Уже шостий день рухалась гарнача, ховаючись по лісах і оминаючи людні дороги. Сеньйор Ледезма йшов понурий трохи попереду своєї кибитки, тримаючи повіддя. Його чорна борода давно вже не бачила леза, сорочка рясніла бурими плямами од крові кроликів. Четверо облізлих собак плуталися в нього під ногами, і подеколи Ледезма піднімав на них гарапника, цвьохкав і знову запихав за пояс. Коли чоловік голосно лаявся і плювався, бича шкіра кибитки відхилялася, звідти визирала зовсім юна миловидна циганка, кидала на батька співчутливий погляд, і швидко ховалася в шатрі.

Ще здалеку зачувши людське житло, пси нашорошувались і нюхали повітря. Тоді сеньйор Ледезма смикав повід і повертав обоз геть від стежки, у гущину або навіть у глибокий яр. Цієї осені жандарми були особливо люті. І хоч їхня трупа зроду не грала жодної кумедії про кардиналів чи Папу, її вожак волів бути обережним. Він ішов сторожко, як рись, помічаючи кожну вибоїну, кожен камінчик під ногами. Немовби то й не він колись брав на абордаж торгові судна під проводом самого Едуардо Бломара, знав як свої п’ять пальців Карібське море і без жалю підвішував на реях купців за ситі горлянки. Але вже хтозна скільки років не заряджав Ледезма свого мушкета, не сипав смачними буканьєрськими лайками, од яких аж солодшало в роті…

Сонце припікало, від голоду шлунок наче шматували жандармські хорти. Води теж лишалося заледве на півдня. Можна було б її зачерпнути й з річки, але недавно цими краями прокотилася холера, і часто на берегах можна було знайти під’їдені лисицями трупи корів і бізонів. Ледезма напружено мізкував, як йому підвести гарначу до найглухішого села, підживитися, набрати води, і продовжити мандри. Подейкували, що зовсім неподалік, ну може в тижні ходи, мешкає достославний гранд, який дає прихисток усім бродячим акторам. Ледезма просувався в той бік, де мав бути його маєток.

У низинці неподалік заманячило село. Ледезма примружив одне око, приклав до чола долоню і пильно подивився туди. Здається, там було всього дві чи три гасьєнди. Село ніби впиралося у гору, а по боках було оточене лісом. Ніде поблизу Ледезма більше не побачив людських поселень – тільки величезні навислі брили і суцільні крони дерев. На свист вожака з усіх чотирьох шатер визирнули закудлані голови. Чоловік коротко вказав рукою в бік села і рушив туди сам. Уже за три сотні брасів вожак дав знак обозу спинитися. Поставивши дві кибитки впритул одна до одної під глухим кутом, чоловіки заходилися споруджувати балаган. Марія, дочка Ледезми, тим часом витягала з шатра завісу, густо обльопану грязюкою знизу, та цілий жмуток тонких мотузок. З дальньої найменшої кибитки повагом вилізла ще одна стара циганка. Обтрусивши спідницю прямо на собі, вона дістала з шатра казан, наносила гілляк, розпалила вогнище, сіла коло нього і смачно закурила. Двоє підлітків з голими животами спритно підбігали допомагати то там, то там, часто діставали потиличники і ляпаси, прудко втікали, але за мить поверталися знову.

До балагана вже сходилася цікава публіка. Селяни несли мутнуватий кальвадос у суліях, чималі грудки козячого сиру та інжир у кишенях. Селянки йшли впорожні, тільки тулили до грудей оберемки червоних, рожевих та жовтих гібіскусів, часом обмахуючись ними як віялами. За деякий час гості вже сиділи на колодках і витріщалися на завісу, яка ходила ходором, і з-під якої часто визирали то руки, то ноги акторів. Чоловіки відверто нудьгували, ледачо розмовляли про врожай. Жінки пишно стискали губи та весь час поправляли вишиті хусточки, на яких сиділи.

Вистава почалася. З-за лаштунків випурхнула Марія в червоній пов’язці поперек чола, на якій замість золотих монет дзвеніли бляшані. В руках дівчина тримала бубон. Труснувши ним у себе над головою, вона заспівала малагенью про дівочі груди, про очі і брови, про зверхність та презирство до упадань закоханого тореро. Сільські дядьки аж беззубі роти пороззявляли, витріщаючись на груди, очі і брови циганки, та мріючи про те, що їм, на відміну від нещасливого тореро, циганка може б і не відмовила, якби не осоружні дружини та домашній скот, що його скоро годувати й доїти. Жіночки теж прискіпливо оцінювали гнучкий стан актриси, порівнюючи його зі своїми міцно збитими статурами та чогось ховаючи поглибше в пазуху ріденькі разочки сіруватих перлин.

Ледве дівчина встигла проспівати два куплети, як десь поряд, у кущах, пролунав постріл, гілки розсунулися і на галяву вступили четверо піших жандармів в сіро-зелених строях. Циганка скрикнула, кинула бубна на землю і сховалася за лаштунки. Селяни сиділи налякані.

- Геть звідси, мужлаї! – кинув найстарший, товстий і вусатий, у бік селян, - А з вами ми зараз поговоримо!

Наче сполохані гуси, покинувши на лавках сир, пляшки і прив’ялі букети, селяни посипалися з галяви. Спотикаючись та стиха лаючись, вони чимдуж бігли до своїх дворів, з грюком зачиняли за собою хвіртки на всі засуви. Акторам же вистачило б і одного жандарма на галяві, аби тремтіти і вкриватися холодним потом…

Наймолодший із жандармів стояв, задоволено посміхаючись і погладжуючи пальцем шомпола. Ще двоє посідали на колодках, чекаючи наказів. Старий походжав трохи віддалік у зашкарублому від давньої крові плащі і цвьохкав патиком по своїх чоботах. Його сьогодні дуже чекала вдома рідня, адже вранці в нього народився син. Йому хотілось якомога швидше владнати справу з цими покидьками, хоч, на відміну від молодих, він не знаходив ніякого задоволення в таких от каральних справах. Але робити було нічого. Бродячий театр, та ще й циганський – це вже не один, а цілих два злочини заразом.

Поки старий отак роздумував, сеньйор Ледезма знайшов у шатрі свого мушкета, зарядив його і ліг між колесами кибитки, націлившись в наймолодшого жандарма. І коли командир крикнув циганам „Виходьте!”, буканьєр таки вистрелив йому в голову…

Командир насупився і дав ледь помітний знак двом, що сиділи на колодках, іти за лаштунки. Спершу звідти почулися постріли, а тоді жандарм із золотими зубами рвонув завісу і вона посунувся по шворці й опала на землю. На уявній сцені лежали двоє вже мертвих підлітків і ще трохи корчилась стара циганка.

- Догнати! – кинув старший жандарм гвардійцям і сам підтюпцем побіг до спуску з гори, над яким стояв балаганчик.

Пролунало ще три постріли. Старий не йшов далеко вниз. Він і звідси добре бачив, як хапалися за груди і падали носами в землю двоє молодиків. Харцизяка буканьєр ще трохи попручався, аж поки допотопним своїм мушкетом не розніс самому собі пальця. Хлопці пристрелили його з двох боків. Один влучив у плече, а другий – у скроню. Ледезма тепер валявся на землі, дряпаючи нігтями величезну брилу. Старий жандарм облишив його вмирати в судомах і пішов оглянути кибитки. Нічого такого там не було. Ні грошей, ні коштовностей. Хіба що непоганий мідний чайник та величезне дзеркало, що невідомо як могло вціліти в дорозі. Вусань подумав про себе, що треба буде завтра прийти та забрати.

Гвардійці тим часом тягли попід руки ту молоду циганку. Сорочку на ній вони розірвали, намиста її розсипали в траву, і тепер її голі перса сяяли, нічим не прикриті. Дівчина спершу пручалася, але два удари прикладом по голові заспокоїли її, і вона тільки відхекувалась та мимоволі посмикувалась. З розірваної спідниці світилося стегно і старий почув, як унизу живота йому стрімко теплішає.

- Прив’яжіть її. – сказав він, кашлянувши.

Гвардійці струсили завісу з мотуззя і прив’язали циганку за руку. Марія вже розуміла, що з нею робитимуть, і крізь сльози голосно молилася Святій Квітерії, покровительці скривджених дівчат. Її шкіра вкрилася гарячим потом, а груди ходили ходором.

- Молиться, диви ти, хвойда! Зна’ , як і ноги розставляти, і молитви возносити поганим ротом.

Жандарм з золотими зубами підійшов до колодок, назбирав великий жмут покинутих там прив’ялих квіток і підступив до циганки. Дівчина замовкла. Гвардієць вдарив її в обличчя, вхопив за підборіддя і крикнув:

- Ротяку розтуляй, блуднице циганська!

Циганка, розуміючи, що пручатися марно, відкрила рота. Жандарм запхав їй у горло мало не цілий букет – разом зі стеблами й листям. Марія надсадно закашлялася, хотіла виплюнути, але гвардієць зірвав з її голови хустку і зав’язав дівчині рота.

- Це я тобі квіти дарую, комедіантко, – і зареготав. – Але квіти потрібно відробити спершу. Ану розваж оцих от поважних сеньйорів своїм танцем. Танцюй!

І хльоснув її нагайкою. Але молода циганка сиділа нерухомо, по її щоках текли сльози, а груди стиналися, наче у пропасниці.

– Ти бач, хвойда, ще й огинається! Танцюй, диявольська поплічнице! Танцюй! Кому кажу!

І жандарм почав що було сили шмагати дівчину нагайкою. Тонка шкіряна петля вгризалася у тіло, залишала кровоточиві рубці, але циганка не зрушила навіть з місця, сиділа, мов заклякла, і тільки здригалася від кожного удару. Осатанівши від люті, жандарм схопив її за волосся і потяг на центр сцени:

- Танцюй, я тобі кажу, бо пристрелю, мов шолудиву собаку, – жандарм уже хрипів, обличчя його стало майже синім, очі налилися кров’ю. Він скинув рушницю й націлився прямо дівчині у чоло.

Раптом хвиля дикої радості прокотилася її обличчям. Вона випросталась і всміхнулася наче й ні до кого. Хтось із молодих жандармів кинув їй бубна. Вона струснула ним, легенько вдарила і почала танцювати. Але танець був геть іншим, аніж пустотлива малагенья, яка ще годину тому скликала публіку… Звучання бубна було різким і дражливим, жандармам вчувався в ньому то посвист куль, що летять у їхні груди, то дзвін циганських ножів, викуваних із такої міцної сталі, що годі переламати, то крики жінок і дітей, закатованих ними у незчисленних рейдах. А вона все танцювала. Здавалося, вже стала така легка, як опале листя, і тільки мотузка тримала їй руки, не давала злетіти в небо. Її ноги вправно рухалися у такт бубну, а серце її, жовте наранхове серце таки ж злітало вгору, пульсувало, ділилося навпіл і бризкало на жандармів канонадою повстанців… Летіло до шибениць, припадало до скалічених босих ніг, тулилося і лікувало відтяті святі голови. Дрібний холодний піт проступав на чолах гвардійців, їхні зіниці ширшали, ніздрі роздувалися, ноги втрачали відчуття твердого ґрунту.

Першим схаменувся старий жандарм:

- Зупиніть цю відьму! Вона зачаклувала нас усіх!

Але циганка і не думала спинятися – вихором кружляла навколо мотузки. Жандарми відчули, що повітря від того танцю стає густим і тягучим, а по їхніх плечах і грудях густо стікає наранховий сік упереміш з насінням. Він пахне гостро, так гостро і задушливо, що їм уже нічим дихати.

- Спинись, клята хвойдо! Спинися!!!

Дівчина кружляла все швидше. Тоді старий жандарм вихопив шаблю і вдарив нею дівчину навідмаш. Вона впала додолу. І враз усе припинилося. Жандарми полегшено зітхнули. Марія стікала кров’ю, але була ще жива.

- От відьма! Звести на той світ нас хотіла. Нічого, ми тебе навчимо, як із жандармами жартувати! Напхайте їй тих квітів ще й у ніздрі! Хай нюхає! Щоб і дьябло збагнув, кого приймає до себе!..

* * *

Пізно ввечері, коли застигле тіло Марії вже безсило висіло на мотуззі, з найдальшого шатра, озираючись, вилізла замурзана дівчинка років десяти. Вона підійшла до колодок і почала пожадливо їсти сир та плоди інжиру, спритно відшукуючи їх серед трави. Наївшися, дівчинка копнула мертвого жандарма ногою в обличчя, затулила Маріїні груди обривками сорочки, поцілувала її в зап’ястя і навіть спробувала розв’язати мотуззя, але не змогла. Підібрала з землі зсохлу шкуринку, схожу на цукат, поклала собі до кишені і перехрестилася.

- Прощай, сестричко, - тихо прошепотіла наостанок і швидко пішла до села.

(Продовження буде)

Вранці наступного дня мати прокинулася зі сходом сонця. Звично налила у мідний таз води, вмилася, одягла сорочку і накрохмалені до хрусту спідниці. Розплівши волосся, неквапом підійшла до дзеркала. Мати завжди пишалася своїм дзеркалом: височенне, вище зросту її чоловіка, воно перейшло їй у спадок від прабаби знатного роду. Дзеркало було вправлене у золочену раму, де-не-де позолота злущилася, але поверхня залишалася гладкою і чистою та не тьмяніла.

Мати дуже любила оці вранішні години, коли навіть служниці ще сплять і нікуди не треба поспішати. З дзеркала потойбіч на неї дивилася вже немолода, але ще гарна жінка. Скроні її ледь торкнула сивина, очі вже втратили вологу поволоку, але світилися такою наснагою, якій позаздрила би будь-яка дівчина. Сьогоднішній день мав стати початком нового життя, і їй хотілося відчути його повно й глибоко, щоб жодна мить не промайнула даремно. Тому вона стояла перед дзеркалом і осміхалася своїм думкам. Аж раптом відчула, що коїться щось незвичайне: поділ верхньої спідниці з якогось дива почав рухатись – один за одним зелені бутони троянд, що облямовували його, просто на очах оживали і розцвітали криваво-червоними квітами гібіскуса. Не тямлячи себе, жінка прожогом вискочила в коридор і через двері, що під сходами, – у двір. Біля глухої стіни будинку, де іще вчора росла тільки трава, сьогодні ряхтів великими червоними квітами кущ гібіскусу…

Мати глухо загарчала і почала виривати квіти, кидати їх на землю і топтати. Але щойно піднімала голову – кущ знову розквітав. Щойно вона кинулася до комірчини по сокиру – як хтось постукав у браму.

За порогом стояла стара циганка, одяг на ній був такий зношений, що важко було визначити його колір, але ані дрантя, ані сіре зморщене обличчя не могли заглушити її пронизливого погляду, який уже багато років приходив до матері у снах.

- Ти знаєш, хто я? – спитала циганка.

- Знаю… – понуро сказала мати у відповідь.

- Я прийшла сказати тобі, що жіночу кров нарешті пролито.

- Але ж гібіскуси… Чому гібіскуси?

- Я все тобі сказала. Тепер уже прощавай, я не тримаю на тебе зла, – циганка пішла геть, зникнувши за ворітьми так само раптово, як і з’явилась.

Мати зачинила браму. Бліда й байдужа, вона ледве дотягла своє тіло до лавки біля криниці і сіла спиною до двору. Сиділа мовчки і дивилася просто перед собою, хоч нічого й не бачила.

Коли Джібіто постукав пополудні у браму, йому ніхто не відчинив. Юнак мить повагався, а потім штовхнув хвіртку і зайшов. Мати сиділа нерухомо на лавці і дивилася просто перед собою. Джібіто голосно кашлянув, але вона не звернула на нього жодної уваги, і тільки коли хлопець поклав руку на її плече, звела на нього погляд.

- Я усе зробив, як ви мені і веліли.

- Усе? – поглянула вона на нього різко й боляче. – І попіл мені приніс?

- Не приніс… – і опустив очі додолу.

- А чому не приніс? Для чого я тебе наймала?! Про що ми з тобою домовлялися, одоробло ти бездарне?!.. О Пресвята Діво Пілар, скільки років, скільки праці й сили, скільки всього довелося мені зробити і витримати, а ти, безпомічний і жалюгідний байстрюче, не зміг виконати найпростішого!…

- Знаєте що, доньє?!. Ми так з вами не домовлялися. Я все зробив, як ви веліли. Відпустив слуг і, сам кермуючи почтом, поїхав у ту долину. Знайшов балаган, завів туди коней і все добро, разом із дівкою…. А коли все було скінчено, запалив…

Якийсь час юнак стояв замислений. Стара шарпнула його за полу сюртука.

- …дочекався, поки догорить, і нікуди не відходив ані на мить – все, як ви і веліли. Все!.. Але коли жар згас, на попелищі не було її тіла…

Він говорив так невпевнено, ніби й сам не дуже то вірив своїм словам.

- …тільки сукня лежала, наче новісінька, наче полум’я її й не торкалося. І все. І все! А її не було. Честю своєю вам присягаюся!

Хлопець спалахнув, і ніжний рум’янець вогнем поповз од підборіддя до лоба.

- Ні на мить не відійшов?

- Ні на мить!

- Брешеш! Якби й справді не відійшов, оцього б тут не було, а в тебе була б хустинка з попелом… А так – усе пропало… - стара давила в своїх руках пелюстки, від чого її долоні скоро почервоніли.

Він знічено мовчав і дивився кудись убік:

- Заснув я, доньє… Всього на мить задрімав, поки чекав. І все. І нікуди не відходив.

Мати тільки гірко усміхнулася у відповідь.

- Я маю розповісти тобі дещо. Сідай. Це буде довга розповідь. Я не випадково знайшла тебе і найняла…

Багато років тому на родину мого чоловіка наклали прокляття. Щоразу повторювалася одна і та ж сама історія: у сім’ї народжувалося троє хлопчиків, але коли старшому минало десять, приходила лихоманка і забирала всіх. І нічого не можна було вдіяти з цим. Єдиним способом порятувати хоча б одного було вбити їхнього батька, вийняти йому серце з грудей, зварити і дати дітям напитися того відвару. Відтоді кожна прийшла жінка, що переступала поріг цього дому, повинна була врешті вбити чоловіка. Але я надто любила свого, аби вбивати, і дітей своїх я любила, тому поїхала до повитухи, що мешкала у далекому селі за горами і мала не вельми добру славу. Вона сказала, що я повинна посадити гібіскус і дочекатися, поки він зацвіте. Щойно розкриється перша квітка, я мусіла піти на захід сонця у долину і там віддатися першому чоловікові, що заговорить до мене. Так я і вчинила. Дорогою я зустріла молодого цигана на коні, він запитав у мене шлях і я віддалася йому... Дев’ять місяців я ретельно приховувала свою вагітність, а потім поїхала до повитухи знов. Стара прийняла у мене дитя, то знову був хлопчик. Третій… Мені не можна було навіть глянути на нього. Вона забрала його, а мене відправила додому і веліла приїжджати через 25 років… Коли я повернулася додому, мої хлопчики були уже мертві… Мертві… Я проклинала і повитуху і себе... Через місяць відчула, що знову вагітна. Але народилася божевільна Долорес… Одна тільки Діва Пілар знає, як я тужила ці роки за моїми янголятами…

Стара замовкла на мить, взялася за груди, її обличчям пробігла болісна судома.

- А потім у призначений день я повернулася і баба розповіла, що я мушу робити далі… І тоді я стала шукати тебе. І знайшла…

Джібіто вражено подивився на неї:

- То я – ваш син?

- Мій… Мій єдиний… живий мій син.

- То Долорес…. – його чорні циганські очі зробилися ще чорнішими, він обхопив голову руками і застогнав… – чому, чому ви не розповіли мені цього раніше?

- Бо не можна було. Ти нічого не повинен був знати. Ти мусів виконати все і принести мені попіл. А я б зробила тобі з нього купіль. І прокляття було би назовсім уже зняте… А тепер…. Хіба гібіскуси… може, гібіскуси…

(Продовження буде)

Долорес прокинулася вже аж наступного ранку. То був ранок її весілля. Цілу ніч їй верзлося і манячилося щось жахітне. Чиїсь руки, жилаві і темні, штовхали її на цілу купу чоловічих трупів. Кругом плакали діти, а якась баба, закутана з ніг до голови в чорне, ходила за нею, ценькала ложкою об тарілку і приказувала: „Перелічи їх ще раз, перелічи ще раз. Твоя мати тобі бреше… бреше твоя мати”. Відходила від неї, штурляла ногою то одне мертве тіло, то друге, а тоді знову поверталася до Долорес, шкірила здоровенні конячі зуби і твердила те саме, переходячи майже на виск: „Обережно, навіжена, обережно! Твоя мати тобі бреше, бреше стара сука…”

Дівчина встала з ліжка, знайшла у схованці цвітасті сорочки братів і зложила їх на столі рукавами всередину. Потім дістала з кишені якесь насіння, схоже на перець, сипнула його на сорочки, зібрала їх жужмом, зв’язала у вузол і визирнула з вікна. Брати стояли внизу, під глухою стіною, повитою хмелем і простягали до неї руки. Долорес осміхнулася і стрибнула до них в обійми…

Роззирнулася на всі боки, присіла навпочіпки і дала хлопцям знак копати. За деякий час брати просто руками вирили в землі акуратну могилку – якраз на дитячу труну. Долорес обережно поклала туди згорток і кинула зверху три грудки землі. Ще раз наостанок поцілувала братів у заплющені очі і побрела в дім. Якби ті очі могли бачити, то певно змусили б серця розчавитись у грудях: Долорес ішла вдзовж стіни, а в її слідах уже густо зацвітав чорно-зелений могильний ряст…

В домі навіть не зважили на те, що Долорес прийшла з вулиці. Мати не гиркнула на неї, не штурхнула, а тільки веліла йти в свою кімнату та вбиратися у весільне. Дівчина байдуже побрела до спальні, за нею вслід ступали незвично тихі служниці. Без зайвого галасу і жартів дозволила Долорес натягти на себе всі сорочки, сукню і флер. Цього разу на неї взули черевики з довгими і міцними шовковими стрічками. Тими стрічками служниці густо обплутали литки нареченої і кілька разів міцно зав’язали. Далі дівчину посадовили на ліжко і веліли шануватися і чекати свого судженого, як то належиться справжній молодій. Долорес сиділа навдивовижу тихо і чемно, так чемно, що служниці врешті залишили її на самоті. Не один раз вона підходила до вікна і стиха кликала братів – але вони більше не озивалися. Дівчина щоразу зітхала і поверталася на ліжко.

Коли вже добре посутеніло, прибув наречений. Йому назустріч вибігли слуги, одчинили ворота і впустили в двір процесію. Попереду їхав сам Джібіто, впевнено стоячи обома ногами на крупах двох білих коней. В руках він тримав півня з замотаним дзьобом. У гриви коней були вплетені білі й золоті стрічки, а копита були замотані шерстяними шматинами. На головах у рисаків ряхтіли плюмажі з павичого пір’я. Позаду йшла ціла вервечка слуг молодого – всі в білих строях і з погаслими смолоскипами. Назустріч молодому вийшли батько й мати нареченої. Джібіто зістрибнув з коней і всі тричі поклонилися одне одному. Стара крадькома підійшла до молодого впритул, непомітно зірвала з кишені його парадного сюртука червонувату велику квітку і пришпилила на її місце білу лілію.

Коло дверей веранди Джібіто дістав з кишені невеликого ножа, перетяв горло півневі, окропив поріг і кинув мертву птицю позад себе. Процесія зайшла в дім. Посеред зали стояла Долорес у весільній сукні. Вона не сміялась, не співала, тільки ніяково переступала з ноги на ногу, від чого мережаний поділ тоненько і жалібно подзвонював. Зала була порожня. Ні свічок, ні весільного пирога, ні великих білих букетів. Джібіто зайшов до зали сам, спинився за кілька кроків од дівчини і простягнув до неї руки – Долорес слухняно пішла в його обійми.

Тим часом і женихові, і батькові слуги вже виносили з дому посаг – так тихо і квапливо, ніби крали його. Панувала мовчанка. Долорес до жаху, до нестями хотілось піти в сад і ще раз, наостанок, перелічити могилки. Та вона не сміла, бо зусібіч її наче ланцюгами тримали кілька десятків пильних очей. Дівчина опустилася навколішки перед батьками, розмотала флер і оддала його матері. Стара прийняла мантілью з її рук, перехрестила і знову пов’язала дочці на голову, але вже у вигляді хустки з великим вузлом, як то личило б заміжній жінці…

Молоді рушили надвір, до брички, у яку була запряжена пара нареченого, але вже без стрічок і плюмажів. Долорес посадовили на сидіння, поруч умостився її тепер уже чоловік. Стара пійдійшла до нього і щось гаряче зашепотіла на вухо. Джібіто закивав у знак згоди, дав знак слузі і коні врешті рушили з двору. Як біла смутна сновида, пливла Долорес на чолі понурого весільного поїзда з дванадцяти пар…

(Продовження буде)

Наступного дня в домі почалася метушня. Важку браму, завжди відчинену навстіж, тепер зачинили на скрипучий іржавий засов. Вікна завісили темними запиналами. Усі ходили мовчазні, а якщо й говорили, то пошепки. Мати веліла служницям прив’язати до капців шматки м’якої шерсті, аби їхні кроки не котилися луною по всьому будинку. Лише Долорес міцно спала і нічого не чула: вранці мати накрапала в помаранчевий сік гірких сонних крапель, які завше тримала у себе в скрині для такої нагоди.

Служниці ретельно перетрушували і перевіряли заготовлений ще до народження Долорес посаг: тріпали подушки та перини, витрушували й чистили від пилу килими, перекладали у скринях простирадла, рушники та скатерки.

Нарешті з величезної пожовклої коробки видобули сукню. У ній вінчалася ще бабця Долорес. Сукня ніколи не була білою, радше молочною, або слонової кістки. Рукава й поділ були облямовані широкими мережками. У сплетіннях білих і ледь жовтуватих ниток ледве вгадувались обриси розпростертих жіночих пальців у перснях. Окремі частини візерунку з’єднувало тонісіньке піко зі срібної нитки, яка трохи ніби дзвеніла, коли її торкнутись. А з самого краю мереживо було оброблене батистом.

Закінчивши приготування, мати дістала з секретера фамільні коштовності. Довго розрівнювала разки перлів, чистила срібні наруччя, натирала до блиску свою весільну каблучку – мідну, але таку давню, що генерал Моренте, заїжджаючи до них на обід, щоразу просив „ласкаву пані” продати йому той скарб за „страшні гроші”. Проте стара завжди робила вигляд, що не розуміє, про що мова, і швидко переводила бесіду в інше русло.

Коли майже все було перероблено, господиня веліла служницям випити води з лимоном і йти до своїх кімнат. А сама зняла з пояса низку ключів і довго перебирала їх у руках, поки знайшла потрібний. Упевнившись, що ніхто її не бачить, вона тихо і швидко пішла по скрипучих сходах, які цього разу не зрадили її ані звуком, на горішній поверх. Відчинила низенькі двері комірки і одразу ж щільно зачинила їх за собою. Перед нею були ще одні двері, і стара довго стояла перед ними, тримаючи ключа перед собою так, наче то був кинджал. Зітхнувши і перехрестивши ключа, вона швиденько вгородила його в щілину і відчинила двері. Перед нею була кімната, куди вона заходила лише тричі в житті. Рівно стільки ж разів сюди заходили її мати, бабця, прабабця, і прапрабабця. Всі жінки їхнього роду. І жодного разу з дуже-дуже давніх часів порога кімнати не переступав жоден чоловік. Чужинці нічого про неї й не знали, а свої чоловіки – при випадковій згадці про назву цієї кімнати – полотніли і втікали до стайні чистити коней або наглядати, як батраки полють тютюн. Власне, називалася ця кімната Серцем Антоніо…

…Якась давня пращурка господині мала чоловіка на ім’я Антоніо – красеня й веселуна. А ще мала вона трьох дітей. Одного разу старший син, якого теж звали Антоніо, піймав кота і, бавлячись, ненароком замучив. Якби він знав, чий то був кіт, він би тікав звідти, не оглядаючись. Якби мати знала, чий то був кіт, вона б радше обрубала синові руки по лікті. Але сталося те, що сталося. Увечері до їхніх воріт підійшла циганка, говірка і привітна на вигляд. Вона довго гладила хлопчакам м’якенькі чуби та показувала їм давні дагеротипи, видобувши їх з-під поли. Потім пригостила дітей мигдальним печивом і зникла так само швидко, як з’явилась. Того ж вечора у всіх дітей попухли животики і почорніло коло рота. А ранком циганка знову прийшла до їхнього дому і постукала ціпком у ворота.

- Я порятую твоїх дітей, - сказала байдуже нещасній матері, - але плата за це буде високою.

- Кажи, чортяко! Кажи, гадино! Я все зроблю! І нащо ти тільки прийшла сюди!!? Двадцять літ тебе не було – і прийшла! - волала жінка, а потім упала циганці в ноги і заходилася цілувати їй чоботи.

- Не твого то розуму діло, чого прийшла я… Діда свого хіба викопай із землі та спитай, - повагом одповіла циганка, - та діда я вам пробачила… А цього вже не пробачу. Досить…

Ще трохи помовчала, задоволено дивлячись як мати корчиться в горі, і повела далі:

- Сьогодні вночі ти звариш три пригорщі пелюсток каркаде. Потім уб’єш свого чоловіка, видобудеш з нього серце і теж звариш у тому настої…

Мати прикипіла до землі і боялася дихнути, але волосся на ній аж тріщало од видимого жаху.

- Нагодуєш ним дітей і один з них видужає. Тільки один! Але затям – всі невістки твого роду народжуватимуть відтепер одних лише хлопчиків. І хлопчики гуртом помиратимуть, якщо не нагодувати їх батьковим серцем. Так буде, аж поки в сім’ї не народиться дівчина. Про неї я майже нічого не можу сказати, бо над жінками я не маю влади. Але знаю напевне, що тоді прокляття з вашого роду буде зняте…

Циганка замовкла і швидко пішла геть. Але за якусь мить обернулася до господині, зареготала й голосно прошепотіла:

- Якщо не гібіскуси!.. Якщо не гібіскуси…

Жінка ще мить постояла сполотніла та й побрела в дім. Хлопчики горіли в лихоманці. Наймолодший уже лежав зовсім без тями, тільки сапав запаленими устами, заплющені очі йому провалилися, шкіра поволі ставала жовтаво-сірою. Середній теж повільно вмирав, світло виходило з його очей, як з лампади, коли в ній вигорить лій. Старший ще опирався смерті…

Мати прожогом вибігла з дитячого покою, взяла на кухні великого ножа, яким різала зазвичай домашню птицю, і пішла нагору, до подружньої спальні. Але Антоніо в кімнаті не було. Тоді вона рушила у його потайну кімнату, облаштовану нагорі. Він був там: молився, благав Святу Діву Пілар заступити його дітей, одвести біду. Жінка зупинилась і опустила ножа. З дитячого покою почулося болісне хрипіння…

Тоді вона рішуче підійшла до чоловіка, рвучко прихилила до себе його голову і перерізала горло звичним жестом, як перерізала його гусям та індикам щовівторка. Чоловік упав на підлогу. Руки його, сплетені для молитви, вже не розімкнулися. Подолавши заціпеніння, жінка заходилася довбати тесаком грудну кліть, аж поки видобула таки серце свого Антоніо. Вся кімната була залита кров’ю. А коли несла серце перед собою у витягнутій руці, з нього теж скапувала кров і чорніла, падаючи на долівку.

На кухні поклала серце у велику порцелянову тарілку. Розпалила плиту, поставила казан з водою. Коли вода закипіла, вкинула туди три пригорщі пелюсток каркаде. Вода поволі змінювала колір з бурого на криваво-червоний, а коли вкинула туди чоловікове серце, вода зчорніла і запінилася, засичала. З того сичання знову наче видобулись слова циганки, сказані наостанок:

- Якщо не гібіскуси!.. Якщо не гібіскуси…

(Продовження буде)

Долорес тим часом сиділа в своїй горішній кімнаті на стільці, закинувши ногу на ногу, натягнувши високі батькові чоботи з шпорами. Вона вказувала невеличким горіховим патиком на підлогу, де валялися дві цвітасті шовкові сорочки і веліла братам вдягти їх. Чоловіки стояли, похнюпившись, жоден не зважався скинути сюртука, бо під ним були білі, але вже майже брунатно-зелені від цвілі погрібальні сорочки з грубим швом на всю спину. Долорес нервувалася, сипала бознаколишніми лайками, прочитаними в старих наївних книжках, щосили цвьохкала прутиком по ніжці стільця. Чоловіки ще більше ніяковіли і ховались один за одного. Все це могло скінчитися неабияким гвалтом, аби не скрипнули двері. Брати спритно шугнули до вікна і зникли. Двері відчинилися і до кімнати зайшли дві старі опасисті служниці. В однієї на руці висів невеликий кошичок з білизною, друга тримала високо над собою плечики з сорочками і сукнею. Долорес скинула чобота і пожбурила під ноги служницям. Але вони не злякались і поволі почали приступати до дівчини.

- Ось я тобі, ось я тобі, дурна дівко, вчиню… Шануйся, ведися тихо і терпи… Не намахуй, не намахуй, навіжена. Ми тебе, як і належиться, вберемо, і спровадимо до зали, до зали. До батечка й матінки, аякже. Там і гості чекають уже на тебе, малохольну. Хотять подивитись на таку прояву…

Долорес роззявила рота і слухала ті речі. Вони завжди якось збивали її з пантелику, заколисували. Тим більше, що Кончіта вже присіла перед нею навпочіпки і обережно стягала з її ноги другого чобота. Долорес не без лукавства чекала, чим це скінчиться. І тільки но вона витягла ногу, з чобота вискочив здоровий волохатий павук і поповз по білій манжеті служниці. Кончіта вискнула і струсила тварюку з себе. Павук поліз під ліжко, а Долорес ще довго витикувала тонесенькими пальцями на служницю і задоволено хихотіла. Служниця аж трохи почервоніла од того, що довзволила собі дурну слабкість повірити жартам божевільної. Але швидко оговталась, і, стиснувши губи, боляче розчісувала довгі пацьорки Долорес, вертіла з них дулі і викладала на голові, обплітаючи тоненькими кісками і вганяючи де треба тонкі мідні шпильки. Тим часом друга вже натягла на Долорес три однакові мережані батистові сорочки і сукню з гудзиками од коміра до самого долу. Взувати дівчину не стали, бо добре знали її норов – кидатися черевиками в гостей.

Гості внизу вже добряче захмеліли і наїлися м’яса. Тепер вони ліниво тикали виделками в солодкий рисовий пудинг, тягали срібними ложками турон, запивали хто чим, і вже не соромилися відпускати міцні жарти служницям. Часом вони навіть хапали наймолодших за подоли суконь, і забачивши білий спідник, вдоволено прицокували язиками. Молодий, щоправда, мало цікавився тими п’яними веселощами. Він тільки іноді якось презирливо і зверхньо на те осміхався, часто витирав лоба та розстібав пувиці сюртука. В його тарілках страви були хіба що ледве початі. На жарти господаря він уже мало реагував, тільки подеколи знехотя кивав головою, і зразу ж одвертався.

Долорес увійшла до зали з служницями попід руки. По її молодому лицю як завжди блукав вираз неуважної веселості. Вона хотіла звично роздягнутись, бо одяг її тільки плутав, але завважила, що сукня засупонена й застебнута в особливий материн спосіб, вигаданий нею вже давно для таких випадків. Дівчина плюнула на підлогу, лайнулася, підійшла до дона Ісидора і боляче вщипнула його за носа. Старий пирхнув, почервонів і ніяково засміявся. Долорес зачерпнула пальцем турону з найбільшої вази, облизала пальця і, розмахуючи руками, ледь торкаючись підлоги, пішла вистрибом навколо столу.

Її волосся набуло якогось дивно зеленуватого, притаманного морським водоростям, відтінку. Шкіра на обличчі і руках помітно посіріла, ніби од цілого року дощу і вітру. Вирячивши очі і вп’явшись пальцями в скатертину на столі, чоловіки дивились на той танець. Спершу вони хотіли дивитись на ноги, але їм було моторошно, бо здавалося, що тонкі ноги Долорес весь час залишаються на місці, а вони, здорові дядьки, танцюють. Танцюють разом з цілою веремією занедбаних кошлатих предків, які повиходили зі стін, мов старі трухляві пеньки, сточені термітами, і тепер скрипіли і танцювали. Танцюють з натовпом безсонь, епідемій і цілих поколінь вендети. Танцюють і танцем будять жінок, яких їм менше за все хотілося б розбудити.

А тоді, коли всі навколо повірили, Долорес вказала пальцем на своє обличчя. Гості і господарі, наче змовившись, перевели погляди і відчули полегшення, ніби замість похорону в залі почалося шкільне свято, де і школярочки ходять парами, і тістечка пливуть на великих тацях, і пахне цукатами… Танцівниця тим часом легко перекидала велику червону скатерть, ніби то була носова хустина. Збирала її в жмутки, в’язала вузлами і знову розмотувала, підкидала вгору і ловила, ненароком, непомітно переходячи блідими ногами з одногу сну в інший, з прокляття –в палку обіцянку вічної любові. Кінчиками пальців вона хапала думки прапрабабусь і легкома жбурляла їх у голови праправнуків, часом нарочито не потраплячи в ціль… Жили на в’язах здорових дядьків напиналися од люті, коли Долорес жартома підкладала в ліжка їхніх дружин ще одного коханця, і знову вирівнювались і світлішали, коли дівчина замінювала в колисці нещасливої матері маленьку потвору на доладного тугого хлопичка, що басовито ревів і шукав губами циці.

Дівчина захопилася своєю забавлянкою і навіть не помітила, що юнак, який сидить праворуч батька, весь час залишався таким же нечулим і байдужим до танцю, як її мати. Матері Долорес завжди боялася і не чекала од неї нічого доброго. Мати ненавиділа її і братів. Мати двічі згущувала курячу кров і прокрадалася вночі до спальні дочки, щоб намастити їй горло. Долорес ледве рятувалась тоді. Мати була скабкою в нозі, пилиною в оці, яка заважала Долорес повністю запанувати в домі… Щоранку – будь то зима чи гнила осінь, дівчина, кутаючись у плащ, виходила перераховувати могилки біля глухої стіни будинку. Вона скидала з хрестів слимаччя, зсувала сніг, павутину чи листя, відходила вбік і рахувала знову – могил було рівно дві. Завжди.

Поки вона на мить загаялась, батько встав із-за столу й заговорив. Долорес слухала неуважно й половини не зрозуміла. Спочату старий довго розводився про честь, якої він удостоївся від односельців і рідної держави. Він так часто повторював те кумедне слово, так при цьому завивав і витягувався, ніби хотів стати вищим ніж був, що їй дуже схотілося позіхати. Гості за столом теж мало не позіхали. Аж ось батечко почав казати про якогось Джібіто. Він стишував голос і піднімав угору пальця з відбитим чорним нігтем, коли говорив, що Джібіто послав їхній родині сам Хесус, не інакше, і це велике щастя, непомірно велике щастя для них.

Тоді ж батечко, ніби боячись самого себе, підійшов до Долорес, узяв її за руку і підвів до хлопця, який сидів за столом і неуважно дивився кудись убік. А коли він вклав її стиснутий кулачок у його мокру долоню й перехрестив їх, Долорес рвонулася, вислизнула і побігла вгору, незважаючи ні на служниць, які бігли за нею, ні навіть на грізне гримання матері. Зачинивши за собою двері, дівчина запитально подивилась на братів, які були вже тут і вичікували на неї. Та обоє хлопців стояли, опустивши голови, й мовчали, а по їхніх щоках котилися чи то великі сльози, чи то сповзали до підборіддя масні осінні слимаки…

(Продовження буде)

Батькові сьогодні мали вручати орден Звитяги десь на площі перед мерією, і вдома була метушня. Мати кричала на служниць, посилала їх трусити скатерті і простирадла з найдальших закутків дому. Служниці вдихали порохняву, кашляли, бігали так голосно і чинили такий гармидер, ніби в домі почалася війна. Мати ходила з вичахлою праскою, згадувала, що треба сьогодні ще заколоти жирну свиню, встигнути приготувати морсілью і прослідкувати, щоб ці дурепи не зіпсували пирога.

На Долорес усе це не справляло жодного враження. Вона блукала розпатлана, тримаючи руки в кишенях блакитної сорочки. У кишенях щось пересипалося і шурхотіло. Долорес перестрибувала по сходинках, наспівуючи щось жваве, потім раптово спинялася і понуро брела далі, викрикуючи якісь лайки. Її мало хто розумів і мало хто зважав на неї. Дівчина врешті йшла у свою спальню і починала там бавитись різьбленими дерев’яними звірятами, ставлячи їх рядочком на бильце ліжка.

Мати пов’язала батькові святкову краватку, поправила комірець сорочки, дотяглася до його чола устами і поцілувала. Суворий і врочистий, батько вийшов на пекуче полудневе сонце, не озираючися, як і велів звичай. Мати завжди пишалася батьком: цей чоловік умів жити, він ніколи не розмінювався на дрібниці і завжди мав відповіді на всі запитання. Мати пішла на кухню: служниць ні на мить не можна залишати самих.

Насміявшись досхочу зі своїх звірят, Долорес втратила до них охоту так само раптово. Якийсь час вона сиділа мовчки на ліжку, погойдуючися, і крутила своє волосся. Аж раптом через відчинене вікно до кімнати влетіли звуки клавесина. Ізабелла, донька дона Ісидора, розпочинала свій щоденний урок музики. Обличчя Долорес просяяло, вона махом скинула свою сорочку і почала танцювати.

Коли мати заглянула до неї, то побачила те, що й завжди бачила в доччиній кімнаті о цій порі: Долорес танцювала гола, намотавши на голову материну весільну мантілью з вишитими колібрі. Довкола неї вистрибували і щось мугикали двоє чоловіків, гладко зачесаних, одягнених святково, але дуже блідих. Мати схопила віника, оперезала дочку по спині, на чоловіків підняла здоровенного червоного кулака – і вони звично шугнули до вікна і зникли, навіть не схитнувши жодного з численних вазонків. Стара смикнула з доччиної голови флер, абияк намотала його на руку і пішла з кімнати, тягнучи за собою немаленький білий хвіст. Щойно двері зачинилися, дівчина показала вслід матері язика, сіла на килимок біля ліжка і втупила голову в коліна. Вона вже розуміла, чому мати щоразу віднімає в неї свою фату – бо не хоче, щоб донька побачила її весільні сни. Але чого вона так скажено проганяє з кімнати рідних братів Долорес, - цього збагнути ніяк не вдавалось – скільки не виходила дівчина в сад, скільки не перелічувала маленькі могилки під кущами дроку – їх завжди було рівно дві.

Спека поволі спадала. Будинок сяяв чистотою. Задля свята дістали з комодів і обтрусили од тютюну й лаванди важкі оксамитові гардини і запинала, білі мережані серветки. Кришталеві вази і кухлі сяяли, до блиску натерта підлога здавалася дзеркальною. На кухні досі кипіла робота. Мати була скрізь і всюди, але ніде не знаходила собі місця. Їй увесь час здавалося, що десь вона не встигне – і станеться невиправне: чи Лючія недопече індичку, чи Хуаніта перетримає у печі пиріг, чи Хосе полінується принести до зали достатньо квітів…

Знадвору почулося іржання коней і стук коліс об бруківку – батько повертався з гостями додому. Попри спеку й куряву, голоси чоловіків були бадьорі та веселі. Батьків баритон сьогодні звучав якось тепліше, а зазвичай важкий і тягучий голос дона Ісидора пирхав іскорками.

Долорес дивилася з вікна горішнього поверху у двір і їй було смішно: ці чоловіки нагадували їй галасливих папуг, що гойдалися на гіллі в саду і без упину кричали. Серед статечних і поважних дядечків вона помітила ще зовсім молодого хлопця. Його довге чорне волосся, зачесане, як і годиться, на пробіл, неслухняно кучерявилося на шиї. Помітно було, що сюртук уже трохи замалий і що хлопцю було жарко й незручно у цьому чорному одязі, серед порядних і поважних, але геть незрозумілих йому людей. Він був наче крук, що походжав між папугами, і Долорес від цього стало ще смішніше.

Зайшли в дім. Мати бігала довкруг гостей, сплескуючи руками, обдуваючи з їхніх сюртуків порошинки, відмахуючись від служниць білою батистовою хустинкою. Гості поволі, роззираючись та неквапливо вгрузаючи ціпками з металевими набалдашниками в килим, вступили в їдальню і статечно розсілися на стільцях довкола дубового столу. Тільки молодий нерішуче переминався з ноги на ногу коло дверей, аж поки господиня обняла його за плечі і спровадила на стілець по праву руку од батька. Поки лакеї вносили страви, старий часто нахилявся до юнака, щось шепотів йому на вухо, і вони обоє заходились од реготу. Хлопець щоправда, сміючись, увесь час втуплював очі в долівку і неабияк червонів.

Нарешті внесли тушену в хересі індичку і окремо для кожного гостя – невеличку мисочку з соусом чіліндрон. Чоловіки взялися до їжі, як до важкої роботи, зітхнувши перед тим та зручніше розклавши на колінах серветки. Господар часто косив оком на свого ордена, поправляв його та витирав просто масною долонею, від чого місце навколо бляхи скоро залисніло від жиру. Молодий же майже нічого не їв, тільки часто косився в бік дверей, наче чогось очікуючи.

(Продовження буде)