Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Відана Баганецька (1985)
Якби мені можна було стільки ж писати, як і мислити!
Г. Сковорода


Художня проза
  1. Кава з морозивом
    І нічого сказати. Кажуть, буває і страшніше. Кажуть, буває, що хочеться померти, кажуть, буває, що хочеться звідси піти у невідомість.
    Він і сам мені розповідав. Коли вона, по всіх обіцянках, таки зібрала речі – в його відсутність, аякже – і свої, і його, і так поспішала, бідна, що розсипала по коридору мішок купленої на зиму бульби, а він, згадував, розбив дві гітари – свою і її; певно, це страшне видовище – розбита гітара, ці гострі уламки розтрощеного дерева, покручені струни; певно, це страшне видовище – отако розбите життя, як гітара, з якої нічого уже не здобудеш, і ніяких пісень не заспіваєш, ні з нею, ні без неї. Тоді він лишився сам-на-сам зі своїм гірким досвідом, балконом на сьомому поверсі з сумним і майже-останнім поглядом униз, зі своїм неспокійним вічно натрудженим горлом, тисячними боргами різним товстим дядькам, без жінки, без дітей, без надій на майбутнє, маленький мій хлопчик, не навчений посміхатися та смакувати поцілунок.
    А тепер він сидить біля мене, підібгавши під себе ноги, і тихо стогне. Тримає голову руками. Раз-по-раз вдивляється у моє спокійне, як у покійника, обличчя, обличчя без докорів, без суму, без звинувачень – тільки велика туга, велика сіра туга, як сірий догораючий день за вікном, до якого я то повертаюсь на один бік, то відвертаюсь до стіни на інший бік. Він рве на собі волосся, маленький мій хлопчик, кусає собі довгі пальці, по зморшках, проторених пережитими раніше рідкісними посмішками та частими бідами, йому течуть гіркі, пекучі, скупі сльози, і в них йому по смаглявих щоках пече весь його біль.
    У нього більше болю, ніж у будь-кого іншого, бо йому болить весь світ. Йому болить його Україна, яка мала би бути уже багато разів, а її все нема. Йому болить все нерозуміння, яке тільки є помежи людьми, і вся людська підлість, яку він так великодушно вміє пробачати, якщо вона з дурости, і так гостро переживає, якщо вона корислива. Йому болять всі зганьблені і зґвалтовані, заморені, закатовані. Йому болить вся внутрішня сила, не здатна прорватися через шкіру і горло сяйвом та радісним криком, яка сочиться лише потом, кров’ю та стогоном. Я бачила, як він плаче, як він втирає очі кулаком, а потому обіймає мене, притискає до себе, наче я можу всотати в себе частину його великого й чистого болю, як всотує його сльози моє волосся, і, мабуть, мені щось-таки вдається.
    Він сидів біля мене, поки я спала, і обережно, наче я складена з пір’я, гладив мені волосся, цілував руки пересохлими губами, припадав до обличчя, як до ікони, або й більше – як до якогось напівпримарного божества, ніби я можу відпустити йому всі його гріхи і благословити. Він плакав наді мною, як над збезчещеним та спаплюженим янголом без статі, що прийшов від Богів зі світлом, а його крила обдерли та затоптали брудними важкими чоботями. Він гладив мені груди, як коханій жінці, збуджуючись і несвідомо намагаючись викликати в мені хоч якісь відчуття. То знову брався руками за голову і похитувався взад-вперед, і плакав, плакав. То цілував мені очі, а з них текли теплі, уже несолоні, сльози, притискався губами до моїх почервонілих і напухлих повік. То занурювався мені у волосся, втираючи мокре обличчя. То ставав навколішки перед ліжком і брав мої руки, і цілував їх від пальців, по долоні, до зап’ястя і далі, аж до ліктя, радше не цілував, а торкався, мов легким пером, аби не завдати щонайменшого болю. І знову дивився в обличчя, і знову рвав собі волосся, і знову кусав собі пальці, і знову обережно цілував.
    А я дивилася на нього спокійно. Я давно знаю його стомлені риси, я вивчила їх усі, проте кожного разу вивчаю їх наново. Але я дивилася так, як ніби все давно уже проминуло, промайнуло, спинилося, дивилася тільки тому, що були відкриті очі. Він рвав на собі волосся і плакав, а я дивилася, і може краще було би мені закрити очі та спробувати спати далі, але ж я так за ним скучила. Я так давно його не бачила. І він зараз – такий розчахнутий, такий оголений, як оце я зараз перед ним, такий беззахисний, а я не можу зробити для нього нічого. Я не можу відпустити йому його гріхи.
    Він просидів наді мною декілька годин, не відходячи, як сидять біля покійника, так, ніби назавтра уже мене би не побачив навіть і таку здерев’янілу. Він не їв, не робив собі чаю, не вишукував щось цікаве в інтернеті, він просто сидів і плакав. І хапав себе там, де серце, немов силуючись вирвати його з грудей, і стирав стиснутими кулаками собі шкіру, і рвав собі волосся на торкнутих сивиною скронях.
    Він чекав від мене бодай якихось слів. Він глухнув від тиші, в якій билося його шалене серце і в якій майже не билося моє. Його ятрила ця глуха тиша, така дерев’яна, така пошарпана чужими порухами. Йому боліла своя і моя душі, і наша спільна душа. Він не думав, він тільки відчував, і мабуть цим він мав би і очиститися перед Богами, якщо десь і нагрішив, – цими слізьми, цим відчуванням, цим спогляданням і знову плачем, і поцілунками, і покусаними пальцями.
    О, маленький мій хлопчику, якби ти знав, на що я готова піти, аби не знати тебе такого!.. Аби не бачити твоїх сліз, твого божевільного хитання, твого болю!.. – о, якби ти знав, скільки б я віддала, аби тільки щораз впевнюватися, який же ти насправді живий, як оглушливо б’ється твоє палке серце, як печуть твої сльози!..
    Іноді він припадав до мене, притулявся до щоки, клав мені голову до шиї, або на груди, і гладив, гладив, гладив мене по обличчі, по шиї, по руках, цілував мої долоні, і тоді я обіймала його однією рукою, і помалу починала і собі гладити його скуйовджене русяве волосся, його мокре лице, його шорстку посріблену щетину. Він нашіптував мені «прости» – не так навіть мені, як тому божеству, якого він в мені бачив – майже невагомому, майже зникомому, майже безтілесному, яке могло би його тоді простити і розрадити, і огорнути своїми білосніжними й легкими крильми, і сховати в них від підлости й жорстокости світу, в якому правлять торгаші, лицеміри, брехуни й україноненависники.
    Раптово мені схотілося попити з ним кави на кухні, запашної львівської кави, суміші робусти та арабіки (так, здається, казали продавчині), м’якої львівської кави, гарячої та запашної, густої, темно-коричневої львівської кави, а можна і з корицею, або кардамоном, або з тим і тим, а ще з морозивом – неодмінно з морозивом! – аби тільки поряд з ним, на кухні, боячись поглянути одне одному у вічі і невзмозі не дивитися одне одному у вічі, торкаючись колінами, долонями, і смугаста кішка (вічне кошеня, з кумедною мордочкою та вся така делікатна, як ми і мріяли, коли взяли її малою) буде ходити поміж нас, доки не стрибне комусь на коліна, відтак посидить в одного, перейде до іншого, а потім знову до першого, і знову до другого, зшиваючи докупи наші порізнені, надломлені болем і тугою душі… аби тільки попити з ним кави!
    Я мовчала, бо мені хотілося мовчати. А може для того, щоби він мав змогу плакати, сидячи отак на відгорненому простирадлі скраю ліжка, тримати мої руки і раз-по-раз цілувати долоні, вглядатись через очі в глибини, і за ними бачити зворотній бік моєї кришталевої планети, той бік, розвернений до сонця, на поверхні якого мерехтить прохолодна блакить, де живе мій особистий, такий зрозумілий мені Бог, і хай він мені подарує свого чорноземного тепла, своєї плодючої радости, такої ж зрозумілої, як світло мого Бога, і це, мабуть, був чи не перший раз, коли він бачив мене аж отак наскрізь, коли дивився аж отак крізь мене всю, впоперек, але так і не наважився протнути усю кавову гущу моїх почуттів, відчуттів, для мене самої таких таємничих і вогких, як африканський шаман опівночі під повнею – фіолетово виблискує масна еластична шкіра, хижо світяться білі зуби, пустотливо дзвенять брязкальця на зап’ястях, передпліччях, грудях, лобі, вухах. І на литках, авжеж.
    Сьогодні зранку ми прокинулись в обіймах і, як завжди, голі, від дзвінка мобільного. Аби не будити мене, він вийшов в іншу кімнату, невдовзі повернувся, обережно ліг поряд мене, і став гладити наче не мене, а ніби саму мою шкіру, ніби шкіра стала єдиним, що йому від мене лишилося на згадку про кілька наших років, про наші моря, кав’ярні, гори, нескінченні нічні розмови по кухнях. Із мене щедро полилися сльози одчаю, розпуки, смутку, я різко відвернулася, плачі вихоплювалися короткими зойками. Він охопив мої плечі, аби вони не так сильно здригалися, та я вирвалася з його тонких і сильних рук і, скрегочучи зубами від болю у спині, від неповороткости шиї, від набряклого на руці суглобу, попленталася, обережно тримаючись за стіни, на кухню – по сік, багряний густий сік, аби наповнити ним свою білошкіру оболонку – а може, дійсно, тільки вона й лишилася?.. І він прийшов за мною, і сів біля мене, так ніби боявся бодай на хвилину лишати мене поза полем зору, щоб я раптово не зникла без його присутности, так і не сказавши йому нічого наостанок, і коли я, допивши свій багряний сік, помалу пішла назад, до ліжка, він, щойно допивши свій чай, прийшов за мною знову, і знову обережно ліг поряд, і знову став гладити моє обличчя, шию, руки та груди, мене всю, далі зачав цілувати – обличчя, шию, руки та груди, мене всю, доти, доки зведені болем м’язи на спині нарешті не розчахнулися крильми, отими білосніжними й легкими крильми, а він все цілував, п’янко, як уперше, відчайдушно, мов востаннє, поки я не стала здригатися тепер уже не від плачу – від висоти, на яку він мене підняв, він упинався губами в мої обвітрені губи, ніби вдихав у мене нове життя, й утирав об моє розкидане волосся мокре від поту чоло, мокрі від сліз щоки, і все так само вдивлявся в обличчя, доводячи самому собі – ось вона, і вона жива, і вона моя, і я її не втратив – і лився на мене теплим пахучим білим дощем, і шкіра моя всотувала його краплини, а потому він м’яко упав біля мене, притиснувши до своїх широких грудей, і цілував мене у скроні, у кутики очей, брав самими губами мочки вух і подовгу тримав їх так, а затим знову цілував у скроні, дедалі спокійніше, тихіше, зовсім ледь-ледь, поки нас, як крильми, не огорнув один на двох білий і теплий, мов його дощі, сон.
    А коли я прокинулась під вечір, він сидів, підібгавши під себе ноги, і тихо стогнав, рвав на собі волосся і кусав пальці. Він знав, що, зрошена його дощами, я ще не цілком ожила, щоб мені захотілося повноцінно дожити сьогоднішній день. Він сидів так коло трьох годин, в тиші і темряві, що гусла у кімнаті, у відчаї, знечулений, спустошений, мало не знедолений, і не міг думати, що ввечері він знову, торкаючись мене, раптово захоче заволодіти мною, оволодіти мною, аби знати, аби відчути, аби втримати, аби оживити, і знову проллється на мене серпневим серпанковим теплом, і потому я вдячно горнутимусь спиною до його широких грудей, а він вдячно на повні груди дихатиме мені межи крил..
    – …Може тобі зварити каву з морозивом? – раптом мовить він, все ще тримаючи мої руки в своїх завжди сухих і гарячих, як серпнева земля, долонях.

    2011


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Без згуб
    Дивна штука, але серед зими, серед сірих заметів білого снігу, серед намерзлих на автобусах брудних бурульок, у розповні хурделиць, десь між хуканням на закацюблі руки, судомним ковтанням гарячого глинтвейну та ретельним протиранням чобіт від димчастих візерунків кригорозтоплюючих реагентів, в перебіжках між кнайпами й автобусними і трамвайними зупинками, між вокзалами і жовтими плямами ліхтарів ти раптом відчула невідомий раніше щем. Ці спуски до води, такі слизькі і небезпечні, це гойдливе голе віття каштанів, тепло у грудях, мов прогрітий пісок щойно після заходу сонця за черговим мисом, що відгороджує один пляж від наступного.

    Пройшли твої болючі істерики, що колотили тебе дрібним ритмом раз-по-раз уночі, коли ти раптово в жару прокидалася, наче після скаженої погоні, у якій жертвою була - ти, і далі, крізь цілісінький день проносячи в собі трем, подібний до шалу навіжених електричних часток, що шукають волі, виходу, обірваного кінця свого замкненого кола, на яке вони приречені, ти була таким же загнаним звіром, ти шукала виходу, нестримно літала, збиваючи собі ноги до крови, стесуючи гострі носаки колись улюблених мештів об щербатість асфальтових плит, одвірки та вистромлені надвір металеві уламки автобусних сходів, провалюючись каблуками в післядощове болото, передпід'їзні ґратчасті хідники, шпарини між поверхом та розверзлою пащекою кабіни ліфта; висолопивши язика, з наллятими багряним неспокоєм білками очей, широко ті очі розплющивши, назустріч - чому? чому? - бігла, збивала кути будівель своїми торбами, перекидала бабусь з їхніми ціпками, вітер з-під пол твоїх плащів зносив ущерть і розносив умить по двору, між деревами в палісадниках, в траві між турниками, завіював в обмілілих пісочницях шахові фігурки, що ними грали, вправляючись у далекоглядності, сумирні дідусі в пінжаках і білих кепках; провалюючись в неспокійний сірий сон, твердий і гладенький, як кострубата халабуда з пластику, всім, крім матеріалу, схожа на ті, які хлопці влаштовують собі хоч раз за все дитинство на якомусь дереві, тобі було незручно у тих снах, вони тебе не зцілювали, ти не могла ані випростатися, ані, зручно згорнувшись, вмоститися посередині, притуляючись до подушки, ти прагла почути, як у біло-рожевій ракушці, море, але не чула, ти навіть стала сумніватися, що колись воно шуміло під твоєю подушкою, ти згадувала, ти достеменно знала, що чула його раніше, море, яке видавалося тобі майже дивом, і ти стала перед сном слухати перламутрові нетрі рогатої ракушки, доки одного разу ненароком не вкинула її прямо з балкону, з самого восьмого поверху, збігла униз, не дочекавшися ліфта, оббігла весь довжелезний будинок на той бік, і знайшла лише уламки, і подряпала собі до крови ребро лівої долоні, коли знеможено сперлася на стару настінну телефонну будку, що пам'ятала ще двокопійочні монети, далі була зреконструйована під жетони і нарешті просто залишена в спокої, подряпала руку, коли спиралася з силою на порепане залізо долонею і ридала від безсилля, розпачу і жаги.
    Провалюючись в неспокійний сірий сон, без надії почути море, ти раптом здригалася від того, що знову кудись бігла і звідкись стрибала, ти іще не спала, а уже була жертвою - власне, ти й уже не спала, і теж чулася жертвою, то за тобою їздили з нездоровим запалом на екскаваторах з величезним ковшем, що затуляв собою ціле небо, здіймаючись над твоєю головою, то ти потрапляла в глибокі підземні шахти в дивному ліфті, що невідь-звідки і невідь-куди навіжено мчав, ризикуючи пробити собою власну шахту, і світив фарами, то ти сиділа на поручнях невідомого під'їзду білоцегляного дому, а під його нижньою сходинкою хлюпала прозора вода, весь двір був під водою, просяяний сонцем, ти опинялася в старезних замках, ковзала після сліпого дощу по блискучій бруківці, вдихала пахощі сосен, нагрітих сонцем, ховалася заради забави у дворах з наскрізними арочними проходами, і всюди була ти, всюди ти була собою, хай куди тебе заносило, ти не мінялася.
    Тобі пощастило, що ти не втратила себе. Власне, спочатку ти образилася. Образилася, засмутилася, обурилася. Ти-бо вважала, що втративши його, ти втратила і себе теж. Далі - ти сподівалася, що ти лишилася тільки у снах. Як, власне, і море. Ти боялася, що тебе більше не впізнаватимуть давні знайомі. Втім, їх тут і не було. Ти думала, як тепер жити, і як щось змінити на краще, і як все змінити на гірше, аби біль випалив нарешті тавро на твоїй тонкій шкірі. Ти сподівалася, що шкіра твоя погрубшала і загрубіла. Дзуськи.
    Ти носилася містом, не роззираючись довкола, пила літрами чаї, часом забувала всипати до чайничку заварки, їла кілограмами заварні тістечка, горами бутерброди з варено-копченою ковбасою і кетчупом, жменями кріп з фіолетовим базиліком. Читала на балконі Кутзеє, читала Кобо Абе, читала Велесову книгу, читала Памука, читала психологію, читала Майн Кампф, читала Кальдерона, читала Гарвуда, читала Цвєтаєву, читала на балконі, на кухні, в ванні, читала і жаліла себе. Доки не спохопилася. Нічого не відбувається. Сонце пробивається крізь фіранки, розхилитані вітром. Бреше, мов дурний, випущений зранку на вулицю сусідський чорно-білий пес. Дзижчать під вечір хмари довгих зелених комах.
    Він не снився тобі жодного разу. Ти знемагала в бажанні відчути його знову. Ти мріяла про доторк до його руки. Хай у сні.
    Зате тобі снилося місто. З його бруківкою, ставками, соснами, трамвайними коліями, базарами, церквами, садками і школами, лавками і ліхтарями.
    Щось ти у них любила. Ти викохала в своїй уяві ці два образи і зчепила їх докупи, але вони купи не трималися. Чоловік, жорсткий, шорсткий - ти намагалася називати його убогим, смаглявий, суворий. І місто, сонячно-кам'яне, сповите мітами, лукаве, одурене мудрістю.
    Врешті-решт, ти всіляко підтримувала зв'язки. Ти їздила до міста, до свого міста, як до кинутого тобою коханця, який упився до реанімації, коли ти пішла, грюкнувши дверима так, що кучері на його світлій голові здригнулися, і тепер мусиш підтримувати апельсиновим соком і йогуртами зі злаками його фізичне здоров'я і пересипати сіллю рани ваших вимушених з твого боку і таких жаданих для нього побачень.
    Хоча, звісно, все не так. Це ти страждала, що змушена була піти, і це ти не закривала розчепірені в широкий світ двері, аби він мав змогу зупинити тебе, це ти, поволі перебираючи ватяними ногами, шкандибала попід його вікнами, аби спростити йому твоє повернення. Це ти слала йому вірші і сльози, приковувала себе до його скеляного духу, і мовчала, мовчала всім, всьому ворожому світові мовчала про нього, лише б не завдати йому найменшої шкоди, на яку він, звісно, заслуговував, але це ти зрозуміла пізніше, о які кари ти б притримала для нього, які витончені тортури були б піднесені йому, йому одному, якби в тебе ще лишалося для нього хоч скільки-небудь сил.
    Чоловікові ти дзвонила. Ти ділилася з ним роздумами, що заполонили твою змучену свідомість своїми розмитими образами, враженнями, що пробивалися крізь палаючу розумову кригу підсніжниковими пелюстками, о, з ним крига танула на очах, утворюючи калюжі здорової структурованої води, а порізнені думки тимчасом спливалися, стікалися, зросталися в одне, як ртуть, тільки були ніжно-фіолетові й напівпрозорі, як буває циркон, і - та що ж то за шал! - підносили тебе щораз на нові щаблі самовладання, самореалізації, самозбереження, самозречення, самодурства і самотности. І невгамовного, навіженого, юного і ніжного аж до аґресії, палкого до відчуження, несамовитого і вдячного кохання.
    Вщерть виписалася, виспівалася, але не сталося нічого. Ніколи не ставалося нічого. Згуби, якими ти марила, страшні гріхопадіння, марудні проповіді, грізні лики святих, грози у листопаді, квітнучі каштани у грудні, сніг на квітучі дерева, довгі тіні на пляжному піску (бо ти таки стала ходити на пляж, до свого моря - попри зарікання), згуби, згуби, і як ти не кусала собі губи від обиди й розпуки, шаленства і болю в спині (від зламаних крил, як ти переконувала себе), ти не спромоглася бодай на одну думку, хоча б одну гостру думку, думку-лезо, байдуже яку (стрибнути вниз, за ракушкою, в якій більше не грало море, не відповісти на його дзвінок, не шукати зустрічей з вашими спільними друзями, власне, його друзями, не читати написані ним вірші, не слухати співані ним пісні, принаймні якесь "не" ти мала б собі встановити - може тоді би він не повернувся). Звісно, він би тоді не повертався.
    Ти бігала на якусь роботу, геть тобі не потрібну, не цікаву і чужу, якось тебе заносило то на курси з соціального та автострахування, то в великі галасливі компанії, то на рок-концерти в сусідні міста, то на спецдискотеки (вхід лише за флаєрами) разом з довговолосими неформалами, обвішаними фенечками, то в гуртки журналістики, на кастинги модельних агенцій, на співочі, літературні, фотоконкурси, на пікніки на річкових островах, на сакральні свята, нащо воно все було тобі треба, ти пам'ятала, що воно було, але часто забувала подробиці, коли тобі нагадували, ти щиро дивувалася, непомітно проходили пори року, і весь світ став тобі тлом, на якому ти викохувала своє кохання, викохувала і виховувала у нетрях своєї, як виявилось, такої жахко глибокої, всевимірної, мембранно-чутливої душі.
    Кохання-зітхання. Він постійно був з тобою, у твоїх думках, і йому, справдешному, фізично-матеріальному, не потрапило бути не з тобою, і ти вірила, що він сам тримається тебе. Ти необачно починала патякати про нього з близькими і дальніми знайомими, і з незнайомими, тоді, коли у тебе питали порад, коли цікавилися твоєю думкою, коли вчили тебе життя, коли просили заспівати, коли запрошували разом посидіти в кафе, коли кликали на пляж. Він плутався в твоїх думках, коли ти читала, писала, їла, сміялася, сумувала, ходила по магазинах та замовляла собі квитки на поїзд. Він лише не снився тобі. Позаяк він тобі не снився, може все твоє кохання - лише діло нерозумного розуму? а може навпаки - твій натруджений його постійною присутністю розум відпочивав від нього у снах?
    Звісно, він повернувся. І коли це сталося, те, що ти вважала унаочненим дивом твого летючого життя, і водночас таким закономірним і очікуваним (хіба могло б бути інакше?), твої страхи потроїлися, ти ревнувала його до розмов, до музики, до вітру, сповненого свіжістю, повітря, наповненого пахощами, морської води, смаженої картоплі, віршів, горобців, коньяку, мови і рибацьких вудочок. Що вже говорити про людей.
    Ти спалювала себе, і майже спалила дощенту, своїми шаленими ревнощами, породженими страхом, породженим коханням, породженим безсуперечною впевненістю в тому, що вам треба бути разом. Неодмінно бути разом.
    Певно, ти належала йому, і тебе це солодко обурювало. Ти дозволяла йому відповідати замість тебе, обурюватися замість тебе, кидати слухавку замість тебе, читати вірші замість тебе. Він став твоїм мірилом, з яким ти лізла в чужі життя і яким обмірювала своє. Твоїм дитям, якого тобі ще належало народити, виплекати, захистити. Твоїм мужем, за яким ти ішла, закриваючи очі від піщаних бурь безкрайніх пустель, крихких снігопадів, сліпучого сонця. Твоїм братом, з його наріканнями, невдачами, болем. І, певна річ, - мало не забула - твоїм світом, незмірно детальніше прописаним, стократно більш відчутним на дотик, смак, запах, рельєфним, багатоструктурним, структурованим, і в цьому світі була і наскрізна тяглість, і божий лад, і дитяча природність, і чисте мислення, і справедливість, словом, все, чого ти прагнула, всі п'ять складників досконалої, незатьмареної, довершеної, божественої, нескаламученої душі - яка, ти вірила, є у кожного, і лише свідоме відлучення від неї - найбільший і, загалом і направду, єдиний гріх - джерело всіх нещасть, що плодяться й виплоджуються новими бідами й нещастями - ці п'ять складників ти колись окреслила в шкільному творі, за який тебе шпетили, бездоказово звинувачуючи у плагіаті, непорядності, брехливості, підлості та цинізмі. Чистота, Висота, Світло, Святість, Істина. І він мав усі п'ять.
    Ви пили зелений чай з медом, вам світили п'яні ліхтарі, пестили щоки суцвіття бузку, лапаті сніжинки, ви тікали від людей на край світу (за найближчі і найдальші гори, камені, гаї), захоплюючи кружки, з яких ви потайки цмулили сухе біле вино, коврики, виноград, бутерброди з салом і зелену цибулю, сир, копчені ковбаски, яблучний сік, і поверталися надвечір до збудженого спадаючою спекою гурту п'яні (в тому числі і від вина), розпашілі так, що моря, ріки й озера здіймалися бульбашками, коли ви занурювалися у них своїми радісними тілами й омивали сяючі обличчя їхніми водами. Ти була невимовно щаслива, до запаморочення, до коротких зойків, і чайки кричали тобі з висоти, аби ти охолола.
    Твій фіолетовий шал забивав йому баки, і він запізнювався на зустрічі, забував про екзамени, де був екзаменатором, батарейки до фотоапарату на прилавці, за якими півдня вибирався з дому, губив ключі, гроші, квитанції, ефірні олії, що їх крихітні товстостінні слоїчки він повсякчас мав у якійсь із кишень, жалівся та знехотя й тихо обурювався, напівлукаво-напівзнічено посміхався, годував тебе сиром та поїв топленим молочним шоколадом.
    Його повсякдення стало потроху повнитися твоїми легкими шаликами, повітряними зміями, кульками, кульбабами, відлунням стукоту підборів, сонячним пилом і нявчанням смугастих кошенят.
    Хіба ти могла відпочатку знати про справжність своїх напіввигаданих (напівсамонавіяних, серпанкових) передчувань, почувань і почуттів?
    Одного ранку, коли випав перший сніг, ти збагнула: мабуть, замерзло море, мабуть, закипів чайник, мабуть, треба знайти рукавиці, мабуть, треба подзвонити комусь із друзів, мабуть, щось має буть поза всім, що видно. Нещадно зривала свої маски, майже-прирослі, сумні та веселі, надто сумні та надто веселі, вкинула морозива у персиковий сік, долила туди рештки вермуту (звідки у тебе вермут?), отак і почалася зима, коли тебе перестало колотити дрібним ритмом то від чекання початку, то від чекання кінця.
    Все так просто. П'ять складових.
    Тобі перестало залежати на чистій фізиці його перебування поряд тебе. Як колись перестало залежати на твоєму перебуванні в твоєму місті. Було ніяково і щемно.
    Люди, що пережили чекання початку й чекання кінця, і всі інші чекання, кінці й початки, зльоти, довгі роки без моря, натужно керовані велосипеди, суди, брехні, розлуки і відлучення, зневіри, квіти, голівки яких зламалися ще до того, як бути подарованими, окремі ліжка та вилляту в лице каву - що ти про них знаєш? Що ти узагалі знаєш, дівчисько, про ятки, міліцію, лікарні, пустку, пустку, безодню, самоту, байдужість і збайдужілість, примерзлі калюжі, ціпки та - босоніж по заметеному снігом степу? Метафізична юність (ти ж теж маєш на таке право), примари, омани, химери, мрії.
    От - перший сніг, і він скоро розтане, можливо, навіть сьогодні. Вихолоне вода в чайнику, а море, певно, ще й не замерзало.
    А може зима видасться теплою, і воно й не замерзне? А як замерзне, у тебе є теплі чоботи, в яких можна гуляти по кризі, і товста шуба, в якій не боляче падати.

    2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Гермафродит революцій
    Він має жіночні рухи і фігуру а-ля «свічка, що потекла». В нього рідке непевного кольору волоссячко, шмат землі під Києвом, удача на кожному кроці. Він легко сприймає життя і завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. Він носить класичні джинси і має декілька дорогезних чорних окулярів. Він їздить на великій срібній китовидній машині зі сходинкою до салону. Він любить їздити швидко і небезпечно. Йому подобається, якщо при цьому з ним в машині сидять дівчата і верещать на обгонах дзвінкими голосами. Він носить картаті сорочки і любить прикидатися серйозним і виваженим. Насправді він і є серйозним і виваженим, і всі його успіхи ретельно сплановані.
    Він їздив по світу і бачив його блиск та убогість. Він жив в провінційному містечку і перший раз почув російську в школі. Йому далеко за 30, а голос його нібито досі ламається, хоча він досконало володіє інтонуванням. Його, певно ж, поважають. Декому з ним весело і цікаво. Він дає на диво влучні і дотепні оцінки і щедро робить компліменти привабливим дівчатам. Він багато знає і має багатий досвід. Він не реєструється на усіляких соціальних сайтах, а відразу балотується в депутати. Він носить м’яке пантофлевидне взуття.
    Якби він мав більш привабливу зовнішність, то, певно, танцював би стриптиз. Якби він виріс у столиці, а не в своїй провінції, то, певно, став би успішним гермафродитистим шоуменом. Якби він не так любив тілесні насолоди, він був би кримінальним авторитетом 90-их. А так йому доводиться просто любити більярд, нічні танці та соковитих дівчат.
    Він досить логічно говорить. Він виношує аргументи як коштовні кришталеві яйця. Він був однією з регіональних віп-персон помаранчевих виборів. Регіональних – в смислі в одному з регіонів. На апельсиново-маракуйовому боці барикад. Це скільки йому тоді було? Під 30? А тепер він – одна з «регіональних» віп-персон. Себто, депутат від Партії Регіонів в одній з регіональних міськрад. Він зариває виправдання собі на чорний день у плодовитий вологий ґрунт.
    Він лагідне теля, він великий слимак, що лишає по собі слизький шлейф.
    Одна з його колишніх коханок, брунетка, бо брунатна, смаглява і ориґінальна, неґламурна, без страз і рожевих шпильок, теж не реєструється в соціальних мережах. Колись, невдовзі після їхньої спільної поїздки в Шарм-аль-Шейх, вона страшно ображалася на нього. Видно, він тільки після поїздки проговорився, що в Києві в нього жінка і двоє дочок.
    В нього бляклі оченята. В неї майже давньоєгипетська зовнішність. На якомусь карнавалі вона і була єгиптянкою. У неї тоді ще був рівний чубчик, і вона десь взяла золотий одяг і намалювала довгі темно-коричневі стрілки над темно-карими очима.
    Вона любить читати, попри те, що любить також і тирлуватися по нічних клубах та саунах. Вона читає в автобусах, вона читає англійською і навіть українською. Колись вона сказала мені: «Ой, як добре! Хоч з тобою поговорю українською!».
    Він знає багато всяких цитат та афоризмів. Він досить непогано знає англійську, хоча вимова у нього жахлива. В неї теж. Колись він сказав мені: «Оце тільки з тобою і згадую рідну мову!».
    Він любить сміятися. Він сміється з усіма і з усіх. Йому до всіх є діло, він неймовірно цікавий.
    Вона любить вдавати залізну леді. Іноді з нею лячно заговорювати, така вона неприступна і зосереджена, та тільки торкнеш – і вона поллється у простір щирим сміхом.
    Але – вона любить шансон. Ну а він – зовсім не проти шансону.
    Вона з тих, хто вміє тримати секрети. Не лише чужі, але і свої. По ній рідко можна визначити, що в неї на душі.
    Він – базарна баба. Ніхто не знає, що в нього на думці, і ніхто не знає, чи є в нього справжня людська душа. Всі знають, що він – найкращий популяризатор чужих секретів, але дивним чином довіряють йому, сподіваючись на… на що?
    Як добре, що вони вже давно не разом.
    Хто він такий? Чого йому треба?
    Він преспокійно абрусєл, як сам каже, і анітрохи про це не шкодує. Він не хотів би жити в європах. Для чого йому був потрібен той помаранчевий штаб? Примарні перспективи? Він запевняє, що був щирим прихильником. Для чого йому регіонське депутатство? Реальні перспективи? Він запевняє, що для українізації своєї нової партії.
    Дивним чином в ньому уживаються борець і пристосуванець. Він хотів би бути революціонером, але народився слимаком*.
    __________________________________________________________
    * Всі слимаки — гермафродити. Всі особини свої напівпрозорі яйця заривають у вологий ґрунт. Живуть у вологих місцях, ведуть нічний спосіб життя. Живляться соковитими рослинами, грибами та ягодами. Для захисту від хижаків виділяють їдкий та отруйний слиз.

    2010


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -