СТАРІСТЬ

Не дай рокам любов мою зганьбить,
Небесний духу у людському тілі:
Горить старий хмиз і вогонь не збить,
Де молоді галузки тільки б тліли.

Нехай в моїм волоссі сивина
Не змушує тебе ніяковіти:
Красу і мудрість, що дає вона,
Побачить в білизні цій треба вміти.

Дає нам старість істину й знання,
Звільня нас старість від гордині й лесті,
Вчить старість нас не діять навмання,
Нам старість додає і шани, й честі.

Як прагнеш старість втіхою зробить --
Не дай рокам любов мою зганьбить.

АЛЬТЕРНАТИВА

Як зрозумів я, що вогонь очей
Її, із глузду звівши, серце мучить, --
Відгородивсь я мороком ночей,
Надіючись, що з болем тьма розлучить.

Очам вдивлятись вже в ніщо не треба --
То ж став незрячим в тиші тій і млі,
Мов кріт, що сяйва дня позбувсь і неба
В норі своїй глибоко десь в землі.

Сліпому й ледь живому вже з незвички
Колишніх мук запраглось знов мені:
Метелик так летить на світло свічки,
Щоб попелом стать у її вогні.

Прекрасний вибір, що не говори:
Кротом будь -- чи метеликом згори.

ЗАЛИШ МЕНЕ, ЛЮБОВЕ

Залиш мене, любове, як маліє
Від тебе розум; знайде хай своє
Покликання лиш в тім, що не ржавіє;
Що, як і в'яне, -- втіхою стає.

Позбувшись уз всіх, сам він вже воліє
В ярмо те ніжне, волю що дає,
Як хмар завісу і туман розвіє,
Й день барвами всіма вже виграє.

Хай стане провідним це світло -- шлях
Короткий від народження до смерті --
Щоб не згасив небес сіяння прах
Земний очам в життєвій круговерті.

Прощай же, світе, й розкіш феєрична,
Й лиш ти живи в мені -- Любове вічна!

ПІСНЯ ВОСЬМА

Ліс привітно їх зустрів --
Тінь приємна, птахів спів,
Вгорі зелень пишних віт,
Унизу ж -- духм'яний квіт.

Астрофіл і Стелла з ним.
Й хоч з них кожен був сумним
З-за турбот, що їх гнітили, --
Один одному зраділи.

Цей багато звідав зла
Й та згорьована була,
Та очей такий в них чар,
Що де й дівсь скорбот тягар.

На устах замість зітхань
Грає посмішка вже -- глянь!
Враз любов'ю засвітились,
Як з очима очі стрілись:

Щойно тьмяні і сумні --
Вже веселі й осяйні.
Й для обіймів стрілись руки --
В них життя й смерть, втіхи й муки.

Кожний звук їх вухам люб,
Що злітав би з милих губ, --
Та мовчать вони згодились,
Щоб серця наговорились.

Пристрасть все ж, як німота
Затяглась, його уста
Розімкнула -- й чар любові
Забринів у кожнім слові:

"Стелло, втіх моїх царице,
Сподівань і мрій сестрице;
Стелло, зірко в тьмі ночей,
Сяйво для моїх очей;

Стелло, що твоя зажура
Стала сховком для Амура,
Й погляд твій його велінням
Ранить серце стріл промінням;

Стелло, голос чий в розмові
Чари всі явля любові;
Стелло, голосу чий спів --
Наче б ангелів хор стрів;

Стелло, ніжне чиє тіло
Океан блаженств вмістило:
Щік рум'янець -- заздрість розам
Й може їх затьмить лиш розум, --

Пожалій, о, пожалій! --
Завмира тут голос мій.
Я благання шлю тобі --
Не відмов же в цій мольбі!

Змилосердсь, моєю стань!
На колінах я вже, глянь!
Я люблю тебе -- мій відчай
Місце й час цей хай засвідчать.

Нема кращої пори,
Й де ще є такі дари:
Квіт духм'яний, пух трави
Й хор пернатих: "Мить лови!"

Вітерець, як не дрімає,
Листя ніжно обіймає:
Мов освідчення в коханні,
Їхній шум при віт хитанні.

Земля воду п'є з любов'ю
І вода стає їй кров'ю.
Й те, що в них, німих, є нині --
Я в тебе молю, в богині."

Й простягнув до неї руки,
Як завмерли слів цих звуки.
Спротив же її долонь
Вмить згасив надій вогонь.

Її голос він почув
Й такі чари в нім відчув,
Що сприймались в її мові,
Як освідчення, й відмови.

"Астрофіле, любий мій,
Ти мене теж зрозумій:
Смерті гірш твоя журба
Для мене -- й це не хвальба.

Ти один -- моя відрада,
Лиш тебе я бачить рада
З-поміж всіх своїх турбот,
Безнадії і скорбот.

Як ці очі так тобі
Дорогі, як в тій мольбі, --
Хай, засліплена коханням,
Я піду з одним бажанням:

Якщо в серця глибині,
Що не любий ти мені, --
Як лиш думка така зрине --
Хай в ту ж мить зі мною й згине.

Ще більш хочеш знать? Скажу:
Ти лиш -- все, чим дорожу;
Ти лиш -- як така є міра --
І любов моя вся, й віра.

Й, відмовляючи, повір, --
В муках жить самій з цих пір:
Честь-тиранка так веліла --
Сама б Стелла не зуміла.

Й нині, хоч і покидаю,
Я люблю тебе й страждаю;
Варт почуть твоє ім'я --
І заллюсь рум'янцем я."

І піщла. Й один оставсь.
Й пристрастей в нім вал здіймавсь.
Їм обом я співчуваю
Й на цім пісню обриваю.

ПІСНЯ ПЕРША

Кому діставсь моєї Музи взяток?
З-за кого вже лиш музика -- мій статок?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
В тобі лиш і кінець їх, і початок.

В кім очі, що їх погляд -- нагорода?
Кому дала ключ від щедрот Природа?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
Твоя лиш й райська неба насолода.

Чиї уста лиш звершення пророчать?
Хто стать прекрасну прославля й порочить?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
Про тебе лиш Амур усім торочить.

Чиїх ніг плавні й гордовиті кроки?
Чия ще слава так сяйне крізь роки?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
Лиш ти в Венери можеш брать уроки.

З чиїх перс молока зросло терпіння?
Від кого й докір -- вже благовоління?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
В тобі лиш Дерева Життя коріння.

Чия рука й без примусу скоряє?
Хто згаслій вроді знов красу вертає?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
Ти лиш озвешся -- й заздрість завмирає.

Чиє волосся, мов аркан, вловляє?
Хто й мертвих своїм чаром оживляє?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
В тобі лиш лесть обману не являє.

Чий голос суть речей звіща правдиво
Й один лиш тішить вухо дивним співом?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
З тобою лиш і чудо не є дивом.

Кому діставсь моєї Музи взяток?
З-за кого вже лиш музика -- мій статок?
Тобі, тобі пісень моїх скарби,
В тобі лиш і кінець їх, і початок.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

Як чар такий Орфея голос ніс,
Що не міг встоять і бездушний ліс;
Як зрушивсь камінь -- й храму вже колона, --
Зачувши звуки ліри Амфіона, --
То Стелли голос більш би ще зумів:
Ліс і каміння, вслухайтесь в цей спів!

Як пастушка той шал так засліпив,
Що ящірку незграбну полюбив;
Як так орел влюбивсь в грекині очі,
Що смерть її йому вже -- вічність ночі, --
То Стеллу зріть -- ще більша насолода:
О, звірі й птахи, гляньте, яка врода!

Звір, птах, ліс, камінь все це відчували.
Чому ж до Стелли й досі не примчали?
Мала любов швидка на всі веління,
Великій же збороть слід потрясіння.
Наївні хай -- та взять розумних нас:
О, вуха й очі, чари ці й на вас!

96
Ти, думко, недарма на ніч так схожа:
Один і той же в вас обох наряд;
В тобі теж морок чорний без відрад,
В день світлий ти, як і вона, не вхожа.
В обох у вас мовчання зловороже
І тяжкість спільна; в кожній з ваших вад --
Там сумнів, тут розгубленість -- все влад,
Слізми й росою -- кожна плакать може.
Самотності в обох вас поселились;
Явля ніч духів-тіней метушню,
В тобі ж метання Духу проявилось, --
Та все ж її з тобою не зрівню:
Втомившись, прагне спокою вже ніч,
А ти його женеш від себе пріч.

104
Чим, заздрісники, я вас так образив,
Що в поглядах стрічаю такий гнів?
Промовлю щось, а то й зітхну без слів --
Й у відповідь зловтішні чую фрази.
Й не досить вам, що в серце саме вразив
Мене відчай, що день мій спохмурнів
В розлук темниці -- й морок ув'язнив
Чуття мої всі, смутком їх обтяжив?
Й коли проходжу під вікном тим милим,
На мить забувши прикрощі свої,
І, спраглий, тішусь кухлем спорожнілим, --
Й вони вже тут, зловмисники мої.
"Він любить Стеллу," -- знов з їх уст лунає.
Та чи ж хтось, дурні, ще цього не знає?

108
Коли печаль, у пристрастей горні
Розплавившись, ввіллє свинець свій в груди
Мої й обпалить серце -- крізь облуди
Ти радісно одна сяйнеш мені.
Та тільки твої промені ясні
Очистять мої очі від полуди --
Скорботи знов, зійшовшись звідусюди,
Підріжуть крила. Й вже думки сумні,
Обсівши, мою голову схилили:
Страждальцю нащо Фебові скарби,
Якщо від дня його відгородили
Залізні двері? Чар такий в тобі,
Що в моїх бідах ти одна -- відрада
І в радостях моїх лиш ти -- досада.

89
Похмура і глуха розлуки ніч
Затьмила своїм мороком мій день,
Як очі Стелли, даючи в дар день,
Сховались, залишивши мені ніч.
І кожен день жде, щоб настала ніч,
А ніч в мольбі, щоб йшов на зміну день;
Виснажливої праці повний день,
Знервована безсонним страхом ніч.
Зло звідав, що дарують день і ніч,
Бо ніч не безпросвітніша, ніж день,
А день чи не скорботніший за ніч.
На мене напосілись ніч і день:
Пронизує зими морозом ніч,
Жарою літа дошкуляє день.

92
Добродію, ви ціните слова
Свої, немов якийсь заморський крам,
Чи вдаєте, що ви спартанець сам:
Хоч довго вже розмова в нас трива,
Зронили слово лиш, від сили два.
Про Стеллу запитання ставлю вам,
Й ви кажете: "Все добре в неї там."
Чи ж вдовольнюсь лиш тим я, що жива?
Чуть з губ її зітхання більш чи сміх,
Скажіть, й сумна чи радісна була?
В що вдягнена, й турбот більш чи утіх?
Розмови з ким, коли й про що вела?
Чи хоч згадала про мене й любов?
Кажіть все, й ще раз, і те саме -- знов.

95
Зітхання, вірні друзі лиш одні,
Мене ви не лишили в самотині;
Колись вас в грудях няньчив -- і ось нині
Ви вдячні прислужитись і мені.
Ляклива радість десь блука всі дні
Й надія гине у жалю лавині;
Зреклась і втіха, хоч колись в гордині
Клялась, що ми навік в однім човні.
Печаль приходить в гніві і своїх
Дітей вбиває -- сльози, бо вважає:
Любов дала мені на втіху їх.
Лиш вам, зітхання, буть не заважає
Ніщо зі мною. Вдячний, що живете
В мені, хай навіть серце розірвете.

63
О правила граматики, я чув
Про силу вашу, що осточортіла
Ще в школі -- й ось голубка знов явила
Ще раз, щоб усю цінність їх відчув.
Недавно, як один із нею був
Й те прагнув мать, що від мене таїла, --
"Ні, ні!" -- сказала двічі, мов хотіла
Не сумніватись, що я не дочув.
В пеан хвали свій, Музо, ще влий чару;
Ви ж, Небеса, не заздріть тому дару,
Що логіки знання мені дало.
Граматика (і Стелла) вчать -- то ж смертним
Слід пам'ятать: стає одразу ствердним,
Що двічі заперечене було.

74
З вод Аганіппи пить не довелося,
В дібров Темпейських тіні не сидів;
Гурт Муз, якщо б і стріть колись прийшлося,
Вести із ними бесіду б не вмів.
Пліткують, що поетам не вдалося
Шаленств уникнуть. Хто це, хто довів?
Клянусь, хай все б до пекла мук звелося, --
Не крав я в інших ні думок, ні слів.
Чому ж тоді думки свої у вірші
Вдалось так легко втілити мені?
Й ці, ніж в поетів інших, теж не гірші.
Чому? Ну, тут... Ні, в цім... Чи ж так? О, ні!
Знать хочете причину? Цей дарунок
В уста мої вклав Стелли поцілунок.

84
Якщо вже ти -- дорого -- мій Парнас
Й тебе долать сил Музі моїй стачить --
Більш цокання копит для неї значить,
Ніж музика, що стільки в ній прикрас, --
Тепер нам підсобить якраз вже час,
Щоб міг я знов кохану свою бачить;
Я й Муза -- віршем ми тобі віддячим:
Благоговійно дар прийми від нас.
Не знай же бід, властивих для доріг:
Наруги забуття, ганьби розбою,
Гріха кровопролиття -- щоб я міг
Ділитись всім без заздрощів з тобою:
Й тобі бажаю це блаженство мать --
Слід Стелли сотні років цілувать.

33
Я міг би... Не вернуть вже! О, я б міг!
Не зваживсь, не спромігсь, часу не квапив...
Й тепер лиш, коли морок вже обліг,
Став розуміть, який же день я втратив.
Що ж, серце, розривайся!.. Не вберіг!
Паріс твою Єлену й без піратів
Здобув -- я сам йому в цім допоміг;
Що дала доля -- все уже розтратив.
В собі самім змагавсь я із собою,
Щоб примирить із втіхами жалі
І поєднати радість із журбою;
День не розгледів я в світанку млі,
Що поряд був із осяйним лицем.
Ах, бути б дурнем! Або -- мудрецем!

56
Мовчи, Терпіння, досить! Твій урок
Занадто довгий -- сил моїх не стачить:
Весь тиждень личка милого не бачить
Й твій припис пам'ятать увесь цей строк!
Якби ж то прочитать міг хоч рядок
В тій книзі, що для мене стільки значить,
Щоб знать, чим Цнота і Краса віддячать, --
Ще дослухавсь би до твоїх думок!
Тепер, як хочу зріть його так спрагло,
Коли жар в серці, ти для голови
Компрес холодний пропонуєш нагло.
Ні, ситий цим вже! Стеллу ти яви!
Терпляче остуди її промінням
Мій жар -- й тоді вже муч своїм терпінням.

59
Чому для тебе, люба, менш я значу,
Ніж песик твій? Чи ж можна в нім знайти
Любові більш, ніж мала б в мені ти?
Яку завгодно дай мені задачу,
Щоб міг явить я відданість собачу:
Дай знак -- й мені вже з місця не зійти;
Він рукавичку може принести --
Я ж разом з нею й душу ще в додачу.
Мені -- байдужість, ніжність вся -- йому;
Цілуєш в ніс у пестощах бездумних.
Ти -- ах, нічим вже, мабуть, не пройму! --
Прихильна до істот лиш нерозумних.
Все ж тішусь, що тоді хоч ласка жде,
Як з розуму й мене любов зведе.

1
Свою любов хотів у вірш я втілить --
Потішу милу, як свій біль ввіллю:
Хай прочитає -- це її прихилить
До мене, ласки сповнивши й жалю.
Я слів шукав найкращих, щоб в них вилить
Сердечні муки всі, що їх терплю;
І у поетів теж, щоб ними зцілить,
Зросити мозку висохлу ріллю.
Та вірш кульгав мій без дарів уяви,
Бо в нім і сліду вигадки нема;
Не тішили й плоди чужої слави;
Перо в відчаї гриз -- та все дарма.
Й сказала Муза: "Брати не спіши
Чуже: глянь, дурню, в серце -- і пиши!"

15
Ти, що лелієш будь-який струмок,
Вважаючи Парнасом кожну кручу,
І квітку всяку, хай дрібну й колючу,
Ввіпхнуть бажаєш у вірша рядок;
Ти, що обклався стосами книжок,
У спробах влити в рим ходу скрипучу
Петрарки скорбного печаль співучу,
Додавши ще й зітхань своїх оброк, --
Так поступаючи, ти робиш промах:
Не досягти цим успіхів вагомих --
Ні пристрасті нема тут, ні душі.
Якщо ж творить зібравсь не для забави
І прагнеш визнання, кохання, слави --
Поглянь на Стеллу й потім вже пиши.

26
Нехай уми скептичні не вбачають
Віднині в астрології чудес
Й не вірять, що майбутнє визначають
Число й шляхи світильників небес;
Й вершителями доль не величають
Вже їх: нічну тьму осявать -- прогрес
Відвів їм, й милувать лиш зір; втрачають
Вони вже вплив свій, тайну, інтерес.
Природа ж в них закон свій демонструє
Й порядок вводить безладу взамін,
Де над низьким високе владарює;
Якщо ж безсилим виявиться й він,
В житті моїм все ж є поводирі --
Це на обличчі Стелли дві зорі.