Так зручно тебе любити - ти з'явишся, як звелю.
І поглядом оксамитним зігрієш печаль мою.
Вогнисто-блакитне сяйво дароване лиш мені.
Жага - абсолютно зайва - у серці лежить на дні.

Закрию кімнати двері, до них загубила ключ:
написане на папері і віддане власноруч
тобі - непочуте слово, самотність останніх снів...
Люби мене ніжно й ново: люби, як ніхто не вмів.

В моєму парку завжди буде осінь
жовтогарячим полум'ям цвісти -
неначе листоноша нам приносить
ніколи ненаписані листи.

Осіннє небо плаче у скорботі -
журавки відлітають в теплий край,
а я читаю в листях на звороті
ніколи не написане "прощай".

Не згадаю твого ні обличчя уже, ні голосу.
Тільки знаю, що пахнеш ти квіткою від лимона.
Тільки дивишся лоскотно, ледь нахиливши голову, -
і від погляду того щось топиться в грудях, тоне.

Не згадаю тебе ні самотнього вже, ні з іншою -
тільки знаю, що разом ми: в радості і у горі.
І не стати повік нам ні кращими, ані гіршими -
ми усталені, наче далекі блакитні зорі.

Ти - не сон і не примха: продукт відумерлого болю.
Ти - сукупність чеснот, досконалості риси ясні.
Тут, у серці моїм, назавжди - я її не неволю -
найреальніша дійсність навічно підвладна мені.




________________
*вигаданий

...о так, не буває - і в цьому безвихідь:
іти через яву неначе крізь сон.
Іти обережно, минаючи лихо:
надія на успіх - одна на мільйон.

Болото затягне все глибше донизу:
гнітюча багнюка безправ’я й брехні
задушить у злиднях, затопить у кризу,
бруднить найчистіше у тобі й мені.

І як не старайся - нема порятунку:
усі ми - раби не по волі своїй.
Надія остання - яка за рахунком? -
сконала в багні недозволених мрій.

___________________

...ти знаєш, мій друже: насправді ми спраглі
добра і любові, безпеки і щастя,
дитинства чудес незгасимих смарагдів,
живої води від Святого Причастя.



вересень 2012

ще сонце зігріває нас теплом,
а вже відчутна ледь вловима втома.
усі ми тут, зібрались за столом -
ніде нам так не хороше, як вдома.

це - місяць теплих зустрічей нових:
як осінь зустрічається із літом,
так вересень дарує серед них
плоди добра й надій на щастя квіти.




2012 р.

пам'яті маленького Нікітки


Світанок віку десь напровесні.
Земля спинила свій щоденний оберт.
Спливає час в годиннику на дні
і сонце не закотиться за обрій.

Вони - щасливі й вічно молоді.
Їм вічно - тридцять три. Вони - прекрасні.
Любов, що зігрівала при житті,
між ними й тут - осяює, не гасне.

Стрункий юнак із поглядом ясним
цілує руки матері своїй.
Ні болю, ні печалі перед ним.
І щось святе є в зустрічі оцій.




22 червня 2012 р.

Зачинено браму. Загублено ключ.
О ні, не вертайся і серця не муч!
Я вмію мовчати словами, мов дехто, -
весняними парками дихати легко.

В забутому місті - одна й молода.
На вічність - самотня: хіба то біда?
А час майже вийшов, бо й з нього вже досить -
годинника стрілки заплетено в коси...

Усе тут - моє: і пожежа, і лід,
і зливи сріблясті, і сакури цвіт.
Зачинено браму. Тріпочуть знамена.
Забуто дорогу у місто. До мене.





травень 2012 р.

Сонце сіло. За десять восьма -
на стіні калатає серце.
Так несміло не йдеш у гості,
а хоча - голоси і сердься!

Все даремно: на підвіконні
у вазонах порожніх - квіти.
Вечір. Темно. В твої долоні
хочу сонечком закотитись.




квітень 2012 р.

«Діти, напишіть мені листа -
скучила за вами на чужині!
Розлучила доля непроста:
ви ж у мене – крихітки єдині.

Солоніший півдня океан:
через гіркі сльози материнські.
І важка робота без оман,
і думки – ще важчі – наодинці…

Доню, як там бабця? Чи, бува,
не хворіє ненечка старенька?
Іноді трапляються дива –
ось вам лялька і гостинців жменька...»

«Матінко, вертайтеся, молю!
Скучили найдужче? Ми – так само!
А ляльок я більше не люблю -
я сьогодні вийшла заміж, мамо».




січень 2012 р.

Наснилося – йшли люди: сотні душ.
І я із ними йшла, куди – не знаю…
Сліпучо-білий довгий коридор
не мав, здається, ні кінця, ні краю.

Ішли неквапом, дехто поспішав,
а хтось стояв під стінами в скорботі.
Хтось плакав тут і голосно кричав,
жахаючись спаплюженій чесноті.

Спинилася. Поглянула убік.
Мені у вічі дивиться потвора –
сама собі огидна і бридка,
знівечена, занедбана і хвора.

Відразливі істоти - люди йшли,
такі, що годі навіть упізнати!
Єдине, що свічада не могли, -
спотворити безгрішність немовляти.

Самотньо на узбіччі вив собака:
нікому не потрібний чорний пес -
повз нього йшли сліпі глухонімі,
чіпляючись за задуми земні...
Сердечний вимір непомітно щез -
безглуздо-зайва світу ця ознака.


січень 2012 р.

Нині, нарешті, втомилося небо плакати.
Хмари розтанули - люди підняли голови.
Люди спинилися: щось відбулося знакове.
Люди знітилися - наче стоять оголені.

Зорі, нарешті, обрали між себе Обрану.
Промені впали - і стало ясніше ясного.
Люди побачили: не підлягають обміну
душі на гроші, а вічність - на все дочасне.

Бог народився! В ясельцях мала Дитина
ніч переможе: ні страху уже, ні відчаю
тому, хто вірить, хто знає свої провини
і залишає серце в доброму, світлому, вічному.




січень 2012

М’яка на дотик. Лагідна на звичку.
Торкнися - під рукою вигну спину.
Така вже я - довершеність природи:
поєднання покірності й свободи.
Поклич мене, а я усе не йтиму.
Твоє бездонне его спантеличу

зеленими вогнистими очима -
й не зрушу з місця: в ранішнім осонні
примружуся. Дивитимусь у небо.
Мовчатиму. Нема у тім потреби -
відкрити світ думок необоронних.
І так піду - невидимо. Незримо.




вересень 2011 р.

Все даремно – ні сліз, ні опору:
Викладаю рядки-штахетини.
Рвучко гримнув дверима зопалу…
Одинокими і шляхетними
помирали слова несказані
в пустотілій імлі заштореній.
Я любила тебе… й одразу я
збайдужіла. Німа. Нескорена.

Всі надії під корінь зрізані –
серед літа стою спустошена.
А листи, на життя запізнені,
надійшли мені листоношею.
Не відчула нічого дивного -
всі реакції уповільнено.
Я в цю осінь тепер задивлена
аби вижити й стати вільною.



вересень 2011 р.

У присмерку кімнати перший промінь
з’єднав крихку конструкцію квадрату.
Незрима рівновага так залежна
від золотої нанопавутини -
беспечна сталість щастя надто мнима,
бо навіть порух мій необережний
дозволить необачно роз’єднати -
усе. І світ впаде в мої долоні.




вересень 2011 р.

Мені казали: Ви мене шукали.
Але, на щастя, так і не знайшли.
Хоча, яке там щастя... Так вже сталось
померла я - відколи Ви пішли.

Мені казали: Ви таки хотіли.
Але, на горе, тільки не мене.
Хоча, яке там горе? Власне тіло
мене ніколи болем не мине.

Мені сказали: Ви тепер жонатий:
ні радості, ні суму, ні біди.
Хоча... воліла б я про це не знати:
любила Вас - єдиного. Завжди.



02.2004 р.

Дощі, які ніколи не впадуть,
прикрасять квіти краплями роси -
на босі ноги сльози - не струси,
щоб не здійняти в серці каламуть.

Вітри, які спинились угорі,
прочинять вікна протягом рвучким -
злетять зі столу сотні вільних рим,
запахне димом: серпень догорів.

Зерно, яке ніколи не зійде,
у снах своїх квітує, променить,
наповнюючи змістом кожну мить,
несправжне щастя - вічне, молоде.

І тільки плач чаїний над Ужем*
поверне в яву, в зливи затяжні -
у віршах ти болітимеш мені,
немов троянди, зрізані ножем.




вересень 2011 р.

на завтрак остались вишни - с весны позапрошлой, грезы
и в осень больное солнце, унылое по утрам.
И снов золотых - обрывки, улыбки мои и слезы,
дождей водяные нити, ушедшие к небесам.

а что на обед? затишье, застывшая светлая память,
надежды чуток - не боле. и горсточка макарон.
И все, что когда-то будет, и все, что уже не с нами,
любовь - словно незабудка, упавшая на ладонь.

а что у меня на ужин? поплакать, поесть картошки,
глотнуть колючих снежинок и книгу твою прочесть.
немного красивых песен, мечтаний две чайных ложки,
упреков твоих, печенья... Скажи мне: как это есть?



август 2011

Затиснула до болю я долоню -
а він тече невпинно поміж пальці.
Дивлюсь на руки, навіть не бороню -
напнуто серце на будення п’яльці.

Тече пісок - моя остання пісня:
все менше слів про те, що мало б бути.
Співатиму - та, певно, вже опісля:
я спогадом вертаюся у лютий.

Там зимно, а піски - важкі й холодні,
там - білі мрії, ствердлі на крижини.
Там спомини - підгрунтя для "сьогодні".
І очі плачуть майже без упину.

Усе не так, як тут. Я ще не знаю,
тоненьких цівок лоскіт невідомий.
Болить мені ця недосяжність Раю -
неначе хто згубив ключі від дому...

Тече... і не зостанеться нічого.
І все мине, і смуток засковізне,
і в кожного тепер своя дорога,
і кожен щиро віритиме в різне.



серпень 2011 р.

Здається, все вже сказане... однак
в душі моїй горить собі незримо
ота, що віддаю тобі "за так" -
моя гірка і недолуга рима.

І блимає вночі "джіпіерес",
і серце в тихі води не сідає -
здається, маєш право на прогрес,
дійшовши надболючо аж до краю.

Дивлюсь у прірву тихо, не змигну -
у ній на дні цвіте лілея біла.
А я зоставлю тут печаль земну
і стану абсолютно чорним тілом*.

Вчусь посміхатись, любити, радіти.
Вчать помилки, попаплюжені мрії.
Вчать доброті, що здолати зуміє
кривду і зло, - обездолені діти.

Вчить твоя зрада моралі забутій -
як не робити ніколи й нікому.
Вчитиму сина: дорогу додому
завжди знайди з-поміж всіх на розпутті.

Вчусь обережно й, либонь, недоречі.
Дивна наука гірка і контрастна:
серце спинилось назавжди дочасно -
посмішка вперше осяяла вечір.


серпень 2011

Я навчилася плакати мовчки -
навіть віями не змигну.
Із ночей оберу найдовшу.
Найбезсоннішу. Неземну.

Я навчилася плакати тихо -
ані поруху, очі вниз.
Прагну миру... невже це примха?
Недолугий гіркий каприз?

Я навчилася плакати... плечі
не здригаються, не тремтять -
ти не знаєш, чому надвечір
не вмираю я від проклять.

Я навчилася плакати. Знову
тільки Богові і тобі.
О мій вірше! Оця розмова
квітне маками на журбі.

В черговий раз здригнулася земля
десятибальним поштовхом надлому:
скажи мені - ця злоба звідкіля?
І що між нас зостанеться потому?

І знову оберемками - слова,
і знову міріадами - образи...
Хіба тобі цікаво, чи жива?
Чом серце не спинилося одразу?

Награвся? Досить? Тисни на escape**:
самотність чи свобода за дверима!
Чому ж ти тут: затвердлий і гіркий?
Хіба не я - чужа і нелюбима?

...і йде цей біль, і наслідок за ним -
спинити цю війну мені несила -
з часів, коли ще хлопчиком малим
метелику ти обриваєш крила...

напівсонячно. напівтьма.
час показує напівсьому.
напівшепіт мій пролуна
надто голосно - напівдому.
напівподумки. напівсон.
обриваюся на півслові...
все змінилося - на півтон:
та й по всьому: кінець розмові.
напівобрію - тільки сніг.
напівзгасле тепло зірок...
я не плачу. це - напівсміх:
напівсерця і напівкрок*.

Зачинило сонечко золоте віконечко,
Повлягались хмарки на дерева спатки,
Задрімала річка... Спи, моя сестричко!
Хай насняться дітям поле, повне квітів,
Золоті покоси, пісня стоголоса,
Хлопець ясноокий... Ніч дарує спокій...
Спи, моя маленька, в ліжечку тихенько!

***
Мов у нірці мишеня,
Спить у хованці маля:
Сплять тихенько любі ніжки –
Натомились нині трішки.
Спить косичка, рученята
У звитяжного маляти...
Сон насниться кольоровий:
Нотки, музика чудова...
Ваську, коте, не шуми:
Спи, сестричко моя, спи...

***
Спить моя сестричка, сняться дітям сни.
Спи, мала косичка, носику, засни...
Засинайте, очки, рученьки, засніть –
Вкрийтеся гарненько і тихенько спіть.
Хай насниться хлопчик з Музики Ключем
Або наша хатка з милим журавлем!

***
В теплій нірці мудра мишка
Прочитала на ніч книжку,
Мишеняток повкладала,
Добру ніч їм побажала...
Щоб гарненько тихо спали,
На невдачі не зважали,
Жили радісно, щасливо,
Бо життя дарує Диво.
Я бажаю теж тобі
В світлі ясної зорі
Добру долю, тихий сон...
Світло ллється із вікон...

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

коли кохатиму, мине мій власний біль.
подряпалося серце колючками...
забуду все, а ти цього - не смій:
блищить сльозами пам’ять поміж нами.

коли кохатиму, мине моя печаль.
зі спогадів зітру усе, що звичне.
а ти не смій - ти завжди пам’ятай
моє смішне закохане обличчя.

коли кохатиму... минатимуть роки,
і десь під старість я тебе згадаю:
що ти живеш і любиш літаки -
не смій забути, що тебе кохаю!

Ти знаєш це - осяяння на мить:
немов зійде з очей яка облуда.
Вгорі високо здавна майорить
велика мрія - букви Голлівуду.

Проміння слави світять навскоси,
у серці одинокому не тонуть...
Чарівна казка, сповнена краси, -
насправді купа сталі і бетону.

Професія - прокляття: ось такі
наводяться тобою паралелі.
Ногами люди ходять по тобі -
ім’я твоє* на Зоряній Алеї.

Дзвонять дзвони на Великдень
новину чудесну!

(Бог посіяв поміж людом
Пшеницю Небесну...)

Дзвонять дзвони! Ширить радість
благовіст між нами

(...і зійшла Пшениця рясно
святими місцями...)

Дзвонять дзвони на дзвіниці -
Оптіна ликує!

(...звір не спить - душа пропаща
Господа не чує...)

Якось разом - тихо стало:
аж не було сили

(...Пасха красна вже від крові:
"Братиків убили!"...)

...І рече Господь: "Кажу вам -
в третій день воскресну!"

(...Бог зібрав для Царства Свого
Пшеницю Небесну)

Яка несамовита нині злива!
Земля омита владою води.
А ти не муч мене. І не годи.
Сьогодні я достоту особлива.

Звідкіль ота в мені незнана сила?
Мовчали сльози - осаду нема:
печаль моя, незряча і німа,
у зливу цю своє відголосила.

Надіне сонце гарну вишиванку:
минула ніч - погляну догори.
А серце почуттями догорить,
допоки вип’ю кави на світанку.

Варила суп, а ти хотів сваритись,
дурне мені натхненно говорив.
Картопля, морква. Трохи посолити...
Блукало серце перехрестям злив.

Мені кричав. Я слухала минуле -
мереживо із тисячі життів...
А потім я пішла - про все забула.
Зостався ти - і суп наш підгорів.

Свеча. Окно. Темно. Звезда.
Стихи. Любовь. Тетрадь. Одна.
Сожги. Печаль. Допей. До дна.
Гитара. Музыка. Струна.

Забудь. Прости. Не вспоминай.
Оставь. Осадок. Горький. Чай.
И только. Мне. Не обещай.
Когда-нибудь. Сказать. Прощай.

Вернись. Прошу. Поговорим.
Давно. Темно. Огонь. Любви.
Тебя. Уже. Не. Отпущу.
Закрой. Окно. Гаси. Свечу.

ножами виріжу твоє ім’я на скелі,
сумне обличчя виліплю з піску -
і, мов пісок, закоханий в пустелю,
люби мене - гарячу і крихку.

нехай відбудуться: казково і відразу
усі дівочі мрії навесні -
створи в мені прекрасну цю оазу,
поглянь у очі - чисті і ясні!

сльозами вимолю заступництва для тебе,
дороги дві зійдуться у одну:
благословить любов Високе Небо -
єдину сталість - вічну, неземну.

не треба знущання - спинися, прошу:
не муч мене більше, благаю...
нема ні кінця, ані краю
пекучому цьому дощу.

і знову ці стіни, холодні, мов лід, -
я вивчила кожну щербину -
вертає мене без упину
сюди невідомості слід.

над містом вечірнім клубочить імла -
така ж непроглядна, як вчора...
скажи мені: може я, хвора,
ніколи ще тут не була?

Покотилась сльоза
одинокими колами суму:
мов нулі на воді
розійшлися вчорашні надії.
І так само пливуть
і розходяться тихо, бездумно
ці роки молоді,
повернути які не зумію.

Покотилась сльоза,
пропікаючи дивну дорогу.
Ця непрохана сіль
роз’їдає окрилені стани.
І так само зведе
нанівець, не залишить нічого
калібрований біль,
що у серці навіки зостане.

Покотилась сльоза
і упала зорею між вірші...
Досконалості рим
не дістатись за браком таланту -
і так само мені
недосяжні можливості інших:
приховає мій грим
цю гірку незворушну константу.

Байдуже. Час зупинився - за мить
вибухне бомба, ота, що під серцем.
Байдуже! Зліва уже не болить.
Ти не сумуй. А тим паче - не сердься.

Радість. Надія. Самотність. Обман. -
все пережито. Нічого не буде.
Щира наївність дитячих оман
виросла (майже) і вийшла між люди.

Швидкість... прискорені будні мої.
В темне безсоння фарбовані ночі.
Рівно о сьомій помруть ліхтарі -
кожна хвилина знайомо-пророча...

...мріяла: в душу мені зазирни -
очі б зустріла, в які закохалась...
В майже п’ятнадцять ми віримо в сни.
Байдуже. Вибух. Я жити зосталась.

Я до тебе озвусь джерельцем навесні,
ти мене віднайдеш у кленовім листі,
у долоні впаду зорепадом нічним,
і проміннями сонця осяю твій дім.

Ти мене пригадаєш у краплях дощу,
я тобі принесу світанкову росу,
візерунком змалюю любов на вікні,
і в пташиних піснях пригадаюсь тобі...

В мене за душею – сонця копійчина,
щастя оберемок, пісня солов’їна,
вітер бистрокрилий, неба синь блакитна,
золоте колосся, лісу оксамити.

Все моє багатство – твоє серце щире,
посмішка відкрита, що мені так мила,
ніжність і терпіння, очі твої сині
Це усе, що маю. Я багата нині!

ніколи нікого ніхто не покине,
бо серце навіки без правил і меж.
самотня свобода... минають хвилини:
і що нам робити - не знаю. ти теж.
ти - теж за стіною, зачинені вікна:
цей світ не омити палкими слізьми.
байдужа формальність... а я все не звикну:
сучасне життя - без душі, без вини.
муровано стіни: ховаються люди.
мій голос розбився на тисячі сліз...
я більше не плачу - цього вже не буде -
неплакане горе нанижу навскіс
на нитку розлуки, німого чекання,
на час, що без тебе, на вісь забуття.
у серці любов заколишу востаннє -
отак помирає надія моя.
далекий мій, близький... я думкою лину,
і тихо-тихенько співаю про нас...
ніколи нікого ніхто не покине:
світанок єднає цю відстань і час.

У сірі вікна сонце засвітило,
здалось на мить - всміхнулося мені.
І я відчула - серце так забилось
невимушено, легко, мов у сні,

де ти мені наснився...

Ти бачиш, роси вмили дивні квіти,
птахи співали у моїм саду, -
а я не знатиму, куди себе подіти,
як я тебе від себе відпущу,

коли тебе не буде поряд...

Я знаю: нам з тобою не судилось
спізнати найсильніші почуття.
Ти йдеш від мене, я іду від тебе,
і кожен з нас - та й у своє життя,

де нам не місце разом...

квадрата чотири кути:
в якому тебе віднайти?
трапеції гідна основа:
коли ми побачимось знову?
а що тоді єдності стала?
на тебе я стільки чекала!
тримай же міцніше за руки! -
я знаю фігури розлуки...
"бувай... і на мене не сердься"
трикутник уп’явся у серце.
і разом усе відхололо:
між нами - роз’єднане коло.

Здалося невагомим власне тіло,
коли горіли тихі вечори
кленовими багряними свічками.
Кричали у блакиті журавлі.
Коріння всохле спало у землі.
Не стало і любові поміж нами.
Нічого не тримало - догори
повітряною кулькою летіла.

Знаю до болю ці три на чотири -
так назавжди замикається простір
сотнями надто надійних ключів.
...ясен беззахисно листям тремтів,
наче негода просилася в гості...
Долю затиснуто в межі квартири.

Метри і мрії мого існування -
дивне двовладдя сучасних бажань.
...тулиться вечір зірками в шибки:
змерзло тепло уночі на віки...
Кинуто виклик. Не бійся, поглянь! -
кроки відміряно наче востаннє.

клац! - ліва клавіша - очі відкрито.
запуск у новому ранку пішов:
майже сто тисяч хвилин до зеро...
бути інакше уже не могло:
мрії осяйні - забуті немов
мушлі на березі моря розбиті.

клац! - права клавіша - на автоматі
рухаюсь звично - незвично для всіх:
декілька кроків і можна спочити...
всупереч болю любові відкрита!
сльози не линуть з очей... тихий сміх -
знову надія танцює крилата.

клац! - наостанок - мов постріл лунає:
в серце поцілити влучно зумів.
зламано коди до щастя земного:
сотні паролів - до тебе одного...
вийшли мої почуття з берегів...
всупереч всьому уже не одна я.

Глибокий синій - колір цього смутку,
точнісінько такий, як Ваші очі.
Всамітнення вечірньої маршрутки
везе мене у спомини урочі.
Свідомість нерозбірливо і вперто
мій епікриз латиникою пише.
Хіба це грішно серед круговерті
згадати ненароком Вашу тишу?
Молитися за Вас Святому Богу?
Подумати про Вас на самотині?
Направду недозволене і вбоге
згоряло в неземнім ультрамарині.
...Могла зустрітись поглядом сміливо...
Настільки недосяжні Ви для мене,
що навіть переможне світле диво
здійняло переможені знамена.


2001 р.

***
Незвідана ніжність
у серці спочила,
де стани чотири
поміряли сили.
Оспівана вітром,
одягнена в біле
зі смутком сріблястим
возз'єднана в ціле.

***
Так млосно - до щему,
чаруючи квітнем
гуляла надвечір
осонням привітним.
Збирала букети
конвалій і примул
і мріяла - світло,
безмежно, незримо...

***
Шаліла улітку -
красива і зверхня.
зненацька у серпні
приречено зшерхла.
...Приспала у серці
останню надію -
я більше кохати
нікого не вмію.

***
О ні, не зважайте!
...стернею ітиму,
до слова "байдужість"
шукатиму риму.
Настоянка глоду,
горицвіту, м’яти
додасть мені сили
як є все прийняти.


04.2011

я знаю Вас давно, вітаюсь з Вами,
як наші погляди зійдуться ненароком.
Ви - віртуоз, Маестро всіма знаний.
а поруч з Вами - муза синьоока.
її ніхто не бачить - тільки Ви,
замріяно всміхаєтесь очима...
чому Ви тут? я певна, Ви б могли
концертувати у театрах Відня й Риму.
на площі серед міста - мій скрипаль:
вже сивий, а в очах горять зірки.
в футлярі скрипки - дріб’язок, на жаль, -
безсмертя музики у серці на віки...

Нарядилась Осень бусами калины,
В шаль из желтых листьев кутала плечо –
Ведь еще весною так была наивна,
Только целовало Лето горячо…

Дождевые капли – слезы о любимом:
Серьги-побрякушки искрами горят –
С ним весною майской в сарафане длинном
Подолгу стояла, опуская взгляд...

На заре простились – будто бы чужие –
И цыганкой стала на исходе дня.
Рассмеялась звонко, с ветром закружилась –
Пели песню в стане, бубенцом звеня…

Плакала? Конечно. Думала? Забылось…
Ворох палых листьев бросила в костёр.
На ветру трепались кудри золотые –
Черный конь ненастья мчал во весь опор…

Що, як сумно стало трішки?
Сумувати ви облиште!
Пропоную вам рецепт
як залагодити це:

Два лимони, дрібку солі,
цукру... Варимо поволі
все на вогнику слабкому:
хвильок десять - та й по всьому!

Доки вариво холоне,
цедру з двох отих лимонів,
цукру склянку, соду з оцтом
(що це - відає жіноцтво),
ще й муки півсклянки личить -
манки треба більше втричі:
добре все перемішати
(не заляпайте ж халата!)
на воді - поки не стане
як густа смачна сметана.
Ще олії грам зо двісті
замістити варто в тісто.
Хай побуде півгодини
(час у справах швидко плине).

Потім форму для тортів
(звісно, хто яку хотів)
обмастити густо-рясно
запашним рослинним маслом!
Позаяк - Великий Піст.

Далі - вже на власний хист -
Наше тісто - на частини,
начинку смачну - між ними.

Випікаємо годину
під контролем без упину.
Двісті градусів. Готово!
Настрій знову став чудовим! :)

представьте, что между Землей, Океаном и Небом
вдруг затерялся маленький дивный город,
в нем каждый домик – где бы он не был –
на удивление близок, знаком и дорог.
массивные скалы, спускаясь почти к прибою,
город собой от мира они застилают,
и голубой Океан, и небо над ним голубое,
и даже звезда над Мадейрой яркая. Голубая.
маленький город уснул в колыбели лагуны,
море его, как младенца, тихонько качает;
ночи всегда на Мадейре теплы и лунны –
блики на стенах домов от воды мерцают…
утром проснется город – умыт и светел –
выглянет женщина через оконце,
выйдут на улицы смуглые крепкие дети,
радуясь спелому Солнцу…



апрель 2008 г.

Вже майже місяць як весна:
довкола пахощі розлито -
в черговий раз мені вона
рожевим намалює квіти.

Щемить краса тендітна ця,
коли іду крізь люд безлика.
Торую шлях по манівцях,
прошу, щоб ти мене покликав.

Іду, не зводячи очей.
У грудях завше бракне кисню:
не бачить серце - й не пече,
як оглядаються навмисне.

І тільки ти - не омини!
Квітчає зустріч білий цвіт...
Посеред величі весни
згадай мене, поглянь услід.

І підійди, і посміхнись
так само лагідно-привітно,
поглянь на мене як колись,
ввімкни "на повну" дивне світло.

Не бійся осуду й біди:
побач мене - легку й крилату!
Віднині буде назавжди
четверте квітня, пів на п’яту.

На перехресті рук і ніг
людське єство - душа і серце:
Любов ніхто не переміг -
хоча й розбилося люстерце.

Вона одна з усіх чеснот
переосмислила минуле,
усе невігластво і зло
давно пробачила й забула.

І перемножила мене
на силу слів і досвід моці,
на біль віків, що не мине,
на власний біль у кожнім кроці.

Перенаправила "прости",
переплела всі "так" і "буде",
перечитала всі листи,
не вірить досі пересудам.

Знамена білі - в Небеса -
вона одна не має права.
Тому поглянь - яка краса:
згоряє пурпуром заграва.



квітень 2011 р.

ранок.
зроби мені каву,
поки відкрию вікна.
будь же до мене ласкавим –
я вже до цього звикла.

сонце
так лагідно світить:
напровесні це можливо.
будь же до мене привітним –
сонечко, ти мов диво…

вітер
постука в шибку
і принесе стоголосся…
будь же зі мною до віку -
скільки б не довелося...

я несу тобі в долонях
мрій дитячих повну жменьку,
слів гарячих, сліз солоних,
молитов моїх тихеньких.

я несу у них незримо
незалякані надії,
я завжди тобі нестиму
перші промені на віях.

розчини у склянці ліки...
в круговерті велелюдній
зникну й я отак безлико,
розмінявши сни на будні.



квітень 2011 р.

чи знаю тебе, коханий?
напевне, я вірю в це:
ти осені любиш ранок,
як дощ омива лице.
ти любиш гарячі грінки,
зелений холодний чай,
пожовклі старі сторінки,
історію, Схід, Китай...
і небо - чисте, блакитне,
сріблясті швидкі літаки -
несила без нього жити,
а я... я усе навпаки...
бо квіти люблю і кішку,
холодні тонкі млинці,
і каву гарячу в ліжку,
і грудочку ґрунту в руці...
відмінності нанизавши,
щодень нас єднає знов,
бо спільні для нас назавше
надія, віра, любов.


травень 2008 р.

іду осіннім парком золотим
під музику замріяного листя.
тече між нами час,
мов річки тихий плин,
та хоч далеко ти -
до тебе зовсім близько.
на досяг думки...
відстанню в життя
відміряно відмінності між нами,
поглянь у небо - там любов моя
вернулася до тебе з журавлями.
чарівна осінь... незабутній жовтень...
як пахне листям! хочеться любити!
усе навколо так розкішно-жовте,
мов під ногами золото розлите...


жовтень 2008 р.

не бійся: ти нічого не відчуєш -
я скальпелем відріжу пуповину.
п’явками виссе кров моя байдужість...
здавалось, хвора - я: а ти - нездужав.
у чім тепер знайду твою провину?
одним лиш словом ти мене рятуєш...

не бійся з рук моїх мікстуру пити -
сльозам наплаканим дано зцілити душу:
настоянка самотності й печалі...
я знов лечу униз по вертикалі,
сміюся вголос, бо щаслива бути мушу -
тоді ми зможемо обоє жити...

не плач, якщо колотиму голками -
в холодне серце я твоє поцілю.
тонкі надрізи віршами зроблю...
ти виживеш, бо я тебе люблю.
і це не страшно, що сама хворію -
ім’я твоє гаптоване зірками...



серпень 2008 р.

прочитаю твоє ім‘я у небеснім зорепаді,
відгадаю нашу правду серед тисячі «але» –
і замріюся в чарівнім золотистім листопаді,
і залишуся навічно, як миттєвість промине.

проголошу наше щастя непорушеним законом,
заквітчаю наші мрії едельвейсом в тихім сні –
бо коханням серце стигне, наливається, мов гроно,
і росте до тебе думка, наче квітка навесні.

ти не бійся, що замерзнеш, бо зима – це тільки спокій:
це не кара й не розлука, що нас губить в самоті.
потримай мене за руки... я лічу несмілі кроки...
почуття між нами сяють – неосяжні і прості.

перші промені рожеві розчинили наші вікна –
тихо й біло насвітанні... подивися, випав сніг!
наше щастя несміливе вже до нас потроху звикло:
сипле срібними зірками з піднебесся нам до ніг.



січень 2009 р.

мовчки востаннє мене обійми.
вийми шпильки затяжної образи.
(пластиром з рани мене відірви,
зуби стиснувши - одразу.)

мовчки й так само рішуче - пробач:
все, що тобі не скажу й не сказала.
(темрява ночі, почувши мій плач,
сльози гіркі рахувала...)

мовчки й навіки мене відпусти -
посмішка в споминах тане привітна.
(буду до віку у серці нести
дивних очей оксамитове світло.)


січень 2011 р.

добридень, лікарю, - прийшла я на прийом:
не діють ні пігулки, ні снодійне.
моя любов - уявна, ненадійна -
мов птаха із пораненим крилом...
слабка, самотня, мріями існую -
в рожевий колір серце пофарбовано.
його коханням здавна залікована:
за що він так? це ж я його лікую...
ця пустка за вікном мене лякає -
куди іти? і де його шукати?
мій прихисток - віршована кімната -
поволі у реальності зникає...
не сплю давно, замучили кошмари -
щоразу здоганяю той літак.
а далі розумію: щось не так -
і знов ця вертикаль... униз... крізь хмари.
заціпило зі страху... чи з утоми?
лежу - не ворухнусь, мов паралітик.
пиши рецепт, мій психоаналітик:
любов - щоб повернулась я додому.



вересень 2008 р.

прошу тебе, друже, - газет не читай:
пуста аморальність тече через край.
бездарні замовні нікчемні статті
крадуть наші мрії - прекрасні й святі.

друковане слово безглуздя і фальшу
ховає надію на долю подальшу,
на світло в тунелі зневіри й сміття,
на успіх і радість, на гідне життя.


грудень 2008 р.

неспішно п’єш вино - густе й червоне -
смакуєш трунок, наче чиюсь кров.
подивишся у очі й захолоне
підняте звично втретє: "за любов!"

а очі недосяжно-променисті:
ні тіні хмелю, темні від гріха...
ти - мій. на відстані. мовчазно-урочиста
моя любов: незряча і глуха.

коли приходиш ти - ніхто не знає,
коли ідеш - дивлюсь тобі у спину.
ця однобока близькість не втримає
в секреті зливу пристрасті невпинну.

о не підходь! тримайся якнайдалі
у часі й просторі. безмежно й на віки...
на шиї слід в черговий раз ховаю
тонким зап’ястям кволої руки.



січень 2010 р.

усе на місцях - і сьогодні, й ніколи:
по лінії леза кривавиться слід.
на нім - дивні квіти згорілих думок...
ростуть, виростають... і кожен мій крок
мого відчайдушшя розтоплює лід,
як серце зайдеться знеболено-кволе.
заледве іду, хоч воліла б літати,
та власна гординя пригне до землі.
поспутані крила... іду самотою...
пручатись несила - важкою ходою
вертаюсь на цвинтар, де мрії мої.
що станеться далі - волію не знати...
десь там, серед літа, залишилось щастя,
оспіване віршами інших людей.
десь там, серед ніжності рідних долонь...
сльозами моїми залито вогонь,
заради якого помер Прометей.
як гостро душа потребує Причастя...



листопад 2008 р.

1.
Злетів до Сонця
той, хто був для мене
у небі птахом…

2.
Фантом кохання.
По-справжньому болить
Цей біль фантомний…

3.
Нерозпізнаний.
Непомітно зникай,
сум мого серця!

4.
Дивлюсь на Сонце.
Ти – сонце. Я сльозою
була. Тепер – ні.



травень 2008 р.

я печаллю тебе малюю -
сіра й чорна моя гуаш:
темним кольором заштрихую
білу ніжність, рожеву блаж.

очі, ті, що мене зводили,
не яснітимуть від зірок -
чи то я олівця точила,
чи чорніють пустки дірок...

підтерала, аж гумку стерла -
малювала живу любов:
а вона узяла... і вмерла -
ти з портрета мого зійшов.

намальований тонким пензлем...
дивна посмішка на губах.
таємничої долі вензель -
чарувати мене у снах.

малювала тебе, прекрасний:
чорна фарба, прозора сіль,
а довкіл - неземним контрастом -
мій живий кольоровий біль...



серпень 2008 р.

візьми мене в гори - я ніколи ще там не бувала...
вони манять мене до нестями. я б впала
у високу зелену траву, обіймаючи небо руками...

візьми мене в гори - до тієї гірської вершини...
як далеко! немов би до мрії! я йтиму,
мабуть, ціле життя, поки серце, мов ранок, жевріє...

візьми мене в гори - на широкі карпатські простори...
хочу дихати вітром крилатим. знаю, хвора,
та маю ще крила! хто мені заборонить літати?

візьми мене... хай нап’юся з гірського струмка...
хай пройдуся росою над ранок, доторкнуся зорі
і відчую, що поки жива. і зустріну з тобою світанок...



червень 2008 р.

Кто сказал, что Смерть страшная?!
Это не так – я её видела…
Высокая женщина. Прекрасная.
И волосы… цвета копчёных мидий.

В глазах у женщины – Вселенная,
Во взгляде – чувствуется Вечность.
Смотрит пристально, проникновенно,
Но взгляд живой.

Горела свечка…

Она стояла у моей постели,
Следя зорко, чтоб не сбежала.
Я - шевельнуться не смела,
Она - приказ ожидала.

Там, за стенкой, шла операция:
Тот человек почему-то стал ближе…
Нужна моя койка в реанимации,
Меня переводят.

Хочу выжить…

Она осталась стоять на месте,
Краешком губ мне улыбнулась.
Каталка задела платье невесты –
В соседней палате я тихо уснула.

Кто-то скажет: этого не было!
Бред из-под опущенных век!
А до утра в моей постели
УМЕР ЧЕЛОВЕК.



1994 г.

Ми - однакові.
Рожеві сльози - дощем.
Я і пелюстка.


березень 2011 р.

скляні вітрини вбрані шовком рясно -
за ними манекени в два ряди:
нещирі посмішки з дешевої пластмаси.

(ти - інший. з надлюдської, певно, раси.
ще на піску горять твої сліди.
а серце зупинилося дочасно.)

тонкі шибки розбились на друзки -
впіймати Сонце їм не стало сили:
змели його тепло - і на смітник.

(ти - наче мідний напівпровідник
між тишею самотньої могили
і світом, у якім живуть казки.)

усе - не так. нічого не було.
крізь тебе не заломлюється світло.
прозорість - ілюзорна, наче сон.

(крихка краса освітлених вікон
така ж, як ти: приваблива, тендітна.
і лиш в очах твоїх - холодне скло.)


лютий 2010 р.

тихо... присмерк... весняна ніч...
чути цокання на стіні.
засинає вечірнє місто
і зірки, мов скляне намисто,
розсипаються у вікні -
а мені не стулити віч.

ти вже спиш. і твоє тепло
заколише у хвилях сну...
я такою ще не була -
тиха посмішка розцвіла:
це я вперше люблю весну!
дивне щастя мене знайшло.

тихо... ніч за моїм віконцем...
і не знати поки нікому -
я, мов мушля, лежу в піску,
бережу неземну красу...
я – у темній кімнаті. вдома.
а всередині мене – Сонце.


березень 2009 р.

сто років самоти - й одна любов.
коли безумно серце калатає,
коли на видиху миттєвістю живеш -
й здається, що нема для тебе меж:
а серце - сонце, що встає за небокраєм.
сто років самоти, щоб ти прийшов.

випробування? кара? нагорода?
вже майже сім мільярдів на Землі -
і тільки одного тебе шукала.
сама собі сміялась у дзеркалах,
вигадуючи обійми твої...
сто років самоти - й одна свобода.

самотня й вільна - аж хотілось вити -
по-вовчи, заливаючись слізьми.
посеред людства - наче у пустелі.
безсонням приторочені до стелі
самотні думи, зіткані з пітьми...
сто років самоти... несила жити.

"у самоти немає майбуття".
та щоб не сталось - розквітають квіти
зірками новими з-під снігу навесні...
напевне, знадобилося мені
сто років самоти, щоб зрозуміти
найважливішу істину життя.


грудень 2008 р.

у затісній кімнаті бракне кисню,
в маленьких вікнах - промені світанку:
блакиттю сліпить неземна заграва.
а ми з тобою - тут. не маю права
облишити тебе і цього ранку.
у грудях щось болить мене і тисне.

свідомість ти моя і підсвідомість,
ти - тінь моя і мій одвічний біль.
ховаю я тебе від всього світу -
і не втекти мені... куди подітись?!
вчорашні мрії роз’їдає цвіль,
минуле ж завтра змінює натомість.

розбиті двері, зламані думки...
пливе в кімнаті світло від свічок...
у цім оазі - все, окрім розлуки:
не відпускай мене, тримай за руки!
ми впіймані, мов риба на гачок:
вже навіть в сни загублено стежки...

отак минає тиха наша вічність -
в півтемній тиші я любов гірку,
неначе немовлятко, заколишу....
не бійся, я ніколи не облишу!
а помаранчі вранішні п’янку
приречену квітчають нашу ніжність...


грудень 2008 р.

сонячний. ніжний. замріяний мій:
не надивлюся на тебе!
блискітки крапель на кінчиках вій -
серцем торкнулася неба.
ця необмеженість шарму й краси,
срібного голосу чари...
дивна веселка у колір весни
осінь малює на хмарах.
ти - досконалий: не маєш межі.
світло для інших - зелене.
ти - заборона самотній душі
й тим нездійсненний для мене.


вересень 2008 р.

не снись мені більше - паду від утоми,
неначе хтось вичавив в склянку лимон.
залиш мене, мій незагоєний сон...
здаюся. вертаюсь у серпень. додому.
шість довгих годин із позначкою плюс -
мандрує у часі самотня душа.
на цім боці сонця - осіння іржа.
вологого вітру заплаканий блюз...
так страшно гортати пусті сторінки
і часом минулим позначити нас.
страшніше - не жити: життя повсякчас
міняти на сон, ілюзорні думки.
...я знову зриваюсь на тій висоті -
в черговім кошмарі додолу лечу...
і знову, прокинувшись, тихо шепчу:
"не снись мені більше ніколи в житті!.."


серпень 2008 р.

тридцять вісім тепер на сонці -
так гарячкою марить літо.
слово "зустріч" закреслено синім:
білосніжні тендітні квіти
не мені подарують нині...

тридцять вісім хвилин до ранку -
так минають самотні ночі.
слово "серце" горить червоним...
знову злива. закрию очі -
небо плаче чомусь солоним...

тридцять вісім малих дрібничок
нагадають мені про тебе...
слово "ми" розлетілось світом...
твій літак десь високо в небі -
як ми зможем нарізно жити?!


серпень 2008 р.

невдовзі - чуєш? - квітень відцвіте,
бентежачи обидвох почуттями...
вже скоро травень. як любов росте!
співає серце навесні піснями!
погляну в очі, у самі зіниці -
травневі зорі бачу золоті...
я п’ю любов, мов з чистої криниці
п’ють воду величаві журавлі.
цвіте життя, цвіте моє кохання,
на підвіконні - різнобарвні квіти...
я знаю, що весна ця - не остання,
та все ж так сумно... відцвітає квітень...


квітень 2008 р.

зіронька у воду задивилась,
ледь торкнулася її рукою,
світанковою росою вмилась,
перший промінь заплела косою.

раптом спохмурніє біле личко -
їй не можна білий день стрічати.
в коси ранок заплете, мов стрічку,
і в чеканні ночі ляже спати.


квітень 2008 р.

ні, я не плачу: осінь плаче,
схилившись на паркан
з жалю.

не чуть пісень птахів,
що донедавна лунали
у моїм гаю.

тремтять дерева. з холоду, неначе;
і зовсім по осінньому
лежить туман.

ні, я не плачу. осінь плаче,
схилившись на паркан.


квітень 2008 р.

іду крізь лютий – зміна зовсім близько,
в повітрі вже оновлення розлите,
а ти не рушиш з місця... сніжно. слизько.
твоє обличчя сльотою омите.

стоїш - і не змигнеш. минає вічність...
моя скульптуро спокою й печалі!
колись у серці променіла ніжність –
тепер воно мовчить, німе від сталі.

найдовший день в червоному промінні
згасає на порозі майбуття...
а ти стоїш – увічнений в камінні.
байдужий і холодний до життя.


лютий 2009 р.

чорним хлібом, шкоринкою,
з терпким кмином - вечеряю.
десь у небі хмаринкою
білим смутком по тобі - тужу.

чорним я на півтони
життя своє звично - міряю.
біле пір’я не тоне.
на згадку його бережу.

чорні букви, мов спам,
чорні справи у пресі - пишуть.
білі ангели там, в Небесах,
за гріхи наші й помисли - плачуть.

чорні коні мої здорожені
парою в сутінках - дишуть.
білі крила чомусь стривожено
ти ховаєш за спиною. бачу.

чорні смуги посеред білого:
мов вугіллям, вони - мальовані.
білий сніг мої спомини
тихо в пам’яті - замете.

чорні очі твої зажурені:
чи потомлені, чи стурбовані.
білий тигр тихим поступом
новорічної ночі іде.


січень 2010 р.

УСІ перекреслені спомини стали на весну птахами.
НАЙкращими першими квітами повниться наш Past Perfect.
А БІЛЬ кольоровими викладе серце моє камінцями -
у тиШІ розчиняться звуки: допонять нічний ефект.

І знов на моїм ПОрозі постане знайомий виклик.
І знову пливтимуть РОКИ - сміятимусь їм у слід.
Триматимеш мої руки: ХОлодні. До цього звикли -
хоВАЮ гаряче серце у білий бездушний лід.

Ти дивишся просто в небо - туди, де немає ходу.
Мої найдорожчі сльози гойдатимуТЬСЯ на віях...
Шукатиму В НАШИХ душах я прихистку від негоди:
отрутою зло пульсує в отих найсолодших МРІЯХ.


березень 2010 р.

Я далеко від Сонця, а ти - ще далі.
Я - статична, без руху, а ти - пульсуєш.
Моє серце - це сплав надміцної сталі.
Ти - енергія світла. Мене не чуєш.

Я повільно ступаю. Рахую кроки.
Кількість сходинок знати - питання болю.
А до тебе - півсотні космічних років.
І ніяк не дійти... Не змінити долю.

Я дивлюся на тебе - очей не звожу.
Бракне слів: навіть мрія тривожно-зайва.
Ти - пульсар. Я без тебе уже не зможу.
Я - одна. Наді мною - Блакитне Сяйво.


квітень 2010 р.

одна самотність,
дві людські душі,
три слова, що здолали порожнечу,
чотири сторони незвіданих світів
і п’ять троянд червоних... тихо... вечір...
шість ангелів тебе сховають в крилах,
сім довгих тижнів нам іще чекати,
перевернімо вісімку на Вічність -
крізь час і відстань будемо кохати!
____________________________
...я наберу дев’ятизначний номер,
щоб подзвонити - рівно о десятій.


червень 2008 р.

Прокинься. Встань. Відкрий вікно.
Всміхнися сонечку привітно.
І як у знаному кіно
На підвіконня вистав квітку.
Зроби зарядку. Поспішай.
І не забудь піти поїсти.
На кухні випий чорний чай.
Відкрий для себе двері в місто.
Іди ранковими стежками.
Вирішуй справи. Мрій. Живи.
У парку босими ногами
Торкнись зеленої трави.
Працюй без остраху й утоми.
Зайди в малесеньку капличку.
І, повертаючись додому,
Постав за день прожитий свічку.
За все, що буде і що було...
___________________________
...Як вечір тихо промине,
Допоки місто не заснуло -
Згадай мене.


червень 2008 р.

біла пір’їна у білій руці,
білими нитками шите життя,
білі троянди даруєш у сні,
білі знамена мого забуття...

білих лелек я чекаю давно,
біле більмо на самотній душі,
аркуші білі летять у вікно:
там - ненаписані білі вірші.

біле - це ніжність, і біле - це біль.
біла й незаймана тиха печаль...
білим цвіте почуття, наче цвіль.
біла безпечність, безколірний жаль.


серпень 2008 р.

червоне. солодке. п’янить,
мов келих червоного трунку...
червоною ниткою мить...
Червоним Хрестом, порятунком

була я для тебе... ніхто
не бачить сльози на долоні.
купила б червоне пальто,
якби не троянди червоні.

стояла - дивилась у сад,
а потай хотілось тепла...
коли ти вертався назад,
я серцем червона була.


серпень 2008 р.

я ще не спала - десь напівдорозі
між маренням і присмерком кімнати,
тьмяним і невиразним, заблукала...
неначе все життя тебе я знала,
а зараз - і не можу упізнати:
чому ж про тебе спомин на порозі?

собака гавкнув - і пішов собі луною
самотній звук бездомної печалі...
десь боляче у серці розірвався.
скажи мені: невже ти побоявся?
...ношу по тобі рідкісні коралі -
разочок сліз, незронених весною.

не сплю давно. дивлюсь тобі у очі -
ми мовчимо і стиха плине час.
уперше я прошу: облиш мене -
нехай моя любов, мов сон мине...
під вікнами ліхтар покірно згас,
спаливши у заграві решту ночі.


жовтень 2008 р.

яка немилосердна нині спека!
напевне, знову спалюють книжки...
густа ота задуха крізь шибки
проникла у свідомість, наче в пекло.

летючий попіл розвіває вітер,
летять в заграві знищені слова...
чиясь любов, за мить іще жива,
мільйонами розсипалася літер.

все менше книг, а що тоді натомість?
пустий бездушний наш телеефір... -
за цих умов займається папір.
пропаще людство. спалена свідомість...


грудень 2008 р.