Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Низовий (1942 - 2011)
Я - Низовий!
І цим я все сказав.
Стою внизу,
В низах свого народу.
З козацького,
Із низового роду
Я викотивсь -
Кровинка і сльоза!




Рубрики / "Сум'яття" (2003)


Поеми

  1. СУМ’ЯТТЯ
    Занепадаю і впадаю в розпач
    Нічної самоти –
    Мов сич на клуні.
    Думки розумні кидаються врозтіч.
    Їх місце посідають нерозумні.
    Ґвалтується душа дрібним буденням,
    Згубивши крила сокола по п’янці, –
    Воно б їх пошукати...
    Тільки де нам
    Піднятися,
    знесиленим,
    уранці?!
    Їх, певно, підібрали голодранці,
    Що рано-вранці смітники обходять,
    І продали задрипаній циганці
    За самогон. Такі постійно шкодять
    Порядним людям!
    Дріб’язок нікчемний
    З кишені вигрібаю –
    Справи дивні:
    Видать, учора я не довечеряв,
    Отож бо й зекономилось півгривні.
    А що ж за них купити,
    Вже не знаю.
    Сто грамів самограю?
    Так не п’ю вже...
    Мо’, дулю з маком?
    Таж в кишені маю
    Їх аж чотири...
    В цьому надолужив,
    Компенсував хоч ними більші втрати.
    Крім дуль, ще й інші маю я надбання:
    Три зуби (символ Тризуба!) –
    Жувати
    Щомісячне державне подаяння;
    Пів-гімну (зредаговано обачно,
    Щоб не дрочити зопалу сусіду!),
    Свободу слова –
    Лаятись подячно
    На цілий світ,
    Як личить індивіду
    В державі незалежній...
    Сходить паром
    Мій розпач тимчасовий –
    Знов радію:
    Є гонорар маленький…
    Незабаром
    І я відзначу визначну подію –
    День незалежності!
    Куплю на ринку
    Собакам і котам своїм гостинці,
    Дружині – бублик,
    Донечці – цитринку,
    Розтринькаю зароблені червінці
    На прохарч побутовий;
    Лишки збагрю
    Старцям – хай і вони пригублять чарку
    В цей день святий...
    На Гагру чи віагру
    Мені все’дно грошей не вистачає.
    А ще ж п’ятірку – Віктору на чарку –
    За поміч безвідмовну і всебічну,
    Та плюс трояк
    (До чарки – для приварку)
    За вдачу пристосовницько-обтічну.

    Полегшало...
    Всі клопоти відпали...
    Є курева доволі, чаю доста...
    Нові проблеми душу схвилювали:
    До чого ж ця політика непроста!
    Жили в Союзі...
    Звісно ж, мед на пузі
    Не виступав,
    Та з голоду не пухли...
    Союз пропав. Ідеї всі протухли.
    Калина зацвіла в козацькім лузі!
    Держава знов постала – ніби й наша –
    І щастям чаша повниться по вінця,
    Й душа – турбота вічна українця –
    Запрагла по-вкраїнськи «Отченаша»
    У храмі українськім.
    Ейфорія
    Хрещатиком текла,
    В Дніпро впадала.
    Повія найостанніша,
    Марія,
    Покаялась в гріхах,
    Святою стала.
    Прокинулася засвіт Україна
    Від Сяну, як у пісні, аж до Дону,
    На повен зріст,
    Розправивши коліна,
    Звелася – повернулася додому.
    Аж трісли шви – розправились рамена
    Козацької дитини, козаченька...
    Богданів кінь –
    Аж дзвякнули стремена –
    Поніс Богдана ближче до Шевченка,
    До «Заповіту» генія...

    Стривайте!
    Огляньтеся – не будьте ж дітваками!
    Не рвіть грудей собі!
    Не присягайте,
    Обведені круг пальця Кравчуками,
    Псевдодержаві –
    Це мана-примара
    Для зомбування тих,
    Кого Чорнобиль
    Минув...
    Ви ж придивіться:
    Яничара
    Не Бог,
    А Сатана обрать сподобив
    На гетьмана!
    Це ж той,
    Кому не можна
    Довірити й малесеньку бригаду,
    Не те що Україну...
    Чорну зраду
    Таїть в собі душа його безбожна!

    Тепер вперед погляньте:
    Після нього
    Гряде ще більше лихо забугорне,
    Годоване Москвою.
    Це пригорне
    Під себе все –
    Не лишиться нічого
    Вкраїнського
    Від Сяну аж до Дону:
    Ні мови (лиш язик, як у тварини),
    Ні правди, хоч гіркої,
    Ні закону,
    Хоч куцого,
    Ні тіні від людини...

    Тепер довкола себе озирніться:
    Де синьо-жовтий стяг?
    Роззуйте більма...
    В очах двоїться?
    Ні, таки ж троїться,
    І світ стає червоно-синьо-білим.
    То – триколор все той же!
    Звикнуть очі
    До будь-якого кольору –
    Не вперше.
    Трагедію батуринської ночі
    Забродники з охотою довершать.
    Тепер уже анафему народу –
    Не гетьману –
    Редіггер проголосить
    В церквах безбожних...
    Всі кінці у воду!
    Все «на круги» повернеться –
    І досить!

    Мене заносить.
    Неодмінно – вправо,
    Все ближче до Петлюри і Бандери.
    Дочасно ти відправила, державо,
    Опозиційного мене в пенсіонери,
    На грудях власних ворога пригрівши, –
    Знешкодити б плюгавця, щоб не гавкав...

    Гріховному немає перегрішень.
    Повішеним на гак не шкода гака,
    Бо й гак жалю не відає до жертви.

    Про що це я?
    Живеться ж непогано,
    Порівняно зі смертю.
    Надто рано
    З життям прощатись:
    Встигну ще померти!
    Ось видав книжку –
    Втіха честолюбству,
    Хоча яке до біса честолюбство?!
    Надумав поголитися
    І в люстро
    Заглянув –
    Потемніло з ляку люстро...
    Як постарів!
    Як виснаживсь, одначе...
    А був же молодим,
    А був же юним,
    Та геть перестаравсь – переюначив,
    Перетруївся вірусом комунним
    Ще змалечку...

    Народжений в Комуні
    (Так звався хутірець),
    Втікав од неї
    То в козаки,
    Махаючи матнею,
    То в комсомол,
    Гумові взувши чуні,
    Щоб не втонути в багнах забобонів
    І пережитків...
    Знов перестарався
    І патрулям пантруючим попався
    В останню мить,
    Якраз на прикордонні.
    «Куди? Чого? За чим? З якою ціллю?
    Все маєш тут: державу, справу, славу!..»
    Посипали гарячі рани сіллю,
    Вчинили суд, призначили розправу...
    А я ж бо так хотів у закордоння
    Хоча бодай би в статусі туриста –
    Я ж там не був, принаймні, років триста
    І потерпав у стані беззаконня!
    Яка несправедливість!
    Я ж людина
    Масштабу планетарного,
    Я вдачу
    Успадкував мамаївську, бродячу:
    Побачить світ – мета моя єдина!
    Нікого ж я ніде не завоюю,
    Нічого силоміць не приєднаю
    До Києва – пантофлю поцілую
    Понтифіка, в раю посиджу скраю
    І повернусь на рідні маргінеси,
    Оновлений,
    І буду будувати
    Нову державу...
    Маю ж інтереси
    Патріотичні –
    Іншим не бувати!
    І знов мене заносить –
    В крайньоправі:
    Крайніше і правіше вже не можна,
    Бо далі – тільки іроди лукаві
    І порожнеча, смерті лиш тотожна...

    Куди це я, чого це я?
    Від тиску
    От-от вже череп лусне.
    Ось пігулка
    Чарівна...
    Заспокойсь – немає зиску
    Від вереску з приватного завулка.
    Пиши собі в шухляду –
    Для нащадків:
    Мо’, й прочитають років через двісті
    І під музики висміють
    Троїсті
    Беззлобно,
    Що тим паче безпощадно.
    Вари борщі, картоплю чисть хутенько,
    Підсмаж цибульку. Не забудь
    приправу...
    З візитом чемним завіта Орленко –
    Лиш він один твою оцінить страву
    І віршики похвалить...
    Клопочися,
    Де взяти грошей.
    Зовсім небагато:
    П’ять гривень... десять...
    А бодай би чимся
    Перетворити будень цей
    У свято!
    Живи не клято –
    І не буде м’ято
    Твоє ім’я,
    І ребра будуть цілі,
    Й душа твоя затримається в тілі...
    Людині ж так потрібно небагато!

    «Алло! Алло! Це Ужгород?
    Варшава?..
    Нє, панє, я не вєм єще по-польську...
    Чого я хочу? Це – не ваша справа!
    Де я живу? А хоч би в Суходольську...
    Не п’яний, ні. Водою отруївся...»
    «О матка боска! Шляк би єго трафив...»
    «Чого ти, брате-ляше, так завівся?
    Гляди: отак дограєшся до штрафу!»
    «Алло! Це Харків?!»
    «Нєт, єнто Калуга...»
    «Алло! Це Суми?»
    «Нєм тудом, Європа...»
    Нічого я з усього не второпав,
    Шукаючи в етері голос друга.
    Я ж так давно не бачив Петю Скунця –
    Вкраїнського поета видатного –
    За ним я скучив, зменшився і скуцивсь
    До цуцика-мацуцика малого!
    «І як йому живеться там, –
    Снується
    Тривожна думка, –
    Мабуть, в Закарпатті
    Життя ще гірше.
    Є що їсти в хаті?
    А якщо є,
    Чи їсться йому, п’ється?..»
    Я ж наварив борщу –
    Й не можу їсти –
    Один, як палець, вдома
    «Розкошую»,
    Собачки –
    Одесную і ошую –
    І три коти понявкують троїсто.
    Дружина й донька десь подорожують
    Не для розваги власної –
    З принуди...
    Мої колеги щезнули – віршують?
    Душа самотня – аж холонуть груди.

    «Гальо! Гальок? Галюнечко? Не Галя?!
    Галюники, говорите? Ой, ні,
    Я непитущий... Галя – моя краля,
    Украла серце й зрадила мені.
    Та ви ж бо всі вродливі та зрадливі!
    Ви не така? Як звати вас? Вальок?
    Говорите, цнотливі і чутливі,
    І взагалі у всьому – нормальок?
    Ото, гальо, рахуба аномальна, –
    Хіба ж нормальні не перевелись?!
    Я сам давно – істота ненормальна,
    А нині – то ще більше, ніж колись...»

    «Гальо, це – Київ? Господи, це ж Київ!
    Ви – Леонід Данилович?
    А я – Іван, і теж Данилович... Таки є
    Зв’язок між нами! Як живе сім’я?
    Та ні... не той... Не донька і дружина,
    А та сім’я, що зветься нині «клан»...
    Скажіть, чом пробуксовує машина
    Державна? Клапан вкрали? Барабан?
    Зламались гальма? Лопнули всі шини?
    Нема пального? Гвинтиків катма?
    Всього – нема?! То злазьте із машини
    Й не тратьте, куме, сили задарма!»

    Кому ж іще «гальокнути» знічев’я
    В цей пізній час – не спиться ж все одно?
    Борщем пісним нікчемним повечеряв
    Народ мій чемний – дивиться кіно
    По «телеку»...
    А що ж іще? Рекламу?!
    А ну її до біса!
    Зокрема,
    Усіх новин гарячих панораму
    Нам замінив останній час Кучма.
    Такий бо красномовно-балакучий
    Виходить на екрані наш гарант –
    Талант лапшонавішування
    Кучмин
    Затьмить хіба що путінський талант...

    «Гальо, Москва-столиця?
    Ні, Барвиха?
    Це та, де Єльцин тихо пожива?
    Ну, той, що перегаром в рурку чмиха?
    Пішла ти нафік, зоряна Москва!»

    «Гальо! Це Вашингтон?
    Ви – Бушин Жора?
    Не брешете, звиняйте?
    Жорик Буш,
    Подейкують, в Багдаді ти учора
    З Саддама-дяді взяв чималий куш...
    Не поділився б з нашим президентом?
    Що, знову дав хахлові відкоша?!»

    О Господи! У мене цим моментом
    Вступила в п’яти вражена душа...
    Не буду більш «гальокати» нікому,
    Бо нічим за дзвінки мені платить,
    Хоч з голоду вмиратиму,
    Та з дому
    Не хочу витикатись і на мить.
    Сидітиму самітником в печері,
    Наклепницькі писатиму «стішки»,
    Оскільки до «таємної вечері»
    Вже вкотре не запрошений ніким.
    З’їдять мої ковбаси і котлети
    Творці новітніх культів...
    Що ж, біди
    Не обійти –
    Вмиратимуть поети,
    Забиті і забуті,
    Як завжди!..
    І вилетить душа моя на простір,
    І вознесеться в небо осяйне...

    З державців лиш один Володя Просін
    Мене, я хочу вірить, пом’яне
    Незлим і тихим словом,
    Як Щепенка
    Чи Уманця:
    Так жаль його, мовляв...
    Та ще вдова заплаче.
    Та ще, певно,
    Той,
    Хто за мій рахунок пив-гуляв...

    Дощі все ллють –
    По неврожайнім літі
    Оплакують нерадісне майбутнє...
    Так хороше, й погано так у світі!
    Смерть – лише мить?
    Життя – неперебутнє?
    Василь, мій кіт, локаторами вуха
    Наставив – що він слухає, не знаю...
    Не пишеться, ледь дишеться...
    Задуха
    Душі
    Триває –
    Ледве видихаю
    Своє сум’яття:
    Люди, птахи, звірі,
    Мирімося!
    Єдиний раз рожденні,
    Братаймося в жорстокому буденні,
    Й ніщо нас не здола ні в якій мірі.
    На всяк випадок будьмо обережні
    В стосунках з тими,
    Хто вгорі, над нами,
    Нам тиця в очі владними перстами...
    Вони від нас, залежних, теж залежні!

    Про що це я?
    Навіщо це сум’яття
    Душі,
    Що неприкаяно-самотня,
    Шука рятунку?!

    Вліво: там – безодня...
    А вправо і не смій,
    Бо там – прокляття!

    2003





    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --