Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Наталка Янушевич (1974)
Почуваюсь тут, як риба в воді. Хоч плаваю погано, мовчу рідко, а вмію мало. Але це і моє море! Воно мені подобається!


Художня проза
  1. Юлю, Юлечко, Юлясю
    А.К.

    Ніхто за всі двадцять сім років не звертався до неї поштиво – Юлю, Юлечко, Юлясю. Тільки Юлька, наче вийшли з автобуса і жбурнули непотрібний квиток в запльований сірий смітник. Змолоду її непутящу матір звали Любкою, батька-пиячка Льоньчиком, то звідки б там Юлечці взятися? Юлька, та й по всьому. Хіба негарно? Та як самі батьки так зовуть, то чому б іншим перекручувати? А в селі – що на язик крапне – те й приросте, і цвіт дасть, і вродить…
    Так і тут. Перший Юльчин спогад розтертий, як сльози по щоках, зім’ятий, як купа кольорового лахміття, яке щоразу згрібала мати після гучних сварок з батьком, вдаючи, наче покидає його. Тоді ще дитина, Юлька знала зсередини кожну рисочку дверцят лакованої шафи на високих, мов підбори, ніжках. Знала, що може вільно й зручно сісти боком, якщо встигне відразу після маминого «Сиди тихо!». То підрісши вона навчилася на ходу залишати щоденну карусель скандалів, різко ляскати дверима, вештатись селищем з недолюбленими відчайдухами - «друзями-навіки». Та шафа безцеремонно приходитиме з минулого, коли їй заманеться, самим лише звуком – пронизливим скигленням дверцят, молінням порятувати її від якоїсь задавненої муки. Точнісінько так само, як гола підлога гуртожитку, як салон автобуса, що ним Юлька добиралася з училища, як наодинці з собою, скиглила про щось її, Юльчина душа.
    Але кому в світі було діло до Юльчиної душі? Материну ж, день від дня різану й латану душу, треба було заспокоїти: підмести розтрощені речі, що трапилися вчора під рукою в батька, витягнути зі сховку потертий синій наплічник з книжками, чаю ковтнути і плентатися на уроки. У школі також час від часу треба було промимрити якесь правило, вдаючи, що вчила, або ж, принаймні, бачила той клятий параграф чи задачу. Вдаючи, що усі ті знання – то розв’язка її бід і катастроф, що вона захоче – і зможе, прорветься - і випливе, дати надію вчителям. Але насправді Юлька ще з сьомого класу зрозуміла всю свою безнадійність. І справа тут була зовсім не в поношеному несвіжому одязі, в неможливості малювати чи грати на скрипці. З роками дівчина перестала приховувати цю безнадійність, відповідаючи байдужістю на кпини однокласників, бо в її голові навіть найдошкульніші з них перекривав все той же скрип дверцят.
    У шістнадцять вона таки вирвалася з пекла батьківської любові на волю – в миршавеньке занепале училище. У інше не взяли б. І там Юльці навіть сподобалося. Вчили на кухарів, то на практиці й поїсти можна було. І не «вермішельку» з квашеними огірками, які так любив батько. Вони, гади, здається й росли вже квашеними, і родили, як на збитки, їх Юлька переїла ще в ранньому дитинстві. В училищі можна було піцу спробувати і круасани. Тоді не просто язик - вся душа дівчини ніби збиралася до горла, лоскотала піднебіння, бризкала слиною, вловлювала носом, пальцями, губами немислимий смак страви.
    А ще стипендія. Може, й мізер для більшості, а для Юльки – ціле багатство. З другої стипендії навіть на дорогу собі не залишила – мамі віддала для батька на похорон. Замерз п’яний. Ех, царство небесне, як кажуть. Відмучив і відмучився.
    Юлька жила, як живеться. Спати стала спокійніше. Щось там вчила, бо не хотілося їй вилетіти з училища в невідомість, де тільки мати, обшарпана хата і автобус до райцентру тричі на день.
    А бувало, з дівчатками кудись піде. То святкує уродини котрась із одногрупниць, а то в училищі танці влаштують. Спочатку оті дні народження Юльку спантеличували, забувала, що й подарунок потрібен. Бо гостей в її дім не запрошували, лише мама обіймала за плечі, цілувала у вушко, «Дівчинко моя…» казала неголосно, іноді печива якогось купувала для вечірнього чаювання. А за подарунками загуло. Як пообіцяє щось, то воно спочатку відкладеться на кілька місяців, потім змовчиться, що ніхто й не згадає.
    Так на подарунок Вітя її й підчепив. Він був братом одної з подружок, у місті жили. Раз побачив, два, три, а тоді сказав: « Я по тебе прийду в сьомій, погуляємо».
    В Юльки лоскотало в грудях, а голова повнилася кольоровими і солодкими, як цукерки, думками. Вона метушливо перебирала три свої кофтини, готуючись до першого в житті побачення. Вона розглядала у дзеркалі свої сірі очі, високе чоло, покльовані ластовинням щоки, русяве волосся, і шукала в тому всьому недосконалість. Їй здавалося, вона вже кохала Вітька, як кохають принца на білім коні – безумовно і навіки. І він, худий, зсутулений, з кривими гнилими зубами, здавався їй більш досконалим, аніж вона сама. У її грудях жила велика вдячність до хлопця, до його сестри, до перехожих, до цілого світу. Як легко на душі, коли тебе хтось помітить.
    Вітя приніс Юльці шоколадку. Тицьнув з лаконічним «це тобі», узяв під руку і повів замурзаними березневими вулицями. І чи то весна свіжими, молоденькими ще вітрами закрутила Юльці голову, чи те відчуття, що все-все у її житті налагоджується, але Юлька за півроку була вже при надії в свої сімнадцять. Що ж, Вітька не кинув, оженився: зібралися кілька найближчих родичів за столом в його квартирі, а з її боку тільки мама приїхала, якась не своя зовсім.
    І почалося в Юльки міське життя в тісній двокімнатній хрущівці. Добре, хоч училище закінчила. А те, що його батьки не любили її, то нічого. Полюблять ще, бо Юлька роботяща, і надійна, і дитинку он носить. Вітя ж полюбив.
    А як малій Ані виповнилося півроку, чоловік поїхав до Москви на заробітки. Бо на свої хліби хотіли вийти, зажити краще. Попервах його батьків ще якось можна було зносити, але що далі – то гірше. Зажадали, щоб свою частку за газ-воду-світло платила. Де ж їй з тих декретних узяти, коли їх ледве на дитину вистачло? І від Вітька жодної чутки за два роки. Чи пропав, чи іншу знайшов. І спитати не було в кого. Мати його як Юльку бачила, то вовком зиркала, а батько вдавав, що не помічає. Ех, навіть сестра його десь в Європу дременула.
    І зосталося Юльці відвезти Аню до мами в село, але залишатися там не хотіла. Бо що його в селі робити? Ще влітку хоч якась радість – річка, подвір’я, картопелька, яблука. А далі біда, холодна й мокра, як покинута хата, сива, мов самогон.
    Вона влаштувалася офіціанткою в кафе і перебралася до знайомої в квартиру. Добре, на таку людину натрапила. Бо не потягнула б вона сама винаймати, а так трохи приплачувала та й по всьому. Мріяла на кухню перевестися. Тоді б і заробіток більший, і за потовчений п’яними відвідувачами посуд не вираховували би з платні.
    Чайові давали рідко, відпускали пізно, чіплялися часто, але життям Юлька була задоволена. Бо можна було Ані й день народження влаштувати, і Любці хоч трохи, а помогти.
    - Ти тільки не плоди біду більше, дитино. – щоразу повторювала матір.
    ***
    Час у Юльчиному житті не рухався лінійно й плавно. Він нагадував дзеркальну кулю, яку підвішують до стелі на дискотеках під невмирущу попсу. Через вічний пошук підробітку дні, ночі, вечори й світанки мигтіли світлом, яке за мить зникало, щоб виринути поруч. І на тій дискотеці її навіть не було, між іншим.
    Юлька вже працювала на кухні. Залишалася худою, як тріска, але личко не було таким блідим, таким змордованим. Краще їла, заспокоїлася, знов таки: заробляти стала більше, господарі задоволені були.
    В селі хворіла Любка. Падала з сили, обв’язувала голову старим шаликом, насувала його аж на очі та й лягала. Але внучку гляділа - пильнувала за двох. Аякже, то її нагорода за всі роки бідування з Льоньчиком. Онучка – жвава щебетушка Аня - вже початкову школу закінчувала. А як субота на порозі, Юльку з міста чекали. Тільки вона не завжди приїздила. Як ювілей в кафе чи весілля, то жінка ловила нагоду заробити трохи грошей. Так приїде серед тижня, поголубить Аню, вивчить з нею віршик, вислухає вічне материне застереження про те, як не плодити біду, та й поїде вранці.
    Віті так більше й не бачила. Колись в кафе його сестра зайшла. Юльку покликали. Сіли собі. Помовчали. Поговорили. «Забудь, - каже, - його. Нема.» Тицьнула їй стодоларову купюру поспіхом, наче криючись, як ото її брат шоколадку колись. І чомусь в Юльки таке відчуття тоді було, наче вона – мала дитина, знову сидить у шафі-камері, обхопивши ноги руками, завмираючи всім тільцем.
    З тих пір нікого з чоловікової родини Юлька більше не зустрічала. По кафе старі не ходять, а сама вона далеко за північ з роботи пленталася. Гроші приховала на чорний день.
    І чоловіків сторонилася, від них всі біди. Якось виверталася від залицянь. То злою прикинеться, то заклопотаною. Навіть обручку носила, щоб зайвого не питали. У її душі без чоловіків простору більше, спокою більше. А хіба то не щастя?
    Та одного разу Юлька упіймалася. Так раптово, не плануючи і остерігаючись, як звикла. І наднесло ж того Толіка невідомо звідки на її голову! Хто його тільки запросив тоді на їхнє закрите для чужих очей свято? Так увивався, так горнувся до неї, що присмирніла від келиха вина Юлька не втримала дистанції.
    Після тісної підсобки, де вони з Толіком «досвятковували», нічого в них більше не було. І не бачила вона його потім, й не питала людей про нього. Бо що хорошого можна сподіватися від випадкового короткого замикання пристрасті, схованої в найдальші закапелки, наживо вкладеної під глиняні брили безнадійної Юльчиної дійсності.
    Згадала вона його ім’я за кілька місяців, коли пекучий здогад увірвався в її похилену над унітазом голову. Тільки надії у тому здогаді не було, не було радості, тремтіння й очікування.
    - Ти тільки не плоди біду більше, дитино. – бринів Любчин голос.
    - Щось ти змінилася. – помічали дівчата.
    Але Юлька наче ховалася в такій місцині, де немає ні часу, ні знайомих, ні труднощів. Вона заперечувала життя, що міцніло всередині, закреслювала його думками й словами, замкнувши на велетенські навісні замки і свої почуття, й минуле, і навіть майбутнє.
    Вона просто працювала, намагаючись не думати про це. День у день. День у день. Якось – та буде. Часом (отим часом, що мов куля, тільки вже не дзеркальна, а матова), так от, часом їй здавалося, що то не вона –Юлька - живе своїм життям, що то тато доживає за неї, чи мати скинула всі свої недоплакані жалі в міх її долі, чи Вітя, втрачений назавжди на невідомих будівельних майданчиках. Юлька навіть плакати не могла. Вона просто пильнувала замки: одягалася, аби ніхто не помічав, як вона гладшає, вперто не ходила до лікаря, бо без цього усе було ясно, рідше їздила до малої, посилаючись на зайнятість.
    І Богу дякувати – думала собі Юлька - що нікого нема вдома, коли її поперек почало зносити від болю, наче туди в’їхала вантажівка, коли та вантажівка розтрощила під велетенськими колесами кожен її хребець, а тіло відкинула в порожню ванну. Бо то був вихід, аби тихо народити вдома, а далі видно буде. Жодних лікарень і лікарів, щоб не плодити біду.
    Тихо-тихо стало навколо, наче не було робочого дня з його дріб’язковими, як копієчні монетки, турботами, наче не повернулася добра її сусідка й не застала непритомну в червоній ванні, наче й не витріщувалися чужі очі на метушню швидкої під під’їздом, наче й не врятували її крихітного хлопчика, наче й не ховалися медсестри в рукави стерильно білих халатів і не шепотіли «Та ж двадцять перше століття на дворі. Та як же так?»
    Юлька пильнувала тільки душу свою, знівечену, зболену життям, нещасливу свою душу. Вона віддала б її у спадок доні, та не знала, чи згодиться дитині та довірлива й проста душа, закрита колись давно у шафі. Тому Юлька трималася за неї та линула вгору, мов на повітряній кульці. І вперше їй було легко.
    Внизу її мати довго та самотньо похитувалася перед похиленими до хреста вінками, обіймаючи відчай і німо кричучи: «Юлю, Юлечко, Юлясю…».

    2019


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Хлорка
    - Тьху! – Леська різко сплюнула, гримнула шваброю об нерівну бетонну підлогу коридора, - аби їм…
    Тут варто спинити оповідь, бо дієслова й прикметники, які Леська переливала в своєму невеличкому роті майже без пауз, усі ті слова були байстрюками української літературної мови. Але загалом у товаришок по швабрі, що сиділи поруч, миттю вирівнявши спини, склалося сильне емоційне враження: довели.
    - Тихо-тихо, Лесюню. Та що вже сталося? – розпитувала старша від усіх Мирося, затягуючи подругу в тісну кімнатку. Жінці справді було дивно, хто міг так знервувати енергійну і язикату Лесю.
    «Дівчатам», як їх тут називав медперсонал, було за п’ятдесят, лише кар’єра повнявої пані Миросі заходила за обрій, як вечірнє сонце заходить за дерев’яну будку. Вони сиділи в обдертій комірчині, на білих дверях якої висіла допотопна, але не менш від цього гучна лейба «службове приміщення». Та й дівчатами їх називали, бо це звучало краще, ніж санітарка чи прибиральниця. А якщо вже зовсім чесно, то вони були на дні, між уламків чужих бригантин, по пупець у твані та піску, і життя їхнє за мить могла перервати яка-небудь тварюка-хижак, що вештається у цих глибинах лише заради полювання на беззахисних. Втім, самі жінки також скидалися на давно потонулі кораблі, що їх жодна сила вже ніколи не підніме угору.
    Леся витягла зі своєї сумки пачку цигарок, запальничку, кинула всім «Спочатку перекур!» і випурхнула з кімнатки на сходи.
    Маленьке містечко ще за Миросиної молодості було селищем. На місто, справжнє місто, воно не тягнуло. Так… миршавий тупуватий підліток без особливих планів на життя, не більше. Просто побільшало людей і в чиюсь світлу начальницьку голову гепнулася думка перетворити цю діру на щось більше. Але в решті голів донині сиділо селище. І не те, що процвітає, а таке замурзане, неотесане і трохи перелякане.
    Напівзруйнована обдерта лікарня нагадувала маму того підлітка, жінку довірливу, збідовану і від того готову на каверзи, лиш би видурити якось у долі кавальчик благополуччя. Ця лікарня навіки просмерділа людськими бідами, а «дівчата» були приписані до найгіршого її відділу – урологічного. Так вони й жартували, що йдуть на свою «зацюняну роботу».
    Леся повернулася з перекуру так само швидко, як зникла:
    - Швабру купи за свої, відро знов за свої, ще й хлорку треба? За-ма-ха-ли!!! – тепер ситуація помалу прояснилася, в повній тиші всі чекали на деталі.
    Леся третій рік тут працювала. Для пані Миросі то вік немовляти, а для самої Лесі - ого-го, не знає, як і витримала. Швидка і працьовита, жінка вміла дати лад усьому. То чому ж їй на такій простісінькій роботі не затриматися до пенсії? Але сьогоднішній випадок був, звісно ж, не першим. Налитій гнівом по вінця Лесі важко було добути зміну, не те, що дочекатися благоговійного виходу на пенсію. Ай, життя якесь неправильне у неї.
    Закінчивши школу, вискочила заміж, потім дітей гляділа, далі в Італії дванадцять років була – оце уся її доля, якщо коротко, без сліз і сентиментів. Леся згадала б, як ревіла, коли провалила екзамени у виш і як їй допікала мама, як закохалася до безтями в свого Петра, щиро і просто, і як досі з живе ним, як самотужки викручувалася з дітьми-порічнятами, заспана і непричесана кілька днів. О, вона згадала б дике безгрошів’я і все те, що навчилася робити, аби затягнути всі діри й дірочки… Та це нічого не дасть, бо її життя однаково нагадує таку ж дірку. То краще коротко.
    Після Італії Леся згадала про пенсію, довелося влаштовуватися в урологію заради стажу. Бо ж ані освіти нормальної, ані роботи кращої – хто її візьме? Мало не кожного дня жінка вирішувала покинути роботу, але якась вража сила таки втримувала її на місці. І дівчата добрі були. Зрештою, що та хлорка так Лесі пече? Гроші на депозиті в банку, діти самостійні, при квартирах і дипломах – рай для української жінки. Але набачившись по світу різного, вона бунтувала.
    Мирося мовчала. І Віра, і Стефа. Чи звикли, чи й не дивувалися, чи позабували, як було колись... Їхнє мовчання пахло пліснявою провінційності. Здавалося, ніщо й ніколи не вичистить той сморід, ніякі засоби і зусилля не зможуть покласти край цьому мовчанню, бо воно уїлося в тіла й душі, стало частиною людської суті.

    ***

    Сьогодні скликали якісь збори - велику декорацію роботи, тому всі прийшли одночасно, але на зміні Леся була зі Стефою, яка притулилася вухом до дверей, щоб попередити про невідворотнє – десятибальний землетрус чи візит старшої медсестри, що, зрештою, було рівнозначним за шкалою загроз.
    «Старшу» звали Лідією Остапівною, але всі, абсолютно всі, навіть пацієнти, з п’ятої хвилини перейменовували її на Гестапівну за крутий норов та істеричний писк.
    - Дівчата, Гестапівна. – по-змовницьки попередила Стефа, усі з бойовою готовністю почали вдавати, що зайняті надважливими справами.
    Лідія Остапівна мала тридцять з невеличким років, деспотичне завзяття і безмежну самовпевненість – чудовий стартовий капітал для кар’єри. Інші її характеристики були не такими важливими, бо отой вереск не дозволяв добре спам’ятатися кожному, хто його чув. Певний час для Лесі то була вистава: спостерігати наче трохи здаля за нападами люті Гестапівни, за нестриманістю і неповагою. Та це тривало рівно доти, доки старша медсестра не зачепила саму Лесю. За якусь нікчемну річ начальниця роздула таку сварку, що удвадцяте переповідаючи деталі, Леся вже потроху почувалася винною.
    І от на сьогоднішніх зборах, які Лідія Остапівна любила, як рідних батьків, сталося те, що вкотре унеможливлювало Лесине мирне очікування пенсії: окрім інвентаря, санітарок зобов’язали купувати собі хлорку. Усі, як перелякані миші, безмовно дивилися на старшу.
    Здавалося б, дурниця. Заради чого здіймати крик? Але навіть у їхньому містечку міцно пустила корені мафія санстанції, що по-шпигунськи вистежувала непрохлоровані ділянки життя у лікарні. І все ж запахи життєдіяльності змагалися з запахами дезінфікуючих речовин, але жоден не перемагав, вони обидва міцно пробиралися в ніздрі кожному, хто входив в лікарняні двері. Вгомонити санстанцію можна було тільки штрафами. З порожніх кишень простих смертних, звісно ж. Тому поки всі дівчата мовчали в заціпенінні від почутого, Леся прокалькулювала ситуацію і висловила свою незгоду голосним «Нічого Ви собі придумали!»
    Гестапівна тут же запечатала її поглядом:
    - Ви, Леся Василівна, не согласні, чи як?
    - Ні, не согласна!!! – героїчно підняла голову Леся.
    - То скажіть всім, чому.
    - Бо то держава має хлорку придбати, а не я. На якій підставі ми то маємо купувати?
    - Он, як ви заговорили – вам підставу подавай! А шо, так хлорка подорожала? Може, ваших італійських грошей не стане? Чи ви там теж без хлорки панів мили?
    - Не в тому річ, - закипала Леся. – і мої гроші нікого не стосуються, але я так це не залишу…
    Санітарка вибігла з кабінету, а Гестапівна з удаваним спокоєм і задертим носиком закінчила збори:
    - Всі вільні. До роботи.
    І от тепер Леся плювалася і лаялась, перетираючи в голові, як у макітрі, все почуте на зборах.
    Вона покурила. Потім пішла мити. Сопіла носом і мовчала, наче відкривши рот, висипалося би з неї повно тих байстрюків. А вона, хоч і жінка проста, говорила такі слова вкрай рідко. В туалеті зустрілася з Вірою.
    - Лесюню, та заспокойся. Якось буде.
    - Ага, якось. Будемо ще мовчати, то нам і платити перестануть. Не буду я ніякої хлорки купувати. Хай дає. – переможно стукнула до підлоги шваброю, наче булавою, шарпнула своє відро і вилетіла.
    Лесі так пекло в грудях, наче Гестапівна їй влила силоміць у горло тої хлорки. Чи, може, самого вогню. І треба було випустити той вогонь, але острах спалити все навколо спиняв слова в роті, спиняв рвучкі рухи і лють в погляді.

    ***
    Першою зникнення Лесі помітила саме Стефа. Наближався обід, після якого і дівчата сходилися собі перекусити, але революціонерки не було.
    - Дівчата, Ви Лесю не бачили? – зазирнула до кімнатки, де помалу збиралися додому після зборів їхні змінщиці, Мирося та Віра. Але ті лише перезирнулися.
    Сіли помовчати. Бо справді якось не хотілося й рота розтулити. Повітря на дні ставало все менше, тиск дошкуляв. Тоді в жіночих головах вмикалося інше бачення, якесь філософське, широке, як лікарняне подвір’я. І все на якусь мить ставало можливим, варто лише знятися з якоря, як Леся свого часу, аби побачити інший берег, інших людей, забути про Гестапівну, про нерішучого і запопадливого головного, врешті, про цю їхню, хай їй грець, урологію.
    Стефа застелила паперовим рушником поверхню крихітної тумбочки, розпакувала принесені з дому канапки, з половиною котлети на кожній скибочці, заколотила чай:
    - Та давайте зі мною, дівоньки.
    - Їж-їж, ми вдома перекусимо, а тобі ще до кінця зміни багато часу.
    Кожен мовчав про почуте, не бажаючи без Лесі обговорювати вголос. І коли ложечка з Стефиного чаю тихим дзенькотом сповістила про завершення трапези, двері прочинилися.
    - Слава Богу, ти є! Ми вже спереживалися всі. Де була?
    - В головного! - з виразом рибалки, що неочікувано підчепив велику рибу, прорекла Леся.
    - Даремно, то не дасть нічого. – сказала Мирося. – Тільки гірше стане.
    - Чому це має тільки гірше стати? Га? Чому гірше? Він тут людина офіційна, нехай нас захистить від цієї…
    - Та не захистить, Лесюню, не захистить. Трохи повоює, а нам потім стііільки вигребти треба буде, що краще вже ту хлорку тихо купити. – додала Віра.
    - То по-вашому виходить, і зовсім не треба добиватися? Я так не можу. Ви ж знаєте, що Гестапівна обнагліла. А може воно, істеричне чудовисько, на всю голову хворе, га? Я, перепрошую, поки не в психіатрії працюю, а тільки в у-ро-ло-гі-їїїїї.
    В голосі учувався надрив. Найвищі ноти найпотужніших хвиль були позаду, десь за далекими дермантиновими дверима головного, а тут Леся навіть дещо розгубилася… Вона все ж чекала на незначну підтримку від дівчат.
    ***
    «Привіт Лесю. Лист від нас усіх. От зібралися для того в Миросі та й чаюємо. А Віра потім допише.
    Коли ти пішла, ми думали сховатися на лікарняному, але ти ж розумієш: як всі пішли би, то хто б нашу роботу зробив?
    Жалко нам за тобою. Але гріє тільки думка, що тобі там спокійніше.
    Бо коли ти пішла, думали, нам кінець прийде через ту хлорку. Але ні. Чи ти в таку хвилину до нашого в’яленого головного прийшла, чи він якоїсь своєї цидулки боявся – невідомо. Та як викликав Гестапівну до себе, нам ще страшніше зробилося. Думаємо, як мух нас потравить.
    І знов ні. Навіть трохи менше верещати стала. За тиждень викликала нас до себе і видала хлорку. Ми на німо ті бутилі брали, а Мирося сказала, що всі купили вже. То Гестапівна як подивиться на неї льодовим оком, як процідить саме тільки «беріть», в нас до вечора мурахи по спині лазили. З того часу все дає, навіть щітки. Тільки на твоє місце нікого не взяли, економлять. То ми по черзі міняємось. Так що, виходить, ти нам ту хлорку відвоювала своєю роботою.
    Бачили твоїх дітей, то вони казали, що ви з чоловіком на диво швидко змогли повернутися до Італії. Раді за вас дуже.
    Дякуємо також тобі за каву, паску і всі ті лакітки, які ти нам вислала. Не траться, Лесю.
    Нехай Господь Бог береже тебе і чоловіка.
    Мирося, Віра і Стефа.»
    ***
    Леся встала з крісла, в якому читала листа, підійшла до вікна. Хотілося плакати. Вона оглянула невеличку кімнату, охайну і скромну, яку їй з чоловіком виділили господарі-італійці.
    «Напевно, краща за кабінет головного» - чомусь подумалося їй. І все ж її не покидало відчуття акваріуму. Наче вона вже не на дні свого Понта Евксінського, а десь окремо, відірвана від всіх, бо навіть там кусала інших риб. І від цього їй стало сумно – важко доживати в застояній воді.
    Леся знов поглянула через вікно. Море сріблястою блакиттю вабило до себе. Шкіри торкався солоний вологий вітерець, легко пахло квітами. Може, й це чуже Середземне море за стільки літ стане Лесі трішечки своїм.

    2018


    Коментарі (13)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Майстерність
    Він стояв обличчям до вулиці, обпершись боком об синій потрісканий одвірок і повільно роздивлявся навколо. Що нового могло бути на дідовому подвір’ї, щоліта переміряному Михайловими кроками? Нічогісінько. Однак тепер усе видавалося таким малим, майже іграшковим. Але кожна дрібниця важила більше. Величезний ключ від комори, який Михайлів дід, мабуть, і сам одержав у спадок, відчиняв великі двері повагом, немов сам старий човгав сюди-туди. Порослі мохом бетонні кільця старої криниці, такої страшної колись, а тепер прикритої дошками, здавалися наполовину втопленими в землю. Втім, як і сама хата.
    Михайло в свої тридцять сім уклонявся кожному порогові – інакше буцнувся б чолом до деревини. Він обережно розглядав, куди ступає, щоб не перечепитися через дідові кошики й кошички, якими була втицяна кожна вільна місцина.
    «Прибрати треба. На кілька тих днів. Щоб винести.». Онук наче виправдовувався перед дідом, який тихо-тихо лежав у сусідній кімнаті.
    А колись бувало навпаки. Михайло згадав, як батьки на канікули запроторювали його на всеньке літо до діда, його тезки. То малий дрімає, поки пекучі високі промені не залоскочуть йому повіки, а старий від сірого ранку вовтузиться по господарству. Це дід умів.
    Баба відійшла рано, Михайлика ще на світі не було. Дідові залишалося самому порядкувати: син з дружиною в місті, а город глядіти треба. Щоб іншу в дім привести чи переїхати кудись – не думав. Сам усього навчився: і коло печі, і коло поля.
    Михайло аж тепер збагнув: його дідо якраз по бабиній смерті зацікавився лозою, певно, аби якось притлумити свою самотність. Бувало, казав:
    - Дивись, малий, яке то диво, - і зачудовано тримав у руках довгий прутик, - гнучке, як вода, а золоте, як сонце.
    - Угу… - мугикав Михайлик, не поділяючи того дідового замилування. – лоза як лоза.
    Нині він узяв кошик і витягнув його вгору і вперед: крізь щілини просочувалося медове сонячне світло, плетиво справді нагадувало хвилю. І як такі очевидні речі відкриваються аж нині, кілька годин по дідовій смерті? Михайло не знав.
    Взагалі, він збирався до села, але якось хотів дотягнути до відпустки. Тепер в Михайла своя родина, навідуватися ніколи. Останнім часом старим більше опікувалися його батьки. А в нього, єдиного найдорожчого внука, виходить, усе, що було спільного з дідом, - то ім’я та ті літні канікули в дитинстві.
    - Діду, а Ви майстер? – питав малий Михайлик.
    - Авжеж, кожна людина майстер.
    - Хіба кожна? Ви в селі один такі кошики плетете.
    - Кожна-кожнісінька.
    - І в чому ж майстерність дядька Івана? Отого… - онук показував у бік сусідського двору, де невеличкий лисуватий чоловік напідпитку намагався впоратися з парою коней, - він завжди такий, ну, похитується він, діду.
    - Іван уміє з кіньми говорити. Бач, як вони його слухають. Його коні чимало полів зорали.
    - Так то коні майстри!
    - Е, ні, ними покерувати треба, любити їх, а головне – розуміти.
    - А Ви лозу розумієте?
    - І розумію, і відчуваю.
    Онук брав до рук гілочку, щоб почути, як у ній б’ється вербове серце, як вона рухається – хотів відчути її. Але за хвилину це йому обридало, і він подавав її дідові, щоб на власні очі побачити, як доля однієї лози вплітається у долю цілого кошика.
    Взагалі, дід не тільки кошики плів, але вони йому найкраще вдавалися.
    За деякий час Михайло знов чіплявся:
    - У майстра є майстерня. А Ви кошики в стодолі тримаєте.
    - А там моя майстерня. Чим вона погана?
    Згодом, коли Михайло став студентом і навідувався найбільше на тиждень, дід перетворив на майстерню всю хату: в кожному закапелку можна було наштовхнутися на ніж, шило чи щемилку.
    Тепер Михайло виносив кошики назад у стодолу, щоб поховати діда. Він поводився урочисто, спокійно, тихо, так, наче від його дій залежало, чи потрапить старий на небо.
    - Діду, а що таке майстерність? Талант?
    - Праця.
    Пам’ять раптом викидала на берег якісь уривки розмов, про які – Михайло був упевнений – він давно забув. Але головне – не те, не те. Звучання усіх тих слів, промовлених так давно, було інакшим, важливість – понад життя. Чи тому, що став на покоління ближчим до вічності, чи тому, що не всі тайни життєві у дитинстві розуміються.
    І як так частіше було не приїздити до діда?.. Тепер його світлий сум умлівав від жалю за втраченим часом.
    Михайло склав кошики і зайшов у хату. Там було темніше, ніж надворі. Батьки і кілька бабусь-сусідок сиділи біля труни. Зрідка вони перешіптувалися, потім молилися, завернуті у свої грубі патлаті хустки. Михайло й собі помолився. Потім сів, поглянув на діда, що відпочив, нарешті, від своїх клопотів, і знов пригадав про майстерність.
    «Умів жити…» - подумав та відвів погляд у вікно, де пнулася догори молоденька верба, посаджена колись для Михайлика.
    2017


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Спеціально для фантазерів
    Петрусь відкрив одне око і побачив ранок. Інше око, міцно притулене до подушки, бачило ніч. Але хлопчику вистачило світлої картинки, він вигукнув «Ура!» і звівся на рівні ноги. Потім підстрибував на ліжку, як це люблять робити дітлахи, плескав у долоні і повторював:
    - День-у-я-ви!
    - Що? Що таке? – спитаєте ви, - Який День уяви? От іще вигадали! І ми погодимося з вами. Бо як не шукав Петрусь ( а він не шукав) у календарі, в інтернеті чи в довідниках – ніде, ані в найменшій, найнепомітнішій статті чи замітці такого дня не знайшлося б.

    Зовсім не засмучений цим, Петрусь зістрибнув з ліжка та почав тормосити ковдру іншого ліжка, поруч. У ньому спав Павлусь.

    Ви неодмінно повинні знати, що Петрусь і Павлусь – двоє братів-близнюків, яким на початку березня виповнилося п’ять великих і круглих років!
    Павлусь хотів спати. Щоранку братик «вмикає» його замість будильника. Отак жваво налетить чи безупинно щось теревенить. Як утекти? А Павлусь хоче спати. Спати хоче Павлусь. Спа-ти! Що тут не зрозуміло? Однак він починає перевертатися з боку на бік, ковдра все менше схожа на оборонну фортецю, і, врешті, відказує братові:
    - От я собі уявляв (знаєш, що я собі уявляв?), що ти мене не будиш.
    Але Петрусик ще гарячіше доводив:
    - Та ти що? Який сон в день уяви дітей в ластовинні?
    - В ластовинні? То, може, тільки двох нас і стосується?
    - Е, ні, це всесвітнє свято: як би ти не вертів отой наш глобус, - він показав пальцем на високу шафу, з якої на братиків зазирала зменшена модель планети, - уява в ластів’ят працює нині на всі сто!
    - В яких іще ластів’ят? – аж сів на ліжку Павлусь.
    - Ну, так називаються ті діти, що мають ластовиння на личку.
    - Та ж ластів’ята – то пташата! – дратувався братик.
    - Правильно, а пташата – то діти. Ти забув? Нині день уяви!
    Павлусь зрозумів, що сон накивав п’ятами за тими ластів’ятами, а вдвічі енергійніший бразер-фантазер таки не відчепиться.
    Тато в Петруся і Павлуся був той іще хлопчак! Нудний дощовий день він легко перетворював на баталію з подушками чи майстер-клас зі створення піци. А коли малі пуцьвірінки не хотіли вкладатися в ліжка, до прикладу, гепаючи по матрацах, тато серйозно говорив:
    - Сьогодні така ніч, що лягати спати не можна. Сьогодні ніч стрибків на матрацах!
    Як ви розумієте, кращого снодійного годі й шукати: братики мирно і тихо вкладалися надобраніч.
    З тих пір якось так непомітно і з’явилася традиція вигадувати день чогось-там-казна-чого, якого нема в жодному, ну просто в жоднісінькому календарі світу, але який завжди відзначали двоє дошкільнят-близнюків. Закон про святкування вступав у дію з часу оголошення татом, отже, через п’ять секунд після вигадування.
    Ясна річ, без такої підтримки тато не зміг би втілити свій план в життя. І ми називали би хлопчиків нудними або розумниками, веселунами або бешкетниками, але аж ніяк не фантазерами. А діти, власне, були справжнісінькими фантазерами! Втім, як їхній татусь.

    Яких тільки днів не було в їхньому домі! День їсти лише кавуни, день боятися крокодилів, день майструвати шпаківні, день читати книжки без малюнків і навіть день жонглювати шкарпетками.
    Ще Павлусь міг якось спам’ятати усіх навколо, а Петрусь з головою пірнав у вигадки. Отож, побачивши, що день уяви таки настав, брат будив брата, аби ні хвилиночки не згаяти.
    Умивалися вони завжди вдвох: Петрусик простягнув зубну щітку братові й мовив:
    - Сьогодні з нами вусатий пан Степан.
    - Який ще пан Степан?
    - Це зубна щітка так називається сьогодні. Вона мені нагадує нашого сусіда – процідив по-змовницьки Петрик.
    - Нічого не знаю. То в тебе пан Степан, а в мене – котик Чистий ротик. – відказав Павлусь.
    - Справді! - радісно підсумував брат, - твоя на котика більше схожа.
    Майже однакові зубні щітки тільки знизували плечима: де там той пан Степан з котиком Чистим ротиком? Але ж вони нічого не знали про день уяви.
    Діти випурхнули в передпокій, а звідти – у кухню. Там посередині круглого скляного столу в горнятках на них чекав полуничний йогурт. Поруч – рогалики, схожі на літеру «С». Наче посмакувавши те «С», мама побажала малим «Смачного!» і вийшла з кухні.
    - Дякуємо! – одночасно відповіли Петрик і Павлик та й ну собі ласувати.
    З рогаликів виходять справжні баранячі ріжки. Якусь мить дітлахи влаштували бій, але рогалики так смачно пахли, що малі не втрималися та й відкусили по шматочку. А які тоді вже ріжки з надкушених рогаликів?
    Йогурт був смачним, густим, запашним і ніжно-рожевим. Петрусь так завзято пив, що на столі невідомо як утворилася невелика йогуртопляма.
    - Полуничка, - помітив Павло.
    - В мене тільки шматочки, - не зрозумів братик.
    - Та ні, ціла-цілісінька полуничка. – вказав на йогуртопляму Павлусь.
    Аж тепер Петрик побачив пляму:
    - Як справжня! Новий сорт полуниць – йогуртові, ростуть тільки на нашій кухні. – захоплено вигадував малюк.
    - Там, здається, навіть шматок справжньої є. – придивлявся Павлик.
    - А ми її зараз домалюємо! – Петрик наквецяв полуниці ручки й ніжки.
    - А ще очі! – Павлик узяв чайну ложку і сформував посеред йогуртоплями два скляних острівці.
    Діти засміялися і почали розмову з ягідкою:
    - Привіт, йогуртова полуничко.
    - Привіт! – відказав замість неї Петрик.
    - Ти дуже смачна і корисна.
    - Спасибі.
    - Приходь щодня до сніданку.
    Хлопці ще б довго балакали, та Павлик схаменувся, що мама може не так радісно зустріти їхню випадкову гостю до сніданку, узяв ганчірочку і витер йогуртопляму з поверхні стола.
    - Прощавай, полуничко… - зітхнув Петрик.
    - Ти ж великий, ти ж розумієш, що йогуртові фрукти не живуть довго. До того ж, день уяви тільки почався! – заспокоїв Павлик.
    В горнятках виднілося дно, від рогаликів не було й крихти, тому малі поквапилися віднести посуд до мийки і сказати «Дякуємо, смачно!» мамусі, яка саме увійшла до кухні.
    Взагалі-то, уява працює будь-де, та найкраще почувається в саду.
    Тому діти спитали дозволу і вийшли в садок. Чесно кажучи, то був навіть не садок, а крихітний садочечок з п’яти дерев, що росли позаду будинку. Але це їхнє місце – для розваг, для розмов і навіть для розради. Тут Петрик і Павлик бавилися в індійців та козаків, тут розповідали один одному про свої відкриття, тут Петрик заспокоював Павлика, коли тому вирвали зуб, і навпаки – коли Петрика боліла рука, загіпсована після невдалого приземлення з грушки.
    Тато поставив дітям пісочницю, в якій вже давно не пекли пасочок з піску і не прикрашали їх настурціями та флоксами з квітника. Тепер пісочниця перетворилася на далеку спекотну країну, в якій раз по раз виникали нові міста з фортецями, дороги і мости, тунелі та потаємні ходи.
    Брати відразу кинулися до країни, яку можна було назвати Петропавландією чи Павлопетрандією, це вже як кому сподобається. Самі діти не сперечалися через це. Головне – машинки, деталі конструктора, частини від пластикового паркінгу і ще казна-що, майже поцуплене з дому, ніхто і ніколи без них не чіпав!
    Павлик ухопив машинку і задзижчав, ніби вона мчить швидкісною трасою. Та ось назустріч Петрусикова моделька. Вона от-от перете дорогу. Павло маневрує і миттю перебудовує шлях - об’їзд рятує від зіткнення. Автівка зникає в пісочному тунелі, лише її власник знає, де саме.
    - Пааавлику, - благально вигукує Петрусик, - так нечесно!
    - Чому ж нечесно? Уяви, що мій автомобіль випарувався. Він з’явиться після трьох мостів і двох тунелів.
    Петрусь приймає правила гри, нашвидкоруч «перебудовує» свій рельєф і також вигадує нову історію для маленького синього автомобільчика. Гра напружена, з несподіванками і умовами, що виникають тут же, поки забава триває. Але дітлахам цікаво! Ні, цікааааааво! Ой, як цікаво! День уяви ідеально пасує до машинок. Та, ні не до машинок, це вже полювання тигрів чи левів. А за мить – це перегони двох космічних ракет, а ще за п’ять хвилин…
    Але дітям врешті набридає гра у піску.
    Вони вмощуються на лавці під акацією і деякий час просто мовчки хилитають ногами. Згодом один каже:
    - Я на велосипеді!
    - А я на водному велосипеді! - відповідає другий.
    І викрутаси ногами захоплюють малих, перетворюють на нову гру таке простісіньке сидіння в затінку. Увага хлопців зосереджується на траві, куди добирається промінь сонця. Ноги миготять, поки око не відволікається на інші тіні, створені сонцем і деревами. Аж ось Петрик скрикує і відскакує вбік. Павло стривожено запитує:
    - Що таке?
    - Це ж справжнісінький… - цідить несміливо братик, - пресправжнісінький у-у-у-дав – удав!
    - Деее? – наче гуска, Павлик вертить головою, та нічого не помічає.
    - Та он же, поглянь. – Петрусь показує в бік одного з дерев, які батьки посадили з нагоди їхнього народження. І от під одним з них – удав.
    В Павловій голові промчали гучно, наче цілий табун коней, одразу багато думок: як вони тепер підійдуть до дерев? як вигнати удава? що буває після його укусу? чи можна удавів приручити? звідки він тут узявся?
    Ця остання думка отямила Павлика від страху і примусила пильніше придивитися до того удава, поки його брат дременув аж до вхідних дверей та закрив долонями очі.
    - Петрику, Петрику, - гукнув братові. – То ніякий не удав!
    - Що? Що ти кажеш? Покусав?
    - Та ні, не покусав. Кажу, то не удав зовсім.
    - Не удав? Напевно, він утік. Бо то був удав. Може, навіть голова удавного сімейства.
    - Якого? – прислухався братик.
    - Ну, удав’ячого чи удавного чи удаваного. Яка різниця, не стовбич там – тікай! – схвильовано командував малий.
    - Але ж я можу наступити на нього. Дивись.
    І Павлик ступив кілька кроків у той бік, де, за всіма складними і зовсім неуявними розрахунками Петрика, розляглася зміюка.
    - Ой! Ой-йо-йой! – Петрик помалу розплющив очі і подивився на братика, а той спокійнісінько дивився на траву.
    Удава не було. Була лише тінь від стовбура, яку створило дерево і промені сонця.
    - Бачиш? Не-ма! Ходи-но сюди. – покликав Петруся.
    Петрик за якусь хвильку осмілів та й сам ступив на те місце, яке ще недавно вважав найнайнайстрашнішим у садку. Ні, на цілому континенті! Ні, в цілісінькому світі! Від радості діти безстрашно почали стрибати по траві, одночасно плескаючи в долоні.
    Це й дорослі полюбляють робити, коли тішаться, хіба ні?
    - День уяви і налякати може. – підсумував Павло.
    Аж до обідньої пори близнюки бавилися в мегацікаву гру «Що на що подібне». За цим заняттям їх і вечір застав би, якби мама не покликала обідати і «трохи попрацювати».
    Після смачних страв хотілося спати, але мама розклала перед малими картки з літерами і запитала:
    - Раз сьогодні день уяви, то що ми з вами робитимемо, як гадаєте?
    Версій було чимало. Ось найпопулярніші: пустимо картки поплавати у надувний басейн, зробимо з них літачки, придумаємо, яка літера на що схожа, згодуємо удавові.
    - Ні, - відказала мама, - не вгадали.
    У поглядах дітей було безліч замучених вгадуванням знаків запитання, тому мама відкрила таємницю:
    - Ми будемо навмання складати склади і вигадувати слова з цими складами.
    - А … це як?
    Мама узяла перші-ліпші картки. Вийшло «з» і «й»:
    - Утвориться склад?
    - Та не дуже.
    - То візьмемо інакшу картку. – приголосні, як навмисно, так і просилися до рук.
    - А давайте хтось візьме голосні, а хтось приголосні. – запропонувала мама.
    Відтоді справа зрушилася. До «з» припасували «і», тож назбирали і слово «зірка», і «зібратися», і «зіниця». А потім замість «і» - «е» причепили: «зернятко», «земля», «зелений» вийшло!
    За якийсь час розумна гра перекочувала в садок, у затінок, а слів ставало все більше, більше. Хлопці згадали, як налякалися удава і тепер це вже чомусь було смішно, а не страшно. Мама принесла малим підвечірок – по горнятку какао з вафелькою.
    - О! Ми навіть віршик спробуємо вигадати – про какао і удава.
    Що сказати? Під таку смакоту вірші самі просяться на язик. Петрик склав так:
    Ми злякалися удава
    І напилися какао.
    Павлик і собі:
    Зараз ми поп’єм какао
    І розкажем про удава.

    Мамусі дуже сподобалися віршики, вона записала їх на чистому аркуші і причепила магнітиком до дверцят холодильника. Нехай читають!
    А тим часом вечір помалу проганяв і світло, і тепло. Навіть у найбільш спекотні дні під вечір хочеться додому.
    Усі зібралися в дім і деякий час займалися, хто чим хотів. Петрик складав пазли, а Павлик гортав журнал для дітей. Згодом прийшов тато, діти навперебій розповідали йому про день уяви і про дивні пригоди, які той день вготував. Татові дуже сподобалися розповіді. Він пішов разом з синами у дитячу кімнату і увімкнув настільну лампу. Потім якось так дивно скрутив руки докупи і наказав:
    - Дивіться на стіну!
    Діти, одночасно перевели погляди та побачили на стіні (о, диво!) не з’єднані татові руки - птаха, що летів. Орла чи яструба, це було не так важливо в той момент, коли Павлик і Петрик з роззявленими ротами знову перевели погляди на татові руки. Пташки не було.
    - Як ти це робиш?
    - Татку, навчи нас.
    І він вчив робити своїх дітей птаха і зайця, вовка і оленя. А коли синочки зрозуміли, як усе насправді просто, всі разом навіть виставу спробували зіграти. Було весело і затишно.
    - Шкода, що такий фантазерський день закінчується… - з сумом у голосі протягнув Петрусь.
    - Так, шкода. Але ж будуть інші дні! Правда, тату?
    - Звісно, що будуть. Але й цей нинішній день уяви щодня з вами.
    - То як? – одночасно здивувалися хлопчаки.
    - А просто. Усе навколо просить придумати казочку чи хоча б маленьку історію. Завтра будуть звичні щоденні справи, а буде щось нове. Буде сонечко в саду, буде вечір з тінями на стіні. І коли тільки вам лише захочеться, вигадайте щось, тоді відразу ж і почнеться новий день уяви.
    І Петрусь, і Павлусь поквапилися в ліжка. Там на ластів’ят у ластовинні вже чекали сни під подушками. А засинати їм було зовсім не сумно, бо день уяви буває коли завгодно! Варто лиш захотіти. Спеціально для малих невгамовних фантазерів!
    2016


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Лесикова жилплоща
    Холодна волога церата знов і знов торкалася Лесикового личка. Боляче не було, але хлопчик боявся розмружити очі, доки повна і сильна рука Катерини Іванівни раз у раз тицяла його голову в мокру підстилку. Олесь укотре намочив ліжко, тож на нього чекала доля майже всіх мешканців сиротинця: вранці Катерина Іванівна владним рухом здирала ковдру – останню спільницю дітлахів – і викривала нічні злочини. Коли ковдра злітала догори, Лесеві здавалося, наче він - зовсім не він, а кошеня, яке збираються втопити. Та це тривало якусь мить, бо Катерина Іванівна згрібала його з ліжка і тицяла, тицяла (знов-таки, наче кошеня) у бридку церату.

    Спочатку Олесь здригався, з часом звик. Зрештою, то було не найгірше. Дитина добра й тиха, яку тільки раз ставили на сіль і з якої з великим трудом можна було добути слово, не те, що два отих пащекуватих одоробла, від яких ніякого життя нема ані Катерині Іванівні, ані іншим дітям. Ті не змовчать! Як тільки не гамували навіть зовні схожих п’ятикласників Сергіїв, а користі мало.

    Лесик не такий. По приїзді саме один із тих Сергіїв підскочив до нього із питанням:

    - Тебе як звуть?

    - О-о-о-о-о-о…

    - Як? – не втерпів Сергій.

    - О-о-о-о… - ще раз спробував Олесь.

    Його співрозмовник хихикнув і почав допомагати:

    - Олег? Олександр? – але малий лише заперечливо крутив головою, аж поки сам не видихнув «Лесик!».

    - А чого ж тоді окав? Я Сергій. І він Сергій також. А це Андрій, він дурний трохи, не лізь до нього. А он той, біля вікна – то Васька. Та чого я тобі все випалюю за раз? Помаленьку всіх знатимеш.

    Сергій учепився за худу і білу Олесеву руку та поволік його до наданої державою жилплощі – тумбочки й ліжка з берегом підлоги. Якщо подумати, то в розпорядженні дитини було трохи більше: два корпуси, де розташувалися їдальня, школа, бібліотека, ігрові, кімната відпочинку, майданчик і навіть невеликий миршавий садок, а проте Олесь сприймав як своє тільки оцей клаптик у великій спальні сиротинця.

    І окрім тих Сергіїв, яких, як казала Катерина Іванівна, всюди було повно, довгий час до Олеся ніхто не підходив. Може, не мали терпцю чекати, доки він вимовить кілька слів, а може, не хотіли міцно приростати. Бо в такому місці, не можна споріднюватися, боляче буває, усім вистачало минулого.

    А де в житті не боляче? Олесь не вмів роздумувати на такі теми, але біль був закономірністю всіх семи років його життя. Тож сприймав усе як належне. Зрештою, не знав іншого.

    Іноді перед сном хлопчик пригадував маму. Нечіткий образ жінки, яка цілувала біляве волоссячко малого, заступав інший, де спотворена люттю і по вінця переповнена оковитою істота жбурляє в нього все, що трапляється під руками.

    Олесь сильно мружиться. Він завше мружиться, коли цей день зринає у спогадах. Щось поцілило в голову і малий уперше відчув, яка солона на смак тонка червона цівочка, що струменить з рани в голові. Запирає дихання, п’яну балачку чути все менше, а далі Олесь нічого не пам’ятає.

    Пам’ятають сусіди, що не витримали криків і викликали міліцію. Якби не це, не знати, чи пережив би Олесь ніч, бо ж рана неабияка була. А тоді забрали його від матері, але то було давно, так давно…

    Тепер його життям опікується держава, вона не дасть образити дитину. Звідки Олесь це знає? Бо часто повторюють дорослі. Та ж Катерина Іванівна, коли в доброму настрої, чи вчителі, чи директор, чи гості, що навідуються перед Миколаєм і виборами. Лесь навіть про європейський вибір чув, хоч і не розуміє, що воно таке. Просто так навчили. А, ще в перший день літа цукерки привозять… Та чимало приводів є. Головне – нічого такого в його голову не летить, від чого б кров юшила.

    Лесикова жилплоща простягається трохи далі дозволених меж, хоч вона і з’явилася не відразу. Якось у вільну хвилинку хлопчик забрів на стару веранду, змережану дрібними квадратиками вікон і до стелі забитою стосами старих матраців. Лесик пройшовся вздовж стіни, виявив вузеньку щілину. Несподіваний голос Катерини Іванівни так налякав малого, що той з втиснувся у щілину, аби уникнути зустрічі. За метр стало просторіше, Лесик виявив, що матрацами завалена не вся веранда: у кутку знайшлося зручне місце, звідкіля хлопця не було видно нікому і про яке ніхто не знав. З часом малий приволік сюди свої «скарби»: картонну коробку з-під новорічного подарунка, в якій лежали картинки із зображеннями автівок, ґумка, олівці, розмальовка і почата упаковка паперових серветок. Смішно сказати, але ті серветки були найдорожчими. Звісно, коштували мало, але Лесик знайшов їх у кишені якраз після того останнього вечора вдома. Вони були звідти, від тої, що іноді бувала мамою, що робила чай і розповідала цікаву історію своєму круглолицьому синочку. Якесь невиразне почуття примушувало хлопця ховати ту дрібничку, мов оберіг, який має силу повернути тільки найкраще. Та ось уже рік Олесь тут, а нічого не змінюється.

    Якось перед сном Катерина Іванівна мала гарний настрій – одного Сергія забрали! Назавжди, якщо не буде коники показувати. А вже один без другого слабший, вона з ним упорається. Тепер же швидко дільце оформити можна, бо ж вирішили, що діти мають жити в сім’ї. А де тих сімей набрати стільки? От і легше стає всім, коли хоч якогось прилаштують.

    Другий тихо-тихо сидів на ліжку, обхопивши коліна руками і огризаючись сердитим «відчепись!» до кожного, хто намагався заговорити. Вони таки справді споріднилися, ці Сергії. І тепер той, що залишився, злився на весь цей дурний дорослий світ, на його закони і свою безпорадність.

    Тема виникла сама:

    - Катерино Іванівно, а що треба робити, щоб тебе всиновили?

    - Та хіба я знаю?

    - Ви тут давно, ясно, що знаєте.

    - Так по моїх підщотах, жилплощадь треба мати. Вона всьо вирішує.

    - Яку то жилплощадь?

    - Та візьмемо того Сергія, аби йому, заразі, гикнулося за мої нерви. Непотріб та й годі, кому він до холєри нужен? Але жилплощадь є! Тобто, квартирка за ним числиться. Уже людям якась віддяка, що з ним мучатись будуть.

    У цю хвилину другий Сергій, як навіжений, вибіг з кімнати.

    - Так тобі треба, заразо! – буркнула вслід Катерина Іванівна.

    Лесик не знав, чи є в нього жилплоща і за якими ознаками вибирають собі в родину дитину, але він, як і решта, мав те заповітне бажання, яке тут краще не озвучувати, бо засміють. А всілякого такого він уникав, бо після чогось побаченого вперше, довго не міг і слова вимовити, не те, що своє «О-о-о» протягнути.

    Одного разу Олеся навіть у лікарню відвезли. Коли вранці він чистив зуби, а Катерина Іванівна, так розійшлася, що притягнула за комір обидвох Сергіїв:

    - А будете знати, як пащекувати до мене!

    Діти виверталися, проте сильні, натреновані за двадцять років педагогічної праці лабети Катерини Іванівни вміло нахилили обидві голови у наповнену водою ванну і так тримали до тих пір, поки бульбашки не перестали підійматися. Захекані і налякані хлопчаки втекли, як тільки вихователька відпустила їх, благословляючи словами «Ох, якби не кримінал!».

    Тоді Лесик, що став мимовільним свідком виховного моменту, затремтів і впав без тями, гримнувшись до підлоги.

    - А цьому що? – поспішила на допомогу Катерина Іванівна.

    Так Лесик опинився у лікарні, де хоч трохи перепочив і навіть не кожної ночі «ловив рибку». А як прийшов час повертатися, малий радів тільки тому, що зможе посидіти у сховку на веранді.

    Справи в школі йшли добре. Лесик старанно виводив речення і приклади, тільки з читанням була біда. Проте вчителька дозволяла малому на перерві чи після уроків підійти і почитати, тому з часом він намагався читати навіть на уроці. Роздивляючись малюнки в підручниках, від яких віяло барвами, спокоєм і свободою, Олесь фантазував. Іноді це йому подобалося, іноді сердило, але мимоволі у тих картинках був саме Лесик.

    А у вільний час він все більше ходив за Сергієм, який після розлуки з другом справді заспокоївся, на радість Катерині Іванівні. Тільки от заспокоївся він якось до невпізнання. Витівки і усмішки назавжди покинули дитину, а мовчання стало незмінним супутником, так що виховательці так і не вдалося реалізувати свої великі виховні плани. Сергій здичавів, відганяючи кожного, хто намагався заговорити. І тільки малому дозволяв помовчати поруч. Може, тому, що саме Сергій підлетів до нього першим, може, розумів глибоку мову тиші, може, так вони рятувалися.

    З часом Лесик брав прохолодну Сергійкову руку і просто тримав її. Згодом сідав їсти тільки поруч з малим. Ніхто не посмів би кривдити навіть задля жарту малого під опікою Сергія. Їхня мовчазна дружба тривала б довго, якби одного дня все не обірвалося.

    Була весна, яка несе надію навіть у найтемніші закамарки. По Лесика прийшла інша працівниця і сухо повідомила дорогою:

    - Приїхали до тебе.

    У грудях забракло повітря, хлопчик зупинився на мить, аби вдихнути, бо можуть запроторити в лікарню, а цього він точно не хоче зараз. В голові промчали тисячі думок «Хто?», а рука стала вологою.

    -Ти що, боїшся? Не бійся! – мовила жінка.

    Її слова не допомогли, але повітря розчистило собі дорогу в грудях. Лесик тремтів: невже і в нього жилплоща є? Уява перенесла його на одну з тих барвистих картинок у підручнику, потім сумнів затряс ним з усієї сили, за ним знов надія, немов птах у сильці… На щастя, коридор закінчився.

    - Лесику, привіт. – звернулася до нього жінка, яку малий бачив лише кілька разів. – До тебе гості приїхали. Присядь, будь ласка.

    Хлопець сів на кінчик стільця. Тітка щось говорила про татову сестру, про те, як довго вона розшукувала саме його, Лесика. І що вона сидить за дверима, хоче побачитись. Лесик не розумів, про що йдеться, але мав якесь незрозуміле відчуття, одночасно солодке і гірке. Хіба таке буває? Зрештою, зрозумів, що від нього вимагають ствердного кивка головою.

    У кімнату зайшла привітна та усміхнена жінка. Перші кілька хвилин Олесь мовчав, але згодом таки назвав своє ім’я. Жінка сіла поруч і взяла хлопця за руку, точнісінько так, як він це робив Сергієві. При згадці про Сергія Лесику чомусь стало тривожно. Але жінка обіцяла прийти знов. До того ж, її рука була такою теплою.

    І жінка приходила. З обіймами і спокоєм лише для нього, з дарунками і смаколиками, якими потім можна було поділитися з іншими. Лесик радів, усвідомлюючи своїм семирічним хлопчачим розумом, що так триватиме не завжди. Він думав, що, мабуть, в нього таки була жилплоща, раз і його, несміливого і мовчазного, захотіли всиновити. Він думав про Сергія, якого ніхто не забирає, і від цього хотілося плакати й мовчати.

    - Олесь завтра назавжди їде в родину. – сказала за деякий час Катерина Іванівна.

    Інші діти на цих словах завжди притихають. От і тепер якусь мить було тихо. Хтось, може, заздрив тою найбілішою чи найчорнішою в світі заздрістю, рівної якій не буває більше ніде. Хтось, може, радів, тою радістю, якою радіють звільнені на свободу. Хтось тихо схлипував…

    Сергій хотів вибігти з кімнати, але малий Лесик міцно вхопив його за руку.

    - Йдем! – випалив без запинки.

    Сергій мовчки встав і покірно пішов за Олесем. На веранді малий все ще тягнув друга за собою. До купи брудних матраців і вузенького ходу попри неї. Ніхто й ніколи не бував тут. Сергійко здивовано плентався за Лесиком, аж поки не побачив затишної місцини.

    - Сядь. – мовив Лесь. Дістав рукою коробку з-під солодощів і подав Сергієві, - На!

    У такі моменти зайве завжди зайве. Сергій мовчки запускав руку в коробку і розглядав «скарби». Коли черга дійшла до паперових серветок, Лесик витягнув собі одну, а решту віддав:

    - Вони щасливі!

    Сергійко не знав, чому саме вони, а розпитувати в Олеся було довго, він не знав, для якого щастя підходить паперовий клаптик, та вірив, що колись прийде і його жилплоща чи що там потрібно, аби мала дитина в дорослому світі стала радісною, і мала дім, коли закінчиться пачка білих носовичків.
    2016


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Переговори
    Подружжя Кушнірів - Уляна і Ярко - вже четвертий десяток років разом, тому розуміють одне одного з півслова. Це коли без домішок. Ну, немає збою в системі. Тобто, коли ніхто більше не втручається. Та варто дітям чи сусідам, чи лікарці, чи кому завгодно втрутитись, можуть статися дивні речі: пан Ярко втрачає слух, а пані Уляна - терпіння.
    Сьогодні, наприклад, вона залишилася спати в дітей, бо донька зраночку відчалює у відрядження на два дні, а пан Ярко тим часом вирішив відремонтувати усе, що не ремонтувалося, але стримано очікувало на ремонт в кутку тісного балкона. Першою жертвою став міксер, який, до речі, хоч і гарчав, проте так-сяк працював. Добре, що дружини нема вдома.
    Та ось вона зателефонувала. Зовсім на трохи. На хвилиночку.
    - Ярку, альо, Ярку! То ти? Чуєш мене? Треба задзвонити молочниці, аби завтра вмисно не їхала, нічого не везла, бо мене не буде, а ти маєш запаси.
    - Добре, Уляно. Вже вдома розкажеш, як там наші. На добраніч.
    - Та яке «на добраніч»? Кажу тобі: задзвони молочниці.
    - А! То я маю телєфонувати?
    - Ясненько, що ти. Чого б я тобі голову морочила?
    - Кажи номер.
    На цих словах пані Уляна завмерла. Вона, жіночка з непідмоченою бухгалтерською репутацією, не пам’ятала номера. Зовсім! Тож відіслала коханого до перевіреного місця, де жінки зберігають все на світі – до кухні. Пан Ярко довго кректав у трубку, шукаючи капці, взуваючи капці та ступаючи в капцях, аж поки переможно не заявив «Я вже в кухні!».
    Але до дива потрібно було підійти впритул, тому дружина невгамовно надиктовувала йому детальну покрокову інструкцію, за якою пан Ярко з третьої спроби натрапив на верхню шухлядку правої верхньої шафки, перед тим ретельно шукаючи заповітний папірець з номером телефону між сікачем і горіхоколом, між ванільним цукром і порошком до печива і навіть між ключем для закруток та кришками. Пан Ярко вивернув вміст шухляди, довго перебирав рецептурні книги і на самісінькому дні знайшов зелений папірець.
    - Звідки б тому клаптику тут взятися? Марія? Її звуть Марією?
    - Еге ж!
    - Та є, є, Улянко, тільки той папірець знизу був.
    - Якби ти догори дригом то все не перевертав, був би на місці. Я все на місця кладу, Ярцуню.
    - Не починай! – пригрозив благовірний, який постійно потрапляв під обстріл «порядків» Уляни.
    Він ще трохи посперечався про те, що в його віці не годиться все робити галь-паль, чим надавав ваги своїй неквапливості, яка таки дратувала моторну дружину.
    - То що кажеш, дзвонити з домашнього на той номер?
    - Та дзвони вже, бо далі люди спати ляжуть. В селі як: господарку обійшов – вкладаєшся і спиш.
    - Уляно, тільки ти не вимикай телефон, будеш мені казати, що говорити, бо я не знаю.
    - Та що там говорити?! Скажи, аби молока завтра дарма не тарабанила, - вже трохи роздратовано сказала жінка.
    - Нє-нє, будь на лінії.
    Пан Ярко неквапливо набрав номер молочниці:
    - Альо? Пані Марія? – у домашній апарат.
    - Уляно, там якась дитина говорить… - безпорадно мовив у мобільний.
    - То онука їхня, най кличе бабцю. – наказ від дружини.
    - Дитинко, дай бабі трубку, - благав чоловік.
    Судячи з голосу, дитині було біля чотирьох рочків, а побалакати вона любила не менше за пана Ярка. Тому той змушений був вислухати незрозуміле лепетання і два віршики, аж поки до апарата допустили молочну бабцю.
    - Альо, то хто?
    - Доброго вам вечора. То пані Марія? Дзвонить чоловік Уляни Василівни. Що? Ні, в поліклініці не працювала. Як, «якої»? Що, не знаєте Уляни Василівни? То моя жінка. Ні, не з села. Хвилинку…
    Чоловік знову притиснув до вуха мобільний:
    - Улясю, твоя пані Марія тебе не знає.
    - Звісно ж, не знає. Звідки ж їй знати Уляну та ще й Василівну? Питай «пані Уляну зі Стрия».
    Ярко перекинувся на паралельну розмову:
    - А пані Уляну зі Стрия знаєте? О, бачите, а кажете, що ні. Ми у вас молоко беремо. Мушу сказати, пані Марієчко, що дуже файну корову тримаєте. Молочко солодке, масне і той ( як його тепер кажуть?), екологічно чисте. А що вже сир робите – м-м-м! - пан Ярко аж очі примружив від задоволення, - плАстами. І сметанка, сме-тан-кааа - самі вершки, як у ресторації.
    Молочниця Марія не мала змоги втиснути й мацюпусінького запитаннячка. Однак їй це якось вдалося. Врешті вона збагнула, що Кушніри завтра не братимуть нічого молочного і радо попрощалася зі співрозмовником, розуміючи, що корова сама себе не видоїть, не нагодує і не замкне стайню.
    Чоловік згадав про дружину, яку змусив чемно слухати розмову, і вхопився за мобільний:
    - Уляно, зробив! Завтра їй сама дзеленькнеш. Я про все домовився. Ну, що там у дітей? - розійшовся господар.
    - Чоловіче, не годна говорити. За нашу розмову стільки «накапало», що ми самі могли за ті гроші корову купити. На добраніч.
    Він би ще балакав, та жінка рішуче натиснула червону кнопочку. За розмову їй не «накапало», одначе бак з терпінням був порожнім. Їй остогидли такі переговори. Поклавши мобільний біля себе, подивилась на доньку і втомлено підсумувала:
    - Воліла б сама за той час до Стрия з’їздити, ніж так домовлятись!
    Це пані Уляна ще не знала про розібраний міксер.
    2015


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Зоська
    Мама завжди мала ключі від Галиної квартири. Ще з часів, коли вони з татом придбали цю квартиру для доньки-студентки. Тому приїздила без попередження.
    Спочатку мама поставила майже посередині передпокою велику сумку, потім повернулася зачинити за собою двері, і, нарешті, увійшла. Зоська автоматично принесла їй в зубах тапки, радісно вітаючи хвостом.
    - Але ж то мудре! – якось трохи роздратовано мовила жінка і перевзулася.
    Двокімнатна квартира, вмебльована і з ремонтом, площею понад шістдесят метрів на другому поверсі у новобудові, коштувала батькам кілька років заробіток. Тож не пасувало Галинці виокремлювати своє щастя. Та й не думала вона таке робити. То її Олег третій рік за зятя, а все не міг второпати:
    - Що, твоя мама може будь-коли «накрити» нас?
    - Олежику, як то – «накрити»? То ж найрідніші люди!
    І Олег навіть не починав заводити балачку про особистий простір чи щось таке. Він змирився. Зрештою, на Галі оженився, а не на її мамі. Але коли теща одного разу отак-от відчинила своїми ключами вхідні двері о сьомій ранку в той момент, коли Олег виходив з ванної, зять долучився до шанувальників злих анекдотів про тещу, переконаний, що ті люди потрапляли у схожі ситуації.
    Маму зустріла тиша. Була десята година ранку. Зять вже на роботі, донька ще спить. Нехай спить.
    Жінка чкурнула на кухню, пхаючи велику сумку з продуктами. Все-таки добре жити в передмісті. Хіба докупилася б її Галюня того всього, якби не село? Що там Олег заробить? Що там на дитину держава заплатить? А тут ще й пес. І треба було їм того?
    Правду кажучи, мама була жінкою надійною, дбайливою, але навіть Галя не розуміла її деколи:
    - Мамо, пса подарував мені Олег на річницю знайомства. Це не Джулька якась, це породистий собака – золотистий ретривер. Хоч і Джульку я б любила.
    Мати чекала на онуків.
    - Подивіться тільки, яка то мудра істота –тапки вам носить. ЇЇ ж ніхто не вчив! Чиста, привітна. Нічого не погризла. Не зіпсувала. Чого ж ви так?
    І мама погоджувалася, Галюні ж подобається. Але десь на глибині думок лежало незадоволення.
    Зоська сиділа біля столу і дивилася на маму, що виймала з торби кроля, сметану, молоко і овочі.
    - Вони тебе чимось твоїм годують, йди від мене, – пробурчала жінка і провела поглядом Зоську до передпокою, до лежанки. Розуміє кожне слово, чи що?
    Мама пригадала, як Олег з Галею вибирали кличку блідому цуценяті, за якісь невидимі достоїнства названого «золотистим». Саме тому, що було воно тямуще, вирішили назвати Зоською, бо ж софія - мудрість.
    - Тьху, - сплюнула жінка, - людським іменем.
    - Та чому ж людським? Вже тепер майже ніхто не каже «Зоська» на людину.
    - Майже...
    І наче все було спокійно, окрім легкого роздратування матері, а з нею - і батька, коли мова заходила про Зоську.
    А тим часом людське життя набирало обертів. Галя завагітніла. Перші тижні мордував токсикоз, тож мама не відходила від доньки. Чоловік практично не бачив свою Галю, бо теща організувала такий догляд і допомогу, який можна окреслити тільки словами «майже поселилася». Він, як і всі чоловіки, відбував на роботі всі дні та вечори. Двічі на день з виразом приреченості на обличчі і роздратуванням, настояним на вдячності за допомогу, у душі, Олег самотньо тинявся двором, вигулюючи Зоську – єдину згадку про щастя. Чоловік оживляв у пам’яті ті моменти їхнього спільного з Галею життя, які зазвичай не покажеш нікому, вони для двох, але саме такі хвилини дають тепло і спокій. У їхніх «моментах для двох» була ще Зоська. Може, тому йому тепер здавалося: тварина розуміє його.
    Галя ж, виснажена і бліда, сумирно впокорялася владі матері, що робила можливе й неможливе, аби дитині полегшало. Так бувало з дитинства. Варто Галі захворіти, і вона втрачала якийсь інтерес до життя, робилася байдужою, мовчазною. Іншим часом це була енергійна та весела Галя, легка, цікава і балакуча.
    Мама була на пільговій пенсії, до роботи надовго не прив’язувалась, казала, що своє заробила. Вона радше на місяць-другий за кордон чкурне, ніж тут за копійки щодня ґарувати. І справді: якби робота, хто б у таку хвилину порятував Галю, її єдине сонечко?
    Зоська поводилась тихо. Коли мама ненадовго відлучалася до продуктової крамниці, Зоська підходила до ліжка, де лежала позеленіла від нудоти Галя, і дивилася на неї величезними, як Всесвіт, очиськами, повними співчуття.
    - Зоська, маленька, я про тебе зовсім не дбаю… Зось… Ще трохи.
    За кілька місяців усе минуло. Мама помалу перебралася до себе в село, Олег перестав самотньо вештатися вулицями. Тепер вони з дружиною прогулювалися вдвох, леліючи таємницю, яка скріпила їх назавжди – нове життя. Зося пожвавішала, вона так обережно рухалася біля Галі, наче сама була при надії.
    Наступні пів року їхня маленька родина готувалася до поповнення.
    Це сталося на тиждень раніше очікуваного. Напередодні Зоська не знаходила собі місця. Все ластилась до Галі, не відходила й на хвилинку і тепер у її очах була тривога. Навіть сама жінка ще не розуміла, що час збиратися, тільки чула якесь невиразний біль в попереку.
    Мама розпакувала продукти і зробила собі чай. Їй також пригадався той важливий, як народження самої Галі, момент.
    Чоловіки були на роботі, тиждень у розпалі, аж тут з мобільного почулася солодкава мелодія і Галя перелякано сповістила - почалося. Як же тут без мами? Вона помчала, узгоджуючи дорогою якісь деталі та домовляючись з лікарями. Вона постійно була поруч. А коли її Галинка народила хлопчика, довший час не відходила від них. Для Олега повторилося «майже поселилася».
    Батько, що звик до смачної кухні, сам вів у селі господарство, щодня смажив собі яєчню чи варив картоплю в мундирах. Олегові вдавалося щось перехопити після жінок, але відчуття зайвості знов охопило його. Тільки Зоська і рятувала. Олег погладжував їй спину між купанням, годуванням, пранням чи прогулянкою і веселішав. Вона була тихою, майже невидимою, наче все, абсолютно все розуміла. Жодного разу не гавкнула, відколи Галя повернулася додому з маленьким клунком у руках. Зоська розуміла: щось змінилося. Чи розуміла вона насправді, як мислять люди? Олег уявляв, як вони з Тарасиком ходитимуть на спільні прогулянки, як малий навчиться піклуватися про тварину, і як близько всі ці складові щастя.
    Мама осміліла. Мало не щовечора почала заводити розмови про те, що собака і дитина не повинні бути в одній оселі. Олег відмовчувався, перечікуючи, як під час токсикозу. А Галя тихо сказала:
    - Мамо, та не мучте ви нас, забирайте в село, як хочете.
    - Та навіщо воно мені в селі? Його приспати треба. І гріха нема з сучасною ветеринарією. Я дізнавалася.
    Олег, що саме вечеряв, вирячив очі на тещу і відрізав:
    - Ніколи. Не говоріть такого більше ніколи. – і стало йому якось ніяково, бо наче ж і господар він тут, а наче і в приймах.
    Галя розревілася:
    - Ви хочете, щоб у мене молоко пропало? Ви хочете Тарасика з пляшечки годувати? Мамо! Ма-мо! Що ви таке кажете?
    І кілька днів в оселі панував мовчазний холод. Та Зоська поводилась, як завше, наче й не чула тієї розмови. А вона ж чула… Вона ж завжди і все розуміла. Чому ж тепер, коли йдеться про її життя, тварина мовчить, наче віддає свою золотисту ретриверську долю в руки господарів – як вирішать, так буде.
    Але вирішувати нічого. Олега діймало почуття сорому. Хто таке бачив: сором перед твариною? А Галя каялася за свою зрадницьку репліку про село. Мати присіла, не заводила балачок про Зоську. І так би, напевно, все закінчилося, якби не Тарасик.
    Малий температурив. Майже рік здоровий, аж тут раптом гарячка. Вчора об одинадцятій Галя задзвонила і мама вранці примчала, припхавши ще й харчі. Дорогою з’ясувала в Олега, як пройшла ніч. Зять був на роботі. Галя, а з нею і Тарасик, в якого впала температура, заснули близько п’ятої ранку. Зараз десята. Нехай сплять.
    Усі мамині думки вертілися навколо внука. Галя панікувала значно менше: вона начиталася книжок для молодих мам і поки мала зо п’ять ймовірних причин температури. А мама, що стільки змогла і зуміла, зробилася якоюсь м’якою і вразливою до таких новин.
    Мама випила чай і встала, щоб вимити горня. Зоська вистромила з-за рогу передпокою мордочку і слідкувала за жінкою.
    «Може, тут і цей пес винен? Він же всяку інфекцію носить з двору.» - думалося їй.
    За дві години, коли Галя прокинулася й рухалася, мов примара, кімнатами, мама, вимордувана думками і тривогою, знову завела мову про Зоську. Галя відмовчувалася. Вона вже все сказала. Мати також замовкла. Але по обіді несміливо мовила:
    - Який би мудрий пес не був, а ризик не менший.
    Галя відповіла:
    - У неї паспорт є, і всі щеплення, хоч за кордон бери. І лапи Олег їй миє щоразу.
    Мама замовкла.
    За годину прийшов лікар оглянути малого. Усе, наче, було добре, але Тарасик знов температурив. Цього вечора доведеться ночувати в доньки. Галя одночасно й рада була допомозі, і ні. Біля мами вона робилася інакшою. Навіть страх збільшився та щоразу пролазив у голову уривками думок.
    Ніч була важкою. Мама носила Тарасика, щопівгодини міряла температуру і давала ліки. Галі ж інтуїція підказувала, що все минеться без лікарень. Треба просто ці кілька діб належати лише малому.
    Наступний день був подібним до попереднього: заснули під ранок, леліяли тишу і молилися про здоров’я.
    Мама прокинулася раніше і відразу зачинилася з телефоном у ванній. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять, затим жінка рішучим кроком вийшла. А коли Галя в піжамі помалу виповзла на кухню, радіючи, що синочок спить без гарячки, мама почала:
    - Галюню, дитинко, прошу тебе, послухай мене. Хіба ж я тобі коли зла бажала?
    - Мамо, ви знов про Зоську будете? – безбарвно спитала Галя.
    - Та Зоська чи не Зоська, а пес в квартирі – то напасть. Дитинко, зрозумій, не можна так. Вона й не відчує нічого, лікар штрикне, я винесу – та й по всьому.
    Галя витріщилася на маму і завмерла.
    - Хто тобі дорожчий? Дитина чи пес?
    - Дитина… - відповіла і посунула на плач малого, що прокинувся.
    Мати діяла. Ця невизначена Галина відповідь давала їй право. Усе – заради дитини. А пса можна і другого пригріти. Знов дзвінок на мобільний з ванної, знов рішучі кроки. Добре, що донька і внук якраз поснули.
    Жінка спустилася униз і зустріла незнайомого огрядного чоловіка з маленькими очима, який щойно вийшов зі своєї автівки.
    - Ви ветеринар?
    - Золотистий ретривер?
    І мов таємні агенти вони піднялися в квартиру.
    Зоська зустріла маму з тривогою, вона тихо скавуліла і заглядала в очі, звивалася і ластилася, передчуваючи, можливо, що разом з незнайомцем зайшла до неї біда.
    Усе відбулося швидко. Собаку притримали і приспали. Мама заплатила додатково, аби ветеринар забрав її з квартири.
    Коли Галя прокинулася, пахло дезінфікуючим засобом.
    - Все, пса нема.
    - Як – нема? – не повірила своїм вухам Галя.
    - Отак. Не могла я дивитися, як дитина мучилася.
    - Та чого ж вона мучилася, мамо? Де Зоська? Ви віддали її комусь? – Галинка впадала в істерику.
    - Приспали.
    Донька вибухнула сльозами:
    - Мамочко, скажіть, що ви жартуєте, що ви дурницю сказали. Не могли ж ви, не могли! Мамо, який вбивця на це погодиться? Ви ж не вигадали, що Зоська слаба чи ще якась не така? Не вигадали ж?
    Мама тільки відповіла:
    - Ти сказала, дитина дорожча.
    Галя вибігла з кімнати і впала на ліжко, так вона довго ревіла, а потім почала набирати Олега. Той був на об’єкті, далеко від міста, його мобільна допомога зводилася до скупих слів та мовчання.
    Галя вийшла до матері, що саме взяла Тарасика на руки і з кам’яним виразом обличчя мовила:
    - Посади малого. Я боюся, аби ти йому шкоди не заподіяла.
    Мама так і зробила. Мало того, що всі ці нерви з хворобою малого висмоктали її до краю, то ще й донька вперше (вперше!) у житті ТАК з нею розмовляє. І через кого? Через якусь Зоську!
    Жінка встала і мовчки вийшла. Її розбирали сльози але до кінця вона так і не могла второпати, що такого незаконного вона зробила. Підштовхнула там, де молоді не наважилися, не більше.
    Наступного ранку Галя намацала в Тарасика перший зубчик, температура щезла. Усі ці дні вона не могла змусити себе задзвонити мамі.
    Олег ще довго за звичкою хапався за собачий поводок, Галя ще нескоро заспокоїлася. Її батько, виряджений у розвідку, не зміг відчинити двері, аби поставити напаковану продуктами сумку, бо зять змінив замок.



    2015


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Двійнята
    Їм було приблизно по дванадцять. Може, й менше, цього ніхто не допитувався у них – ні баба, що стрічалася щодня їм у місті на базарі, ні пузатий дядечко з яблуками – ніхто. Та й навіщо? Діти як діти.
    Перший погляд на дівчаток тривав на півсекунди довше, ніж на будь-кого іншого, бо вони були двійнятами. Схожими, як два червонобоких яблука на гілці. Їхні личка, однаковісінькі для незнайомих, світилися усмішками, але голоси різнилися: Оля говорила так, наче відкушувала від скибки кавуна, Юля – наче сипала цукор. Та їхні прості й чіткі слова так само вивільняли енергію і настрій.
    - Кабачки, купуйте кабачки! – вигукувала Оля, благаючи перехожих на запорошеному розі вулиці, що втікала убік від ринку.
    - А кропу, кропу вам треба? – чіплялася Юля.
    Проте частіше за все вулиця наче змовлялася з потенційними покупцями, і пропускала лише тих, хто залишив на ринку всі свої гроші. Без краплі розчарування діти кооперувалися і пропонували товар разом, додаючи до всього мамин рецепт неземних маринованих кабачків.
    Скільки в них було тих кабачків та кропу? Достеменно невідомо, але третій тиждень поспіль щоранку Оля і Юля з’являлися на вулиці, яка ставала продовженням торгового ряду, розгортали незмінний клапоть білої церати і витягували з картатої торбищі невеличкі яскраво-зелені свинки, обкладаючи їх такими ж зеленими парасольками кропу. Однакові за розміром овочі лежали рядочком, а за всією цією естетикою височіла вага з пластмасовою чашею.
    Вантаж підносив тато, худорлявий високий чоловік у вигорілій сорочці, за п’ять хвилин зникаючи в своїх справах і з’являючись аж під вечір, перед маршруткою. Дівчата самотужки бралися за облаштування робочого місця, і заходилися розбалакувати кожного, хто проходив повз. З першими грішми одна з них ішла до крамниці поруч, повертаючись з пластиковою пляшкою мінеральної води. Вода потрібна була їм найдужче у таку пекельну липневу днину, бо від сонця не рятували ані кепки, ані майки на бретелях, ані зовсім короткі шортики. До того ж, тінь бувала на цій вулиці аж по обіді, тому Юля і Оля дудлили воду по черзі просто з пляшки.
    Їхній гаманець, синій з бантиком, також був одним на двох. У ньому зберігалися наторговані скарби.
    - Дивіться, гроші не розгубіть, - повчала баба, яка теж доволі часто траплялася їм зі своєю городиною.
    - Та ні, ми обережно, - зі спокоєм досвідчених домогосподарок відповідала котрась із дівчаток.
    - А що тато, не допомагає торгувати? – допитувався дядечко з яблуками.
    - Тато на роботу пішов.
    Отак щодня дві невеличкі дівчинки бавилися чи не в останню свою дитячу гру. Бо такий запал можна побачити тільки у веселій та повній несподіванок забаві.
    - Чотири гривні, сімдесят п’ять копійок, - виклацувала на телефонному калькуляторі Оля.
    - П’ять, пані, п’ять гривень з Вас. – заокруглювала Юля.
    Деякі покупці усміхалися і починали піджартовувати, інші докоряли малим, приймаючи таку торгівлю за обман. Проте все зазвичай закінчувалося добре, бо продавчині кабачків так само радо заокруглювали на користь покупця.
    - А мама ваша де? – питав пузатий дядько, який теж невідомо звідки набрав стільки яблук для продажу.
    - Вдома. Де ж їй бути? – спокійно відказувала одна з двійнят.
    Яблучний король ловив щокою молодий промінь вранішнього сонця і допитувався далі:
    - Чому вона сама не торгує?
    - Часу не має…
    Дядько малював собі в уяві поля і городи, які жінка не в змозі обійти: бур’ян вигнав завдовжки з секвойю, перепечена земля сухими вустами прощається з врожаями, а мати тільки отим кабачкам ради й дає. Однак така картинка з’явилася і щезла від одного лише погляду на соковиті зелені овочі.
    - Щось не в’яжеться… - буркнув собі під ніс дядько.
    - Мама братика бавить. – не втерпіла Оля.
    - Братика? Одного чи двох? – втрутилась у розмову бабця з городиною, що сиділа на невеличкому перекинутому ящику, - Скільки ж йому? - вистромила голову з-під старої парасолі.
    - Один місяць і дванадцять днів. – підхопила Юля, радіючи, що й вона може поділитися частиною новини.
    Розмова лилася, як молоко з глечика – легко, чисто. Тож за якихось дві години сусіди по торгівлі знали всі подробиці народження брата Тарасика, і що він схожий на діда Степана, і як змучений тато кличе сина «козаком», коли повертається зі своєї міської роботи. А Оля з Юлею вчили про козаків: який же Тарасик козак? Немовля та й годі.
    Дорослі дивувалися вправності дітей.
    - Добрі господині будуть, - підмічала баба, яка на третій день кабачкової епопеї вже й місце біля себе дівчатам притримувала.
    - Тямущі, - погоджувався дядечко з яблуками.
    Невідомо, як вони вчилися у школі, та до життя були готові цілковито. Привітні, товариські та щедрі, Юля і Оля ніколи між собою не сварилися. Іноді якийсь покупець застрягав біля них, балакаючи про все на світі. І цікаво було тим дорослим спостерігати, чи то згадуючи свої дванадцять років, чи то порівнюючи з власними дітьми, що, можливо, пересиджували літо у ноутбуках.
    По обіді гаманець товщав і дівчата знову збиралися до крамниці.
    - Сьогодні я йду, - промовляла котрась із них. Вони дотримувалися суворої черги.
    Інша діставала з кишеньки картатої сумки список, нашвидкоруч накиданий вранці маминою рукою, перечитувала вголос і вручала сестрі. Зазвичай у списку була томатна паста, крупи, олія. Іноді треба було окремо збігати по хліб чи рогалики. Тоді друга з сестер також мала можливість перейтись до хлібного кіоска.
    Кабачки на ту годину були майже продані, тому розмов більшало. Витримавши допит своїх незмінних сусідів, дівчатка, нарешті, могли побалакати про небачено красиві зошити і ручки, які продавалися недалечко на шкільному базарі, про нове кафе, що відкрилося зовсім поруч і полонило ароматами кориці та ванілі, та ще про багато-що, про що й на думку не спаде. Їхня дорослість помалу вивітрювалася, поступаючись дитинству.
    - А що, мама вам дозволяє щось із заробленого взяти? – питав дядько.
    - Аякже! – підхоплювали діти.
    - А чого ж ви нічого не купуєте?
    - Та купуємо ми: то пряники, то вафельки. Щодня.
    - Та я не про те питаю. Ви ж давненько тут. Уже й кабачки, мабуть, відходять. А солодощі – то не зарібок.
    - Дядьку, ми вже наскладали собі не одну сотню. – не втерпіла Юля.
    - Скільки? – поцікавилась бабця.
    Дівчата перезирнулися і промовчали.
    - Та не допитуйтесь в них, що мають – те їхнє. – заступився дядько з яблуками.
    Дівчата, схоже, зраділи:
    - Ми собі всього до школи накупимо.
    - І в кафе підемо. На такий пахучий чай з тістечком.
    З часом кабачки танули, город дарував їх щораз менше. Тож тепер Юля й Оля полишали місто ще до обіду. Тим більше, що люди запам’ятали двійняток, які завжди торгували на одному й тому ж місці, і поверталися вдруге, втретє. Чи то купити, чи побалакати.
    Сьогодні діти більше бігали, аніж торгували. Кріп випалила спека, кабачки закінчувалися. Залишивши на бабусю свій товар, вони спочатку пішли по шкільне приладдя.
    Повернулися доволі швидко, бо давно вибрали, що саме хочуть купити для школи. У кожної був окремий пакет, наповнений шкільними скарбами.
    - Хочете подивитися, що ми купили? – жваво питали у бабусі.
    - Подивіться, яке то гарне! – тішилися обидві.
    І витрушували на білу церату свої канцелярські багатства. Чого тільки там не було! Киценьки та цуценята, пейзажі та квіткові композиції калейдоскопом кружляли у бабиних очах. Вона не дуже й услухалася до пояснень малих щебетух, тільки впівголоса підсумувала:
    - Яке то тепер гарне все роблять.
    Потім Оля і Юля пішли до іншої крамниці, дитячої, де також давно усе вивчили і переглянули. Сестрички вибрали для малого Тарасика дві м’які кошульки, брязкальце і набір пластмасового посуду: тарілочку та чашку.
    - То ж він малий, ваш братик. Де ще йому до тарілки! – коментувала бабця, розглядаючи покупки.
    - Підросте. – протягнув дядечко.
    - От-от! - підхопили двійнята, - ми в школі будемо, а Тарасикові то згодиться.
    Мабуть, діти купили все, що планували. На білій чаші ваги залишилися останні кабачки, які чомусь ніяк не продавалися. Але звичні сусіди радо відпустили Олю і Юлю в те омріяне кафе, що впродовж трьох тижнів дражнило смачними пахощами.
    Кулінарні забаганки мешкали в напівпідвальному приміщенні з м’якими диванчиками. Дівчатка сіли і випростали спини, ніби на уроці. Чай принесли у чайнику на ошатній таці. Поруч на тарілочці – два заварних тістечка з легким білим кремом. Навіть розмовляти не хотілося. Це була для дітей, звиклих більше до молока, справжня чайна церемонія. Це було вагоміше, ніж подорож чи табір відпочинку. Оля підняла очі на старовинні світлини з видами міста і воно вперше простяглося далі ринку та здалося їй казковим. Юля зачаровано розглядала ліхтар, який мало не торкався темної лискучої поверхні круглого стола. Хотілося сидіти тут, допоки не з’явиться молоденька офіціантка в довгому, до п’ят фартусі, що пасує до всього навколо, і не сповістить, що кафе зачиняється. Ні, такі місця не зачиняються. Не повинні. Двійнята могли б отут на диванчиках і виспатись. Тарасик не надокучав би нічним плачем, робота б не лізла в очі. Отак вранці блим очима – і перед ними знайомий чайник з якимись неземними ароматами. І знову це відчуття казки навколо.
    У двері ввірвався гурт молоді, запустив із собою трохи літнього дня. Оля та Юля згадали про свої кабачки і поквапилися розрахуватися. Ще якусь хвилину епілогом був складений на столику посуд, та прибрали і його. Сестрички неохоче підіймалися східцями вгору, але день знову захопив їх справами і планами. Поки вони чаювали, кабачки продалися, тож залишалося розпрощатися з бабусею та дядьком. Як завше, моторно збираючи свою картату сумку, малі нащебетали своїм ринковим сусідам зо три торби простих слів і обіцяли з’явитися наступного року.
    Було велелюдно, дівчата швидко зникли з поля зору.
    - Гарні діти, - сказав дядько.
    А бабуня все вдивлялася в густу людську метушню, наче тих двоє дівчисьок могли враз повернутися і розповідати, розповідати старій бабі казки, і показувати зошити замість картинок. І хто знає, чи не погодилася б вона посидіти з ними на диванчику за чаєм у тому кафе, де ніколи не ступала її нога.
    2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. квартирне питання
    Людка була пробивною. Ох, і пробивною ж вона була. Коли сільські дівчата мріяли перед сном про таких же сільських хлопців, Людка мріяла про місто. Усі її думки комбінувалися в єдину картинку, де вона, поважна господиня міської квартири, не летить, як божевільна на останній спітнілий автобус о 18.25, а зустрічає тихий міський вечір, з горням чаю на балконі третього поверху. І жодних тобі зарослих, як джунглі, городів, жодного мішка з травою для кролів. Хоч Людка ще тільки збиралася вступати в технікум чи училище, вона твердо знала: це початок її красивого міського життя.
    До навчання Людка ставилася по-філософськи: все знати неможливо, але можна знайти прибуткове ремесло за можливостями. Цим її можливостям відповідало училище, закінчивши яке дівчина почала працювати у заводській їдальні, а жити в гуртожитку. Все йшло за планом.
    На вихідних приїздила в село. Батькам допомогти, до клубу сходити. Час від часу Люда могла вставити «У нас…», маючи на увазі місто. Дівчат це веселило, а батьків насторжувало:
    - Людочко, дитинко, таж твій дім тут, твоя хата батьківська. Скільки ж ти у тому місті? Якихось два роки? А вже воно тобі своє, рідне заступило.
    І не розумів ніхто такої конкретної мрії: жити в місті. От хоче хтось на Місяці побувати, а хтось в конкурсі перемогти, а хтось дослужитися до значної посади. То що такого, що Людка в село не думає вертатися? Навіть на вакантне місце у шкільній їдальні, яке тітка Слава залишила їй майже у спадок на сімдесят п’ятому році свого життя. Люда пробивна, вона своє масло та свою ковбасу і в заводській їдальні нікому не віддасть.
    Але ось уже всі дівчата повискакували заміж, дрібними діточками пообкладалися, а Люда виглядає принца з нерухомістю. І він таки з’явився на обрії, любитель млинців з м’ясом і яблучного компоту.
    Його звали Володимиром. Худорлявий і невелемовний парубок в окулярах, на кілька років старший за Людмилу. Працював на тому ж таки заводі, регулярно харчувався. І не впав би він ніколи в око Люді, та випадково з’ясувалося, що Володя єдиний син у батьків, отже, єдиний спадкоємець трикімнатної чешки на вулиці Чехова. Та ще й, як на біду, третій поверх з балконом. Люда, кров з молоком, заносила хлопців такого типу до розділу «нерішучий розумник», а проте наважилась:
    - Відгодую з часом.
    І почалося їхнє спілкування, яке переросло в залицяння, а згодом у сватання і, врешті, у весілля. На все пішло менше року. Батьки невимовно раділи, допомогли всім, що мали. Людчині - посудом, ковдрами, новими меблями і щотижневими сумками з екологічно чистими продуктами, Володині – найбільшою кімнатою, куди новоспечена городянка переїхала з гуртожитку.
    Романтика для Люди - чайний сервіз в горохи і постіль у дрібні квіточки. І ще цей балкон. Коли її Володя приїздив до тещі та називав романтикою косовицю й оранку, що зганяла сім потів з дужих, як дерева, чоловіків, Люда навіть трохи злилася: небезпечно так любити село, це затягує. Хоч її батько не міг натішитися зятем, що без зайвих слів допомагав з фундаментом літньої кухні чи стовпчиками для огорожі. Але при вечірній розмові доня категорично вставляла:
    - Приїздити – приїдемо, помогти – поможемо, а житимемо в місті.
    Отак між молодими все, наче, добре велося. Та недовго витримувала Люда чоловікових батьків. Наче, вони її й не дратували, а все ж на одній житловій площі, хай і трикімнатній, непросто знайти гармонію: то вазочку стара не там поставить, то Людину страву ненавмисно переварить. І так день за днем визрівало в пробивній голові невістки нове рішення – винайняти окрему квартиру, поки ця не звільниться. Щоправда, не чекала вона нічого поганого, не бажала чоловіковим батькам найгіршого, але якогось іншого варіанту поселитися в цій міській квартирі не бачила. На роботі Людка запитала в роздобрілої до меж світового океану завідуючої:
    - Іванівна, Чехов – то ж письменник?
    - Еге ж. – бовкнула Іванівна, перебираючи в пам’яті сторінки з шкільного підручника.
    Людка взяла у заводській бібліотеці оповідання Чехова, байдужо прочитала кілька і винесла вердикт:
    - Нічого путнього з цього не вийде. Ми переїжджаємо.
    Що вже зазвичай мовчазна свекруха напросилася-намолилася:
    - Людочко, та що ви таке надумали. Ще не в такій тісноті живуть. Он і дитинка свій кут матиме.
    Марно все. Справді, Люду трохи лякало, що наважилася за три місяці до пологів кардинально змінювати житло, але хотілося їй не такого залежного від Володимирових батьків міста, а свого, окремого.
    Чоловік сказав тільки:
    - Для чого тобі це? Невже не можна по-людськи?
    - Треба. Не можна. Бери землю, що завод тобі виділив, будуватися будемо. – відрізала дружина.
    То що ж вона, Люда, і по-Людськи не вміє? От окремо й буде по-її.
    Сама придумала – сама й розплачувалася. Коли в них з Володею народився син, не поїхала до матері, як це часто роблять, не приймала допомоги від чоловікових батьків, а все-все сама. Та й узагалі якось рідко бачилися з родичами. День у день прала, готувала, доглядала, прибирала. Може, тому не хотіла більше дітей. Отак ріс їхній Василько одинаком. А тут іще Володя на заробітки внадився їздити. Бо завод розлетівся, роки прийшли сутужні, а дитині треба і з’їсти, і одягнутися. Он уже їхній хлопчик в дитсадок потупотів, он уже в школу час. І все ж відповідне має бути, не гірше, як у інших.
    Людка також без роботи залишилася. Але метнулася по страшних і смердючих барах, яких у ті часи наплодилося тьма, попрацювала «на пана» та й збагнула, що то не її рідна заводська їдальня з сметанними ріками і ковбасними берегами. Тепер кожен копійку ой як рахує.
    Сказано ж: пробивна жінка. Пропрацювала так рік та й подумала своє кафе відкрити. Володя прискладав трохи грошенят. Порадилися, оформили і відкрили. І тут проявилася категорична натура Людмили: от буде в неї найкращий заклад на всеньке місто.
    Якось вони їздили на ювілей до дядька, що мешкав в обласному центрі. Готувалися з місяць: Володя саме вдома був і розгублено вибирав подарунок, Люда ретельно підбирала всім трьом гардероб. Аж, нарешті, прибули. Дорогий ресторан справив на Люду враження, сильніше за дядькове свято та зустрічі з родиною. Поміж танцями і тостами жінка фотографувала інтер’єри, бо й собі усе хотіла повторити. До слова, бачила вона звичайні речі – коркові панелі, шпалери з візерунками, проте для її міста у той час таке було небаченим. Тож вирішила підприємлива господиня кафе розширитись до меж ресторану.
    Ще рік пішов на перепланування. Прибуток був, але весь час з’їдала робота. Люда якось збайдужіла і до житла, яке вони винаймали, і до квартири на вулиці Чехова. До батьківського обійстя у селі навідувалися переважно чоловік з сином. Земельна ділянка, яку перед банкрутством заводу встиг відхопити Володя, заросла по шию бур’янами.
    Тепер вони удвох піднімали свою справу. Не було потреби їздити за кордон, розжилися і на своїй землі. Чи порівняється з Людою хоч одна корінна городянка? Трохи розповніла з віком жінка виглядала чудово: модний одяг, свіжопофарбована стрижка і дорога сумка. Володя, щоправда, не піддавався на таке «осучаснення». Він трохи зсутулився з віком і таки не «відгодувався», одягав завжди сорочку і штани, жодних тобі модних трендів. Люда так і не змогла нап’ялити на нього шийну хустину чи джинсовий костюм.
    І тільки одне муляло Володю: як так вийшло з його батьками? Наче й не сварилися, а проте не знайшла дружина з ними такої спільності, як Володя з її, з Людиними, родичами. Та квартира, як воєнний трофей стояла поміж ними.
    Василько вже був підлітком, коли вони вперше зустріли Новий рік у своїй двоповерховій хаті. Усе подобалося і захоплювало, усе блищало достатком і жагою накопичення. Напередодні Володя наважився:
    - Я хочу запросити на Різдво своїх і твоїх батьків до нас.
    - Та ж ви і так до них підете.
    - Нехай то буде два в одному – і новосілля, і свята. А вони в нас ще не були ніколи.
    Людка змовчала. Бо відмовляти не личило, а демонструвати радість не хотілося.
    Та все пройшло чудово. Господиня готувала сама, що, до слова, дуже любила. Господар спочатку привіз своєю автівкою тещу з тестем, а потім маму з татом. Чи треба казати, що старих зачарували не меблі, не техніка, не килими. І навіть не штучна волохата китайська ялинка без запаху, розцяцькована пластиковими і такими ж китайськими дурничками. Вони раді були побачитися та погомоніти про те, про се, злегка приховуючи, як пишаються онуком. Людка не втрималася і відвезла батьків до ресторану. Вона розійшлася і до дрібниць описувала, як важко було пробитися крізь кордон чиновників, як непросто було знайти майстрів і як ретельно добиралося меню. Звичайно, це, мабуть, було важливо. Усіх накрило відчуття родинного тепла. І було добре. Навіть Люді. Вона зловила себе на думці: чому таке тепло не огортає їх усіх частіше. Однак ця думка щезла за мить, мов феєрверк у зимовому небі.
    Після того вечора пішло по-інакшому. Бувають все-таки різдвяні дива. Людка навіть переступила поріг квартири третього поверху і пробачила Чехову те, що не розуміла достеменно, про що він писав. Вона приїхала разом з чоловіком і сином садити городи і вже не боялася врости в село, бо вкорінилася в місті міцно і надійно. За пів року від того вечора батько Володі впав на кухні. Назавжди. Мати відійшла слідом за місяць.
    І ось тепер, коли ця квартира, нарешті, вільна, вона, Людка, пробивна і підприємлива, сортує зношені речі старих, витрушує з шухляд різний мотлох і розуміє, що ці давно не ремонтовані кімнати не мають для неї такого всесвітнього значення, як сімнадцять років тому. Порожньо і важко. І безсило Людці у розквіті сил.
    Чомусь не тішив ні найкращий у місті ресторан, ні стаття в газеті про нього, ні можновладні відвідувачі. За рік вона все ж зробила на Чехова євроремонт, але жодного разу не те, що не переночувала там, навіть на балкон не вийшла з горням. Володя перебрався у село до її батьків, які зіщулилися, змаліли та потребували допомоги по господарству, а їх майже двометровий малий Василько приїздив туди мало не щодня. З ким же тут почаювати перед сном?
    2015


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Останнє бажання
    Олексій жив один. Хоч йому восени буде сімдесят шість, це зовсім не пригнічувало. Діти мешкали в двадцяти хвилинах ходи від нього, а дружина померла п’ять років тому. Був чоловіком комунікабельним, як кажуть тепер, активним, тому не вважав свою ситуацію чимось, що потребує співчуття. Та й що там роки! Що роки, коли всередині жоден живий віку не відчуває? Можна й у двадцять почуватися дідом. Він не був товстуном, намагався добре харчуватися, щодня читав свіжі газети. От хто, приміром, бігає вранці на стадіоні в його віці? Чи хто так часто приїздить електричкою до лісу, збираючи гриби, трави і ягоди? А ще дача, риболовля і регулярні канікули з онуками. А це не так просто: нагодуй, влаштуй розвагу, попильнуй кожного. Словом, якщо не заглядати в паспорт Олексія, жодна душа не дала б йому стільки літ.
    Балачок ровесників на тему «Старість – не радість» намагався уникати. Краще зателефонувати дітям чи переглянути документальний фільм. Та й здоров’ям Олексій вдався нівроку. Тільки коли дружину поховав, пролежав два тижні в кардіології, а так все в межах норми. Хоч тиснуло серденько, тиснуло. Але що вже людей не тисне у сімдесят (майже) шість.
    Сьогодні було гаряче. Нестерпно гаряче. Олексій ще зранечку метнувся на ринок по продукти, захопив дорогою газету й намірився не вилазити з дому весь день, аж поки спека не спаде. Так і зробив.
    Щойно увійшов, ледве встиг розпакувати торби, задзвонив мобільний. Це старша донька з родиною десь під вечір хотіла зайти у гості. Молодша була «на морях», як казав Олексій. Отже день обіцяв бути вдалим і спокійним, тільки б передбаченої метеорологами зливи дочекатись. А вони ж як прогнозують ту зливу, то відразу зі штормовим попередженням. Та вже хоч яку, аби вода з неба.
    Олексій трохи відпочив. Випив компоту, але їсти не хотілося. Через спеку особливих планів не будував. Може, і поїхав би куди чи пішов, але треба шануватися. Хоча… Що його значить, оте «шануватися»? Коли Бог прикличе, то не питатиме, чого у таку спеку погнав на дачу. Тому все у межах розумного, не більше.
    Знов задзвонив мобільний.
    - Здоров був, Олексо! – промовив давно знайомий голос.
    - Здрастуй, Богдане. – відповів.
    - Що поробляєш?
    - Та так, нічого особливого. Спеку пересиджую. А ти як?
    - Я те саме: мов старий гриб без дощу не вилізу. – пожартував Богдан.
    - Дощ уночі обіцяли.
    - То, може завтра до мене? В нарди партію чи в карти?
    - Згода. Завтра перетелефоную.
    - Ти на цвинтар до своєї не ходив днями?
    - Та ні, місяць тому був. Збирався, але коли сонце хоч трохи попустить.
    - Там табличка перекосилася. І фото з нею.
    - Не було тоді такого. А все решта в порядку?
    - Та, наче, в порядку. Але зараз не лети, вже днями якось виберешся.
    Дзвонив Богдан, не просто давній близький товариш, а й колега, з яким Олексій майже сорок років пропрацював на заводі. Прийшли з одного села простими робочими після армії, а доробилися до посад і нагород. Але й це було давно. Хто тепер згадає? А ще дружили родинами: і діти приблизно однакового віку в обох були, і дружини приятелювали, і дачі сусідували. Що не свято – то Олекса до Богдана або навпаки. Добре було б, коли б така синхронність стосувалася тільки щасливих подій, бо дружина Богданова відійшла у вічність за місяць по тому, як не стало дружини Олексія. Їх поховали недалечко, тому вдівець і зайшов помолитися до обидвох. А тут табличку перекосило, та в той бік, де Олекса для себе місце залишив.
    Але Богдан тому й звався другом Олексію, що мав схожу натуру: менше журитися, більше рухатися, іти до людей і не рюмсати над старістю. Та й яка там у них старість? Їм же не по дев’яносто!
    Розмову закінчили не відразу. Ще потеревенили про те, про се та й попрощалися. Олекса ледь стривожився від почутого, але вирішив: знатиме, що з собою інструмент потрібно взяти на кладовище. Перспектива на завтра вимальовувалася цікавіша, Олекса трохи подумав про це, підвівся і поквапився зайнятися ягодами, що їх ще вчора ввечері зять привіз йому з дачі.
    Дзвінок Богдана повернув Олексія в ті щасливі дні, коли вони обидва були на вершині своєї кар’єри. Який золотий був час! І діти дорослі, і вони ще повні сили, і повага й шана від усіх. Пам’ятає, як план виконували, як рятували свій рідний завод у дев’яностих, кожнісінький день пам’ятає. Самому собі наодинці Олекса міг би зізнатися: на своїй пречудовій пенсії йому бракувало того щастя – відчувати себе потрібним підприємству.
    Так непомітно минав день. Навіть спекотні дні, що вміють тягнутися густим сиропом, минають. Вечір приніс полегкість. Зайшли діти, молодша онука обцілувала Олексія, а він припрошував усіх до шоколадного печива.
    - Тату, в таку жарінь я нічого не хочу, тим більше, цього. Вибачай. – знесилено мовила донька.
    Але мала таки погостилася з дідусем компотом і печивом.
    - Як почуваєшся? - поцікавилася донька.
    - Аби не гірше.
    - Завжди так відказуєш.
    - Зате правду.
    Вони ще посиділи трохи і зібралися йти додому. Олексій провів, вийшов на балкон. Вечір, настояний на спеці, оксамитом торкався шкіри, стишував музику важкого метушливого дня. Було добре.
    Олексію не спалося. Знов почало тиснути серце. Він підвівся, випив пігулку і ліг. Кожен, хоч і поодинокий, звук за прочиненим вікном здавався надмірно гучним. Раптом чоловікові стало гаряче, наче важке сонце повагом закотилося на його груди. Він відвернувся убік.
    В самісінькому мороку кутка щось тепле і вологе чекало, коли те велетенське сонце розчавить Олексія назавжди.
    - Смерть. – подумав собі.
    Вона заговорила першою.
    - Маєш останнє бажання?
    І наче й не божеволів Олексій ніколи, а точно розпізнав монотонний і байдужий голос, та не боявся ані його, ані примари в кутку. Дивно трохи, що має право на останнє бажання, наче ув’язнений перед стратою. Хоча, міркував, усі живі до певної міри невільники. Добре, що його думка могла рухатися безборонно й швидко. Але що ж тепер забажати?
    Олексій не просив би дня продовжити життя. Як не наївся, то не налижешся. Він не кликав би на допомогу. Смерть – справа конфіденційна. Він не панікував, бо знав: раніше чи пізніше усе станеться. Тому трохи поміркувавши, спокійно промовив:
    - Чув, ти переглядаєш усю життєву стрічку. Покажи мені найщасливіший день мого життя.
    Морок у кутку розступився. Олексій був тридцятилітнім чоловіком. Незвично дивитися кіно про себе молодого.
    Що ж то був за день? Важко виокремити намистину з життєвих коралів. Відразу впізнав дорогу. Вона стелилася за маминим селом, літня, суха і стигла. Вона чекала на людей, що їхали по сіно.
    Олексій подумав про близьких. Тут же побачив мамине подвір’я, якесь маленьке, майже казкове. Мати йде в город збирати огірки. Вона ще не згорблена й зряча, ще дає ради корові, птиці, грядкам і квітнику. Однак спека їй не дошкуляє, як Олексію. Роки справді вкривають прохолодою. Мати вже більше радіє погожій днині, гріється, а не ховається від проміння, здатного прошити будь-яку перешкоду. Мати кличе онучку. Мала бере кошик-колиску і розмовляє дорогою з бабцею про щось земне і спокійне. Боже, яка влучна назва для кошика. То й справді колиска. І не тільки за формою. Уся їхня розмова – колискова. Доня іде в перший клас. Вона щебече бабуні вивченого вірша, хвалиться, що читає. Ще по складах, але сама. Дві кіски дівчинки також наче розгойдуються: то головою крутне, то за кущик зачепиться. Мати веде розмову плавно, наче наливає молоко з глечика. І так добре їм обом!
    Олексій поглянув на доньку. Це ж вона одна в них тоді була. Мала щебетуха, яка згубила котрий уже молочний зубчик. Як схоже те дівчисько з іншим, що наминало ввечері печиво з компотом. Забулося…
    Мамина літня кухня. Старий мисник, як його можна не пам’ятати! Досі збереглися дві тарелі з нього. Біля печі порається його дружина. Вона має багато роботи, бо ввечері треба буде як слід нагодувати тих, хто разом з Олексою поїхав допомогти привезти сіно. З неї зійшло сто потів, здається, вона вже о цій вранішній порі заморилася, але навіть не помічає цього. Чи не хоче помічати. Робота є робота. Хоча вони у відпустці.
    Олексій врешті пригадує той день. Не сам день, а ті дні, ті роки, ті відпустки. Після однієї з них одержав своє перше підвищення – став заступником начальника цеху. Та цього дня він ще простий сумлінний робочий.
    Сонце вилазить на груди ще дужче. Воно тисне всією своєю масою. Олексій продав по маминій смерті хату в селі. На старості жінка практично осліпла, забрали її до себе. А коли вже нІкого питати, продали все. Аби душу не ятрило. Може, їздити здавалося далеко.
    Яка ж вона гарна, його дружина! Її нема, а все любить. І не сказав би, коли б запитали, що саме так зачаровує його. Інший мовив би «жінка як жінка», але вона була його, Олексієва. Може, тому тільки він помічав оту її красу. Олексій замилувався, та раптом знову побачив себе. Робота виснажлива. Піт заливає очі, хочеться пити. Тут же наздоганяє інша думка, що нема часу пити, бо робота зупиниться. Перед ним години важкої праці та насолода вдихати аромат підсушеної трави.
    Вечір приводить усіх додому. Зробили велике діло - встигли сіно не замочити. Збираються вечеряти. Смакує так, як буває тільки після насиченого сонцем і роботою дня. Балачки точаться веселі та цікаві.
    І тільки наодинці дружина майже сором’язливо скаже Олексію:
    - Я ще не впевнена, але, здається, в нас поповнення буде.
    Олексій скинув нарешті те величезне сонце з грудей і полинув у прохолоду ночі. Чи то сльози, а чи дощ почався – не розібрати. Йому було легко, спокійно. Марева у кутку та й самої кімнати не було. Але це не лякало чоловіка. Мав передчуття, що на нього чекає пречудова зустріч з тими, кого він так давно не бачив. І це краще навіть за нарди з Богданом.

    2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Родичі
    - Влад, подивися, як корів доять! Ти ж не бачив ніколи в житті. Ні корів зблизька, ні процесу.
    Марта тицяла мобільник майже корові у вим’я, чим могла спаскудити і сам телефон, і свіжесеньке молоко, яке її сестра Орися надоїла у відерце. Самій Марті корова не загрожувала, бо була твариною сумирною, не те, що деякі.
    - А молочко яке, Владунь, ти такого точно не пив. – щебетала Марта.
    Її чоловік Влад також мав би стояти поруч і ахати на все, що в селі вважають звичайним. Однак за тиждень до Різдва він послизнувся, прямуючи з супермаркету до автівки з повними пакетами продуктів, зламав ногу, і лежить тепер місяць на витяжці. Але свою дружину й сина Максима на «історичну батьківщину» він майже силоміць, та випхнув, а сам задовольнявся скайп-зв’язком.
    Чого вже йому «в телефон» Марта не показувала! І засніжені поля, і село, і хату, і подвір’я. А як Орися взялася готувати Святу вечерю, то весь процес фільмувався, що бідній господині, упевненій у власних силах та здібностях, аж дух перехоплювало. А що, це ж те саме, що на всеньку країну готувати в кулінарному шоу.
    - Влааад, ти уявляєш, Орися з дівчатами все це самі напекли? – і перепитувала в Орисі, чи правильно вона тлумачить значення слова «пляцки».
    Правду кажучи, Марта й сама бралася допомагати, але господарі не дуже хотіли, щоб такі довгожданні київські гості працювали. Приїхали раз на двадцять літ, та й то на чотири дні, тож слід було їх прийняти, як годиться.
    Орися й Марта – троюрідні сестри. Орися зростала в селі, а Марта у столиці. У дитинстві вони бачилися частіше. Марту батьки «закидали» влітку на місяць у село, на свіже повітря і вітаміни, тож діти спілкувалися щодня. Власне, дівчаток і назвали на честь їхніх бабусь, що були рідними сестрами. Хоч і мешкали ті бабусі через кілька хат, але діти товклися, де їм забажалося І нікому не спадало на думку питати дозволу, чи можна прийти. Малі навіть схожі були у всьому: довгі кіски, квітчасті сарафанчики, сандалі, а в очах – безмежне бажання пізнати як не увесь світ, то хоча б цю крихітну його частинку – село. Тому витівки, пригоди і забави ділили навпіл, мов яблуко, коли воно одне на двох.
    Гай-гай, як давно то було? Марта одиначка, вся молодість батьків витрачена була на те, аби доробитися до міських благ – тісної квартири в спальному районі Києва з санвузлом удома. Чом же люди тямущі та роботящі не доробляться? Доробилися! Тільки в село нІколи було навідуватися. Так і донька тепер не квапиться. Оце, певно, років зо два планувала ту поїздку, та й то Влад зі своєю ногою мало не зіпсував усе. Добре, хоч Макс компанію склав. Хоча, як сказати – «компанію». Єдиний син Марти жив у паралельній комп’ютерній реальності, тому кожного разу, аби розповісти йому про якусь деталь зі свого дитинства, їй доводилося практично віддирати підлітка від ґаджета. Хоча і в Києві поспілкуватися з чадом було непросто: Марта з Владом поверталися з роботи о восьмій вечора, до пуття навіть роздивитися одне одного не мали часу. Орися в тій порі, певно, вже готувалася спати.
    А що про Орисю розказати? Звичайна жінка. Вона мала ще молодшого брата, доброго чоловіка Михайла та двох дочок-випускниць. Двійнят, тобто.
    А й справді, що розповісти? Училася вона в технікумі, але роботи за фахом не знайшлося, тому, відколи вийшла заміж, відтоді й займалася донечками і хазяйством.
    Цього Різдва Марту з сім’єю чекали у гості. Легка, мов пір’ячко, автівка пригальмувала, наче хотіла переконатися, чи не помилилася, бува, хатою. З машини вийшла гостя і ошелешено озирнулася навсібіч, співставляючи картинки пам’яті з тим, що бачить тепер. За нею вийшов малий. Він навіть відірвався від планшета і ловив у долоні дрібні сніжинки, що, як на замовлення, сипонули з неба.
    З хати вибігла Орися:
    - Слава Богу, живі! Я як почула, що ви своїм ходом, аж завмерла. На потяг треба було сідати!
    - Орисю, тут все, як тоді. Майже все. І ялина збереглася, і хати такі ж. – промовила сестра і кинулася в розкриті Орисині обійми. Поруч стояли дівчатка, сором’язливо відводячи погляди. А їхній батько – Михайло – вже широко відкривав ворота для Мартиного «Рено». Настала саме та хвилина, якої зазвичай не забувають довго – зустріч.
    А коли гості увійшли в помешкання і почали витягувати з валіз подарунки, зніяковіла вся родина. Бо, може, за столичними мірками воно й небагато, але для Орисі це було ого-го. Марта кожному підібрала щось особливе. І таки вгадала! Дівчатам перепали нові стильні кофтини, Михайлові – якісь хитромудрі та й дорогі ж, напевно, витребеньки для риболовлі, а Орисі, Орисі – гарна шкіряна сумка. Де вони тільки її провітрюватиме, таку панську?
    Ще Марта привезла різдвяний декор та рамку для сімейних світлин.
    - Орись, я нашу фотку вже розмістила. Це ж добра ідея, правда? Тут для всіх родичів місця вистачить.
    Орися не могла оговтатись від побаченого. Вона тільки бурмотіла:
    - Навіщо ти так тратилась? Бензин дорогий…
    Марта не реагувала, наче не чула. Ба, як же вона мала їхати до сестри з порожніми руками? До того ж, готувалася не один день, скуповувала все поступово, а рамку взагалі за знижкою.
    Після детального огляду всіх п’яти Орисиних кімнат Марта захотіла подивитися й господарство. Вона втиснулась у свій вузесенький чорний кожушок, високі шкіряні чоботи на підборах і попросилася на екскурсію подвір’ям.
    - Я все думаю, що б могло бути, якби то я в цих чоботах з маркету вийшла. Певно, хребет би переломила. А так мій Владусик, бідненький, півзими у лікарні.
    Орися носила чоботи зручні, а не красиві. Її дівчатка ковтали слину від побаченого. Підсилив враження манікюр тітки Марти. Підібраний в тон до всього образу колір лаку приклеїв погляди сестричок хвилини на дві, а кілька домальованих легких сніжинок, які, здавалося, щойно гості вийшли з авто, упали з хмари на безіменні пальці їхньої родички, довершили образ різдвяного янгола.
    Однак тітка Марта дивувалася не менше. Мов дитина, що опинилася в казці, вона оглядала все навколо, час від часу тормосячи свого Максима, аби переконатися, що він точно бачить, які старі великі, майже музейні, ключі відчиняють двері комори, який гарний флюгер кружляє на даху і яка чепурненька свинка поглядає на них у стайні. Все її зачаровувало, якась дрібниця приводила у повний захват, який хоч-не-хоч мусів розділяти комп’ютеризований син.
    Нарешті Орисі вдалося загнати гостей до столу. Готувала вона смачно, та ніхто й ніколи не казав їй, як Марта:
    - Орисю, відкривай свій ресторан! Я й не уявляла, що таке смачнюще можна зробити без м’яса.
    - Та ж піст! От на свята і м’ясного скуштуємо.
    Чи то Марта справді проїхалася машиною часу, чи так засумувала за літньою подругою свого сільського дитинства, але всі її емоційні вигуки та підтьохкування таки були щирими. А коли сестра почала приготування до святвечора, розповідаючи про кожну страву, Марта і взялася фільмувати.
    - Я все-все маю Владику переказати, наче він тут був.
    От і мучилася Орися: місила тісто, варила й парила під пильним оком телефонної камери, намагаючись приховати пальці, на яких манікюр був востаннє кілька років тому з нагоди весілля в родині. Марту все ж не пускала допомагати:
    - Відпочивай!
    Діти попервах не дуже спілкувалися. Максим був молодшим на три роки, до того ж, періодично завмирав перед монітором. Але з часом дівчата розрухали гостя, познайомили його з сусідом-однолітком, покатали з гірки, вкритої льодом. Коли весела компанія повернулася з вулиці, вечір чатував у вікнах. Максим продав би й своє перворідство за миску чого-небудь, чим пахло у теплій світлій хаті. Йому починало подобатися це село.
    Марта щебетала без відпочинку: про Таїланд, про роботу, про політику, про Владових батьків, про рецепт для омолодження шкіри і ще про все те, що можна прочитати у не дуже глянцевих тижневих жіночих журнальчиках. Орися більше слухала. Чи тому, що не мала такого багатющого досвіду, чи тому, що з такою швидкістю ледве встигала ковтати інформацію, не те, що переварювати і відповідати. Єдине, що Орися запам’ятала, що тут, у неї, так само екзотично, як у Таїланді. Цьому вона щиро дивувалася, бо як можна було порівняти ялину з пальмою?
    Коли вся робота була зроблена, Орися з Мартою чаювали у затишку вітальні. Сон підбирався до них ближче й ближче.
    - А знаєш, Орись, тут навіть час повільніше йде. І все таке… вічне, чи як. До чого не торкнись, на що не подивись.
    - То зоставайтесь. Перетягни Влада, відкриєте ресторан, та й по всьому. – напівжартома мовила Орися.
    - А що, можна…
    Сон так розібрав Марту, що вона ледь доплентала до перини і високих подушок, наготованих Орисею.
    Наступний день пролетів кулею. Зранку, ще коли гості спали, Орися з Михайлом поралися по господарству. Зазвичай їм допомагали й донечки, але на ці дні мали волю, бо виконували іншу місію – розважали Максима. Усе треба було встигнути: дати лад кожному куточкові, адже завтра – Різдво. Тому вже до обіду в хаті й на подвір’ї сяяла якась особлива чистота, а кухня переповнювалася все новими й новими ароматами. Як тільки Марта продерла очі, зрозуміла, що проспала багато-що. Хоч годинник перескочив дев’яту, але тривала дорога таки вимордували і її, і сина. Хоча прокинутись отак у Києві їй не випадало давно.
    По обіді Марта все ж допросилася в сестри дозволу допомогти і балачки продовжилися під ліплення вареників та вушок, завертання голубців і розливання холодцю.
    - Справді, як з музею. – дивувалася вона, коли бачила, як Орися тре мак у макітрі чи меле на млинку перець.
    - Та хіба ж ти не так робиш? – і собі дивувалася Орися.
    - Так, та не так.
    - У мене на горищі ще один млинок є. Хочеш?
    І Михайло дряпався на горище, шукав той старезний, зчорнілий від часу млинок, злегка реставрував його, щоб почути від Марти майже вереск задоволення та побачити, як незґрабно почувається його повнява Орися в обіймах сестри. Як мало, виявляється, треба людині для щастя – думав собі.
    Сьогодні вже більше Орися хотіла довідатися про життя у столиці. Вона розпитувала Марту про батьків, про їхнє здоров’я, намагалася збагнути життєвий устрій близької людини. З високих нот розмова перетворилася на тиху пісню. Господиня витягувала на світ спільні спогади, розповідала якісь фамільні історії, від чого Марта завмирала і перестала розкачувати тісто чи заліплювати вареник. До того ж, вона їсти хотіла, але родина нині постила, тож Марта добровільно пристала на цю ідею, «приставивши» і малого.
    - Нічого собі, це треба записати, чуєш? Щоб нічого не розгубилося з часом.
    - Чого б йому згубитися? Та ж он діти ростуть, пам’ятатимуть.
    - А коли якесь місто і їм пам’ять відіб’є?
    - Тобі ж не відбило!
    - Та мені не відбило, а Максим навряд буде це історією роду вважати.
    - Він свою історію напише, Мартусю. Та й приїздити частіше можете.
    І все ж, Марті стало трохи сумно від усвідомлення неминучого забування. Вона знала, що можна записати всі рецепти і легенди, але запах калача чи смак куті не сховаєш у слоїку і не вдихатимеш у гучному місті в хвилини ностальгії за рідними місцями.
    Святий вечір пройшов тихо і урочисто. Перед тим Михайло вимостив підлогу на веранді сіном, а коли стіл наповнився, як годиться, розпочав вечерю за українським звичаєм. Помолилися, скуштували всі страви, погомоніли. Усе в домі наповнилося якимось солодким світлом. Діти, дарма, що великі, зникли з хати в товаристві сільських колядників і прибули глибокої ночі. А дорослі все не могли наоповідатися життєвих історій, яких у них накопичилося за двадцять літ багато-багато.
    Були у церкві. Молилися та співали. Марта відвідувала Лавру, Михайлівський і ще багато які місця, проте у цій маленькій затишній церковиці все по-особливому дихало спокоєм.
    На Різдво чекали у гості найрідніших. І вони не забарилися. Орисин брат Петрусь з дружиною та двома дрібними дітьми голосно заколядували попід вікна. За ними - ближчі й дальші сестри-брати, цьотки-вуйки, братові-шваґри. Марта наче розуміла, хто кому і ким доводиться, а потім плуталась. Врешті, не переймалася цим більше. Вона з сином почувалася учасницею великого дійства. Звичайне сільське Різдво сприймалося нею як етнічний фестиваль, де все заворожувало – і мова, і їжа, і люди. Надвечір прийшла пастирка. Так тут казали на вертеп. Марта навіть трохи злякалася переодягнутої смерті та невміло замаскованого жида. І саме в той момент, коли вона поглядом шукала сина, щоб переконатися, чи бачить він виставу, її налякав воїн. Він ще раз промовив їй у самісіньке вухо свої слова, і лише тоді жінка зрозуміла, що то Максим.
    - Коли ж він встиг? – крутилося в голові.
    Але вертеп пішов далі, а Марта з Орисею і Михайлом провели гостей і сіли скуштувати солодкої тихої бесіди. Марта все ще ділилася враженнями, хоча зрозуміло було: їх вистачить на довгий час і так просто їх не позбутись і не забути. Хотілося спати. Завтра вранці – в дорогу. Трохи попетляти, а там по трасі на Київ.
    Орися вийшла на хвилину і повернулася з пакунком.
    - Оце тобі від нас подарунок. Щоб не забула.
    - Що це?
    Марта зніяковіла. Зустріч – уже дарунок, для чого додавати ще щось? Однак розгорнула і завмерла: там були три вишиванки. Одна шита білим по білому, з мережкою – Марті, а дві схожі між собою барвами, але різні за розміром – для сина й чоловіка.
    - Ти… сама вишивала чи придбала десь?
    - Та не сама. Дівчатка допомогли, - усміхнулася Орися.
    Марта навіть дякувати за таке не вміла. Вона не почала вкотре затискати сестру в своїх на кілька розмірів тісніших обіймах, а просто розплакалась. Тут уже й Михайло почав казати, що не годиться, мовляв, плакати в такий час. Тоді Марта сіла близенько-близенько біля Орисі, схилила їй на груди свою голову і заспокоїлась, наче мала дитина.
    - А як розміри знали? А як здогадалися таке диво подарувати? – все питала Марта.
    Отак цей день і закінчився. Максим з сестрами повернулися пізно, полягали спати втомлено-щасливі, з купою наколядованих вражень.
    Уранці погода сприяла від’їзду. Часу не було, хоч ніхто не квапився. Марта знов балакала з Владом, який інструктував її стосовно дороги. Малий знов згадав про планшет. Орися готувала торби в дорогу. Почався період розлуки, який ніхто не любить не те, що згадувати, - переживати. Тим більше, розлука ця могла знову стати двадцятилітньою попри тверду обіцянку кожного не занедбувати зв’язки.
    Прощалися надто довго. І знов пішов сніг. Зовсім невеличкий, але всі сприйняли його як сигнал вирушати. Востаннє обійнялися і поїхали. Вже за селом Макс запитав:
    - Мам, як називалися ті мої улюблені пончики з маком?
    - Пам-пу-хи. – відказала Марта.
    - Дивись, я на заставку пампухи поставив.
    Марта усміхнулася.
    Вона потроху могла подумки повернутися від вишиванок і вертепу до Владових клопотів з ногою, зламаного нігтя, комфорту цивілізації. Напевно, не змогла б вона отак кинути все – і перевтілитись в одну з Орись. Ця думка, хоч і дуже далека, але жила в її голові.
    Та й Орися не хотіла би до столиці. Навіть заради манікюру чи занять з фітнесу, що їх відвідувала сестра. Усе необхідне для щастя було поруч. Вона видрукує одну з різдвяних світлин, вставить її в подаровану Мартою рамку і чекатиме, чекатиме нової зустрічі. Хоча б на Паску. Або просто так. З Владом на здорових ногах і без жодного подаруночка з міста. Просто чекатиме, як чекають рідних з далекої дороги, довжиною в життя.
    2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Жиденя

    Оранжевий пазік швидко ковтнув кілька пасажирів і поквапився відчалити з автостанції райцентру в село. Місто, хоч і районне, але таке провінційне, що пил в салоні автобуса здіймався на липневій міській вулиці точнісінько такий же, як і на сільській дорозі. Цю звивисту дорогу можна порівняти швидше зі стежкою, що, коли й зустрічалася з асфальтом, то, мабуть, коротко і лише в своїй буремній юності. І все ж, пил сільський дужче подобався і водієві, й самому пазіку. Тому машина з радісним ревом відгукнулася на заклик шофера, і люди усередині, які зазвичай також не люблять чекати, видихнули з полегкістю: рушили.

    Дві огрядні молодиці їхали з ринку. Сонце добиралося вище, обіцяло палючу спеку, а вдома чекала ґосподарка. Спродавши молоко й сир, жінки ще мали хіба що оцю дорогу для балачок, перш ніж по шию зануритися в свої вічні сільські роботИ. Тому господині всілися одразу ж біля входу і почали неперервне плетиво розмови про все на світі.

    За ними сів худорлявий і сором’язливий юнак. Привітався з усіма ще на східцях, тицьнув водієві за проїзд і солодко заснув на п’ятій хвилині перебування в пазіку. Він їздив у якихось справах в училище, куди от-от вступив. Вдома й на нього чекало повно справ, які покинув ще вдосвіта, тож намагався виспатися.

    Дідусь і бабуся причовгали до автобуса останніми.

    - Тримай, Маринька, свої торби.

    - Дай ти’, Боже, щісті, Левку.

    Левко був молодшим од Мариньки, але такі відомості зберігала тільки сільська історія. Для решти людей – знайомих і не дуже – вони були двома старими. І яка нужда привела їх до міста? В такі роки сидіти б їм на подвір’ї в затінку, а не вештатись пазіками до райцентру. До того ж, з роками Левко став майже глухим, тільки й користі, що торбу сусідці підніс. А сів собі сам, окремо, та й повернувся до вікна, бо цікавіше дивитися, аніж говорити перепитуючи.

    Маринька сіла біля останнього з пасажирів, хоча вільних місць в салоні залишалося багато. Але жіноча цікавість не старіє, досвідчене око відразу помітило чоловіка, який буває далеко не в кожному оранжевому автобусі, тому Маринька сіла саме біля нього. Рівно і мовчки, як перед входом до кабінету начальника соцзабезу, жінка сиділа якусь хвилину-дві. А потім повільно підвела погляд на вищого од неї чоловіка, що так само прямо і незворушно дивився вперед.

    Він справді відрізнявся. І не тільки тим, що був не з цих країв, це відразу дослідить будь-хто з місцевих. А тим, що дивився якось наче не по-нашому. А, може, то тільки в першу мить так здалося бабі? Однак на дворі були перші роки незалежності, по крамницях тільки оцет і гірчиця, а на незнайомцеві був такий чудовий світлий костюм і такі ладні мешти, які баба Маринька бачила тільки на знимці з Канади - на вуйкові своєї братової.

    Наважилась першою:

    - Ви, прошу пана, в село їдете?

    - В село, - несміливо і глухо якось відповів незнайомець.

    - Маєте там родину? – не вгавала Мариня.

    Він майже жбурнув саме «маю» і чомусь відвернувся до вікна. Якийсь час їхали мовчки. Жінка відчула, що надто швидко почала розпитувати і вирішила пороззиратися довкола, наче вишукувала наступну жертву-співрозмовника. За кілька хвилин чоловік сам запитав:

    - Ганю Марцінкову знали?

    - Ганю? – підхопила стара, - Як не знати? Знала-знала, дітинко.

    «Дітинці» було ледь за п’ятдесят, проте для баби Марині то був швидше кредит довіри до співрозмовника, аніж окреслення вікових меж. Чоловік був статечним, доглянутим і добре вбраним. Його чорного волосся попіл років тільки почав торкатися, а засмагла шкіра тільки почала збиратися в зморшки. Дивно: не маючи жодної валізи, так, наче цей його чудовий костюм чарівний з усім необхідним для життя і подорожі, чоловік тримав розкішний букет троянд.

    - Кому такі ружі ладні? Гані? Та то хіба на цвинтар, дітинко. - похитала головою Мариня.

    - Мамі. Мамі… Гані.

    Маринька уважно, як слідчий на підозрюваного, поглянула на чоловіка і спитала:

    - Ти чи не Йосип будеш?

    - Йосип я, Йосип, - хитнув головою співрозмовник.

    - Гііііі… - вкрай здивована жінка прикрила рот рукою, наче збиралася на всенькі гори прокричати новину, але спам’яталася, що не варт, і тільки протягнула – Йо-сип!

    Вона вдивлялася в кожну рисочку на його обличчі, мов читала книгу життя, де на перших сторінках було і село, і Ганя, і, може, навіть сама Мариня. Спогади мчали в її старій голові з такою швидкістю, з якою жодна нинішня думка не хотіла рухатися.

    ***



    Та хто коли у війну його Йосипом кликав? Жиденям та й усе. Бо воно ж і було жиденя - Йосько.

    Якось у війну поперлася Ганна до міста, у теперішній райцентр, як ото нині Мариня. Хоча що баба пам’ятає про ті часи? Зовсім малим дівчатиськом була, але люди повідАли. Інше діло – Ганя. Дівка на відданЮ, ладна і ґосподарська. Не дуже заможна, але й не бідна. З такою вік звікувати – що рай перейти. Не один би старОстів засилав, якби не війна. А так пішли хлопці гинути, а дівчат самих позоставили.

    Так ото Ганя до якоїсь родички зайшла. Та мешкала в камениці, як годиться. Погостилися, вирішили якісь свої жіночі справи, то Ганя й подалася додому, аби встигнути до сутінок дійти, бо пазіки ж тоді, ясна річ, не їздили. Та родичка з міста все Гані уроки обачності давала: там не йди і того не роби, бо знаєш… І Ганя чемно погоджувалася. Не боялася дівчина, але справді, такі чутки страшні долинали, що мороз по спині йшов. Краще вберегтися.

    Спочатку за місто вийти. Наче, тихо навколо. Бо й не розбереш, де тепер яка влада - чи німці, чи совіти. А що війна, то помочі не буде в кого простити. Тому, Ганю, на себе саму надійся.

    Аж раптом, наче вихор, звідкись узявся шум, все ближче й ближче до Гані. Воно і незрозуміло, що саме, але ясно одне: там люди. Краще сховатися, аби не трапилося чогось. Так і зробила: зайшла в під’їзд якогось будинку, огляділася і чкурнула вузькими східцями вниз, у підвал. Там побачила бруківку через вузенький прямокутник віконечка. Ганя стала збоку, щоб її не видко було, причаїлася.

    - Що то воно таке? - ледь ворушила губами, оглядаючи людську метушню, яка раптом заповнила вулицю.

    Євреїв вивозили з міста. Ті брали найдорожче – рідних. У великих клунках можна було знайти що завгодно, а в очах саме нерозуміння. І тільки в поглядах старців древнім текстом проступала приреченість, та вони ховали очі, бо й самі не могли винести болю, який передчували в ті хвилини. Навіть городяни, які не дуже любили жидів і заводили балачки про те, що їх забагато розвелося в місті, підглядаючи таємно в шпари за тим, що коїлось на вулиці, у ті хвилини співчували людям, як найріднішим, але нічого не могли поробити. Жиди намагалися пережити нестерпні хвилини прощання з цим провінційним містечком, з його повітрям і небом. Такого жаху не викликала у них жодна невідомість з часів Єгипту.

    Гані здавалося, кожного разу, коли її груди наповнюються повітрям, це чують німці з автоматами, вона влипла у стіну і не ворушилася. Ще кілька хвилин, кілька хвилин – і все минеться. А потім до села, і ніяка вража сила не витягне її з дому, де її не пройматиме жах, хто б не порядкував у світі, де вона точно знає, як дати собі ради.

    Чутки про масове вивезення та розстріли жидів долинали і до дівчини, а проте не вірилося чомусь. Ну, ділять пани кордони, аж кров ручаями, але для чого так цілий народ нищити? Та що там вона знає: як ґосподарку порати і до церкви ходити? І все ж отой жах, який жив на її спині колючим морозом, розрісся і знерухомив все її єство.

    Черевики, чоботи, іноді босі ноги пливли повз віконце, як повзуть роки повз історію цілого народу. Ось лискуче взуття останнього німця завершило потік, ось уже знов опустіла бруківка видихує спогад про останні кроки приречених на безнадію та невідомість. Ще трішки - і Ганя прийде до тями. Вона потребує трохи спокою, кілька ковтків спокою, аби продовжити жити. І вона таки дочекається його.

    «Страшно бути жидом. Добре, я не жидівка. Господи Боже, шо я таке думаю? То ж люди. Прости мені, прости мені. І порятуй їх, Боже, Ти чуєш? Почуй мене, бо я вмираю без кулі від того видива, від того всього, мій Боже».

    Закаменіла і мовчазна постать у куточку чужого підвалу могла тільки думати і молитися про одне.

    Раптом тишу, що, мов благодать, сходила на Ганю, перервав новий звук. Усе відбулося так швидко, що Ганя лише пам’ятає шум – крик – постріл – плач. Що ж воно коїться? Крик. Порожня вулиця наповнилася звуками дрібних кроків - якесь дитинча забігло в будинок, де ховалася Ганя. Одразу постріл – і молода жидівка впала з продірявленими грудьми на бруківку. Жінка і клунок, що хляпнувся поруч, опинилися в калюжі теплої нажаханої крові, якій, втім, вже було байдуже до всього.

    Раптом Ганя почула плач. Зовсім близько біля себе. Вона метнулася на сходи і побачила, як хлопченя років чотирьох-п’яти плакало, затуливши долонями обличчя. Перша думка – цить! Ганя кинулася до малого, підхопила на руки, притулила так тісно, що говорити й не вийшло би, поки не звільниш рот. Ганя погладжувала дитині спину, злегка похитувалася, наче намагалася заколисати його, і всі її думки зійшлися в єдину цятку: лиш би не плакав. Малий і справді стих, тільки глибоко стогнав, але чим раз – то рідше, аж поки заснув.

    Ганя й сама трохи заспокоїлася. Вона повернула голову до віконця, де вже не було, ані убитої молодої жидівки, ані військових. Жінка, швидше за все, намагалася утекти, зрозумівши близький кінець і намагаючись порятувати хоча б дитину.

    Хіба до такого можна підготуватися? Гані здавалося, минув рік, а то злетіли лічені хвилини. Якийсь уривок думки навіть переконував дівчину, що то все сон. І вона радо б учепилася за нього, намагаючись вибратися з лабіринту, однак калюжа крові на вулиці повертала її до тями.

    Вона просиділа в підвалі з дитям на руках аж до перших сутінок. Раптом, шукатимуть? Тоді все намарно. А так не може бути, не повинно, бо мати вже заплатила за це маленьке життя. Тим часом хлопчик прокинувся. Картузик смішно сповз йому на чоло, а одежина не рятувала від холоду. Він також наче не міг спам’ятатися, де знаходиться і що з ним коїться.

    - Як називаєшся? – спитала неголосно, поправляючи картуз.

    - Йосип.

    - Йосип, - повторила Ганя і чомусь зраділа. Чи то згадала про біблійного Йосипа, чи про свого родича, що загинув нещодавно в бою десь у лісі.

    - Все буде добре, Йосипе, я тебе не лишу самого. – і вперше поцілувала чорні кучері малого.

    Як вони пробиралися і як дійшли до села – то окрема оповідь. Але дав Бог Гані в тій подорожі все, аби й вона, і дитя неушкодженими з’явилися в хаті.

    Тоді ще батьки живі були. Як угледіли, яка їхня Ганя, то й не розпитувати дуже. Сама скаже, як відійде. Отак поступово, ниточка до ниточки склали собі історію, де донька того хлопчика взяла. І не казали нічого, тільки мали ще надію, що «по вОйні» Ганя таки знайде собі мужа.

    Але не знайшла. Ні, малий Йосип їй світ не зав’язав, але якось так складалося. Тих хлопців, які подобалися, не було – то в боях погинули, то в таборах висохли. А ті, що лишилися в селі, або до міста перебралися, або пили, або рідко трималися однієї спідниці. А такого Ганя точно не стерпіла б. У неї і часу думати про хлопців попервах не було. Перелякана, мов звіря в пастці, дитина говорила ледь-ледь, здригалася від кожного гучного звуку, не те, що від грому. У грозу взагалі прилипала до Гані, як мокра сорочка, і тряслася. Хто краще зрозуміє малого, як не той, хто був поруч, хто пережив самісіньке пекло з ним? Дівчина не розбиралася на вихованні, але розуміла єврейське маля. Та й не важливо то їй було, бо дитина завше дитина. «Любов, лагідність і терпіння – найліпші ліки від горя і війни» - думала Ганя. І так робила. З дня в день, з дня в день.

    А по селі, коли хто не міг второпати, про яку Гандзю йде мова, люди уточнювали: ту, що жиденя пригріла. Ставилися до цього по-різному, але дівчині байдуже було. Що б не робила – брала його з собою, вчила всьому, аби в житті не пропав. От Йосип Ганю мамою й називав.

    Якось прилетів з вулиці та й питає, чому діти його жидом звуть. А Ганна на те спокійно так:

    - Бо ти і є жид. І нічого в тому такого нема. От є бойки, лемки, а є жиди. Народ такий, розумієш? От підростеш – навчишся своїх розрізняти.

    І ріс Йосип, помалу стираючи з пам’яті жахіття війни, хоч Ганна ніколи й не приховувала правди, лиш перші роки берегла дитину від гостроти болю. Ріс тямущим, добре вчився, аж так, що наступною після турботи про здоров’я стала турбота про навчання.

    Ганя бачила, що Йосип тяжіє до техніки. У кожен механізм намагався зазирнути, весь час щось вигадував та й вигадував. І вона розуміла, що то не просто забавки, а хист, як малярство чи спів. Та й коли робив хлопець щось, то наче співав. Не вгомониться, поки не зостанеться задоволеним. То їй для господарства якусь річ змайструє, то собі іграшку.

    Де ж навчити те дитя в селі? Довелося сходинку за сходинкою долати: школа була сільською, а от училище – в місті, а інститут – аж в області. Як раділа Ганя, коли стрічала однодумців, що розуміли, яким здібним є її хлопчик, перемогам на олімпіадах і відмінним оцінкам. Як тягнулася з усіх сил, ґарувала в колгоспі, шукала підробіток, аби Йосип усе необхідне мав на тій своїй науці. Як щиро бажала щастя тому, хто став їй сином.

    Коли Йосип вже працював у великому місті, знайшов собі дівчину, таку ж, як сам, гарну, чорняву. Жидівку. Ганна відпустила. Не те, щоб вона не сумувала за тими часами, коли Йосип був тільки її дитиною, сумувала. Проте з пори знайомства з переляканим малюком, який щойно став сиротою, вона сприймала своє життя як час для виконання важливого завдання. Наче сам Бог в ту хвилю скинув їй дитину з неба. А Бог дав - Бог узяв. Вона, Ганна, не збирається тримати біля себе до смерті Йосипа, бо тут йому не буде росту. І все ж звістка про еміграцію приголомшила жінку.

    Її невістку звали Неля. Ганна раділа, коли діти навідувалися до неї у, тепер уже радянську, та все ж провінцію кілька разів на рік. Не подарункам раділа, не букетові троянд, які так любила і які неодмінно привозив син, що був єдиним чоловіком у її житті, який дарував квіти. Раділа розмові, новинам, усьому тому, що дає просте відчуття щастя. Йосип лагодив усе, що поламалося з часу його останніх відвідин і потребувало чоловічих рук, Неля помагала в хаті. У молодих життя добре складалося, та от вирішили батьки Нелі до Америки податися, і не самі, а з дітьми. Кликали й Ганну, та яке там, не змогла б.

    Цю звістку Ганна поглинала три дні і три ночі: ні спати, ні робити нічого не могла. І якби її запитали, чи проти вона, не подала б і виду, а от розуміла, що, може, за життя й не побачить більше ані Йосипа, ані Нелі, ані їхніх (дай Бог!) діточок. Як вона пережила все, не знав ніхто. Навіть Йосип. Ганна відпустила. Єдине, що тішило жінку, то це мрія про велике майбутнє для сина.

    І зосталася сама у своїй хаті віку доживати. Перед від’їздом сказала синові:

    - Я адреси не зміню. Пишіть.

    Йосип писав увесь час. Детально змальовував матері їхнє життя, докладав світлини. До старості Ганна тільки й жила, що листами. З них дізналася і про двох синів, і про нагороду за наукові досягнення, і про новий будинок. І знов кликали діти до себе, не могла. Здавалося їй, що загине, як тільки перетне кордон. А от їм приїхати не вдавалося. Чи то Йосип знаменитою особою став, чи холодна війна була на заваді – невідомо.

    - Хіба може проста сільська жінка шпигувати? – міркувала собі.

    - Де вона у війну того малого взяла за нез’ясованих обставин? – міркували кадебісти.

    Так і не вийшло їм за життя зустрітися.

    Довго Ганна не слабувала. Кілька днів –та й по всьому. Поховали родичі. Сина сповістили з великим запізненням.





    ***



    - То ти великим чоловіком став, Йосипе! – сказала Маринька, як тільки отямилася від несподіванки.

    Він наче й не зреагував на ці її слова.

    - Чи бачиш, а за життя зустрітися не вийшло! Ти знаєш, дітинко, як Ганя тішилася тими твоїми листами. Якби не Україна, то ще би’с, певно, триста літ їхав.

    - Правду кажете.

    Йосип намагався говорити по своєму, по рідному, проте в його словах вже учувався акцент. Він розпитував у Марині про кожного, кого пам’ятав з дитинства. І що більше дізнавався, то більше йому хотілося плакати. Баба відчула це.

    - А нема за чим плакати – життя є життя.

    Йосип розумів. Один його син вчився в університеті, другий – в коледжі. Ще трохи – і сам у діда перетвориться.

    - Шо то ти нашим автобУсом їдеш? До машини не доробився? – все цікавилася баба Маринька.

    - Доробився-доробився, та вона вдома залишилася. А мені хотілось отак-во проїхатися. Де би я в машині Вас зустрів?

    - То правда. Хоча… Може, підхопив би десь на півдороги. Доїхала б, як пані. Раз в рік вибралася до міста і (ти подумай!) Йосипа зустріла. Не повірили б мені в селі. Хіба Левка глухуватого за свідка брати.

    - А що ще про маму мою пам’ятаєте?

    - Та що пам’ятаю? Жінка, як жінка. Проста і роботяща, як усі святі. Бо що ж то вона, ані щастя, ані долі жіночої не ковтнула. Знаєш, що я ото згадала? Вона всі твої бУкети садила. Коли ти поїхав, ружі, які вона потицяла в квітнику, зацвіли. Та так ладно, що навіть я з тамтого кінця села приходила вмисне дивитися. І не я одна.

    Йосип усміхнувся. Від спогаду про квіти йому стало тепло. Він огледів людей, які були в салоні. Жодного обличчя достеменно не впізнавав. Проте щось невловимо знайоме було в кожному: у молодицях, що не могли набалакатися, у юнакові, що не міг відіспатися, у дідові, що тільки мовчки спостерігав за давно вивченими краєвидами. У кожному з них Йосипові вгадувалася мама.

    - Дітинко, ти до Ярини Марцінкової зайди, вона то все в пошанівку тримає: і листи твої, і знимки, і докУменти.

    - Дякую Вам. Зайду.

    Оранжевий пазік добрався до села. Люди розбіглися по своїх справах, яких спекотний літній день наготував доста, навіть і для баби Мариньки. Левко взяв її торбину і мовчки почовгав додому.

    - Будь здоров, Йосипе, - попрощалася стара.

    - Всього доброго, - відповів чоловік.

    Він вдихнув на повні груди і пішов у бік цвинтаря, щоб подарувати квіти, які так довго ніс. На серці стало спокійно. Бо коли ці люди, самі не знаючи, бережуть мамин погляд, коли вони знають про квітник і про світлини з далекої Америки, в Йосипа є надія. Не було її одну тільки мить у житті – як плакав у підвалі маленьким хлопчиком. Але з цієї страшної миті його вихопила сама любов, що не має ні віку, ні вигоди, ні національної приналежності.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Самотня грушка
    Вона жила одна. Стара жінка, що разом із своєю хатою, здавалося, загубилася і в часі, і в місті. Хоча… У неї біля тої хати росла грушка.
    Жінку звали Юстиною. Ніхто не питав у неї про прізвище, не з’ясовував достеменно її вік, не розпитував про родичів. У гості до неї не заходили. А чого заходити? І без відвідин все життя Юстини – як на долоні: її довга стара хата якимось невідомим островом збереглася посеред височенних дев’ятиповерхівок. Хто б не підходив до вікна, він хоч-не-хоч дивився телепередачу про день баби Юстини. Ось вона порається біля квітничка, ось тягне відро з криниці, ось перебирає щось, ось тріпає. Добре, що води в неї можна було набрати – нікому не відмовляла. Тому й знали всі її ім’я. Вона – жодного. Завжди привітно здоровкалася, проте наче й не виявляла особливого інтересу до людей. Замріяна якась була.
    Худа й висока, як та її грушка, Юстина увесь день поралася по господарству. Балконні бабуні з сивими завивками, пропахлі корвалолом, зазираючи зі своїх гнізд, думали одну колективну думку: де Юстина силу бере?
    А що то – сила? Вона від самого життя, від землі, від грушки. Від краси, від любові. Та й не думала Юстина про таке. Звісно, що роки своє додали, а проте не змогла б довікувати отак-о – «на поверсі». Хай і з дітьми. Краще – в своїй оселі. Хоч не було в неї ані дітей, ані чоловіка ніколи. Дав би Бог дожити, аби ніякому начальнику не спало на думку на місці її хати яку-небудь бетонну мару звести. Та й не годиться таке робити біля церкви. Але тепер чим тільки люди не дивують.
    Юстині ніхто не платив, та вона доглядала за цим місцем. І хоч добрих тридцять років поруч з її старою хатою був Будинок школяра, а не церква, жінка не визнавала цього. Тобто, нікому й нічого вона не пояснювала, але для її серця тут завше був храм. Може, то була таємниця її сили: усе рідне та близьке, для тіла і для душі – поруч. І скільки Юстина себе пам’ятає, все отут. Хоча півстоліття тому вуличка була засіяна такими ж низенькими хатками. Це тепер Юстина почувається, як музейний експонат. А тоді… О, тоді…
    Колись вона була закохана в Степана. До цього місця її прив’язав, а до себе – не зміг. Ніхто ніколи не скаже, в яку саме мить те почуття з’являється. Вони росли майже разом, бачилися в школі, в церкві. Вони зналися, добре зналися. Але коли Юстина вперше збагнула, що Степан – її світ, її сонце – не пригадає. І не треба, бо від того всередині тьохкати починає…
    Вони приятелювали. Гарна ставна дівчина, старша в родині, і Степан, одинак, що змалку прислуговував у церкві. Навіть у буденних справах він поводився так, наче дивився на все крізь Боже Слово. Може, часу мав більше, може, матір, не перемучена клопотами, частіше могла мовити:
    - Дивися, Степанку, яке то творіння Боже досконале! – і показати дитині комаху, новонароджений листочок чи краплину дощу з сонцем усередині.
    Коли Степан вирішив учитися на священика, ніхто не здивувався. А як вивчився, Юстина щебетала у гурті молоді радісні вітальні слова, та отих особливих, наодинці, вимовити не наважилася. Наче, й не була надмір мовчазною, а як випадала нагода – щось до горла приступало і не давало й слова вицідити. Може, переконання, що парубок першим повинен почати балачку. Може, страх, що відкине її, Юстину, навік. Так і не відбулося між ними нічого. А коли поїхав, посадила цю грушу: як зацвіте, то дівоча доля вдасться – думала собі.
    Ех, ніхто вже не дізнається на цім світі. Немає Степана. Як поїхав світ за очі – так і пропав. Долетіла тільки запізніла звістка, що арештували, у табір відправили. Тоді такого багато було.
    І які б вітри не шугали над хатою Юстини – війни, злидні чи самотність – вона залишалася вірною своєму місцю. Кликали сестри за океан – не змогла. Кликали вдівці заміж – не хотіла. Боліло серце, коли церкву обдирали. Тоді ще хрест сховала, бо спалили б. Люди як могли рятували, але що доведеш тим, хто тільки нищити вмів?
    А тепер… Що тепер? Молодшою працювала прибиральницею при тому Будинку школяра, все пильнувала стару церкву. Бувало, кажуть їй:
    - Юстино, та чи тобі платять за те, що ти фарбуєш, білиш, миєш?
    - Хто тебе просить, га, Юстино?
    - Чи ти на премію розраховуєш?
    Вона відмовчувалася. Що мала казати? Що тут її дім, де вона проросла корінням, та так міцно, аж крила знерухомила? Зрештою, не всі могли зрозуміти Юстину. Хтось любив її, хтось не дуже. Може, через малих, бо Юстина пильнувала, щоб дітлахи, яких завжди назбирувалося повне подвір’я, не нищили будівлю своїми щораз новішими витівками. Відганяла і від грушки, до якої восени добиралися навіть через паркан. Вона сварила, та не так, як пес, що стереже своє подвір’я, а лише щоб зберегти той маленький рідний їй клаптик землі.
    - Ти поглянь: води їй не шкода, а ту грушку стереже, мов чоловіка. – зауважували глядачі з вікон.
    І мало хто розумів, що дерево для Юстини було єдиною спорідненою душею.
    Вона вже рідше виходила з хати. А коли виходила, видно було, як їй чимраз важче ступати доріжкою. Врешті, цілком злягла. Пані поважного віку з найближчої багатоповерхівки, жінка небайдужа і щира, наважилася постукати у двері. Вона застала геть слабу Юстину і деякий час щоденно навідувалася до неї – годувала, доглядала.
    - До шпиталю не поїду, кожен має своє віджити. – неголосно відрізала господиня.
    Так і обходилися – травами та процедурами.
    Якось її доглядальниця принесла новину. Мовляв, люди зі всієї околиці хочуть відновити стару церкву. Вже й у кабінетах були, дозволяють, наче. Як добре, що знайшлося таке намолене місце в новому мікрорайоні.
    Більшої втіхи годі шукати! Юстина ожила. Вона навіть з хати виходити почала. Попервах тільки своїм подвір’ям човгала, а згодом змогла на службу до церкви дійти. Постояла там кільканадцять хвилин – як у молодість вернулася. Нічого, що все тут по-новому. Зосталось інше, оте невимовне, що всеньку її долю окреслило.
    - - - - -
    Юстина прожила ще півроку. Її хату і паркан з часом знесли, утворилося одне велике церковне подвір’я. На ньому ще росте стара, як спогад, грушка, а в храмі донині зберігається хрест, так давно врятований нею від знищення.
    2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. комсомол
    Напевно, мій інтерес до комсомолу з’явився років у тринадцять, коли просто на урок праці до нас залетіла групка старшокласниць. Радісно сповістивши свою класну керівничку про те, що їх прийняли у комсомол, дівчата збуджено розповідали подробиці дамі, яка чомусь ошивалася в нас на уроці – чи то зайшла на хвилину, чи заміняла когось. Найбільше пам’ятаю Елю. Тепер вона ще й комсомолка!
    Ця Еля мешкала в сусідньому будинку і щоранку мозолила очі всьому потоку напівсонних школярів своєю надзвичайною красою. Ні в тому потоці, ні де-інде в околиці не знайшлося б жодної особи, здатної заперечити незаперечний факт краси Елі. Смаглява, схожа чимось на тих єгипетських красунь, які вдруге вмирали від нудьги в наших підручниках з історії. До того ж, дівчина не була надто пихатою (плюс в репутацію), вчилася непогано, а її батько щоранку бігав на порослому травами стадіоні поруч з домом. Словом, зірка місцевого масштабу. Якщо взяти до уваги той факт, що Еля – єдина донька своїх батьків, щасливець той, який покохає її. Комсомолку.
    У ті роки моду диктували універмаги і журнали типу «Радянської жінки» чи «Крестьянки». Елю вдягали не там і не так. Чи то якась закордонна родина долучалася до формування гардеробу, чи таємна кравчиня постачала їй наряди – достеменно невідомо, проте моя сусідка завжди мала неперевершений вигляд. Кожного разу, коли ми зустрічалися, у моїй голові з олімпійською швидкістю пролітали думки: для чого я вчуся, для чого багато читаю і ходжу на фортепіано, коли такі, як Елька затьмарять таких, як я, назавжди; у них все складається на «відмінно», вони ніколи не плачуть і не страждають, бо неможливо страждати у такій фірмовій курточці.
    Тепер Елька могла носити ліворуч на грудях охайний темно-червоний значок з профілем самі знаєте кого, а я залишалася мало того, що на кілька літ молодшою (і цього не зміниш!), а ще й з галстуком на шиї. Той галстук я як слухняна учениця підпрасовувала мало не щоранку, бо він чомусь м’явся так, ніби я всі сім уроків вертіла його навколо шиї. Думаю, це й було прихованим мотивом вступу до «веелькаесем» – мені остогидло його прасувати. А ще те, що комсомолець в моїй уяві точно вважався старшокласником, що для піонера рівноцінно слову «дорослий».
    Краси і стилю Ельки нікому не наздогнати, але комсомол – це та об’єднуюча сила, яка робить нас із нею одним цілим. Я стану в ту саму шеренгу, що й незаперечно красива дівчина. І я теж одна в батьків.
    «Наблизитись до краси» я змогла через два роки. Хоча на той момент Еля вже була студенткою. Не те, щоб я нав’язливо мріяла про вступ, однак солодкий щем пробрався у тіло, коли у кабінеті історії з питання вступу в комсомол зібрали кращих з кращих - найбільшу надію радянської молоді. Думаю, наша завуч Катерина Степанівна над цим не заморочувалася, а сухо й бюрократично сказала класним керівникам подати списки таких дітей. Ті також не заморочувалися, а просто попорпалися в стосиках своїх паперів та записали тих, хто добре вчився і не порушував поведінку. Якби відбір проводився більш ґрунтовно, дорослі докопалися б до злочинів, скоєних мною проти соціалістичної дійсності в початковій школі. Мало того, що я кожного Різдва обходила з колядою не тільки наш під’їзд, але половину вулиці в компанії трьох-чотирьох дівчат ( в Елі не відчиняли дверей). Був гріх більший за коляду. І він ніяк не в’яжеться з моїм табелем. З моїми табелями, за всі роки навчання. Колись у нашому класі проводили опитування, яке складалося з одного-єдиного запитання «Чи є Бог?». Так от, за результатами, я і ще одна дівчинка відповіли ствердно. Решта чи то були навчені батьками приховувати такі відповіді, чи то справді відносились до атеїстів. Зараз важко сказати, особливо, враховуючи той факт, що через тридцять років всі ці люди щонеділі ходять до церкви.
    Отже, Бог є! А мене пхають в комсомол як передовичку. І ці два поняття не конфліктували в моїй голові. Я не думала тоді про витоки і цілі молодіжної організації, і навіть про те, чи воно мені треба. Комсомольський квиток був перепусткою до підліткового віку, до дискотек і поїздок, до Елі, хоч вона вже в інституті. І моя бурхлива уява малювала спільні просиджування на зборах, синхронні промовляння речівок і розпалювання вогнищ.
    У кабінеті історії Катерина Степанівна монотонно розповідала нам деякий час про створення захмарноомріяної спілки, куди нам випадало небувале щастя незабаром потрапити. Потім педагогині набридло говорити і вона так само монотонно продиктувала нам все, що потрібно знати і вміти, щоб стати справжнім комсомольцем. Справжнім мені хотілося. Нехай з Елькою не вийде, то там багато-іншого цікавого буде. До того ж, час дали. Тільки роби!
    І я робила. Дотепер пригадую той змарнований час, який я відгризла від книжок і прогулянок, від розмов і знайомств. Життя робило стрімкі кола, ставало все цікавішим і цікавішим. Замість того, щоб насолоджуватися ним, я зубрила статут і ще якісь дурниці, які, до речі, навіть не можна було так називати - цить! Єдине добро, що тривало все це недовго, бо нас забажали прийняти в комсомол, як приймають невизнаного генія до офіційної державної спілки – посмертно.
    Я не розуміла тоді, що коїться. То була агонія комсомолу, і всі партійні ватажки (наш варіант – завучі), які колись були молодіжними лідерами та не уявляли собі, як ВЗАГАЛІ можна виховувати молоде покоління без вказівок партії, били на сполох. Вони хотіли запхати в лави ВЛКСМ якомога більше учнів, наче це могло зупинити гниття. Тепер усе виглядає смішно. А тоді ми з учнівською чемністю визубрили необхідне і з трепетом чекали, коли ж відбудеться дійство. Раптом, нас не приймуть? Ганьба! Як же тоді жити тому, хто вже не піонер, а ще не комсомолець?
    Наші побоювання розвіялись. Актова зала була майже порожньою, хоча скомандували вбратися урочисто. Усіх п’ятнадцять учнів без зайвого пафосу і запитань, з якоюсь прихованою метушнею прийняли. Сказали кілька слів, почепили значки і відпустили.
    Але такої усмішки, як в Ельки, на моєму обличчі не спостерігалося. Може, й добре, бо та урочистість була першою і останньою, яка пов’язувала мене з комсомолом. Дуже швидко він розлетівся, лавина перебудови і розпаду СРСР накрила всіх. За деякий час Катерина Степанівна вже цілком офіційно розшукувала тих, хто пам’ятає хоч якісь колядки чи щедрівки, бо на школі позначилося національне відродження. І жодна душа не знала, чи проливала ночами свої сльози завуч за тим, без чого не уявляла свого життя так само, як я не уявляла свого існування без Ельки.
    Елька покинула інститут, як тільки вискочила заміж за рекетира, що взяв її штурмом. У дев’яностих вона каталася, як сир в маслі, а після того, як за нез’ясованих обставин за містом розстріляли її чоловіка, виїхала на роботу до Європи. Згодом батьки повмирали і все, що пов’язувало її з рідними краями, - запис у документах і мій світлий спогад про вступ до комсомолу. Хоча, чому світлий? Я досі шкодую про час, згаяний на штудіювання статуту організації, що ніколи так і не стала моєю.


    2015


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Місто Янукович
    2015 рік, місто Янукович, Галичина
    - Ірино Романівно, Ірино Романівно! – почулося з кабінету завідувачки, - перевірте, будь ласка, о котрій відбудеться захід до річниці Небесної Сотні.
    Ірина Романівна, молодесенька секретарка, миттю клацнула щось на клавіатурі і випалила «О сімнадцятій!». Найстарше, що в ній було – власне, оте «Романівна», бо все решта відповідало визначенню «сучасна дівчина»: худа, у вузесеньких джинсах і загусто всипаній стразами кофтині, нерозлучна з гаджетом передостанньої моделі, який вона практично постійно притримувала лівою рукою. Гельлак на нігтях секретарки, височенні підбори та її уміння скорчити здивовано-заклопотану мармизку довершували образ. Цього для провінційного садочка було досить, аби справити враження. На фоні підтоптаних, розповнілих з роками виховательок та няньок у тапках Іра виглядала ого-го. Та ще й біля начальства пригрілася!
    Все «начальство» – жінка за п’ятдесят, яка дуже любила, коли її звідусіль оточувала «краса». Іноді в часи особливого душевного тепла, коли манірне «Ірино Романівно» перетворювалося на «Ірусю», вона навіть дещо запопадливо поводилася з власною секретаркою. Нехтуючи власним гардеробом і доглядом, завідувачка любила це в інших. Тож помічала першою якийсь новий завиток на наманікюреному нігтику чи біжутерію на купі стразів. Крім того, її кабінет був переповнений різними саморобками, які вона неодмінно називала «флористикою». Мабуть, тому, що більшість деталей купувала у квітковій крамничці. Але, увійшовши до кабінету вперше, можна було переплутати його з гуртівнею китайського непотребу чи ритуальними послугами. Завідувачка не помічала цього і зачудовано називала власний кабінет своїм царством, у якому серед розмаїття штучних квітів спокійно прижилися порцелянові ангелики з пушком на головах, алебастрові жабки і величезні валентинівські серця з надписом «I love you».
    - Ярославо Орестівно, тут свіжа пошта є, - додає Ірина Романівна і одразу ж роздруковує необхідне завідувачці. Та бере аркуш і починає з надмірною серйозністю вчитуватися, наче це інструкція до ядерної бомби, а не нудний бюрократичний папір. Але тим, хто працює пліч-о-пліч з нею, навіть у думки не вкрадається бодай сота частинка іронії, яку ми тут собі дозволили. Навпаки: усі намагаються перейняти діловитість і правильність організації праці Керівника. З великої літери. Справжнього і незаперечного лідера. Фахівця своєї справи, яка вже (страшно подумати!) двадцять два роки очолює садочок «Ластівка». Поза очі «заву» так і кличуть – «Ластівкою». Її знають у місті, знають в області, а то у наш час дорогого варте. І хто б піддав сумніву цей факт, того слід піддати інквізиції у вигляді перевірок.
    О, перевірки Ярослава Орестівна любила. У цьому ділі вона була справжнім майстром. Заводилась з півоберта і могла за десять секунд розкрутитися до такого пронизливого крику й принизливого змісту, що для заспокоєння потрібен був не один день. Тоді ховалися всі. Коридори пустіли, а закапелки переповнювалися, наче бомбосховища у війну – ні дихнути, ні повернутися. А коли раптом завідувачка викликала до себе, дорогою та бідна бюджетна одиниця встигала пережити інфаркт, інсульт і діабет. Коли ж причина була простою формальністю, людина, відносно спокійно з’ясувавши суть, поверталася на робоче місце з почуттям глибокої вдячності до завідувачки. У той момент у неї можна було й нирку попросити – не відмовила б. Як же: про-не-сло! Фу-ххх! Ну, а що ж настрій? Настрій поганий у всіх буває, це ж робота яка нервова. І адвокат у кожному всередині надиктовував виправдальну промову завідувачці, її звірському ставленню і негідній поведінці. А потім судовиконавець у кожному ладив торбину чи конверт і йшов, йшов на поклін, аби не переживати такого знов.
    Не подумайте, що Ярослава Орестівна була новачком, коли її приходили перевіряти! Той же безвідмовний спосіб підходив для всіх видів комісій та інспекцій, а коли система давала збій – знаходився інший. Ластівка давно затямила: маніпуляція – це найкращий важіль при роботі з людьми. Вона вдавалася іноді навіть до ризикованих маневрів, проте садочок завжди був « у шоколаді». Але формальний бік справи не давав жіночці почуття повної педагогічної реалізації, тому вона дерла три шкури з працівників. Окрім торбинок та пакетів, які прийнято було дарувати з нагоди і без, люди мали ще й самовіддано працювати, ніколи (не дай Бог!) не ходити з візитами до вищих інстанцій і про все доповідати Ярославі Орестівні (а раптом вона має інше бачення?). Тому, хто не дуже або не завше корився, жилося непереливки, тому, хто второпав систему педагогічної праці одразу, дозволялося стати на рівень ближче до завідувачки.
    По правді, ніхто так дуже й не замислювався, чи добре таке становище, чи ні. Всі якось помалу звикли. Рано чи пізно «нальоти авіації» істеричної «зави» минали. А в часи затишшя люди відновлювали нерви.
    Так тривало би ще до пізньої пенсії Ярослави Орестівни, але система дала збій – Майдан.
    Не сказати б, що Ластівці не подобалися ті пориви патріотизму в людях, але коли хтось заводив цю тему, вона питала:
    - Вже мали Помаранчеву революцію! І що? Щось змінилося?
    І співрозмовник потуплював погляд…
    Ярослава Орестівна не панікувала: з будь-якою владою можна домовитись. Але так не хотілося витрачати зайві зусилля на налагодження зв’язків. Тому на певний час вона просто притихла. Не спалахувала, як раніше, а навпаки: то задушевну бесіду на домашні теми почне, то притчу якусь колективу прочитає, сльозу пустить.
    - Все-таки зрозуміла. – вирішили підлеглі.
    Тепер, коли їй потрібно було вирушати на урочистості, вона прикрила двері свого кабінету, заглибилася у невелику комірчину і спробувала скорчити скорбний вигляд перед маленьким косметичним люстерком. Задоволена побаченим, жінка перевірила, чи є у сумці серветки, підфарбувала губи і почала збиратися у будинок культури, який давно називався не так, але його облуплені стіни десятиліттями не бачили свіжої фарби, тому йому пасувала лише ця назва.
    Віддавши всі розпорядження, завідувачка виплила зі своїх володінь. Захід був обов’язковим, інакше нізащо не покинула б теплого, чистого насидженого місця, де пахне молоком і всі тебе слухають, наче великого Мао.
    Була та лютнева погода, при якій не знаєш, як воно поверне – до тепла чи до зими. Хотілося тепла. Але Ярослава Орестівна тільки смикнулася від неочікувано колючого вітру і, занурившись глибше у широкий комір, просто йшла. Не розмірковуючи, не хвилюючись, не відчуваючи. Справді, чого його нервувати? Іноді добре отак звільнити в голові трохи вільного місця і нічим не перейматися. Люди казяться, плодять якісь малозрозумілі республіки і топчуть прапори, але, може, все, що треба – то звільнитися від думок і почуттів, перепочити. А тоді хтось неодмінно підкине суспільству ідею, що не так воно вже й зле жилося при попередній владі. Звикли ж. А тепер що наробили? Історики ще зо двісті років розбиратимуться. Усе старе потрібно було Ластівці, як повітря. Вишиванку і всі традиції галицької гостинності вона також поважала, проте конфлікту в її голові це не створювало. Можна ж було ще дихати, так ні – на Майдан всіх поперло. Не інакше, як масовий психоз, який всі назвали єдністю нації. Тепер дошкільників точно зачеплять переміни, дуже вже часто то тут, то там лунала критика. А невідомість у п’ятдесят може обернутися поразкою для статусу завідувачки.
    Ярослава Орестівна мала свою позицію до всіх новітніх реформ та наказів згори: вона іронізувала. Так легко. Легесенько. Збоку. Мовляв: знову несуть маячню, та ми ж на місцях краще знаємо, як працювати і що направду краще для дітей. О, про них вже точно ніхто не думає. Правду сказати, робила це Ластівка дуже обережно, наштовхувала співрозмовника на певну думку, а не прямо висловлювала свою, раз у раз витягуючи з кишені риторичні запитання.
    І повірте, багато-хто погодився би з нею. Садочок доглянутий, дисципліна присутня, отже, знає людина, що каже. Не всі ж можуть політиками бути. Не всі однакових поглядів дотримуються. Зрештою, така точка зору шліфувалася життям людини, то й змінити її за тиждень неможливо.
    Ярослава Орестівна саме підійшла до будинку культури. Опустила кутики вуст униз, витягла для чогось суху серветку і скорчила розгублено-блукаючий погляд. До неї підійшло двоє-троє колег з інших садочків і вони разом подалися до гардеробу.
    У фойє було людно. Незнайомі обличчя бійців зі сходу чи простих, стертих працею, роботяг-майданівців трохи дратували Ярославу Орестівну. Хто його знає, як може повернутися ця урочистість. Чи то пак, вечір пам’яті. Тому «зава» помовчувала собі, час від часу киваючи якомусь знайомому обличчю.
    Вона сиділа у сьомому ряду. Коли захід почався, музика здавалася їй надто гучною, а голоси надто пафосними. Тільки «Плине кача…» кольнуло десь за грудиною. На Інститутській розлилася кров, а в людських душах – скорбота. І не знати, що легше.
    Ярослава повернулася думкою у події річної давнини. Як дівчата не могли відірватися від екранів телевізорів, а вона не розуміла їх. Як просили відпустки без збереження зарплатні, а вона вигадувала причини, щоб не пустити. Одна вихователька таки поїхала, просунувши заяву крізь щілину в дверях та повідомивши телефоном. Поїхала до чоловіка, куди ж іще. Добре, що живі повернулися. Якби - думала Ластівка – усе по-іншому склалося, то видворила б вона ту геройку геть з садка, знайшла б недопрацювання. Навіть і за статтею, а що? Та не вийшло. Поки.
    Ярослава розчулилася, коли побачила на екрані документальні кадри розправи. Вона плакала. Чи то від спогаду про так несподівано спочилого свого чоловіка, що врізався мотоциклом на швидкості в дерево, коли дітям було так мало літ. Чи від співчуття до тих згорьованих, збідованих людей, які взяли на свої плечі ледь притомну історію України. Добре, серветка була під рукою.
    Ластівка почула схлипування зовсім поруч. Вона придивилася й помітила чоловіка своєї працівниці, що промчала зовсім недавно в її думках минулорічним спогадом. Як можна було його не помітити? Чи, може, він змінився? Так по правді, не надто часто бачилися з ним, щоб роззнайомитися. Молодший од неї, та зчорнілий від постійних заробіток, якийсь зсутулений і зморшкуватий, у костюмі, що навіть не вмів носити поважно, той великою долонею обтирав сльози з обличчя. Ярослава хутко дістала з сумочки другу серветку й подала сусідові. Він узяв, трохи здивовано озираючись на неї. Аж раптом уп’явся очима – згадав. Якусь мить благально-поминально співчував поглядом, та враз перемінився – мов ніж вихопив. І таку лють побачила Ярослава у його очах, що аж подих від страху загубила. Їй здавалося, що ось просто зараз той чоловік пройде до мікрофона, зупинить дійство на півслові й розповість усіх про неї, та не так медово, як розповідають на атестації, не так улесливо, як підлеглі, а зовсім по-іншому. Їй здавалося, він знає все: скільки, коли й у кого брала грошей, де зберігає, що прокрутила в обхід відділу освіти. Знає про батьківську плату і про ставки працівників, про спонсорів і про будову для доньки. Їй здавалося, що не витримає, вибухне від того погляду, або зменшиться у цятку, в пилинку, яку чиїсь незнайомі ноги затопчуть на виході. Ярослава тремтіла усередині. Вона завмерла, не благаючи про порятунок, не витягуючи ножа натомість. Вона так потуплено дивилася кудись, наче мала єдине завдання – пережити ці хвилини.
    Схоже, скоро захід мав би закінчитися, тому Ярослава Орестівна вийшла із залу не чекаючи, коли увімкнуть світло. Вона просто дременула звідти, озираючись час від часу, чи не наздоганяє її той чоловік. Всю дорогу до садка її турбувала єдина думка: а що, коли всі отак показяться і почнеться справжня розправа, хто тоді придушить повстання? І що тоді робити їй, жертві фатальних обставин, яка просто хотіла вижити, не більше?
    Перед дверима садка Ластівка поглянула на годинник. У неї була ще одна важлива справа, заради якої й повернулася на роботу. Ірусі вже давно не було, напевно, нікого не було. Ярослава отямилася тільки між своїх саморобок і сердечок.
    Що ж це було? Виходить, становище її хитке? І може статися, що її підлеглі колись подивляться на неї так само, як той чоловік, з яким не домовишся. Та й дівчат з такими поглядами навряд залякаєш перевіркою. А коли ще пригадають той інфаркт, до якого нібито вона довела одну тиху й занадто добру няньку. Хоча то спірне питання. Ще довести треба. Тут людей смерть хапає просто на вулиці, то що – садити всіх, з ким вони перетиналися?
    Ярослава зайшла в комірчину і налила собі дарованого коньяку. Зовсім трохи, бо відчувала, що судини от-от перестануть обслуговувати голову. Потім випила, закрила очі й постояла якийсь час нерухомо. Голова знову нічого не думала. Ластівка сіла в своє крісло, розклала руки на оббиті чорним дермантином боковини і почала розглядати свої творіння. Стіни, полички і шафки прикрашали розцяцьковані саморобки. «Зава» поступово пригадувала, як вона робила той чи інший флористичний шедевр, як виношувала задум, як обпеклася гарячим клеєм. І гострота погляду майданівця вже не так паралізувала її страхом. Жінка потроху приходила «до норми». Це потрібно було їй неодмінно, бо чекала на гостю.
    Півставки в наш час – то спадок для керівника. Коли навколо робиться хтозна-що, люди хапаються за найменшу можливість досягнути стабільності. Робота – то стабільність. Ну, закінчила мудра голова виш на червоно, ну то й що? Коли б не півставки, які Ластівка приховала для неї, не знати б нікому, який чудесний педагогічний потенціал ховається за несміливим поглядом. Саме такі люди вливають свіжу кров у процвітання закладу, бо вони підуть на все, аби бути на своєму, хоча й мізерно оціненому місці. Хоча, стосовно «мізерно» - це ще як подивитися! За мрію треба платити. Батьки попереджені. І саме зараз, тихого лютневого вечора, має навідатися та вчорашня студентка, щоб довести всю серйозність своїх намірів.
    Десь вдалині почулося, як стукнули вхідні двері. Ось і та, на кого Ярослава чекає. Перше враження позитивне: скромна і, здається, вихована.
    - Доброго вечора, Ярославо Орестівно, мої батьки домовлялися з Вами про зустріч. Дозволите увійти?
    - Прошу-прошу, дорогенька, заходьте. – запопадливо відповіла завідувачка.
    - Я стосовно роботи.
    - Знаю. Вас, Оксаною звати, здається?
    - Так, я Оксана… Миколаївна.
    - Дуже приємно познайомитися. Отже, стосовно роботи? У мене є для Вас півставки з перспективою на повну десь… років через два. Підходить така робота?
    - Це було б великим щастям для мене.
    - Щастя – абстрактне, а робота нині коштує…
    - Розумію. Тільки хотіла б сказати саме у першу нашу зустріч: це не якась там примха, я хотіла б працювати з дітками все життя. – зовсім знервовано продовжила Оксана.
    - І примхи мають право на існування. – Ластівка подивилася просто в очі дівчині. – А нам потрібні такі віддані працівники. Україну підіймати.
    Для чого Ярослава додала останню фразу – сама не знала, але вийшло нікудишньо. Добре, що не чув ніхто. Може, то сама по собі виривається в українця така фраза? В Галичині нею можна було б замінити «Доброго дня!», тому, мабуть, так вийшло.
    Оксана рвучко вийняла з кишені синього пуховика білий непідписаний конверт. Він аж сяйнув, так здалося Ярославі.
    - Ось, візьміть, будь ласка, за Вашу доброту.
    - Та не треба, дитино, що ти собі таке надумала? – бурмотіла Ярослава міцно стискаючи білий прямокутник у руці.
    - Та ні, ні. Прошу Вас.
    - Приходь… те завтра о восьмій до мене. І з готовністю працювати. Наказ підготуємо, медогляд і все таке інше… То як, згода?
    - Звісно ж. Я ще раз дякую Вам.
    Оксана спішно вийшла. Ось уже чути, як луснули вхідні двері. Ось уже благословенна тиша. Ластівка зачинилася зсередини у кабінеті. Чомусь озирнулася, наче видивлялася, чи немає десь того чоловіка з будинку культури або когось з камерою. Переконавшись, що вона сама серед свого мотлоху, «зава» трепетно розкрила конверт. Порахувала гроші. Дві тисячі доларів.
    - Можна штукатурити. А за два роки ще стягну. – майже пошепки сама до себе промовила Ярослава Орестівна.
    Оце точно можна було назвати щастям, а не той копійчаний ентузіазм, з яким прийшло це дівча. Робота повинна приносити задоволення і прибуток.
    Ярослава сховала гроші у сумочку і почала збиратися додому. Стемніло вже давно. Та й їсти хотілося. Вже давно зустрілася б з тою Оксаною, якби не Небесна Сотня. Тут вона знов пригадала усе, що так зворушило і налякало її на вечорі пам’яті, завмерла на якусь хвилю, а потім чомусь перевірила гроші у сумці.
    - Ще вишиванку треба замовити для таких скорботних випадків, - подумала Ластівка і полетіла додому.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Фотограф снів
    - Ось бачиш цей пасок? Звичайна пов’язка на голову, - він простягнув мені непримітну трикотажну штукенцію, - але всередині – мій винахід.
    - Всередині? – я почала приглядатися до темно-синього паска, намацуючи пальцями натяк хоч на якийсь винахід. Там справді було невеличке ущільнення.
    - Ця пов’язка ловить сни. Тому я перший у світі фотограф снів.
    - Жартуєш! – трохи питально, а трохи стверджувально вигукнула я.
    Значно пізніше я зрозуміла - він не жартував. І хоч таке ноу-хау я точно уявляла кольоровим у квіточки й метелики( якби я взагалі його уявляла), він полонив мене страшенно нудним науковим поясненням принципу дії і таки витряс з мене захоплене «Ніччого собі!»
    Ми сиділи в моєму офісі. Цим гучним словом називалася тісна кімнатка з тризначним номером, який легко забувався, на надцятому поверсі будівлі, що прихистила під одним дахом такі різноманітні види послуг, що ніхто й не дивувався, коли в бухгалтерію раптом заскакував якийсь клієнт у пошуках дизайнера. Просто кому першому не ліньки, той скеровував приблуду куди слід.
    Стіни від підлоги до стелі я вкрила світлинами і репродукціями, які найбільше любила, сумістила саморекламу і естетику. Чорно-білі та кольорові витвори розповідали радше про мене, ніж про мою працю, але це зауважували тільки близькі друзі. Решта гостей могли лише з*ясувати для себе, чи співпадають наші з ними смаки. Хоча й це допомагало в роботі. З меблів були тільки кілька просторих крісел і невеличкий столик. Тут ми вперше й отаборилися.
    Максим – так звали хлопця – стверджував, що, одягаючи на голову пов’язку, можна не тільки піймати сновидіння, але й сфотографувати їх. Такого я не чекала. Переважно навідуються власники фотоапаратів, які вирішили, що є фотомитцями. Навіть на такому полі нарцисів іноді бувають речі справді мистецькі, їх я й намагаюся знайти. Але світлини снів мені ще точно не траплялися.
    Він був приблизно мого віку, тому з третьої хвилини ми були на «ти». Емоційно жестикулював, детально розповідаючи мені про те, як вперше побачив нечітке зображення. А я не знала, чи вірю йому до кінця. Власне, з наукової точки зору мене мало цікавив той «фотоапарат». Я організовувала виставки, тож хлопець прийшов показати саме світлини – продукт, так би мовити.
    - Ти обробляв ці фото? Хоч якось? - запитала я.
    - Ні, від такого знижується їхня цінність і достовірність. То ж картинка, яку бачила людина, коли спала.
    - Це можна якось перевірити?
    - Нн-ні, напевно. Хіба сам сновидець не забуде вранці нічних історій.
    - А як же право на оприлюднення світлин?
    - Особисті дані приховано. Решту можу показувати. Така моя умова від початку.
    Захоплення фотографією і наукою Максим суміщав давно. Але цей його винахід – то був чистої води інсайт. Прагматик скаже, що так може вважати будь-хто, занурений у певну проблему, одначе нове – результат переробки величезної купи інформації. Та хлопець був переконаний: яблуко Ньютона гепнулося йому на голову просто з неба. І юнак не дав йому впасти, а з’їв, навіть добре не пережувавши. Усе-усе, детально проаналізоване і розкладене по полицях, деякий час відлежувалося. Максим хотів «свіжим оком» поглянути на ідею. А згодом втілив у життя, не дуже дбаючи про авторські права. Більше його цікавив результат.
    Перші знимки виходили нечіткими, довелося «підтягувати» якість. Та й перевірити, чи справді то є сновидіння, не завжди можна було. Хоч досліджуваними стали, як це буває, рідні й друзі. Часом людина дивилася на світлину і в очах у неї щось невловимо швидке наче відмотувало плівку назад, у той сон. Тоді він пригадувався, оживав і доповнювався розповіддю. А світлина – підписом.
    Так Максим помалу переконувався, що його винахід працює. Але переконувати ще когось йому не хотілося. По- перше, кожен винахід може бути однаково корисним і шкідливим, невідомо, як складеться. По-друге, його поступово почав захоплювати мистецький аспект справи - аналіз світлин. Хлопець перечитав Фройда і все, що мало хоч якийсь стосунок до сновидінь. Навіть сонники всіх родів і видів потрапили йому до рук, хоча до них Максим ставився не просто скептично, раніше він не визнавав їхнього права на існування.
    - Ось поглянь, - захоплено показував він мені, - людина перестрибує з даху однієї багатоповерхівки на іншу і не знає, як не впасти. А тут бачиш? Отут вона знайшла щось на зразок сходинки, проміжну споруду, щоб нарешті вийти. Як гадаєш, що за сон? Просто відпусти розум, слідкуй за асоціаціями.
    - Так зразу не можу. Якісь випробування, певно, проблема, пошук рішення. – почала белькотати я.
    - Точно! – він переможно вдарив долонею по столу. – То мій сон, коли я не знав, як мені бути з цим фотоапаратом! Тепер знаю: потрібна виставка.
    - Конче виставка? Навіщо?
    - Тебе не зацікавило?
    - Ні, що ти. Про це не турбуйся. Виставка буде. Хочу збагнути, чому саме ти захотів поділитися чужими снами.
    - Я маю дозвіл, якщо ти про це. З кожним досліджуваним я підписував договір.
    - До-го-вір?! І що ж у ньому?
    - Йдеться про моє авторське право на оприлюднення світлин, про збереження конфіденційності, про обмеження показу світлин еротичного змісту…
    - І такі бувають? – вихопилося у мене.
    - Чому ж ні? Невже тобі не снилися ніколи?
    Пригадала сон студентських часів, у ньому я кохалася зі своїм викладачем історії. Може, ще й були сни, але так зримо з пам’яті винирнув саме цей. І чого було такому снитися: не відчувала любови ані до особи викладача, ані до предмета, який він викладав. Максим неочікувано для мене сказав, що такий сон не обов’язково свідчить про любов, це може бути взагалі захоплення людьми з досвідом, надійними і рішучими. Або ж бажання розв’язати клубок накопичених проблем.
    - Щось у цьому є… - промугикала я, промовчавши про свій нещодавно вгаслий роман з чоловіком, який був старшим за мене на п’ятнадцять років.
    Максим роззирався довкола, навіть вставав, щоб роздивитись якусь з моїх офісних оздоб, і питав мене, чи це мистецтво. Я кивала головою, щось доводила, але на другій годині розмови мій новий знайомий вже переконував мене, що все мистецтво – сни. Бо все, що ми відображаємо, живе за тією межею. Навіть кольори спочатку народилися там, у снах. Жоден образ не постав сам по собі, особливо, містичний чи фантастичний.
    Хлопець припускав, що, аналізуючи сни, можна визначити, наскільки людина талановита, наскільки в неї розвинута інтуїція, екстрасенсорні дані. Та вся цінність мудрості буття, вся мораль, краса, гармонія – на поверхні. Зосталося показати це людям. Саме образи мали б наштовхувати кожного на правильні кроки і творчі рішення.
    - А як же слово? – не втрималась я.
    - Воно може доповнити, загострити чи загладити, але образ – це зовсім інше. От коли слово перетворюють в образ – інша річ.
    Вузьким коридором від мого притулку до вулиці, потім вузьким трамваєм до Максимової домівки ми вели найширшу з дискусій. Ворохобили кості філософів і митців, пригадували історії про винаходи у снах і дійшли одного дивного висновку: сни – це ще одне життя, де час рухається нелінійно.
    За розмовою часто приходиш до цілі швидше, ніж думав. Другий поверх без ліфта здався мені національною лотереєю. Помешкання як помешкання. Нічим не особливе. От тільки фотки. У Максимовій оселі було повно світлин. В альбомах, не так рівно й красиво розміщені, як у мене, та класифіковані і впорядковані. Можна було побачити, як з часом їхня якість кращала, а тематика ширшала. Він мав цифровий варіант кожної, але все-таки видруковував усі. Це було таке знайоме-незнайоме. Важко було вибрати щось конкретне, що об’єдналось би у тему. То був якийсь смисловий печворк. Тому ми вирішили відібрати особливо цінне для кожного з нас, а потім переглянути вдвох ще раз і звузити кількість.
    Так і зробили. Занурені надовго у роботу, ми шолопали світлинами і лише зрідка взаємно відволікали одне одного вигуками «Ух ти, дивись!»
    ***
    Чого ми тільки не повідбирали з Максимом!
    Дракони, осідлані лицарями, пригоди в усіх можливих і неможливих королівствах, розсипане перлове намисто і золоті скарби!
    Ненажери за повними столами, товариство найнесподіваніших персон, прямий контакт з прибульцями і космічні мандри!
    Голова, яка вибухає, померлі родичі, невідомі дороги і двері, місця і події!
    Набралося надто багато. І тоді почалася дискусія, яка тривала місяців зо два. Ми зустрічалися мало не кожен вечір, засиджувалися до ночі, і доводили, переконливо доводили один одному цінність тої чи іншої світлини. Врешті, вибрали з усього півтисячі зразків. Я почала підготовку.
    За якийсь час звернулася у невелику поліграфічну фірму, що розташувалася у тій самій офісній багатоповерхівці, де й мій офіс. Власне, до них я зверталася завжди. І практично з тими самими замовленнями: трохи невеликих афіш для нової виставки та кілька сотень буклетів. Вважаючи себе знавцем сфери образів, вельми критично ставилася до дизайнерського підходу поліграфістів, одначе намагалася приносити вже готову ідею та фото. Те, чого я не вміла, - це відшукати обрамлення слів до свого замовлення. Але тут працювала дівчина, що розуміла мене з півслова. Саме тому я й не змінювала місце, де друкувалися матеріали для виставок.
    Ця дівчина – Юля – мала років 25. Дрібна, худенька і кучерява, вона одягалася так, що я ніколи не могла до ладу розібрати й запам’ятати її вбрання. Жодного стилю з мені відомих, повний мікс і експеримент. З усім, від зачіски до взуття. То вона поставала у класичному, як мені здавалося, строї, одначе якась деталь «передавала привіт» абсолютно з іншого виміру. І так бувало щоразу. Іноді, завітавши до них, я навіть не одразу впізнавала її. Неймовірні кольори і деталі її образу наводили на думку: якби фактуру і текстуру паперу списували з її вбрання, фірма суттєво просунулась би вперед.
    Але розуміли це далеко не всі. Дехто вважав її дивакуватою, дехто надто екстравагантною, а такі, як я, зрідка вибирали колір фону зі словами « Такий, як Юлин жакетик!» Справді, вона надихала, ця Юля.
    Зі мною дівчина була в добрих стосунках і вже після кількох речень розуміла, що я хочу і чого не хочу. Думаю, якась рекламна фірма перехопила б Юлю, але кар’єрними амбіціями дівча не заморочувалося, а просто жило, як хотіло. Свобода як повітря активно заохочувалася двома братами-власниками фірми: Юля мала певний обсяг роботи, але стирчати в офісі було пунктом необов’язковим. Тому всі зв’язувалися з нею переважно мобільним, а тоді зустрічалися в приміщенні офісу. Я як знавець системи одразу телефонувала (вона жила в моєму телефоні під іменем «Юля текст»), а тоді вже зустрічалася особисто.
    Ми саме сиділи з Юлею в тісній кімнатці перед комп’ютером і я намагалася коротко повідати про суть виставки і про особливості світлин. Деякий час дівчина слухала спокійно й зацікавлено, але коли глянула на світлини, зовсім розхвилювалася.
    - То ви кажете, це сни людей?
    - Авжеж. Сама не могла повірити.
    - Та ні, я вірю. Проте це так… голо.
    - Як?
    - Як на мене, дуже інтимно. На світло витягується щось невідоме, що було тільки в однієї людини. З її футляра душі, чи як…
    Отак вона робила часто: незавершене речення зависало в повітрі, втягуючи співрозмовника у роздуми. Я спробувала переконати Юлю, що сновидіння – результат переробки інформації, яку людина сприймала вдень. Моя співрозмовниця погоджувалася, проте вбачала-таки щось надзвичайне у всьому. Ми розійшлися на тому, що дівчина хотіла передивитися вдома геть усі світлини. Я «скинула» їй електронний варіант.
    За кілька днів познайомила її з Максимом. Мала побоювання: що коли вони зовсім не порозуміються? Приміщення орендоване, дата відома, а буклети й афіші – ні. Тоді доведеться звернутися де-інде, а це може відбитися на сприйнятті проекту загалом. Та двоє молодих людей, певно, сходяться і на линві, натягнутій над прірвою, не те, що над світлинами сновидінь.
    Першим зателефонував Максим:
    - Я тобі вдячний. Вартувало стати фотографом снів заради єдиного знайомства з дивовижною, неймовірною Юлею! Ти знаєш, вона дихає тими знимками, вона розуміється на їхньому печворку. Вона запропонувала вдосконалити підписи і так влучно, що я захоплений. Я не спав ніч. Я весь у тих знимках. Боюсь, я фанатію. Та не знаю, від чого більше: від зображення чи від слова під ним.
    - Ти ж казав, що слово лише доповнює…
    - Я помилявся. У цієї дівчини кожне слово – образ.
    ***
    На вихідних я мала привід зібрати приємних для мене людей - власні уродини.
    Була пізня весна, тому традиційно зібрала тих, кого хотіла, на своїй дачі. Садити нічого не треба, бо я давно запопадливо перекреслила всі потенційні грядки і грядочки доріжками, газонами і декоративними квітковими композиціями. У мене було гарно, бо я це любила, проте не огірково-помідорно-кабачково. У мене був відпочинок, який я так любила саме тому, що нагода випадала рідко, надто рідко за незрозумілою метушнею, що має гриф «важливо» тільки у дуже відносному розумінні.
    Я придбала цю дачу за гроші від переділеного з сестрою дядькового спадку і ніколи не пошкодувала. Зробивши усе тут «під себе», чхати хотіла на всі фітофтори і парники разом узяті. Хіба що дерев насадила. Зате хатка у мене була казкова – невелика, чепурненька і зі всіма вигодами. Я любила тут прокидатися: замість звуків автівок і трамваїв чувся спів солов’їв та гудіння бджіл.
    Цього разу я також залишилася ночувати. Два легковики, під зав’язку набитих друзями, вирушили до міста ще пізнього вечора. Зі мною залишилися тільки Юля з Максимом. Транспорту в них не було, а проситися до людей, з якими познайомились кілька годин тому, не хотіли. Тож радо скористалися моїм запрошенням на ночівлю. Я могла б стати їм старшою сестрою чи, принаймні, бути господинею. Та, захмілівши чи то від кількох ковтків вина, чи від повітря, настояного на травневій природі, я зовсім ослабла. Погойдуючись у плетеному кріслі-качалці, я тихо засинала.
    - Хочеш, я почеплю тобі пов’язку? Твоїх снів я ще не ловив.
    - Давай… - ліниво відказала я. Хоча за інших умов, певно не погодилась би.
    Сон переміг мене без бою.
    ***

    Спати десять годин сучасна людина не може! Вона зривається до сходу сонця і не вгомонитися допізна. Мій новий рекорд був зафіксований наступного дня після забави – я проспала десять годин і жоден звук не порушив солодкого недільного спокою.
    Я лежала в ліжку і починала пригадувати, де я і що зі мною. З ґанку почулася спокійна розмова. Тиха-тиха, як рух пелюстки. Подумалося, що ці двоє - Максим і Юля - пасують один одному. Їхні голоси впліталися в одну плавну ріку розмови, що зрідка переривалася дзеньканням горнят.
    - Хочу кави! – без преамбул, кволо промовила я. Хвилю і з-за одвірка виглядало дві цікавих голови. Їхні посмішки й ранкове сонце остаточно визначили межі моєї реальності. Я підвелася.
    Почався чудовий день, з тих, які запам’ятовуються надовго. І що для цього потрібно, що потрібно для щастя? Просто не поспішати. От цього ми точно не робили. Кава, залишки вчорашнього торта, розкішні іриси та приємне товариство - все налаштовувало на неквапливу балачку.
    - Я упіймав твоє сновидіння! – наче відкриваючи велику таємницю, промовив Максим. – Видрукую фото, Юля підпише і це буде доповненням до подарунка.
    - І що ж мені наснилося? Певно, конуси на головах і свічки на торті?
    - Не знаю, подивлюся вдома. Тут - простір без компа.
    Я не вельми зацікавилася темою, тому коли Юля її змінила, все виглядало природньо.
    Аж по обіді, майже під вечір ми неохоче вибиралися з дачі. До міста було п’ять кілометрів, а ми не квапилися на транспорт, ми йшли пішки вздовж дороги. При самісінькому в’їзді у шум-гам нас підхопила машина добрих Максимових знайомих, аби доправити знову до того замкненого кола турбот, з якого треба видиратися значними зусиллями.
    ***
    Юля задзвонила вранці за кілька днів та домовилася про зустріч у Максима. Я погодилася. Чомусь мене й не дивувало, що вона запрошує до нього. Ще на дачі помітила між ними той легкий порив, що приносить особливе відчуття закоханості. Про насичену пристрасть не йшлося. Такі пари, як ця, взагалі живуть за окремими законами. Я теж утворювала таку пару. Колись. Тому розпізнала б із закритими очима. А ще мені лестило, що я їх познайомила. Погодьтеся, непросто знайти свою людину в такому величезному світі.
    Близько восьмої я була у знайомій Максимовій квартирі. Усе таке ж, як завжди. Тільки господар загадковий. Він з порога повів:
    - Привіт, ти маєш це побачити. Сядь.
    Мене з обох боків узяли під руки і всадили на диванчик перед столиком, на якому лежала так-сяк зібгана серветка з гаптованим краєм.
    - Твій сон. Пам’ятаєш? Юля підписала його. Цікаво, чи вгадала. – мовив Максим.
    Я повернула голову до серветки, яку Юля тої ж миті зняла. Переді мною була світлина: вода, кола на воді, силует, який у ній відбився, проте нечіткий, незрозумілий. Знимка була наклеєна на цупкий папір сливового кольору, унизу був підпис:
    Так тихо і легко, мов колами на воді,
    Занурює пам’ять у спогад один болючий…
    - Боже… - розгубилася я.
    Щемно, дуже щемно справді занурюватися у той сон, який тебе колись вже скупав у спогадах. Та я його пригадала. Аж тепер до мене дійшло, чому Юля з Максимом відшукали таку спільність. Вони ж попали в точку! Спогад справді був болючим. Як можна здогадатися за таким фото?
    Мені наснилась стара моя і болюча любов. Власне, нової та щасливої в мене й не було. Ця була єдиною. Але як же одна картинка може визволити спогад з-під влади забування. І то в день народження. Я пригадала, як мені наснився ВІН, як щось пояснював і доводив, а я тільки дивилася на воду, бо ми ж сиділи на березі ріки. І чулися мені дзижчання бджіл та спів пташок, але не шум води.
    Як же це було давно… Юля, мабуть, розуміла, Максим пішов готувати чай, а я все дивилася на цю світлину, наче вона відображала цілковито моє життя. Тепер уже тридцятитрилітнє.
    Після чаю і реплік, що ніяк не склеювалися докупи, я наважилася розповісти їм про нього.
    - Ми точно знали, що призначені одне для одного. Але, але… Існують якісь межі між «ми» і «я». І вони не завжди співпадають. Розумієте, про що я?
    Ні Юля, ні Максим навіть не ворухнулися. Я продовжила:
    - Словом, коли ніхто не готовий на самопожертву заради іншого, бо це вбиває його особистість, душу, єство і взагалі бажання жити, коли кожен з двох – ідея, неординарність, імпульс, на жертівник приносять… - я помовчала секунду, - саму любов. Але це неправильно.
    Я розридалася на плечі у Юлі. Тепер уже цілком видимо. Коли запала мовчанка, Макс запитав:
    - Хіба нічого вже не повернути?
    - Ніхто не знає… До розлуки звикаєш, а без неї не второпати, як любиш людину. Він далеко.
    - Де саме?
    - В Америці. Але бачиш, уміє без візи прокрастися в мої сни.
    - Він емігрував? – обережно поцікавилась Юля. – Він там не сам?
    - Та ні, сам, сам. Він, як і я, не знайшов нікого, наскільки мені відомо. І самотність його не мордує. Як і мене. Він там мав усі шанси для розвитку. Нині має кілька престижних нагород на фотовистваках.
    - То він фотограф? – вигукнули обоє.
    - Хіба то дивно з огляду на мою роботу? - справді, всі якось отямилися, що нас познайомила, власне, фотографія. – він кликав за собою. Та люди поділяються на тих, які мають ностальгію, і тих, які її не мають. Ми в різних категоріях. Не могла б залишити це місто, яке втомлює, цих людей, які думають і відчувають тими ж словами, що і я.
    - Хіба кохання не всесильне? – Юля розчаровано і тихо промовила оце речення.
    - Всесильне. Але не у всіх. Показуйте інші підписи. - я не могла роз’ятрювати цю тему.
    Ми довго переглядали того вечора готові до виставки фотографії снів з підписами і трохи навіть відволіклися. Наступного дня я навіть зателефонувала його сестрі, дізнатися, як справи. Але клопоти , пов’язані з виставкою, не давали шансів на роздуми. Усе треба було робити швидко і чітко. Афіші висять, буклети лежать. Усе готове.
    Юля впоралася із завданням на всі сто. Макс був присутній особисто. Виставка мала успіх. Великий успіх. Аж такий, що ми додатково продовжили її на два тижні. Це вже щось!
    Напевно, сама ідея фото снів здалася людям цікавою. Хоча, видавалося, далеко не всі вірили у те, що то справді сни. Люди готові були платити за перегляд світлин зі сном, аби хоч якось скидати тягарі реальності. Що ж, кожен рятується, як може. Я от на дачу втікаю. Хтось у гори лізе. Хтось пиячить. Можливість вештатися чужими снами також варіант. Чим інакше пояснити наш успіх?
    Про виставку написали у двох-трьох газетах. Соцмережі розтеревенили ще дужче. Ми стали на короткий час зірками обласного масштабу. До Максима підходили і самотні філософи, і науковці, і навіть представники силових структур, аби дізнатися, як можна сфотографувати сон. Почалися цікаві фінансові пропозиції. Деякий час це окрилювало його і захоплювало, але згодом почало набридати. Юля також потерпала, оскільки ті рядки, які супроводжували світлину, зворушували кожного і робили її, фактично, співавтором мистецького продукту, не самих снів. Не знати, чим би це закінчилося, якби не сталося наступне.
    ***
    Якось до Максима зателефонували й зацікавилися його пристроєм більше, аніж самими світлинами. Дзвонили з-за кордону. Синя пов’язка здалася комусь надзвичайним винаходом. Може, вона й у нас здавалася таким, але наші ж не квапляться ловити винахідника та всіляко підтримувати його. Кілька місяців пішло на організаційні питання, авторське право і таке інше. Аж раптом Юля з Максимом з’явилися в моєму офісі. Звикле «привіт» навіть не натякало на таку серйозну розмову. Почав він.
    - Ми прийшли тобі подякувати.
    - Мені? За що це?
    - Тобі, тобі. І багато за що.
    - Якби не ти зі своєю чудернацькою пов’язкою, то нічого б не було. – відказала я.
    - Нічого б не було, якби ти не так повернула. Ходив би я з тим винаходом диваком серед диваків та й усе. Ти познайомила нас. – він обійняв Юлю, поцілував у щоку, а вона легко усміхнулася.
    - Рада за вас. Це я не навмисно. – пожартувала і додала, - На весілля запросите?
    - Ми від’їжджаємо. Далеко. Удвох.
    - Надовго?
    - Можливо, назавжди.
    - Це точно?
    - Так.
    Я жартувала. У мене це вмикається автоматично під час сильного хвилювання. Я щось говорила про вистежування і про Ґемінгвея. Словом, виходила повна маячня. І вона не приховала хвилювання за долю двох людей, що стали вкрай близькими для мене за останні кілька місяців. Насправді, Максим спрямовував свій витвір не в шпигунське ремесло, а в медицину. Саме такий винахід міг би полегшити стан людей, які потерпають від душевного болю. І я раділа за них. Бо це було більше, ніж звичайна, хай навіть і дуже помічна, виставка світлин.
    - А ти, Юль? Що там робитимеш?
    - Інтерпретуватиму.
    - Ти ж філолог за фахом.
    - Сказали, що візьмуть.
    - То ви удвох покидаєте мене?
    - Якби не ви, може й не удвох…
    Юля пригадала мені той вечір, коли я побачила світлину свого власного сну.
    - Саме тоді… Розумієш? Саме тоді клацнув зум. Одночасно.
    Я питально подивилася на неї.
    - Ми зрозуміли, що найбільше важить лиш любов. І її не можна загубити.
    - Виявляється, можна… - сумно додала я.
    - Не можна. От побачиш…
    Та у когось задеренчав мобільний і я так і не дізналася повну відповідь на важливе запитання. Я провела їх до дверей під’їзді. Була з ними увесь той час, який залишався. Була ще раз на дачі. Була на вокзалі, була на зв’язку, поки вони не перетнули кордон.
    А потім залишилася сама. З розбурханими думками, з новими кар’єрними можливостями, але таки сама. Короткі повідомлення ніколи не замінять спілкування, а скайп - дотику. Буває, прикипаєш до людей. От я й прикипіла. Тому, мабуть, така спантеличена й самотня. І ніхто не знає, як довго так могло тривати, якби зовсім несподівано (майже як я – їй) не подзвонила його сестра:
    - Вибач, що турбую. Тут з тобою хочуть поговорити.
    Після короткої паузи я почула голос, який не чула довгих сім років. Він здався мені озвучкою з того далекого сну. Він стирав часові межі, як це роблять тільки сни. Але був справжнім. Він наче повертав у мою світлину тихий шум води. Тепер все було не таким. Усе здавалося безмежним.
    - Привіт, мала. Впізнаєш? Я в місті. Хочу зустрітися. Кажи, коли і де.
    Ми зустрілися того ж дня у мене. Зовні він не надто змінився. Але те, як рішуче, навіть рвучко, він рухався, як ненаситно впивався поглядом у все, що бачив у моєму помешканні, видавало зовсім іншу людину. Не було ані докору, ані з’ясовування чогось дрібного і дурного. Він почав з кінця – з висновку.
    - Я чув про твою виставку. – підійшов на відстань, на яку ніхто, крім нього не підходив.
    - Чув?
    - Я бачив світлину з колами й силуетом. Мені наснилося таке ж. Це твій сон?
    - Мій…
    - Ми знехтували єдиним – нами самими. Це треба виправити. У тебе хтось є?
    Я тільки заперечливо похитала головою.
    - І в мене… Я не відпущу тебе більше, розумієш? - він раптом поцілував мене.
    Здавалося, наші вуста чекали на це, як на підтвердження якоїсь небесної угоди, яку несила розірвати нікому. Жодні відстані безсилі в цій справі. І жодні ностальгії.
    Напевно, такої рішучості чекають довгих сім літ, щоб зрозуміти: кола на воді зникають, а відображення того, кого любиш, стає чітким і нікуди не зникає. І краще збагнути це через так багато часу, аніж не збагнути зовсім.
    А сни… Нехай вони ще комусь допоможуть.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. ювілей
    Ювілей

    Цей рік видався особливим. Одразу стільки – і все в одні руки: весілля, підвищення, ювілей. Але Надя вважала це моральною компенсацією за попередні шкереберті.

    Жінка практично сама тягнула двох дітей, поки їхній біологічний татусь зник, не повернувшись з чергового відрядження. Надя вважала, що так і повинна робити кожна порядна жінка (якщо вона порядна): не тягти в дім іншого чоловіка, а повністю зосередитись на дітях. Вона самовіддано ходила на ранки і збори чи жертовно йшла на лікарняний при найменшому «апчхи». Будь-яка можливість заробити додатково реалізовувалася ночами і вихідними, усе життя планувалося до хвилини і не раз притискало до глухої стіни обставин. Діти були порічнятами, та на момент нашої розповіді це вже перестало мати значення, бо всілякі побутові труднощі відійшли у минуле і життя по-приятельськи обіймало Надю за плечі: «Заживемо тепер!».

    Вона справді хотіла пожити. Буває, іноді якась дрібниця тобі така лакома, що більше віддав би, а не відмовився. Надя лакомилась. Спокійний плин днів переконливо відносив її до думки, що час пожити для себе. Як це мало виглядати, вона не знала. Піти в загул? Поїхти за кордон? Утнути щось таке-еее? Надійчина душа не була такою буремно-розхристаною і несамовитою до вияву почуттів і бажань. Це була звичайна тепла людська душа, порубцьована тривогами, та з сподіванням, що попереду – багато нового, що попереду – взагалі ВСЕ.

    Але то була душа бухгалтера Наді, тому на якісь безумства типу «будь-що вийти заміж» вона так і не відважилась. Жінка вже від того покращала, що менше метушилася, більше відпочивала; на її лінії життя наведено білу смугу. Впевнено і справедливо. Отож, ВСЕ – означало тихе споглядання за метушнею дорослих і цілковито самостійних дітей, зустрічі з давніми приятельками, вишивання букетів бісером і, звичайно ж, робота. Саме навколо цього вертілося щастя.

    Діти мешкали за тридцять кілометрів у обласному центрі. Пильновані змалку, вони досягали успіхів радше через обов*язковість і систематичну працю, ніж через здібності. Син Андрій працював у приватній фірмі, заробляв добре і вже планував придбати житло, щоб не квартирувати у чужих людей. Додому приїздив часто, одружуватись поки не думав. Аот його на рік молодша сестра Сяна цьогоріч зібралася під вінець.

    - Вже час! – зраділа Надя, не виказуючи нічим того хвилювання, яке буває у матерів напередодні весілля.

    Усі хочуть щастя чадам, та коли доля батьків не склалася, переслідує подвійний страх: а як і з донькою таке буде? Проте кандидатура нареченого була бездоганною, Надя помалу заспокоювалася. Навіть перспектива нагородження статусом «теща» не сприймалася анекдотично.

    Весілля було першим. На його підготовку пішло сім місяців. Усі ці сватання-заручини-згодини розворушили у присохлій Нідійчиній романтиці життя, тому вона часто плакала – тішилась за доньку. Про своє таке ж згадувати не хотілося. Це було давно. З іншого життя. І взагалі, у майже п*ятдесят романтика не пасує. Та й де взяти романтиків? Позичати у інших жінок Надя не вміла, а шукати вільних не хотіла. Тема закрита. Все.

    Сянка також мала роботу. Але у вільний час заробляла манікюром і продажем косметики більше, ніж в училищі, де «лише зачепилася» і викладала щось нудне. Єдине щастя, що саме на своїй законній роботі вона познайомилася з майбутнім чоловіком, який до того ж мав окреме житло. Поки все складалося добре, та про це ніхто не говорив вголос, щоб не зурочити. Молоді мали вже й авто та цілу купу планів на чотири пятирічки.

    Так минув майже рік. Тепла осінь дуже точно відповідала віку жінки. П*ятдесят – це тепла осінь. І від цього не сумно, а затишно. Надя любила свій день народження і дивувалася тим, хто стверджував протилежне.

    За місяць після весілля Сянки було підвищення. Наді здавалося, що це ідеальна нагода збільшити свою значимість в очах сватів. Дітям здавалося, що мама рятується від нудьги. Колегам здавалося… Та хто ж у периферійній бухгалтерії пліткує?

    Мама стала головбухом! Попередницю вивели з кабінету в кайданках за махінації, а Наді запропонували її місце. Вона вагалась три хвилини: чи впорається, чи не зганьбиться, чи втямить. Але Наді здавалося, якщо не дати миттєвої відповіді, зараз передумають призначати. Її відповідь була ствердною.

    Третя подія - логічна риска рівного, щасливого року –Надійчині п*ятдесят. Чому щасливого? Ну, не виглядала вона на п*ятдесят! Від природи струнка, миловидна, охайна жінка, Надя радше вихвалялася цим числом. Від такого спогаду в її очах замість цифр починали грайливо погойдуватися смайлики, а плечі самі приймали царську поставу. Тепер потрібно було вдвічі більше енергії, щоб влаштувати усе ідеально, вона ж начальник! І Надя думала, домовлялася, радилась, знову думала, замовляла, перевіряла і контролювала. Здавалося, після попередніх викидів емоцій сили на себе не стане, але де там: тема ювілею витіснила навіть вишивання бісером.

    Андрій з Оксаною мали щораз нові завдання. Їм навіть деколи здавалося, що маму накрило темою весілля і дотепер не відпустило.

    - Мам, а чим ти займешся після ювілею? Що справлятимеш?

    - Хрестини, а потім знову весілля Андрійкові. – віджартовувалася Надя.

    Однак бажання догодити найріднішій в світі людині було більшим, тому діти разом замовляли ресторан, торт і програму. Андрій понавозив якихось екзотичних наїдків, а Сяна не один день вибирала з мамою в скромних провінційних крамничках наряд до свята.

    З роками люди обростають знайомствами, тому, окрім близької рідні, серед гостей мало бути багато колег, сусідів, приятелі в. Жінка уявляла собі свій вихід, як її йдуть вітати численні гості, на вустах у яких ніжиться комплімент:

    - Яка ж ти, Надю, сьогодні гарна!

    Надя тричі змінювала замовлення на торт. Спочатку він мав бути середнім і двоярусним, але насамкінець «виріс» до трьох і суттєво збільшився разом з списком гостей. Жінка перевіряла всі деталі з надмірною занепокоєністю і бухгалтерською точністю. За тиждень до урочистості Надю злегка трусило, але солодкий щем задоволення змушував відчувати лоскіт десь на піднебінні.

    Ще завтра дочекатися сина з відрядження – і можна починати!

    ***

    Була п* ятниця. О дванадцятій Надя підписувала якісь папери, посьорбуючи з крихітної філіжанки каву. Задзвонив мобільний. Жінка автоматично тицьнула у куток блискучої сенсорної поверхні.

    - Слухаю.

    Недоречна пауза, а за нею раптово голос:

    - У Вас є син?

    - Є. Андрій. – нашорошилась Надя. – А що таке? Хто Ви?

    Після короткого представлення і з*ясування номера й марки автівки чужий голос нерівно повідомив про ДТП, у яке потрапив її син. Цей голос, напевно, говорив таке не раз. Вийшло в нього краще, ніж у Наді - слухати. Їй вмить здалося, наче з філіжаночки на голову густим потоком хлеще гаряча-гаряча кава. Мокрий одяг примушує вростати в крісло, а серце стиснулося до розмірів кавової зернини.

    Надя почала оговтуватися доволі швидко, проте їй здавалося, що минули години. Використала роками сформовану звичку чітко все знати:

    - Зачекайте, зачекайте! Прізвище, дані… Де Ви взяли дані? Де Ви взагалі знаходитесь?

    Уточнення і відповіді тільки глибше всаджували її в крісло. Виходило, Андрій у лікарні. Стан стабільно важкий. Найстрашніше, що це було за півтисячі кілометрів від дому. Від «доми», як говорили діти, коли були маленькими. От воно, доросле життя! Хіба легше для матері? Випускаєш у світ, складений з самих небезпек.

    У скронях бухало, очі були скляними. Усе, чого хотілося Надійці, - обійняти своїх дітей. Від думки, що це ніяк неможливо, вона якусь мить сиділа, мов статуя Будди, потім зайшлася плачем. Добре, що ніхто не зайшов до кабінету. Виплакавшись, Надя приходила до тями: збиралася з думками, встигла попередити заступника і вилетіла з будівлі бухгалтерії.

    Вона потроху окреслювала план дій. Спочатку – додому. Потім – на вокзал. Далі – як Бог дасть.

    Удома жінка впала на коліна і продовжувала плакати і молитися, молитися і плакати. З її грудей виривалось виття, а не стогін чи зойки. Вона й помислити не могла: її хлопчик, такий обережний на дорозі, в небезпеці через якусь кляту вантажівку. Куди дивиться ДАІ? Подумки Надя вже розправилася з кривдниками, але гіркота, що підступила до самих вуст, не минала. Тоді жінка попила води, вмила обличчя, вишкребла зі сховку гроші й вирушила в дорогу.

    Вона не могла вимкнути мобільний, хоч їй хотілося. Дівчата з роботи надзвонювали двічі, але підтримати як слід не вміли. Вони мугикали щось про «все буде добре», та для жінки всі ці репліки були узорами у калейдоскопі. До того ж, Сяна ще нічого не знала. Надя підготувалася і відважилася подзвонити:

    - Оксаночко…

    - Мам, не побивайся так. Замість мушель будуть кульки. Це навіть краще.

    - Оксаночко…

    - Тільки я прошу тебе: не псуй сама собі настрій через деталі. Бо це – всього лиш де-та-лі. Розумієш? Мам, чого ти мовчиш? Що там в тебе?

    - З Андрійком біда. ДТП.

    Оксанка зойкнула. Вона приготувалася «тримати оборону», обговорюючи штрихи завтрашнього ювілею, а тут таке.

    Вирішили їхати разом. Справді: коли сіли у поїзд і Надя змогла притулитися до Оксани, їй полегшало. З лікарем домовились зв*язуватись тільки в разі погіршення. Тепер його номер дрімав у мобільному і жінки чекали, що він не прокинеться. Дивно не-чекати на дзвінок. Дивно так перемикатися зі свята на невгамовну тривогу.

    Вони майже не розмовляли. Просто зіщулилися одна біля одної, трималися, як намагаються потопаючі втриматись за воду.

    - Мам… - Надя обізвалася невиразним «гм», - ти ж Надія, розумієш?

    - Це не рятує. – байдуже відповіда та.

    - Ні, не скажи. Рятує, мам, чуєш? От побачиш.

    І вони знову занурювалися кожен у свою криницю болю надовго. Сяна примусила випити чаю, перекусити. В горло не лізло, просто-таки зводило щелепи, але треба було хоч спробувати.Виходило зовсім непереконливо. Ставало легше, коли споглядання, не естетичне, а механічне якесь споглядання, за пейзажем у вікні вагона змінювалося молитвами. Тривога не минала.

    У купе пахло валідолом, Сяна не витримала: вона сама вирішила задзвонити лікареві. Вийшла в коридор, щоб мати не чула. Усе, що їй потрібно було, - нова звісточка. Коли лікар сказав у трубці своє вічне «я слухаю», Оксана підсвідомо намагалася вгадати найменші коливання його настрою, наче це була пряма ознака добрих новин. Новини справді були. Їх можна було навіть віднести до добрих. За інших обставин на це ніхто не звернув би уваги, а між небом і землею важливий був кожен порух. І він був, цей порух: Андрій відкрив очі.

    Сяна влетіла у купе з вигуком радості, обняла маму. Так вони й доїхали: в ніжному похитуванні силуетів та тихій розмові. Крихітна новина, з якої вони виростили сподівання, додала трохи сили. Майже непомітної, але важливої, живої.

    - Я зовсім забула про твій ювілей. Як же тепер? Все замовили…

    - Донь, - Надя подивилася на Оксану так, ніби хотіла передати їй якусь родову таємницю, - про що ти говориш? То все така… Головне, Андрійко живий.

    Наступний рік потішив єдиною подією: реабілітація сина приносила результати. За це Надія віддала б усі новини світу.
    2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Побачене
    Йду вулицею. Холодно. Сніжно. Саме зимові свята закінчились, настрій умиротворений. Знаєте, як воно на серці світлого січневого дня? До того ж, субота.
    Хочу смачнющого чаю зі шматочками манго! Власне, заради нього вибралась до крамниці.
    Зустріла знайому та її доньку-студентку. Розмовляємо про те, про се. Сміємося.
    Аж тут дівчина зойкнула і прикрила обличчя руками. Ми автоматично подивились туди ж, на інший бік вулиці.
    Там на дереві… вішали пса. Буряковий від напруження огрядний старший чоловік тримав мотузку, створюючи противагу, а собака чіплявся лапами за гілку, за молодий стовбурець , звивався і хрипів.
    Ви бачили коли-небудь щось подібне? Я - ні, оце вперше.
    - Не дивись туди! - випалила моя співрозмовниця .
    Її обличчя змінилось від жаху, нудоти і безпорадності. Я покірно виконала команду, до кінця не второпавши, що саме відбувається: заплющила очі, затулила вуха. Ми утрьох заклякли від побаченого у білий день посеред тротуару. Але тривога морозом пробиралась під шкіру. Не витримали,подивились.
    Виявляється, страта – не таке моментальне діло. Пес все ще звивався.
    З дому вийшла жінка середніх років. Не рятувати - переконатись, що все вже відбулось. За хвилю зникла у глибині помешкання.
    Перемагаю суцільний жах однією думкою про можливий порятунок, мчу на той бік вулиці, спиняюсь під загорожею. Прошу-молю-благаю «відпустіть!» . Буряковий чоловік навіть не повернувся у мій бік. Кричу, що заберу. Як захоче, - присплю. Марно, тільки дратівливе «Не пхайтесь!»
    Кілька перехожих отетеріло спинились і помчали далі з вигуком «нелюд».
    Тварина сконала. Знов з’явилася жінка і звернулась до мене:
    - Ви б не забрали пса, він людей покусав. Йдіть собі своєю дорогою.
    Заспокоїла. Але стояти тут тепер і справді було неможливо. Тож я полетіла, прощально махнувши рукою протилежній стороні вулиці і не озираючись. Змушувала себе думати про чай, про те, як питиму його з улюбленого керамічного горнятка у затишному домі, про нечитану книжку, про перші писані літери донечки, навіть про різницю між спортивними і фігурними ковзанами. Але спокійні думки прострелила інша: чи розглядатиме Божий суд цю справу? Адже звірство над звіром відбувалось на подвір’ї, де побудувався священик. Та жінка була його дружиною. Невже у них та їхніх сусідів не знайшлося грошей, щоб приспати того рудого «двіртер’єра»?
    Напевно, межі моралі набагато ширші, ніж я собі уявляла. Не знаю. Тільки коли п’ю чай, часто обпікаюсь об той спогад, а вулицю намагаюсь обходити. Добре, що нема щоденної потреби іти нею.
    2012


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Молочниця

    - Ярку, альо, Ярку! То ти? Я залишаюсь спати в дітей. Рано буду. Але, слухай… Чуєш мене? Треба задзвонити молочниці, аби завтра вмисно не їхала, нічого не везла, бо я не встигаю.
    - Добре, Уляно. Вже вдома розкажеш, як там наші. На добраніч.
    - Та яке «на добраніч»? Кажу тобі: задзвони молочниці.
    - А! То я маю телєфонувати?
    - Ясненько, що ти. Чого б я тобі голову морочила?
    - Кажи номер.
    - Я не пам’ятаю. Йди з телефоном на кухню. Він там.
    - Зачекай, не можу капці знайти, - пан Ярко деякий час кректав, вовтузився, аж поки, врешті, переможно заявив, - Я вже в кухні!
    - Добре. Відкривай шухлядку. Верхню. Зразу побачиш такий зелений папірець, на ньому «пані Марія…» і номер. Знайшов?
    - Аякже! Між сікачем і горіхоколом? Звідки б тому клаптику тут взятися?
    - Йой, Ярку, та то нижня шухляда. Далі – дверцята, а вище, над ними – верхня. Є? Шукай там.
    Пан Ярко вивернув вміст шухляди, довго перебирав рецептурні книги і на самісінькому дні знайшов зелений папірець.
    - Альо, Ярку, то знайшов чи ні?
    - Та є, є, Улянко,тільки знизу був.
    - Якби ти догори дригом то все не перевертав, було би зверху.
    - Но, зачекай, - мовив чоловік, - шістдесятп’ятку розміняв – не можу так галь-паль робити. Маю все докладно передивитись.
    То що кажеш, дзвонити з домашнього на той номер?
    - Та дзвони вже, бо далі люди спати ляжуть. В селі як: господарку обійшов – вкладаєшся і спиш.
    - Уляно, тільки ти не вимикай телефон, будеш мені казати, що говорити, бо я не знаю.
    - Та що там говорити?! Скажи, аби молока завтра дарма не тарабанила, - вже трохи роздратовано сказала жінка.
    - Нє-нє, будь на лінії.
    Пан Ярко неквапливо набрав номер молочниці:
    - Альо? Пані Марія?
    - Уляно, там якась дитина говорить…
    - То онука їхня, най кличе бабцю.
    - Дитинко, дай бабі трубку, - благав чоловік. Судячи з голосу, дитині було біля чотирьох рочків, а побалакати вона любила не менше за пана Ярка. Тому той змушений був вислухати незрозуміле лепетання і два віршики, аж поки до апарата допустили молочну бабцю.
    - Альо, то хто?
    - Доброго вам вечора. То пані Марія? Дзвонить чоловік Уляни Василівни. Що? Ні, в поліклініці не працювала. Як, «якої»? Що, не знаєте Уляни Василівни? То моя жінка. Ні, не з села. Хвилинку…
    Чоловік притиснув до вуха мобільний:
    - Улясю, твоя пані Марія тебе не знає.
    - Звісно ж, не знає. Звідки ж їй знати Уляну та ще й Василівну? Питай «пані Уляну зі Стрия».
    Пан Ярко перекинувся на паралельну розмову:
    - А пані Уляну зі Стрия знаєте? О, бачите, а кажете, що ні. Ми у вас молоко беремо. Мушу сказати, пані Марієчко, що дуже файну корову тримаєте. Молочко солодке, масне і той ( як його тепер кажуть?), екологічно чисте. А що вже сир робите – м-м-м! - пан Ярко аж очі примружив від задоволення, - плАстами. І сметанка, сме-тан-кааа - самі вершки, як у ресторації.
    Що ви кажете? О, то я,власне, дзвоню стосовно завтрашнього ранку.
    Чоловік згадав про дружину, яку змусив чемно слухати розмову. Простіше було прикласти трубку до трубки – жінки домовились би за п’ять секунд, але то потребувало нових пояснень, тож Уляна мовчала.
    - Улясю, ти на дроті?
    - На дроті, Ярцуню, на дроті. Та кажи вже, нарешті, аби завтра не везла.
    - Не везла. Не везла. – ніби зазубрював чоловік. Він перехопив трубку і знов заговорив до пані Марії:
    - Альо, альо, пані, каже моя жінка, би ви завтра не везли. Чому? Тільки не подумайте, ні-ні, молоко добре, я ж казав , шо добре. Лиш Уляна до дітей поїхала. Повернеться – задзвонить вам. Як тілько на поріг ступить. Я вже буду пам’ятати. І банку зготує. Як? Добре? Ну, то добраніч. Дівчинці вашій дрібненькій «на добраніч» передавайте.
    Ярко поклав трубку і вхопився за мобільний:
    - Уляно, зробив! Завтра їй сама дзеленькнеш. Я про все домовився.
    Ну, що там у дітей?, - розійшовся господар.
    - Чоловіче, не годна говорити. Мені за ту нашу розмову стільки «накапало», що нам можна було за ті гроші корову купити.
    У дітей все добре. Завтра вдома розповім. Добраніч, Ярку.
    Він би ще балакав, та жінка рішуче натиснула червону кнопочку. Поклавши мобільний біля себе, подивилась на доньку і втомлено підсумувала:
    - Воліла б сама за той час до Стрия з’їздити, ніж так домовлятись!
    2011


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Я ТОБІ НАПИШУ…

    Я тобі напишу. Обов’язково. Кохання потребує зв’язку. У будь-який спосіб. Ти чекатимеш на ті кілька слів, як я чекаю на твої. Класичний лист, скорочене повідомлення, телефонна розмова пунктиром – цього замало. Ми з тобою вловлюємо невловимі частоти.
    Коли небо друкує дощем на білому ватмані підвіконня, це ти.
    Коли гомонить стомлене надвечір’я, це ти.
    Коли вривається насвистуючи вітер, це ти.
    Промовляй до мене здалеку і зблизька. Не бійся повторитись – бійся промовчати. Бо любов говорить. Словами і вчинками, важливим і дрібничками, урочисто і наодинці.
    Навіть коли унеможливиться жоден зв’язок, у нас зостається найнадійніший телеграф – молитва.
    І я знов промовлю до тебе.
    А ти знов промовиш до мене.
    18.05.2011


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. СИМФОНІЯ ЗЛИВИ

    Зал притих. Важка темна завіса опустилась на землю. Раптом на все небо засяяло золоте шиття, віщуючи початок дійства.
    Вступили духові інструменти: громовиці розколювали простір глибокими гучними фанфарами негоди. То незадоволено бурчали, то перескакували на крик. Ще трохи, ще мить, і троси, на яких тримається небо, обірвуться.
    Вітер завів усі флейти, труби і саксофони. Трави вгиналися струнами скрипок і віолончелей. Кожен музикант виконував свою партію з надривом, з натиском і настроєм зливи.
    Якусь мить кілька величезних крапель сипонуло на землю, та небо відразу прорвалось чистою прозорою мелодією. І, нарешті, все заграло так досконало, що хотілось танцювати під дощем, ковтаючи краплі.
    Це очищення зливою пронесло таке блаженство, такий спокій… Хотілось, щоб вона тривала і тривала. Та ноти закінчувались, музиканти помалу затихали. Не чутно густого баритону грому, розряджені нейрони блискавки. Ясніло поступово і спокійно. Врешті завіса впала в очікуванні тріумфального виходу сонця. А все земне навіть аплодувати забуло, захоплене досконалим спектаклем природи. Лиш квіти – віддані шанувальники - пахли так сильно, що уся блакить задихала ними.
    18.05.2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. ЗНАТИ НАПЕРЕД
    Людям завжди кортить знати наперед. Напевно, тоді здається, що контролюєш ситуацію.
    Питати, чим закінчиться фільм, не додивившись його.
    Купити індульгенцію, щоб упевнитись у спасінні.
    Читати геть усі інструкції, щоб сприймати як більшість.
    Орієнтуватись на рейтинг, а не на власний смак.
    Домовитись з потрібною людиною, щоб усе пройшло гладко.

    Уникаючи неприємних несподіванок, уникаємо приємних.
    Відгороджуючись від поганих звісток, пропускаємо добрі.
    Переймаючись етикеточкою, занедбуємо суть.

    Люди думають, що знаючи наперед, легше жити. Але життя завжди приходить несподівано. Це точно треба знати наперед.
    2011


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -