Була б любов, як роза,
Я ж був би, мов листок, --
Життя в нас були б схожі
В дні хмурі чи в погожі,
Й вірші це будь чи проза,
Й цвісти чи в'януть строк, --
Була б любов, як роза,
Я ж був би, мов листок.

Була б любов, як пісня,
Я ж -- мов слова її, --
Блаженством би здалися,
Коли б уста злилися,
Й вся вись була б їм тісна,
Й змовкали б солов'ї, --
Була б любов, як пісня,
Я ж -- мов слова її.

Була б життям ти, любко,
А смертю був би я, --
Теплінь блаженна літа
Була б в зим стужу влита,
Поки весна-голубка
Нас всіх не осія, --
Була б життям ти, любко,
А смертю був би я.

Була б ти смутку море,
Я ж -- радості струмок, --
Любові були б раді
І в вірності, і в зраді;
Й від сліз, як гнітить горе,
До сміху -- вже лиш крок, --
Була б ти смутку море,
Я ж -- радості струмок.

Була б ти діва квітня,
Я ж -- травня посланець, --
Розстались би з листками,
Щоб довше буть з квітками;
Й ніч вже ясна й привітна,
Й день мли вдяга вінець, --
Була б ти діва квітня,
Я ж -- травня посланець.

Була б ти втіх цариця,
Я ж -- болю володар, --
Впіймать любов змогли б ми
Й, коли їй присягли б ми,
То, змушена скориться,
Нам віддала б весь чар, --
Була б ти втіх цариця,
Я ж -- болю володар.

Підем, пісні мої: вона не чує.
Як з вами -- серце й страху не відчує;
Замовкнім -- не до співу у мить згуби:
Ніщо вже втіх колишніх не віщує;
Як нам вона, так їй вже ми не любі.
Хай ангельська в вас ніжність розкошує --
Вона не чує.

Розстаньмося: вона не розуміє.
До моря йдім, як вітровій це вміє,
Й, пісок змішавши з піною, бушує.
Чи ж спів поможе, як вже все німіє?
Відчай весь світу в нас днює й ночує.
Вона ж, хоч вам звіряв свої всі мрії,
Не розуміє.

Додому час: вона не заридає,
Хай квіт любові в'яне й пропадає;
Без запаху він був -- й чи ж плід дозріє?
Стерню одну лиш серп наш споглядає:
Лан вижатий вже -- й не зазеленіє.
Вона ж навряд чи й сіячів згадає,
Й не заридає.

Пора нам йти спочить: вона не любить
Й скарби всі, що несем їй ми, загубить;
Нема в ній співчуття тим, хто страждає;
Нога вже на поріг цей хай не ступить;
Любов -- як море: пустку нагадає.
Хай небо квітом зір її голубить --
Вона не любить.

Залишмо все і йдім: вона не дбає,
Хай все у чарах ночі потопає
І місяць в морі сяйво своє губить,
Й там з нього білопінний квіт буяє;
Як навіть хвиль танок мене погубить,
Уста замкне й волосся розтріпає --
Вона не дбає.

Вже назавжди підем: вона й не гляне.
Все ж заспіваймо ще раз: як не стане
Вже нас, спів, може, цей вона згадає,
Зітхне -- й до нас прихильність в ній прогляне.
То ж звідси геть, де відчай обступає;
Шукаймо в інших те, що не обмане;
Вона й не гляне.

ПРИХІД І ВІДХІД ГЛОДУ

Зацвів глід -- і на землю небеса
Привів: у гімн весні все прагне злиться.
Радіє й небо -- в квіти нарядиться
Землі допомогла його роса.
Буяння й сміх, сіяння і краса --
Людина й птах спішать насолодиться
Блаженством, серцем всім йому відкриться:
Благоговіння в нім вже не згаса.

Відцвів глід -- й небеса цим від землі
Відринув; квітню гімни відзвучали;
В серцях всіх вже лиш смуток і жалі --
Немає втіх, що їх раніш єднали:
Пелюстка за пелюсткою в імлі
Смеркань заупокійним дзвоном стали.

Штовхає вперед крізь пісок
Нас вітер, аж дух перейма;
Прискорювать змушує крок,
Невпинний, мов смерть сама;

Кайдани мов, вітер дзвенить
Й зриває в хвиль піну із грив;
Бунтує, пульсує й бринить,
Здіймаючись грізно, приплив.

А там, де верхи жовтих скель, --
Довгий колос гнеться й тремтить.
Вперед же, від суші й осель!
Човна нехай буря щадить!

Тіш, море, хвиль пінявих грою
Й сприятливі будьте, вітри!
Як разом зійшлися троє --
В імперіях менш на три!

Вперед, в простори морів!
Прощайте, каміння й піски!
Земля -- володіння царів,
Воля ж -- де хвилі морські!

Хай правлять ті силою зброї
І богу шлють щедрі дари:
Як разом зійшлися троє --
В імперіях менш на три!

Залишмо цей світ без жалю,
Де й в час чуми -- бенкет і спів;
Де кров не змить з рук королю
Й де брехня на устах попів.

Немає для хвиль ще зброї
Й не спиниш солоні вітри.
Як разом зійшлися троє --
В імперіях менш на три!

Нас прапор всіх обнадіє,
Що на нім кольори святі,
Коли наша рать порідіє
Й десять лишиться з двадцяти.

Вернемось ми знов зріти суд
Над Папою тут, на землі;
Й коли, цей останній з паскуд,
Бонапарт повисне в петлі.

Якщо вовків пастух зве сам,
Король же розтринькує все, --
То спить Сором-страж міцно там,
А Віра свиней в них пасе.

Втішаючись прапора грою,
Урочної ждімо пори.
Як разом зійшлися троє --
В імперіях менш на три!

До меж доведуть протиріччя
Каєнна й австрійський батіг.
Вперед же з дощем в обличчя,
Із піною хвиль біля ніг, --

Єдиним розгорнутим строєм
В простори морів, де вітри!
Як разом зійшлися троє --
В імперіях менш на три!

На долоні гори, між вершиною й долом,
Над роздоллям морським, де вітрам воля є,
Наче внутрішній острів за скель частоколом,
Привид саду очам постає.
Глід і терн загорожею стали
Клумб, що зараз безплідні й пусті;
Й бур'яни, що з могил роз колись так буяли,
Мертві й ті.

Клаптик поля спада, обірвавшись раптово,
Де землі вузьке пасмо прибій обминув;
Кроків звук би почувсь чи кимсь мовлене слово --
Привид гостю навряд чи б кивнув.
Так давно віє тут запустінням,
Й хто забрів би сюди, віч-на-віч
Стрівсь би вже не з життям -- з вітру лиш голосінням
День і ніч.

Стежка вивела б там із проходу вузького
І крутого, що вгору по схилу тягнувсь,
На пустир, що звільнив його час від усього,
Крім кущів, яких ще не торкнувсь;
Пощадив глід і терн, взявши рози:
Й тільки камінь оставсь тут, як грунт оголив;
Лиш бур'ян, що від вітру тремтить у знемозі,
Уцілів.

Вже по травах і квітах нога не пройдеться,
Бо суха земля клумб, наче серце мерця;
Й соловей з чагарів, що навкруг, не озветься, --
Та й кому, як без роз, пісня ця;
Й над бур'яном, що йде в ріст чи в'яне,
Тільки чайки лунає ще крик;
Тільки сонце й дощі, та морські вітрюгани
Цілий рік.

Квітці, паленій сонцем, омитій дощами,
Не звільнитись уже із бутона осердь;
Вітер лиш владарює тут днями й ночами,
Де життя -- й те безплідне, як смерть.
А було ж колись: плакали тут і сміялись,
Й хто вони -- не узнать все одно:
Коханці, чиї очі у море вдивлялись
Так давно.

Серцем в серце, узявшись за руки, стояли,
Й він шептав: "Глянь на води в бурунів каймі:
Піни квіт ще буя, як вже рози зів'яли;
Вмруть, кому любов -- гра; та не ми!"
Й той же вітру спів, хвилі в тій піні,
Й дотліва пелюсток тих же беж, --
Та любов на устах і в очах їхніх нині
Мертва все ж.

Чи любові їх, може, і смерть не загроза,
Й до кінця вдвох дійшли, а якого -- хто зна?
Хай і моря в ній глиб -- та зів'яне, мов роза,
Й лиш буяє водорість одна.
Й чи ж любові буть поміж німими,
Глиб могили хай навіть у ній?
Безпристрасні вони, як трава вже над ними,
Чи прибій.

Долю мають одну всі: і рози, й коханці;
Не згада їх ні скеля, ні море, ні діл,
Ні близького вже літа теплінь, яка вранці
У повітрі розлита довкіл.
Й не зігріть, як морози почнуться,
Їм вже інших кохання вогнем;
Як вони, що не плачуть уже й не сміються,
Й ми заснем.

Смерть сама незабаром покине ці доли
І тоді вже повік не діждатися змін:
Той з могили своєї не встане ніколи,
Хто живого не лишить взамін.
Лише камінь і терн не щезає, не гине,
Поки є сонце й дощ -- але вже час близький
Того шквалу, коли їх так само поглине
Вал морський.

Й до тих пір, поки в камінь вали ударяють,
Поки прірвою вод поглинається схил,
Поки хвиль злобу й грізний прибій усмиряють
Маліюча скеля й танучий діл, --
Нині тут, як тріумфу вже власного жертва,
На добрі розпластавшись, що встигла нажить,
Наче бог-самовбивця на вівтарі, мертва
Смерть лежить.

Тут млість навкруги і спокій,
Де й вітру не чуть бринінь,
І де в задумі глибокій
Струмки омивають рінь;
Я бачу, як із насіння
Зростання йде й колосіння
Для жнивувань і косіння
В полях, де дрімота й лінь.

Я вже від плачу і сміху
Втомивсь -- та й вони минуть,
Й ті теж тут матимуть втіху,
Що зараз сіють і жнуть;
Втомили мене дні й тижні,
Жара літня й зими сніжні,
Злі кпини й зітхання ніжні,
Й одна лиш думка -- заснуть.

Тут смерть із життям межує,
У вись тут не здіймуть крила;
В морях цих шторм не бушує
Й вітри не напнуть вітрила;
Й човна куди несуть хвилі --
Не знає ніхто й не в силі
Що-небудь змінить, бо в тілі
Не ті вже і дух, і сила.

Дібров тут нема й байраків,
Й не тішить зір квіту чар;
Зелені голівки маків
Лишень -- Прозерпіни дар;
Й не виноград тут буяє:
Паслін це -- вона лиш дбає
Про те, з чого добуває
Снодійний мерцям нектар.

Блідим, без імені й ліку,
Серед безплідних полів
В пітьмі їм блукать довіку,
Бо Фатум так повелів;
Ніде й ніким не ждані,
І з раю, і з пекла гнані,
У мороці і в тумані,
Без радощів і жалів.

Міць мали, щоб не згинатись,
Та смерті мусять коритись:
Ні в рай вже їм не піднятись,
Ні в пекло їм не спуститись;
Хоч гарні були й любили,
Красу свою розгубили
Й кохать вже не мають сили,
Й не знають, де прихилитись.

Стоїть тут і все звіряє
Вона, вдягнувши вінка,
Що смертних усіх збирає
Безсмертна її рука;
Й миліш ці губи холодні,
Ніж знані ще досьогодні,
Й зірвать з них цілунок згодні,
Хто втіх останніх шука.

Жде всіх вона і кожного,
Що зроджене кимсь було,
І не минає жодного,
Що десь на землі зросло;
Весна, і квітка, й ластівка
До неї йдуть і ластяться,
Як світло млою заститься
І холод зміня тепло.

Сюди й любові розбиті,
І згаслі пристрасті йдуть,
Й усі роки, що прожиті,
Тут захисток знайдуть;
І мрія, як крил не стане,
І брунька, коли зів'яне,
І листя, що вітром гнане:
Сюди всі шляхи ведуть.

Нічого печаль не варта,
І радість, й відчай страждань:
Сьогодні помре вже завтра
Й не виграть в часу змагань.
Все марно: лиця змарнілі,
І нарікання несмілі,
Й розкаяння запізнілі,
Коли вже зайшов за грань.

Від надміру жить бажання,
Від страху й надії вільні,
Ми вдячні богам зарання
Й щодня молитись повинні:
Що врешті життя не стане,
Що мертвий уже не встане,
Й що дна твого, океане,
Сягнуть і річки повільні.

Не збудять їх сонце й зорі,
Ні світло дня, ані свіч,
Ні вітру ревіння в морі,
Ні інший звук або річ;
Ні лист живий, ні опалий,
Ні свіжий квіт, ні зів'ялий --
Як в сон безпробудний впали
І вічну вже мають ніч.