Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Лариса Омельченко (1967)




Огляди

  1. За селом Степовим, у пахучім степу...

    В кількох кілометрах від села Степового є велика братська могила. Не щодня біля неї бувають люди, бо йти туди довго, знаходиться могила далеко в полі – там, де колись, на початку 40-х років ХХ століття, були вириті силосна яма і скотомогильник...
    Досі вважається невідомою військова частина, до якої належали загиблі радянські воїни. Невідома навіть їхня кількість: за різними даними, у селі Степовому Дніпропетровського району загинули від 400 до 800 чоловік. Ще живий очевидець і учасник тих подій - Євген Йосипович Шемет. 1941 року він був тринадцятирічним хлопчиком. Пригадує, як разом із односельцями зносив тіла загиблих радянських воїнів до тодішньої силосної ями (тепер це могила довжиною метрів з вісім) та до скотомогильника. Скотомогильник, ставши могилою для людей, і досі зберіг свою округлу форму: такими були ями для закопування останків худоби...
    Євген Шемет розповідає, як цілих п’ять днів жінки і діти зносили розтерзані трупи, щоб поховати їх. Перелічити їхню кількість не міг ніхто: вся місцина була вкрита мертвими. Збирали бійців і в кукурудзяному полі, і в ближніх лісосмугах. Радянські війська на цьому шматку рідної землі були приречені: коли стоїмо біля нинішньої братської могили, то бачимо, наскільки незахищеними вони були, адже знаходилися ніби в низині, у відкритому полі, а зверху давив нищівний гарматний вогонь ворога... В ті моторошні дні, коли доводилось під дулами автоматів хоронити своїх захисників, підліток Євген Шемет врятував двох уцілілих воїнів. Одного помітив, як проходив повз його схованку: зі скирди почув слабкий голос, що просив води.... Вдома Євген запряг у букер кобилу, поклав двері з курятника, і пішов забирати пораненого. Ним виявився комдив Яків Дашевський. Він був поранений у ногу. Привіз його хлопець додому, а вдома мати ще одного солдата приховала... Це була страшна небезпека – не тільки для хлопця та його сім’ї, а й для всього села. В селі вже панували окупанти. Небезпека подвоювалася ще й тим, що обидва врятовані були євреями. Шість днів Євген виводив бійців з оточення, прокрадався до радянських військових частин. Хлопець разом з бійцем Рибальським упряглися у возик, і тягли пораненого командира... Євген Шемет довів їх аж до села Спаського, там передав командирові Віктору Кузнєцову, і повернувся у Степове. Хлопець запам’ятав імена та прізвища своїх підопічних: Яків Дашевський та Семен Рибальський. Пізніше, вже по війні, ці люди знайдуть свого рятівника, підтримуватимуть з ним стосунки, приїздитимуть у гості, а він буватиме в них. Але це буде потім...
    Світ тримається на небайдужих людях. Василь Іванович Скиба, ліквідатор аварії на ЧАЕС, мешканець Підгороднього – один із них. Дізнавшись про братську могилу в степовому селі (з такою ж промовистою назвою – Степове), поставив собі за мету – пролити світло на трагічні події вересня 1941 року. Довго шукав у архівах, які нині відкриті завдяки інтернету. Йому вдалося знайти нагородні листи на обох врятованих степнянським підлітком воїнів. Один з цих документів виданий 15.11.1943р. на ім’я Дашевського Якова Сергійовича, 1902 р.н., члена ВКП(б). На той момент він був уже генерал-майором, представленим до нагороди – Ордена Богдана Хмельницького І ступеню. Ним офіцер високого рангу був нагороджений за «високе військове вміння у керівництві та управлінні військами», яке проявив у боях за Мелітополь, Перекоп та Сиваш. Учасник бойових подій у Великій Вітчизняній війні – з липня 1941 року. Кадровий військовий з 1921 року. Поранений (не вказано, де і як). До цього був нагороджений Орденом Червоного прапора, Орденом Червоної Зірки та Орденом Кутузова ІІ ступеню. У графі «посада, частина» написано: «Начальник штабу 51-ї армії». Ось яку людину врятував 13-річний Євген Шемет! Загалом, генерал-лейтенант Дашевський (1902 – 1972) мав 8 бойових орденів. Його справжнє ім’я-по-батькові – Юдель Давидович. По війні він служив на посаді начальника штабу Московського округу. Був замісником начальника кафедри однієї з військових академій у Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.
    Інший нагородний лист (від 2.10.1944р.) засвідчив представлення Рибальського Семена Леонтійовича, 1915 р.н., безпартійного червоноармійця, до військової нагороди – Ордена Слави ІІІ ступеню. Він був командиром відділення роти зв’язку 462-го стрілкового полку 168 стрілкової дивізії. Цікаво, що участь С. Рибальського у війні фіксується від 7.07.1942 року. І далі – про його поранення і контузії: «Контужений легко 29.09.1944р. Поранений легко 14.09.1942р. Призваний Сталінгородським РВК Дніпропетровської області». Раніше був нагороджений медаллю «За відвагу» (1942) та медаллю «За оборону Ленінграда» (1944). Орден Слави йому вручили за безперебійний зв’язок, забезпечений командуванню полку. Чому початком участі Рибальського в бойових діях значиться 7.07.1942 р., а зовсім не літо 1941-го? Це помилка, одруківка чи свідоме замовчування?.. Жоден із нагородних листів не дає й натяку на поранення обох військових на території Дніпропетровщини в 1941 році. Чому?.. І ще одна деталь: у обох воїнів указана національність: «росіянин», хоча достеменно відомо, що вони євреї.
    В.І.Скиба не полишав своїх пошуків. Хотів дізнатися – якщо не імена загиблих кількох сотень радянських бійців, то бодай назву їхньої частини, дивізії. Віднайшов в інтернеті статтю Людмили Глок «Оборона Днепродзержинска: дивизия, пропавшая без вести». Ця стаття привернула увагу пошуковця тим, що в ній згадувалося ім’я полковника С.Я. Дашевського, начальника штабу 273-ї стрілкової дивізії. 17 серпня 1941 року він прийняв на себе командування цією дивізією. Отже, стає відомою дивізія, підрозділи якої загинули, захищаючи село Степове. Розповім про це військове формування, використовуючи вищеназвану інтернет-статтю.
    Кореспондент «Днепра вечернего» Людмила Глок посилається на книгу Костянтина Грушового «Тоді, в сорок першому». Там автор мемуарів Грушовий згадує зустріч з полковником Н.К Калініним, командиром 273-ї стрілкової дивізії, яка формувалася у Дніпродзержинську, в короткий термін – для новоствореної Резервної армії. Старший політрук останнього стрілкового полку, який відправлявся на фронт, комісар Молчанов змушений був доповісти, що «у польової артилерії мало снарядів і зовсім відсутні протитанкові засоби». Ось у такому стані 273-я дивізія висунулась у район Александрії, де, втрачаючи сили, вела бої 223-а стрілкова дивізія. В оперативних зведеннях за 11 серпня 1941 р. повідомлялося, що «273-я стрілкова дивізія згрупувалася в районі Попельного, Рублівки, Володимирівки, маючи один батальйон зранку 10.08. на рубежі Ново-Стародуб, який по закінченню дня танками і мотопіхотою був відкинутий на Зелене». 14 серпня 1941 р. 273-я ще фігурує у донесеннях штабу фронту: «Зранку дивізія вела бій з противником силою до одного полку мотопіхоти при підтримці 30 танків. В районі Попельного захоплено 10 мотоциклістів, підбито 10 танків і 3 танкетки противника. З 13-00 дивізія під тиском танкових частин противника розпочала відхід на рубіж Лихівка, Андріївка». До цього часу, пише дослідниця Людмила Глок, «зв'язок з 223-ю дивізією був утрачений. 273-я залишилась без сусіда по флангу, але вперто билася на своєму рубежі без протитанкових засобів і при некомплекті боєприпасів з частинами танкової групи фон Клейста, яка вже прасувала окопи піхоти під Києвом та Кіровоградом». 14 серпня загинув комдив Калінін. Цитую далі статтю Л.Глок: «Німці рвуться до Дніпра, прагнучи на лівобережжя. На шляху стоїть ця дивізія. Вона відступає, ледве стримуючи натиск, несе великі втрати. За 20 днів боїв, до 1 вересня, втрачає 5000 чоловік. Найбільші втрати з усіх частин Південного фронту. Тільки 17 серпня зв'язок зі штабом було відновлено. 273-я стрілкова дивізія, командування якою взяв на себе її начальник штабу полковник Я.С.Дашевський, з боями відійшла до Верхньодніпровська. Був отриманий наказ переправитися на лівий берег і тримати оборону на фронті Переволочна, Шульгівка». Людмила Глок слушно називає 273-ю дивізію Дніпродзержинською (за фактом створення), а для багатьох її бійців рідними були Петриківка, Єлизаветівка, Миколаївка, Попова Балівка. Саме в цих місцях їм і довелося воювати. Автор статті розповідає, що, коли 273-ю дивізію проводжали на фронт, металурги «Дзержинки» вручили одному з полків знамено. Коли проривались із оточення в селі Попова Балівка, бійці закопали його на подвір’ї колгоспника Василя Буряка. Через чверть століття він передав знамено музею історії Дніпродзержинська.
    27 вересня 1941 року зв'язок штабу армії з дивізією були утрачений. Пошукові літаки не змогли визначити місце її знаходження. Стало зрозуміло, що дивізія потрапила у тісне кільце ворога, який на той час уже захопив Новомосковськ. З оточення вийшли тільки окремі бійці та невеликі групи вояків. Серед тих, хто з оточення пробрався до своїх, були й комдив Дашевський та солдат Рибальський. Якби не тринадцятирічний рятівник зі Степового, пораненим, знесиленим бійцям навряд чи так би пощастило...
    Пошуковець Василь Скиба віднайшов в інтернеті текст Постанови Військової Ради Південного Фронту (під грифом «совершенно секретно») від 3 жовтня 1941 року (№00128). У ній дослівно (російською, звісно, мовою) написано таке (переклад мій): «З 27 вересня 1941р. противник згрупував сили в кількості півтора танкових і однієї мотострілкової дивізії і розпочав наступ на правий фланг 12-ї армії у напрямку Новомосковськ, тим самим 15-у, 261-у і 273-ю сд [стрілкові дивізії], що обороняли район Ломівка, Новомосковськ, опинилися під загрозою оточення.
    Військова Рада 12-ї армії, не оцінивши всієї обстановки, віддала наказ про відхід на новий оборонний рубіж, при цьому припустилася найгрубішої помилки, орієнтувала їх на головне угрупування противника.
    Начальник штабу армії комбриг Баранов злочинно поставився до відходу дивізії на новий оборонний рубіж, отримав наказ Командуючого фронтом о 21-00 27.ІХ про відведення 273 сд за річку Самара, тільки 0 7-00 ранку 28 вересня зміг відправити наказ у з’єднання. До відправки наказу поставились безвідповідально, в результаті офіцер зв’язку з наказом потрапив у руки противника, 261 сд наказ отримала з запізненням на 15 годин.
    Зв'язок штабу армії з дивізіями ще до взяття Новомосковська противником було втрачено, дивізійні рації не використовувались тільки тому, що начальник зв’язку армії полковник Треханов злочинно поставився до виконання службових обов’язків, не забезпечив дивізію позивними.
    Недооцінка обстановки і пасивність, проявлені Військовою Радою Армії, призвели до втрати управління, а дивізії, що залишились наодинці самі з собою, не чинили значного спротиву, і в паніці втекли. В результаті залишили ворогу артилерію, кулемети і обози. Особливо злочинно поставився командир 203 артполку – майор Фрейман, який кинув полк, матчастину і втік».
    Командуючий 12-ю армією Галанін був звільнений від посади, комбриг Баранов, начальник штабу, і полковник Жиров, начальник інженерної служби, були віддані під суд військового трибуналу.
    Трагічна біографія 273 стрілкової дивізії, сформованої в Дніпродзержинську, налічує всього 50 днів. 14 листопада 1941 року був виданий наказ про її розформування. Дуже шкода, що солдати й офіцери, які тільки-но вступили в бої за оборону рідного краю, мусили загинути – через погане оснащення, через чиїсь тактичні помилки... Такі ось безіменні, непомітні герої лежать на братському цвинтарі за селом Степовим, що на Дніпропетровщині, у колишніх силосній ямі та скотомогильнику...
    Нині важливим напрямком роботи пошуковців і влади є реконструкція пам’ятника на місці захоронення. У Дніпропетровському районі відбулася нарада, яку провів народний депутат Верховної Ради Віктор Бутківський. Говорили про долю пам’ятника, який був поставлений 1955 року. В нараді взяли участь Любов Біла, голова районної ради, Євгенія Корінна, голова Степнянської сільської ради, Алла Сафронова, начальник відділу культури РДА, депутати райради, активісти ветеранських організацій Дніпропетровського та Петриківського районів (цей район знаходиться у безпосередній близькості до села Степове). На нараду була запрошена й журналістка газети «Днепр печерний» Людмила Глок, дослідниця подій 1941 року. Була створена робоча група під головуванням В.Бутківського, що взяла на себе відповідальність за організацію і проведення заходів по відновленню історичної правди, гідного вшанування невідомих героїв. Були чітко визначені завдання роботи групи: відновити історичну правду і документально підтвердити всі встановлені факти – щодо 273-ї стрілкової дивізії, яка обороняла Степове в 1941 році; відновити пам’ятник та під’їзд до нього; вшанувати старого чоловіка, який 13-літнім хлопчиком врятував життя двох воїнів, один з яких був командиром дивізії, і потім дослужився до звання генерал-лейтенанта. Керівник пошукової групи з вивчення історії 273-ї стрілкової дивізії Василь Скиба наголосив на героїзмі та скромності Євгена Шемета. Адже, рятуючи радянських воїнів, тодішній підліток наражав на страшну небезпеку свою родину, а то й усе село... Після війни Євген Йосипович працював у сільському господарстві, був нагороджений медаллю «За доблесну працю» й медаллю ВДНГ в Москві - за досягнення в галузі тваринництва. А от про його мужній вчинок у вересні 1941р. навіть серед односельчан - мало хто й знав... Мені пощастило цьогоріч побувати в Степовому - у День Перемоги, відвідала разом з громадою місце масового поховання. А за святковим столом сиділа поруч з паном Євгеном. Коли Василь Скиба взяв слово і розповів про його подвиг, першою реакцією 85-літнього чоловіка було: «Звідки ви про це знаєте?..». Це свідчило про щире здивування, звучало навіть дещо підозріло, бо Євген Йосипович ніколи не виставляв свою біографію напоказ, хоч і підтримував зв’язки з урятованим Семеном Рибальським: той після війни сам розшукав свого рятівника (Семен Леонтійович, аж до самої смерті у 2001 році, мешкав у Новомосковську)...
    Депутат Верховної Ради В.В.Бутківський обіцяв посприяти у передачі клопотання на ім’я Президента України Віктора Януковича – щодо нагородження несправедливо замовчуваного юного героя другої світової війни Євгена Шемета. Також будуть організовані всі необхідні роботи – для проведення до його хати газу.
    За інформацією Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, братська могила в 6-ти км від села Степового - єдине масове поховання 1941 року на території Дніпропетровського району, яке збереглося від початку війни.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Зона відчуження. Квітень 2013 року.

    Щороку, починаючи з 1986 року, квітень для українців - не просто пахучо-пелюстковий місяць, це весняні дні з гірким присмаком полину – чорнобилю… 27 років минуло від початку страшної катастрофи, рівної п’ятьом сотням Хіросім – початку аварії на Чорнобильській АЕС. Цього року, вперше й неждано, я побувала з екскурсією на колись діючій атомній станції. Слово «екскурсія» у даному контексті звучить дико: як?! Туди – в туристичну або творчу поїздку?! Та минає час, і так хочеться вірити в краще, і є щире бажання пам’ятати, і розповідати іншим, і підтримувати тих, хто був у чорнобильському пеклі – тільки не у «святковому» відрядженні, а – вояком на реальній війні, трударем, що «орав свою ріллю» - ціною власного здоров’я, а то й життя. Сленг ліквідаторів включає в себе слово «партизани»: це бійці запасу, яких на ліквідацію наслідків техногенної катастрофи призвали військомати…
    Нас, екскурсантів з Дніпропетровського району, зібрав та об’єднав народний депутат Верховної Ради України Віктор Бутківський. Він же й оплатив нашу екскурсію. Віктор Володимирович - родом з селища Поліського Київської області, розташованого в 16 км від ЧАЕС. У нинішній Верховній Раді він є членом комітету з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. І в цьому комітеті очолює підкомітет з питань цивільного захисту населення, діяльності державних аварійно-рятувальних служб, пожежної безпеки.
    Комфортабельний автобус умістив 55 екскурсантів, працівників сфери освіти, культури та самоврядування Дніпропетровського району. З-поміж них – дев’ятеро ліквідаторів аварії на ЧАЕС: Василь Скиба, Володимир Роговий, Микола Ладутько, Юрій Козленко, Михайло Муха, Володимир Стрижак, Юрій Дубонос, Павло Сухін, Анатолій Ніколайчук. А ще в салоні автобуса їхали дві жінки, Галина та Альона Науменки. Після вибуху на атомній станції їх евакуйовали разом з усіма мешканцями міста Прип’ять. Тепер, через 27 років, мати й донька поверталися додому – всього лиш на кілька хвилин…
    Виїхали опівночі. Певно, ніхто, крім водіїв, не знав, що дорога займе аж одинадцять годин: темінь, розбиті дороги… Кілька разів зупинялися для відпочинку. Ніч була прохолодна.
    Контрольно-перепускний пункт (КПП) в селі Дитятки. В’їзд у тридцятикілометрову зону відчуження. Саме тут на нас чекав Віктор Володимирович Бутківський. Він приїхав сюди з Києва, і на протязі подальшого маршруту постійно був разом з нами, особисто проводив змістовну екскурсію, насичену фаховою інформацією – стосовно історії атомної станції та її сьогодення.
    Нині зона відчуження – це 300 тисяч гектарів землі, 546 будинків і споруд, понад 2500 одиниць техніки. З вікон автобуса час від часу бачимо жовті трикутники, на яких зображено по три менші, червоні, трикутники. Це – попереджувальні знаки «Радіаційна небезпека», ліквідатори називають їх «радіками».
    …10.15 ранку. Проїжджаємо річку Уж. Раптом у салоні автобуса настає незвичне затишшя: жоден з мобільних операторів країни не в силі змусити працювати наші телефони. Здалось, ніби ми – в позачассі… Хтось прорік: «Зона відчуження… поза зоною досяжності». Мовчали. Через довгих десять хвилин телефони включилися знову…
    За вікнами мелькає ліс, який, між тим, має якийсь неприродний вигляд. Придивившись уважніше, бачимо в його лещатах сільські покинуті хати. Вони стоять за кілька десятків метрів від траси, уздовж нашого маршруту. Запримітити сільську вулицю, що колись єднала ці хати сусідством, майже неможливо: за 27 років вулиця й двори густо поросли деревами. Здалося: то й не хати зовсім, а полонені, закуті в дерев’яні кайдани…
    Наступний КПП – біля села Лелів. Через нього потрапляємо в десятикілометрову зону відчуження, огороджену колючим дротом по всьому периметру. Це два міста – Чорнобиль і Прип’ять, а також навколишні села. Загальна територія - 428 км, яку щодобово охороняють понад 860 чоловік.
    Наближаємось до райцентру Чорнобиль, який розташований у вісімнадцяти кілометрах від мертвого міста Прип’ять. До аварії це місто налічувало 45 тисяч населення. Зараз тут мешкають 1700 працівників Чорнобильської АЕС, які підтримують недіючу станцію в належному вигляді, а також будують новий саркофаг для зруйнованого 4-го енергоблоку. Спокій на атомній станції та в містечку Чорнобиль охороняють 160 чоловік. Всі люди працюють вахтовим методом: 15 днів роботи – 15 днів відпочинку (в період вихідних виїжджають за межі містечка).
    У Чорнобилі є Свято-Іллінська церква. Вона - єдина тут діюча культова споруда. Це пам’ятка культури та архітектури XVI ст. Замість дерев’яного храму, який колись згорів, у XIX ст. було збудовано цегляні церковні стіни. Після аварії на ЧАЕС церква 17 років залишалася пусткою. Нині минає 10 років, відколи храм знову відкрив свої двері для прихожан.
    Тут є лише дві вулиці в належному стані: Радянська і Кірова, на яких мешкають люди. На них розташована вся інфраструктура містечка: міліція, пожежна частина, магазини тощо. Вулиці надзвичайно чисті, бордюри побілені. Ловлю себе на думці, що приємно бачити перехожих, хай і нечастих, і вдягнених в основному в спецодяг чи камуфляжну форму. Ці люди вселяють спокій, чого не скажеш про покинуті будинки. Деякі з хат за 27 років угрузли в землю аж по вікна... Мешканці Чорнобиля спорудили високий дерев’яний паркан, який відділяє цю невелику залюднену територію від вимушеної чорнобильської пустки.
    Після зупинки напроти Свято-Іллінської церкви наступна зупинка – біля «Ангела смерті»: так називається скульптурна композиція, створена з чорної металевої арматури. Чорний ангел грає на сурмі, ніби тужить за зітертими з лиця землі селами... Біля підніжжя ангела – обриси карти, виготовленої з бетону. На ній схематично зображена 30-кілометрова зона відчуження: розташування зниклих через радіацію сіл. Їх багато, і таблички з назвами зниклих сіл утворюють цілу алею. Читаю перші назви: Андріївка, Бички, Бенівка, Буда, Буряківка, Городище, Городчан, Залісся, Замошня... Довга алея, на чолі якої - чорний ангел смерті... Загалом, до кінця 1986 року, було виселено 188 населених пунктів (разом із Чорнобилем та Прип’яттю), евакуйовано біля 116 тисяч людей.
    Їдемо до пам’ятника загиблим пожежникам. Це вони ціною власного життя загасили пожежу на четвертому зруйнованому реакторі. Пам’ятник встановлений біля пожежної частини міста Чорнобиля у 1996 році, на 10-ті роковини Чорнобильської катастрофи, на ньому викарбувані слова: «Тим, хто врятував світ». На табличці з нержавіючої сталі написані прізвища пожежних. У своїй розповіді хочу поіменно згадати загиблих героїв.
    Правик Володимир Павлович (13.06.1962 - 11.05.1986), лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу ВПЧ–2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу (нагороджено посмертно).
    Кибенок Віктор Миколайович (17.02.1963 - 11.05.1986), лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу СВПЧ–6 по охороні міста Прип’яті, Герой Радянського Союзу (нагороджено посмертно).
    Тищура Володимир Іванович (15.12.1959 - 10.05.1986), старший сержант внутрішньої служби, старший пожежний СВПЧ–6 по охороні міста Прип’яті, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджено посмертно).

    Титенок Микола Іванович (05.12.1962 - 16.05.1986), старшина внутрішньої служби, пожежний СВПЧ–6 по охороні міста Прип’яті, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджено посмертно).
    Ващук Микола Васильович (05.06.1959 - 14.05.1986), сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ–6 по охороні міста Прип’яті, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджено посмертно).
    Ігнатенко Василь Іванович (13.03.1961 - 13.05.1986), старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ–6 по охороні міста Прип’яті, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджено посмертно).
    Телятніков Леонід Петрович (25.01.1951 - 02.12.2004), генерал–майор внутрішньої служби, начальник ВПЧ–2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу, керував гасінням пожежі на даху четвертого зруйнованого енергоблоку та на даху машинного залу Чорнобильській АЕС, на той час майор внутрішньої служби.
    Ще до поїздки в зону мені трапилася одна телепередача, в якій жінка-психолог висловила думку, що в колишній нашій державі виховували – і не так, і не тих... Що, буцім, вчили не цінувати людське життя, і можна було померти, захищаючи... трактор. Слухаючи це, я подумала тоді про молодих людей – пожежних, які першими прийняли на себе радіаційний удар на ЧАЕС. Ці мужчини реально врятували цілий світ! Так, вони не пошкодували себе, за висловом чудо-психолога, «не поцінували» належно своїх життів. Але ж - стількох інших людей зберегли! То чи варто так огульно порівнювати збережені героями людські життя... з «трактором»?!
    Далі наша сумна подорож пролягла через адміністративно-побутовий корпус №1 Чорнобильської АЕС. Автобус зупинився біля каналу-охолоджувача. Напроти - вхід до меморіального комплексу працівникам Чорнобильської АЕС і пожежникам. Цей комплекс було встановлено 2001-го, через 15 років після катастрофи. На стіні викарбувані 28 прізвищ. Будь ласка, будьте уважними до списка, який я наведу нижче. Можливо, ви ніколи й ніде більше не прочитаєте його. Мудрі люди кажуть, що людина жива, допоки її пам’ятають. Пам’ятаймо й ми - робітників Чорнобильський АЕС, які виконали до кінця свій професійний і громадянський обов’язок, здійснили подвиг 26 квітня 1986 року, під час локалізації аварії. Всі вони скоро загинули від променевої хвороби, перебуваючи на лікуванні в Московській лікарні №6. Поховані (чи мають меморіальні дошки) на Митинському кладовищі у Підмосков’ї. Там, на деяких могилах, були зруйновані й понівечені барельєфи: хтось помстився людям, що працювали в ту фатальну зміну, вважаючи їх винними в аварії.
    1. Ходемчук Валерій Ілліч (24.03.1951 – 26.04.1986), тіла не було знайдено після аварії, навічно залишився у зруйнованому четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС.
    2. Шашенок Володимир Миколайович (21.04.1951 – 26. 04.1986), перепохований у грудні 1988 року.
    3. Лелеченко Олександр Григорович (26.07.1938 – 07. 05.1986), похований у Полтавський області, на батьківщині.
    4. Акімов Олександр Федорович (06.05.1953 – 11. 05.1986).
    5. Кургуз Анатолій Харламович (12.06.1957 – 12.05.1986).
    6. Орлов Іван Лукич (10.01.1945 – 13.05.1986).
    7. Топтунов Леонід Федорович (16.08.1960 – 14.05.1986).
    8. Бражнік В’ячеслав Стефанович (03.05.1957 – 14.05.1986).
    9. Кудрявцев Олександр Геннадійович (11.12.1957 – 14.05.1986).
    10. Лопатюк Віктор Іванович (22.08.1960 – 17.05.1986).
    11. Шаповалов Анатолій Іванович (06.04.1941 – 19.05.1986).
    12. Дегтяренко Віктор Михайлович (10.08.1954 - 19.05.1986).
    13. Проскуряков Віктор Васильович (09.04.1955 - 17.05.1986).
    14. Баранов Анатолій Іванович (13.06.1953 - 20.05.1986).
    15. Перчук Костянтин Григорович (23.11.1952 - 20.05.1986).
    16. Савенков Володимир Іванович (15.02.1958 - 21.05.1986).
    17. Іваненко Катерина Олександрівна (11.09.1932 - 26.05.1986).
    18. Коновал Юрій Іванович (01.01.1942 - 28.05.1986).
    19. Сітніков Анатолій Андрійович (20.01.1940 - 30.05.1986).
    20. Попов Георгій Іларіонович (21.02.1940 - 13.06.1986).
    21. Перевозченко Валерій Іванович (06.05.1947 - 13.06.1986).
    22. Вершинін Юрій Анатолійович (22.05.1959 - 21.07.1986).
    23. Новік Олександр Васильович (11.08.1961 - 26.07.1986).
    24. Лузганова Клавдія Іванівна (09.05.1927 - 31.07.1986).
    25. Воробйов Володимир Костянтинович (21.03.1956 – 02.10.1986).
    26. Юнгкинд Олександр Євгенович (15.04.1958 - 02.10.1986).
    27. Христич Леонід Іванович (28.02.1953 - 02.10.1986).
    28. Ганжук Микола Олександрович (26.06.1960 - 02.10.1986).
    Цей мартиролог завершують прізвища чотирьох вертольотчиків. Вони загинули 2 жовтня 1986 р. - над зруйнованим реактором, який став для них могилою. Наша делегація поклала до підніжжя меморіалу вінок – з написом: «Вічна пам’ять героям, життя яких забрав мирний атом».
    За вікнами автобуса бачимо п’ятий і шостий недобудовані енергоблоки, із застиглими біля них баштовими кранами. Нарешті, бачимо й четвертий: так, це справді він, висотою в 16 поверхів, упізнаємо його за фотографіями, та важко уявити, що це – правда, що ми стоїмо майже під ним, бачимо рудуваті патьоки на стінах старого саркофагу, знаємо про провал у його покрівлі... А поруч будується «саркофаг-2», або, як його називають ліквідатори: «арка». Так, дійсно, на вигляд – справжнісінька арка, вагою аж 3 млн. тонн! Це чеський проект, на який давали гроші і Україна, і світова спільнота. «Саркофагу-2» чехи дають гарантію на 150 років. Він покриє четвертий енергоблок, разом із його знаменитою трубою. Коли верхній купол буде готовий, цю велетенську арку доправлять до реактора за допомогою рейок.
    Далі була зупинка у мертвому місті Прип’ять. Виходимо з автобуса, попереджені про те, що не треба ходити по траві, краще залишатися на проїжджій частині вулиці. Трава тримає в собі радіацію, а ще ж є й небезпека впасти у відкритий люк: адже мародери винесли із забрудненого радіацією міста майже все, що могли.
    ...Охоплює дивне, нереальне відчуття, коли споглядаєш площу, на яку виходять застиглі в самотності будинки. Пам’ятаєте фільм «Парк Юрського періоду»? Хтось із користувачів інтернету вдало назвав Прип’ять «парком радянського періоду». Життя закінчилось, застигло – саме в тому, давно минулому, часі. Колись тут мешкало до 50 тисяч людей. Вони користувались всіма доступними на той час благами. Тепер мовчать, не вирують велелюддям готель «Полісся», палац культури «Енергетик», 5 шкіл, ПТУ... Застигло «чортове колесо» - колесо огляду... Химерно виглядає червоне полотнище прапора, яке прикріплене не деінде, а чомусь на стіні ресторану. Хтось із екскурсантів напівжартома припустив: прапор тому такий яскравий, що його регулярно... міняють комуністи. Чи то тканина високої якості? А, може, на тлі запустіння та сірості нам і вицвіле здається яскравим?..
    Чекаємо на матір і доньку Науменко. Вони пішли провідати своє помешкання. Їхня квартира - зовсім поруч, на вулиці Українській. Скоро повертаються, схвильовані. Кажуть, двері в квартирі вибиті, збереглися деякі меблі... По всьому видно: жінкам, одна з яких виїхала з Прип’яті ще підлітком, нелегко розповідати про побачене, колись таке рідне...
    На прип’ятській площі, яка стала постійним місцем зупинки туристичних автобусів, знаходимо прикре тому підтвердження: на узбіччі – сучасні пластикові пляшки, яких далекого 1986-го в нашій країні ще не було. На розі бачимо ще одну яскраву химеру: нова урна кислотно-салатного кольору, вщент набита сміттям. Хтось нещодавно її туди поставив, от тільки прибирати нікому... За тією урною розташований меблевий магазин. У ньому прострелені вікна. Ще стоять меблі і швейні машинки...
    Несподівано хтось розрядив обстановку жартом: а давайте брати й керувати – хто чим хоче! Ті, хто підтримали жарт, почали вибирати «об’єкти своєї пристрасті»: хтось захотів володіти рестораном, хтось – будинком культури...
    Останній пункт нашої мандрівки – покинуте село Оране Іванківського району Київської області. Ми зупинилися на трасі, ліквідатори аварії винесли з автобуса важкий бетонний стовп і табличку. Вони підготувалися до цієї поїздки, привезли це все з собою, в тому числі й саперні лопатки. Ними викопали яму, закріпили в ній стовп з прикрученою табличкою. На ній напис: «На цьому місці з 2.05.1986р. по 16.12.1990р. дислокувалась 25 бригада хімічного захисту населення МО СРСР, що брала участь у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС». Цей пам’ятний знак було встановлено на честь земляків, мешканців Дніпропетровського району Дніпропетровської області, зокрема жителів міста Підгороднього, яких призвав військомат. У Підгородньому й зараз мешкають двоє з 25-ї «хімічної» бригади: військовий запасу (на той час) Василь Скиба і начальник штабу, полковник Михайло Сабадир.
    Коли автобус виїхав у чисту зону, на нас чекав ситний обід, про який теж потурбувався народний депутат Віктор Бутківський. Щира шана й дяка цій чудовій, небайдужій людині! З ним було затишно й надійно... Якось мені довелося прочитати про поїздку туристів за таким же маршрутом, що і в нас. Вони свою поїздку завершили... обідом «на природі»: накрили імпровізований стіл, на якомусь парапеті брудного, повного радіації, міста Прип’ять! Потім ще й співали там пісень... В результаті, при перевірці дозиметром, з’ясувалося, що за цей час кожен з екскурсантів «з’їв» по одному рентгену... А наш благодійник, генерал-лейтенант служби цивільного захисту, Віктор Володимирович Бутківський, поїздку спланував по-військовому чітко: ми провели в зоні 2,5 години, і встигли все, що було запланувано. Мали смачний поминальний обід у затишному закладі харчування, в чистій зоні.
    ... Ще одна яскрава, запаморочлива згадка про поїздку: непереборне бажання... глибоко дихати – там, біля реактора, біля адміністративного корпусу ЧАЕС. Там розкішні дерева, зовнішня чистота доріг і алей. Там - ілюзія чистого повітря, насиченого хвоєю і березою... Дивне відчуття: серце й душа не сприймають побачене і невидиме горе - як таке, що оселилося там назавжди!




    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --