртечі днів зимових, довгих ночей
Сріблиться інеєм Дніпрова рінь,
Десь внучка – янголятка просять очі,
Щоб віз його на шиї дідо-кінь.

Там гупіт яблук в шибку бив луною,
Шептав пожовклий лист твоє ім’я,
В осінній сад заходиш ти весною,
Бо в снах травневих бачу його я.

Немов між гіллям я іду розквітлим,
Переступивши сотень миль поріг,
Немов на сповідь йду в Неділю Світлу
Спокутувать своїх від’їздів гріх.
2009

Не шкодуй для мене любові
І тепла своїх рук не шкодуй,
Подаруй мені губи медові,
Моїм болем душі не гордуй.

Не шкодуй для мене любові,
Перейду європейські мости,
Прилечу у край барвінковий
Лиш на мить,доки є в мене ти.

Не шкодуй для мене любові,
Завтра знов відлечу,не шкодуй,
Спраглу душу,очі і брови
Поцілунком своїм нагодуй.
2009

Не шукай мене веснами синіми,
Там, де сніг посходив з полонин,
Не шукай днями теплими й зимними,
Не блуди поміж ночей і днин.

Не ходи поміж зілля полинного
В спеку літню степами без меж,
Не томи свого зору горличного,
Там мене ти також не знайдеш.

Не шукай, де плаксиві берези
Просять в сосен дівочих порад,
Там, де клени в стрімкім полонезі
Опускають листочки у сад.

Не шукай де діброви зелені
Роздягає крадій–листопад,
Де в плодах, як в вінчальних перстенях
Сповідається осені сад.

Не шукай в верховіттях нахмурених,
Гнізд покинутих не потривож,
Хат лелечих не рухай зажурених,
Там мене не побачиш також.

Не шукай там, де море скажене
У дев’ ятий здіймається вал,
Там,де чайка в молитві за мене
Перекрикує стомлений шквал.

Дочекайся до осені пізньої,
Випий чашу терпіння до дна,
Я дощем тої осені слізної
Стукну в темну кватирку вікна.
2009

Мелодій знов чужих знайомі звуки.
Життя новий диктує нам диктант:
Між нами знову сотні миль розлуки,
Тепер не я, а ти вже емігрант.

Маленька емігранточка, о доле,
Чом рід наш із тобою не в ладу?
Чому чужина знов приносить болі,
Кидає камінь в душу молоду?

Чарують тебе пальми, океани,
Та, сподіваюсь, шум чужих морів
Не згладить ностальгійні рани
За співами калинових гаїв.

Мелодій знов чужих знайомі звуки
Приглушують калинові пісні.
Чи скоро вже твої маленькі руки
Торкнуть цвіт вишень вдома навесні?
/моїй внучці Катрусі/
2009

Листопад.
За вікном онімілі берези
Наші душі осінні тверезять,
Вносять лад.

Я і ти.
Сльози згірклі пускають берези,
Гілля ділиться, мов на терези
Гіркоти.

Ти не плач.
Вже давно відлетіли лелеки.
В заробітки подавсь я далеко,
Ти пробач.

Я прийду.
Ніжний стан обніму твій шаленно,
В твої руки простягну "зелені",
Покладу.

Вір мені.
Я не буду стежками блудити,
Клястись гріх, то ж не буду грішити
В далині.

Бережи
Мою віру, надію, кохання,
А як зрадиш, не бійся зізнання,
Ти скажи.

Не бреши,
Як знайдеш собі іншу розраду,
Не жалій. Я дам собі раду.
Залиши.
2000р.

Листопад.
За вікном онімілі берези
Наші душі осінні тверезять,
Вносять лад.

Я і ти.
Сльози згірклі пускають берези,
Гілля ділиться, мов на терези
Гіркоти.

Ти не плач.
Вже давно відлетіли лелеки.
В заробітки подавсь я далеко,
Ти пробач.

Я прийду.
Ніжний стан обніму твій шаленно,
В твої руки простягну "зелені",
Покладу.

Вір мені.
Я не буду стежками блудити,
Клястись гріх, то ж не буду грішити
В далині.

Бережи
Мою віру, надію, кохання,
А як зрадиш, не бійся зізнання,
Ти скажи.

Не бреши,
Як знайдеш собі іншу розраду,
Не жалій. Я дам собі раду.
Залиши.
2000р.

На пероні безлюдна ніч. Літо,
Вже від'їхали потяги всі,
На асфальті розкидані квіти,
Що стрічали гостей звідусіль.

Вітер рве пелюстки пурпурові,
В них є радість, а може печаль,
Так вже сталось, тоді на пероні
Я без квітів тебе зустрічав.
Приспів:
Тихе тепле літо. Тихе тепле літо. Ніч.
І тепло жаданних, так давно коханих пліч.
Дві сльози твоїх очей,
Чарівних твоїх очей,
І не треба слів, лише мовчання віч-на-віч.

Я вдивляюсь у ніч з-під долоні-
Блиск очей твоїх труд тяжкий вкрав,
Так вже сталось, тоді на пероні
В темну ніч я тебе не впізнав.

Ось лиш кроки здалися знайомі,
Ні ж бо- руки аж геть не твої,
Схудло личко, змарніло від втоми
І цемент білі руки роз'їв.

Не скидай вишиванку, кохана,
І не ріж чарівної коси,
В темну ніч, а чи в вечір, чи зрання
Я тебе упізнаю, єси.
2001

Я не шкодую, що підносив прапор
В жнива на Маркіяновій *горі,
Що від сім'ї в відриві був багато,
Не приділяв уваги дітворі.

Я не шкодую, що моливсь щоденно
За волю України перед сном,
Хоч доля гнала в пору темну
На заробітки скривдженим рабом.

Я не журюсь о тім, що кам'яниці
Панам московським зводив і ламав.
За те був битий, та не падав ница,
На власній шкірі їх батіг спізнав.

Я не шкодую, що не віз до хати
Майно розбитої комуни в слушний час,
Як деякі фальшиві депутати,
Що перші цілували йконостас.

За нелюба дав голос- президента**-
У другий тур. Прийшлося так мені,
Щоби сини мої не воювали
Супроти волелюбної Чечні.

Шкодую лише, бідна Україно,
Твоя бо доля- високосний рік,
Зневажена вдово, як попід тином
Тебе, обкрадену, розбудить плач сиріт.

Терплю, не стогну, не ридаю слізно,
Що не зборов неправди опертя,
Бо вірю- ще не вечір, ще не пізно,
Ще, сподіваюсь, вистачить життя.

І лиш тоді я свою зброю кину,
Як наші запанують в нас слова,
Як воріженьки до ноги погинуть,-
Вернусь збирать занедбані жнива.
2003
*-Маркіянова, або Біла гора, де стоїть пам'ятний хрест на честь 100річчя народження Маркіяна Шашкевича,поета,священика, будителя українства.
**-вибри Кучми 1999р.

Мені наснилися каштани над Дніпром,
Хрещатик, люд веселий на Майдані,
В красі Печерські схили первозданній,
Немов казковим писані пером.

Цвіт білих скіпетрів каштанових наснивсь,
Спокійний хід Славутиного плину,
Вже чистий, без Чорнобиля "полину",
І я з Дніпра цілющого напивсь.

І що нема у лаврі ворогів,
Й за Патріарха гріб вже нам давно не сором,
І кров ворожа сплила з берегів
Дніпрових аж у синє море.

І що Богдан у кам'янім скаку
Гука- ворожим лестощам не вір!
- Не на Москву тримаю булаву,
Нагадую забудькам про Сибір.

І кат з бульвару щез, й московських "плям"
На стінах зась - ранкові змили роси,
Не просить милості мадонна з немовлям,
І хлопчик у метро на хліб не просить.

І всюди чути рідну нашу мову,
Немов не в Києві то - в княжім Львові,
І повний радості отой квітучий сад
Приснився. І у всій поставі

Архістратиг, що береже той лад,
Стоїть в своїй великій славі.
Нараз, немов в туманній пелені
Все зникло, й зрозумів, що був у сні.
1994

Повноліття твоє, мов підсніжник
Тішить очі, а серце пече,
Рученята маленькі і ніжні
Вже не скинеш мені на плече.

Не спитаєш мене чому квітами
Бог дарує весною наш сад,
Сніг- зимі на смерекових віттях,
Літу- зливи, дощам- листопад.

Відмовляються вірити очі,
Що це все наяву, а не в снах,
Що вступаєш у зрілість дівочу,
Наче в березень входить весна.

Твоя врода уже розбиває
Спокій бравих сердець юнаків,
Чим зарадити цьому я маю-
Лиш змиритись- це доля батьків.

І боюсь трохи тої хвилини,
Як незнаний мені чоловік
Скаже - ти його вірна дружина,
Забере тебе в мене повік.

Тож порив вгамувати свій маю,
Серце батька втішати в думках,
Що маленьку тебе ще тримаю
І вродливу доньку на руках.
/Aldeia de Baixo, Португалія/
2003

О, Португаліє прекрасна,
Земле пальм і евкаліптів,
Земле сонця, океану і дощів.
Чудові люди працьовиті-
Рідко є такі на світі-
Обігріли мене радістю душі.

Благословенна, земле ти,
Звільни мене від гіркоти
Моїх страждань.
Я помолюсь за землю ту.
Тебе обрала Божа Мати
Нам спасіння дарувати,
І серце кличе мене
В Фатіму святу.

Працюю тяжко в цім краю,
Лиш зрідка мовчки дістаю
В хустинці горстку нашої землі.
Я тут живу. Я все тут маю,
Лиш із журбою поглядаю,
Як на схід вертають журавлі.
/ португальські зошити/2003

На підгір'ї сивого бескиду,
На краї сіл Ластівка і Свидник
В сорок третім році на галяві
У карпатськім лісі кучерявім

Партизани урочисто стали,
Україні вірно присягали
Два полки і дві чоти хоробрі.
Присягали боротися добре.

Боролись за волю вірненько,
Захищали Батьківщину-неньку,
Скоростріли ладили стріляти,
Окупантів виганяли з хати.

Сімдесят минуло літ відтоді,
Та здобути воленьку все годі...
По дорозі в чорній сорочині
Йде до лісу молодий хлопчина.

Чом ти хлопче у темнім убранні,
Що у ліс тебе погнало зрання?
Де твій батько, безталанний сину,
Може він будує Україну?

Не питайте, чом сорочка чорна-
Між важкі попала доля жорна:
Вчора тіло татове до Львова
Привезли- "дарунок " від Лужкова.

В чужий край він їздив заробляти,
Там забили вороги прокляті.
Мати де твоя?- запила з горя,
Молодша сестра на серце хвора.

Парубче, чи за таку Вкраїну
Рідний дід у партизанах згинув?
Чом не йдеш ти батька поховати
В рідну землю щоби ліг він спати?

А не йду я батька поховати,
В ліс криївку діда йду шукати.
Там заховану у схроні зброю
Відчищу і виступлю до бою,
Віднайду, заряджу скоростріли,
Щоб злодії кров нашу не пили.
2003

Ностальгія 4.

Пов'яли квіти, спорожніли ниви,
І лист пожовклий спить в ріллі,
І перші приморозки, і осінні зливи,
Від сонця тіні довгі по землі.

І літо бабине давно вже відлетіло,
І журавлиний крик розтанув, наче сон,
І груди розриває ностальгія
За подихом весни з твоїх долонь.

Я зачекаю, поки стихнуть слоти,
Я пережду зимовий снігоспів,
Прийди до мене, буду ждати доти,
Допоки інший ждати б не зумів.

І літо бабине давно вже відлетіло,
Й троє " прощай" розтало, наче сон,
І груди розриває ностальгія
За теплим дотиком твоїх долонь.
/музика автора/
2003

Доторкнусь долонями пальми,
Обігрію крону руками,
Ніби наших торкнусь каштанів
Понад рідними шляхами.

Проковтну пари океану,
Бризки хвиль обпікають тіло.
Де ти, наш морозяний ранок,
Вітри наші- куди відлетіли?

Чужий краю, морська таїно,
Не мани ти мене чарами,-
Не забуду ніч солов'їну
Із купальськими вечорами.

Як не вирвусь із чар полону
І не зможу тебе любити,
Моя доле, то охолону,
І не стану на світі жити.
2003

Знову просяться рядки крислаті
Ніжних слів, лягають на папір,
Лист тобі пишу в порожній хаті,
Я тебе кохаю, ти повір.

Відповіді, серце, не чекаю,
В тім, що сталось, не твоя вина,
Та наперекір всьому кохаю,
Вип'ю свою чашу я до дна.

Йде весна, а в мене в грудях осінь,
Листя рве травневий суховій,
Не чекай, неначе сумно просить,
В ньому чую тихий голос твій.

Я у снах тебе цілую й плачу,
Думкою лечу по тій весні,
Мрію лиш про те, що ти пробачиш,
Я тебе кохаю, вір мені.
2003

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Я стискую пальцями лист твій,
І чую тепло твоїх рук.

І знов, ніби в сонячних луках
До серця свого я косу
Твою пригортаю, й розлука
Десь щезла. І я вже несу

Тебе на руках в верховину,
І щастя на двох знов одне,
Та раптом із мрій в ту хвилину
Пробуджує осінь мене.

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Десь стук каблучків твоїх близько,
Та це - мого серця лиш стук.

2003

Ти не моя? То ж поверни мені весну
У тім гаю, де трави гнулись вітрові в покорі,
Де рахував з тобою світанкові зорі,
Де твань мрійлива гладить косогори -
Оту весну мені верни.

І вже немає сліз, втопити б біль,
Віночки зимному потоку віднесу,
Твої, що були вплетені в косу.
Лиш в знак безвартісний старої данини
Оту весну мені верни.

Ти не моя.
Пощо ще й досі палиш серце?
Стежки до нього заросли тепер ті.
Ба, іншої розрадоньки не маю, -
Молю, благаю, заклинаю -
Оту весну мені верни.

Так сталося, що після публікації і прочитання цього вірша дружина повернулася до Ігора.

2003

Як лев'ячий рик, як гул громовиці
Реве водоспад Ніагари,
В провалля спада, наче з Бога десниці
На людство гріховне покара.

Підкова-обрив, мов гігінтська тіяра
Сховалась у бризок тумані
Під ним - корабель, ніби дивна примара,
Застиг у стихійнім дурмані.

У дива природи по тих берегах
Не чути пісень ірокезів -
Там хвилі давно перетерли у прах
Їх кріси і шабельні леза.

Не чути давно тут гуронів пісень,
І крійців не чути говірки -
Чужинці змели, де півроку йде день,-
На дикі сніги, на задвірки.

Я чув мимохідь, як молився шаман
На тих берегах крутоярих,
Щоб десь заподівся француз, англоман,
Та шепіт тонув в Ніагарі.

І я поспішаю у Київ, назад,
Спитати в Дніпра - у Славути-
Чи довго терпіти чужинецький лад?
Чи наші пісні тут ще чути?

2013

Як це часто із нами буває –
Все в турботах, й бракує в нас слів
Тим, що поруч живуть, - забуваєм
Наших других батьків – вчителів.

На узбіччі дороги, вже в роках,
Йде старенька й несе торбинки.
Щось таке близьке серцю в тих кроках
Й звичне в рухах старої руки.

Щось збирає старенька бабуся,
Чи шукає на хліб копійки?
По асфальті довкола дивлюся,
Але там лиш порожні пляшки.

Старість, кажуть, далеко не радість,
Звело спину старій – важко жить.
Підійшов помогти їй піднятись
І впізнав свою вчительку вмить.

Ось підводиться сива бабуся,
Хоче глянути, хто допоміг.
Та не встигла, бо я відвернувся,
В очі їй подивитись не зміг

Щоб найтяжчих позбавить уроків,
Й не соромилась світла душа
Тої долі, що в старості років
Підбирати пляшки залиша.

Підкотився клубок, тисне в горлі,
Звісно, я на таке не чекав.
Щоб не вразити старості гордість,
Я від себе неначе тікав.

То ж керуйте, черстві супостати,
Щоб забулось таке навіки,
Аби ті, хто нас вчив людьми стати,
На шляху не збирали пляшки.

2003

Крізь заметіль вночі у лютий холод
Вовків на скреслу кригу біс завів
Три дні тому. І ось вже точить голод
Нутро звірів. І вже вожак не вив,

І не скликав усіх на вовчу раду,
Лиш у очах світився вовчий гнів
На себе, що сюди усіх завів,
Й що вдалині пливла земля позаду.

А осторонь замореного стада
Два близнюки, мов щастя два крила
Не ймуть, що сталось, і такі вже раді, -
Вовчиця їх недавно привела.

Якби ж то знала, що її чекає,
Що лихо тяжкеє її шукає
І вже знайшло, і суне, як на зло
На материнське щастя, й не питає,

Чи материнством та насолодилась,
Їй у страшному сні б і не приснилось,
Що має статись. І вона не спить,
Бо чує серце – має бій сповнить.

Двобій із долею. Із зграї двоє
(Не найнещасніші із зграї тої)
Направили до вовченят хребти,
Та рев страшний не дав їм далі йти.

То завивала із страшного болю,
Не так із болю, як на свою долю,
Від рани на стегні своїм іклом,
Розірваної у двобої з злом,

Приречена загинути вовчиця.
І кров на сніг почала вже точиться,
Наситити щоб жадних хижаків –
Тих найстрашніших двох вовків.

Із льоду кров лизали морди хижі.
Так жертва була зроблена, щоб вижить
Дитинству. Мати ж умирала…
Тим часом крига берега торкала…

2003

Коли вишні цвітуть і бубнявіють бруньки у кленів
Коли бузьки шнурком прилітають в ще сонний мій Львів,
Я не хочу в Париж і не піду мостом через Сену,
Мчу в “маленький париж”, там, де юне кохання зустрів.

Коли ягоди вишень рясніють в ранкових загравах
І відблискують щастям, неначе маленькі сонця,
Я не хочу в чужині шукати ні щастя, ні слави,
Хочу вас обійняти, маленькі вишневі серця.

Коли вишні бурульками плачуть зимового ранку
І посивіли в інії крони, як сестри мої,
Я вас хочу зігріти теплом, світлом серця, як Данко,
Щоб вам знову співали весняних ночей солов'ї.

Коли вишні цвітуть, я молюся в травневім світанні,
Прошу Бога — відкласти дорогу в далекую путь,
Материнські серця не тривожити мирного рання,
Відривати від дому дітей, коли вишні цвітуть.

2012

Вже скошених надій нова стерня
Посвистує в вітрах розчарувань,
І вже моя не схоче п'ятірня
Майдану зрадників рукостискань.

Спливають в пам'яті Майдану вожаки,
Їх силуети, мов за склом у мряві,
Немов безликі манекенів піджаки
На мить з шарфами виникли в уяві.

Марні ілюзії рожевих сподівань,
Історії розчарувань спіралі
Ледь загорівшись, згасли без вагань,
Застигли, як в бурштиновій коралі.

Чи ж довго я ще буду в чужині?
Мабуть мене давним-давно забули
Мої стежки. Лиш чую в далині -
Ще буду довго тут - кує чужа зозуля.

В цей час вже вдома мав би льон цвісти,
З небесними зливатись пеленами.
Як хочеться тими стежками йти -
Волошками і маку килимами.

Понюхати полину гіркоти,
Пройти петровими блакиті батогами,
Обійду Всесвіт босими ногами
На наш, щоб знову, на Майдан прийти.

Я назбираю пелюстків п'янких,
Що впали з маків на чужому полі,
Петрових батогів, суцвіть терпких
І прикладу до свого болю.

2013

І знов ми тут, де липи пахнуть медом,
Де в тінь ховались під шатро густе,
Де цілував тебе, чарівна леді,
У юний вік, та мова не про те.

Я цвіт той простилаю у долонях, -
Все, як тоді, лиш молодість пройшла,
Лиш трохи посивіли наші скроні,
В раю цім не одна любов зросла.

Хоч липове все, кажуть, нетривале,
Шатро ж до себе манить знов і знов,
І ми збагнули - там , де в тінь ховались
Під липами - не «липова» любов.

2013

Любові жар, любові мить, любов юнацька,
Любов прозора, як сльоза,любов зненацька,
Любов - святе чуття, правдиве, непідробне - весни цвітіння,
Любов найперша, любов ранима, любов нетлінна.

Без користі жага,що ранить і вбива,любов гаряча,
Що серце рве навпіл і розум забира, любов незряча,
Любов, що наосліп, приходить , мов тайфун, любов, як чари,
Відчинені серця пронизує мечем, неначе кара.

Любов без сподівань, любов продажна, любов гріховна,
Любов розчарувань,любов пуста, любов неповна,
Любов егоїстична й віроломна, любов - стихія,
Любов, що без кінця, хто так любив колись, той розуміє.
/переклад з португальської/

2013

Я покидав тебе, мій яблуневий саде,
Мене мій біль крайсвіт на мить завів,
Я покидав, та я тебе не зрадив,
Не розлюбив, не звабивсь, не зчерствів.

Хліби чужих земель смачні, коричнебокі,
Та відтепер, допоки я живий,
Нехай мене не звуть світи широкі,
Я їстиму свій рідний, хоч черствий.

Мені заповідала мати, сину,
Перед людьми прибережи вуста,
Навчись любити мовчки Україну,
Не в слові,- в чині істина свята.

І я мовчу, хоч каятися хочу,
В цім, друзі, може є й моя вина,
Як в час, що нам Всевишній напророчив,
Мабуть не дався чинові сповна,-
Я покидав тебе, мій яблуневий саде.

2012

Смеркає,
І подихом вже відчуваю, що холод прийде
І вкриється снігом, нарешті, все наше подвір’я,
Бо людям на радість в цю пору січневу гряде
Святе Навечір’я.

Здіймаю
Свій погляд туди, де різдвяна зоря золота
Пухнасті сніжинки розгублює світом, мов пір’я,
І ще один рік у минуле моє відліта
В Святе Навечір’я.

Запалюю
Свічку і пробую трошки із медом куті,
Дивлюсь і благаю далекого в небі сузір’я –
Коли ж ти покажеш синочкам стежки непрості
До нас в Навечір’я?

Чекаю,
Що в двері легенько постукає пальчиком хтось,
І в тайнії сили дідух викликає довір’я,
Опівночі скаже колядник – родився Христос!
Й мине Навечір’я.

2009

Як сонця із весняної зваби
Із тепла росяної пори
Піднімаються жовті кульбаби
З Вороняк, з Гологір і з гори,

Де джерела дзюрчали нам, дітям,
І будили в мені зрячий дух,
Я натішитись мушу тим цвітом,
Доки він перейде в білий пух.

Я натішитись мушу тим світом,
Де галяви найперших стежин,
Де останні промені літа
Гріють кров перестиглих ожин.

Де цілющий запах смереки,
Край, де радісне було й сумне,
Де гніздо збудували лелеки,
Там, де мати прощала мене...

Там, де мати прощала мене,
Де озонові запахи зливи,
Давній докір в мені не мине,
Мов пекучі обійми кропиви.

Мав я в поле по матір піти,
Та у клопотах і в колотнечі,
У полоні марнот марноти
Про те поле згадав лиш надвечір.

Не прощу собі сліз на щоках
Материнських. І серця печалі.
Там, де поле всміхалось в квітках,
Мене мати укотре прощала.

Я свій жаль поховав в тих квітках,
В горицвітах шорстких жовтодрабих,
В материнських стареньких руках,
Як в сонцях із весняної зваби.

2012

В канадському гаю розквітла сакура,
Мов наречена, проситься у вальс,
Мій корабель в тім краї кинув якоря.
Я ж так давно не бачив, вишні, вас.

Крислате гілля вквітчала так рясно,
Мене сховала в тінь у духоту,
Ти зайняла галявину всевласно,
Чомусь лише тут вишні не цвітуть.

Я подихом торкаюся суцвіть ,
Цілую пелюстки, мов твоі губи,
Зриває вітер іх із верховіть
Й на сивого лягають мого чуба.

Білію у весільний твій кортеж
Від твого, древо, диво-рукоділля,
Чому ж мене дурманиш, як цвітеш,
Ти, сакуро, в своє п'янке весілля?

Пробач, що трохи волю серцю дав,
О, сакуро, дівча з чужого світу,-
Дививсь на тебе просто і згадав,
Як я колись кохав під вишнецвітом.

2013

Ти пішла.
В самоті не знаходжу поховані розпачем рими
Ні листа вже від тебе не буде,ані пілігрима
І не буду вже сипати зорі в долоні твої.

Хоч приснись.
Ніби п'ю зачаровані райдужні сновицькі роси,
Ніби бабиним літом закутуюсь в сонячну осінь,
І здалека вслухаюсь,як кличеш мене - повернись.

Змовкли в нашім кутку солов'ї.
Вже тобі я не буду читати свої фоліанти,
І не буду для серця шукати словес діаманти,
Розділяти з тобою і радість і болі мої.

Зізнаюсь.
Мав роки проваландать чужими світами за кару,
Не привіз тобі тих непотрібних нікчемних долярів
Лиш просякнуту потом вишиванку, мамо,свою.


вересень,2005

В ілюмінаторі сади сліпучо-білі,
Десь там під хмарами й моє село ,
Мене у край чужий благословило
На заробітки мамине крило.

Як білий птах із чорною ознакою
Я залишаю яблуні в цвіту,
За вас молюся з щирою подякою,
За ваші, мамо, серце й теплоту.

Ви винесли тягар життєвих жорен
Між нами листоноші-журавлі
Несуть рушник життя червоно-чорний
Найближчої людини на землі.

Я хочу привітати вас у травні,
Губами дотулитись теплих рук,
Згадати мовчки давні і недавні
Літа, як з вами ще не знав розлук.

Приспів:

Мамине крило, мамине крило
У краю чужім ти мене знайшло,
Мамине крило, мамине крило
Від біди спасло, принесло душі тепло.