Герої не вмирають, свіча не згасла їх,
І рани їхні в грудях, зовсім не болючі.
Ти не почуєш зойку, може, просто сміх
І щирий погляд дротом вріжеться колючим.

Вони спостерігають із глибини небес,
У серці, що спинилось, б’ється Батьківщина...
Вони – то леви, що не здали честь,
За срібляки не продавали Україну!

Герої не вмирають, душа землі болить.
Вони здійнялись над Дніпрові кручі,
Як вартові, і кожен з них не спить,
Щоб я і ти не був сто шостим мучнем....

2014

Прокралася непомітно, шалено
Обняла, струсонула за душу,
Мегагерцами бризнула в венах,
Воскресила жагу нетямущу.

Виливались картини в папері,
І рядки ланцюгово зривались,
Ніби сотні пекучих амперів
У нутро ювелірно вливались.

Завела якийсь дужий реактор
І змішались у нім елементи,
В блискавичному досліднім гарті
Прокрутила небачені ленти.

Світлом сотень пекучих діодів
З частотою бистрого струму,
Оминувши закони природні
Без пігулок позбавила суму.

Підійшла ледь помітно. Шалено
Обняла, струсонула за душу,
Розлетілась протонами в венах.
Народила снагу всюдисущу...

Сенс утратили завчені схеми
І безсило книжки спопеліли.
Крізь двійкові залізні системи
Випадково із нею зустрілись...

2012

Не чекала земля на Рим,*
На огидні його легіони,
Що топтатимуть чоботом Крим,
Що не знайде йому оборони...

Яструб хижий над небом летів –
Двоголова потвора кричала.
Задушили гвинтівками спів,
Заклеймили воскреснувше «Слава...!»

І мовчить заляканий люд,
Бо за нього вже кинутий голос.
Сморід зайд і зелених приблуд
Топче волю та вирваний колос.

Не пробачить земля ні Рим,
Ні Москву, ні її тирана!
Хто кричить, що російський Крим,
Хай тому він у горлі стане!

І онуки того проклянуть,
І не прийме того сира яма!
Бо не може російська буть
Та земля, що обвінчана з нами!

16 березня 2014 р.

* – у ХV ст. в Московії виникла теорія «Москва – третій Рим» за якою два Рими ( Римська і Візантійська імперії) загинули, а Москва – третій, що ніколи не загине.

Межи холодом і схвильованим відчаєм,
За падіннями та перельотами
Легкий вітер ніким непомічений
Тисне в спину німими зворотами.

Неможливо, що хтось тепер спатиме,
Що похилиться, наче гілля колінами –
Йде війна військоматами і плакатами,
Лине спів за колючими стінами.

Не стоптати свободи колесами,
І багнетами волю не вибити –
Йде війна єднанням й протестами.
От би , брате і в цей раз не схибити!

14 березня 2013 р.

Переступає день утомлено за обрій,
Хода його сповільнена украй.
Чи то мені одному жити добре,
Чи то в тобі моє спасіння й рай?

Минула й осінь, віє холодами,
Чи затишно тобі в душі моїй?
Каскадами зриває під ногами,
Звивається і мовить Всесвіт-змій:

«Як лине світло в темряву нічну,
Долаючи небачені дороги,
Вриваються в палати і чертоги
Одвічні іскри, слуги твого сну.

Запалюють лампади й каганці,
Проносять жаром лик її любові,
Спалити повсякчас вони готові
Твої думки, мов чисті папірці...»

Ще близько так не був до тебе я,
А ти до мене схована за милі.
Кругом ліси, моря, річки, поля –
Мені бо ти для серця тільки мила!

Беззвучний крик полонить сонми справ
Готових перетворюватись в рухи.
Як дихаєш – я вічність цілу слухав,
Незволікаючи тебе я в «змія» вкрав...

1 грудня 2013 р.

Над степами – розорані болем,
Попід хмари розстріляних нив
Пролітають, немов метеори,
Вмерлі душі затоптаних жнив...

З гіркотою пшеничного хліба
Розітерті підошвами в прах
Перекрикують ворони блідо
Вмерлі душі утоптані в страх...

Над степами, немов метеори,
Попід хмари спаплюжених нив
Огортають сковані болем
Свої думи розтрачених жнив.

Всіють поле колючим дротом,
Сотні ям, наче вибух, вростуть,
Наче риби, хапатимуть ротом
Вмерлі душі триколірну ртуть...

12 березня 2014 р.

Нас ділили багато сторіч,
Розтягали на дві частини
І кидали в кремльовську піч,
Нас везли до в’язниць машини.

Нам вбивали у мізки: «Нема
І не може Вкраїни бути!»
І впивалися в душу, як тьма,
Доливали у вени отрути.

Нас ділили завжди на два:
«Схід та Захід, то дві країни!»
І впивались терням слова,
Що «нема й небуло України»....

Розривали, неначе хліб,
Набивали голодні чрева.
І мовчав кожен ніби осліп,
Як палають свободи дерева.

Нам казали: «Чорт не страшний,
А боятись потрібно Бандеру,
Бо приходить він в час нічний».
Не жаліли на брехні паперу...

І з водою вливали спирт,
Пропагандою били у вуха,
Щоб із шахт чи пшеничних скирт
Незалежність ніхто не слухав!

Нам й тепер в очі прямо плюють,
Ділять знов на міфічні частини,
Щоб донести зрадників суть –
Що нема й не було України...

8 березня 2014 р.

Де дух козацький, де невтомна сила,
Де відголос про подвиги борців!?
Чи ти, країно, волю розгубила,
Створивши з парубків напівсліпих старців?

Тебе женуть у клітку, наче звіра,
Плюють в обличчя, втопчують в сміття.
І ти тиняєшся з кута у кут, зневіра
Тобі наказує прикінчити життя.

Знеможена падеш, й спустивши дух
Вертаєшся, де зачинаються світила;
Туди, де чутка про неспинний рух
Надію у спасіння породила.

В той час як бачать вороги в тобі кінець
І ще плюндрують твоє мертве тіло –
Ти піднімаєшся, в тобі воскрес борець!
Палаєш гнівом, довго серце мліло!

А недруги твоє це чудо вздрівши,
Падуть тобі підлизливо до ніг.
Ти ж одвертаєшся, їх поглядом не стрівши,
Воскликуєш до неба люто в ріг!

І линуть блискавиці й громове каміння
На оплот зрадників, стираєш їх життя.
Тепер тобі урвалося терпіння,
Бо ж повертаєшся з страшного забуття.

Обрушивши на погань всю могутність,
І надолуживши утрачене колись
Ти відкриваєш материнську сутність –
Солодкі сльози в тебе полились.

Тебе чекає випробувань чимало,
Це лиш початок й зовсім не кінець.
Стояти осторонь – тобі цього замало,
Бо ти в душі своїй – нескорений БОРЕЦЬ!

15 січня 2007 р.

Чи чуєш тупіт? Чоботом Росії
Крокує смерть під гаслами спокою,
Дрижить земля охоплена ордою.
Хто ми – нащадки козаків чи гречкосіїв?

Чи чуєш галас і в повітрі гуркіт,
Як старший брат на меншого ступає?
Чи гідності і сили в нас немає,
Чи чуєш ти, чи вже не можеш чути?

Схилили голови, коли вони під дулом,
Неначе пес старий, залізли в буду
І віримо, що ось – настане чудо,
Прикинемось рабом чи в’ючним мулом…

Чи чуєш тупіт? Чоботом Кремля
Крокує демон з гаслами «защиты».
Кого й чого? Вогнем йому горіти!
Загарбницька несамовита тля!

Чи чуєш сміх? Як з нашої держави
Зробили блазня і беруть на кпини,
Як забирають, наче у дитини,
Все те, на що вони не мають права?

Так, брате, чоботом Москви
Ступає ворог на майбутні ниви,
На синє небо й батьківські могили…
Нас проклянуть, якщо не встанем ми!

1 березня 2014 р.

Ще пам'ять не забула рани
І спогад мозок проліта навиліт,
Іще не змито плями на Майдані,
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт...

Над головами сонце й небо плаче,
Ще тисячі лампадок не згоріли.
Сира земля тебе бере, юначе -
Без подиху холодне мертве тіло.

Покої вулиць вкрили сотні квітів,
Змішалися жалобою багряно.
Вже не продовжує задимлено горіти
На барикадах шумного Майдану...

Ще пам'ять не забула рани -
Мов куля, проліта навиліт!
І смерть з собою кличе-тягне.
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт.

Ще чути запах бою і відваги,
Ще чути запах, що лишають квіти.
Життя Героїв ставлене на ваги
За матерів, батьків, дружин, за діти...
25 лютого 2014

Мій рідний хоч некровний брате,
Тобі хотів би я сказати,
Що цінністю є дружба вірна,
Її губити ти не смій!
Могутня сила ця безмірна,
Що вічна у душі твоїй!

На довгому шляху зустрінеш друга,
Старого друга, кращого за всіх.
Нехай прийде невдача, горе, туга -
Йому ти розкажи з думок своїх.
Ти можеш друзів сотню навіть мати,
Але найкращого не маєш забувати!

Хтозна куди життя закине,
Та пам'яті про дружбу не зітерти.
Вона безсмертна як і дух людини,
Її могутність вища злоби й смерти.
Щоб брата не по крові розшукати
Потрібно душу свою відкривати.

Недоліки є в кожного із нас,
Та значення не мають зовсім вади.
Бо це є дружба, що з'вилась раз
Для допомоги і добра заради.
Усю біду на світі можна подолати,
Та побратима вірного насправді треба мати.

Мій любий друже і не кровний брате,
Здається, що тебе я вічно знаю.
На край хоч світу буду мандрувати,
Бо в дружню силу віру я плекаю.
Нехай тремтить підступність, люта злоба!
Кінець їй йде, її здолаєм оба.

Нехай життя легким тобі здається,
Любов нехай дарує почуття!
Нехай в житті усе тобі ведеться!
Та не тікай від змору й каяття.

Таким до тебе є моє звертання,
Нехай пройдуть незгоди, як забава.
Та є одне, малесеньке прохання:
Не забувай ти брата Мирослава.
2006р.

Хто ти мені? Стара знайома,
Що йде своїм окремим шляхом?!
Любов моя ти несвідома,
Що зникла раптом, ставши крахом.

Твоя усмішка в ближчій хвилі
Мені немов священне миро.
Боротись з поглядом не в силі!
Ти закохала бранця щиро.

І взявши серце моє в руки
Стиснула, що було потуги!
Любов мою дала на муки,
Знущання і страшні наруги.

А я кохав, не кидав спроби
Тебе прихильною вернути,
Тебе, що впала до вподоби
І положила вірність в скрути.

Кайдани я не зміг зірвати,
А ти пішла і не вернула…
І гинув я од цеї втрати -
Кохання мого не почула.

І думав я, хто ти, утрата,
А чи на гибель мою схожа.
І я не знав з чого почати!
Байдужа просто перехожі…

2008

Даремно сипле сніг, даремно він мете,
Даремно намагається кохання вбити вбоге!
Весна моя далеко там цвіте!
Байдужі їй сніги - мої тривоги!

Вона зірок вогонь і світоч в ночі темні,
Вона як раю заборонний плід!
Це через неї серце моє в терні
І залишився розпростертий слід…

Це через неї, грішний, побиваюсь,
Це через неї ниць щодень паду…
Хіба вона не зна, як я страчаюсь,
Як сам брешу собі, що правду віднайду!?

А сніг невтомним холодом на мене сипле,
Куди йому те знати, що не вмерла
Вона в мені! Дихання в неї хрипле…
Не бачу я, щоб почорніли перла.
2007
Вона жива! Їй дано довгий вік!
Моєї немочі й величності основа!
Їй вічність я сьогодні передрік -
Безсмертям будь, любове поетова!

І я не вірю в передсмертні муки
Кохання, що вмира й не вміє вмерти!
І я не дам любові на поруки
Не досить справедливої оферти!...

Усі сокровища земні
За тебе я віддам бездумно!
А ти не хочеш. Й знову сумно,
Знов сумно робиться мені…

Безликий демоне любви,
Коли покинеш моє тіло,
Щоб не пекло воно й боліло?
Із лона мертвої крови
Ти наситився. Опустіло
Во мні життя і голос стих,
І вже не дише більше сміло
Кохання мертве… Годі примх!

О, темний янголе судьби,
Фортуни полководче лютий,
Що у твоїм огні закутий
Стирач минувшої ганьби.
Знамено чорної облуди
Зніми з душі, що тисне груди,
І спис од серця відверни.
Будь другом або навіть братом,
Допоможи більш не згадати
Її. А ні - то прокляни
Слугу любови, кинь у г'єнну,
В пекельну яму мокру й темну!
Убий у серці стукіт й рух!
Твоїй скорюся чорній волі,
Щоб лиш не гинути поволі
І біль у серденьку приглух!

Дороги всі сходив за нею,
Благав цілющого єлею
Її святої красоти.
Хотів не раз її обняти,
І личко біле цілувати
Та різні з нею ми світи…

Усі сукровища земні
За тебе я віддам бездумно!
А ти мовчиш та й просто глумно
І шансу не даєш мені…
2009

Рабське життя котиться в Лету…
Нові князі вилізли з бруду!
А нам, смертним, не буде почету,
І не торкнеться рука пересуду…

Хто ти, шляхтич, новий цар?
Герб осінив пів королівства!
Нам ти даси гречки погар
І зробимо діяннями святими твої звірства…

Плебеям мислення не до рук!
Плебеям до керівництва зась!
Плебей - то звичайний байстрюк,
Свобода якому перевелась…

Котиться к бісу життя рабів,
Падаючи в Лету холодну й німу…
Плавають залишки незакритих гробів
У забуття гнилу стрімнину…

І серед забутих душей,
Які несе смерть на старечих плечах
Жодне світло крику не зрушить!
Навіть нового народження страх…

2011 р.

Любов сліпа! Та кожен нею впікся!
Любов жорстока! Байдуже усім…
І я кохання досі не відрікся
Хоч небу клявся. Впав і не підвівся.
Накликав гнів у герці грозовім…

Стара любов не здатна спопеліти,
Стара любов підводиться з колін!
Не можу серцем своїм зрозуміти
Чому без тебе легко захворіти,
Немилий світ запертий в сотню стін?

У тебе закохатись я поспів,
А ця любов сліпа була й незряча.
Кохання десь вражає і богів,
Я є полонений, я пізно те уздрів,
Що черствість ти тверда і геть невдячна!

Ошуканий… А шкода, знаєш, шкода…
Вона зостанеться - частина серця вірна!
Любов сліпа! Сліпуча твоя врода -
Всередині неторкана погорда!
Та й ти любові вклонишся покірно…

2008 р.

Я шукав тебе між зір й далеких планет,
Як самоціль й мету прийняв.
Та не до душі тобі кохання сонет!
Я б його ні на що не зміняв!

Між нами відстані жалюгідний крок,
І невидима перепона- стіна
Зупинила рух до зірок.
Поглинула спів любові тишина.

Війнула холодом на пагін слабкий,
Градом вдарила , притиснула його до землі.
Та у нім страстей вогонь живий,
І він зросте новим деревом у веснянім теплі.

Я даруватиму тобі чуттів своїх пориви,
Як твій відданий слуга- апологет.
І вливатиму у холодне серце життєдайні зливи
Віршів моїх. Можливо, проросте любові сонет...

2009 р.

Крізь шквал дощів, що ріжуть лезом очі,
Крізь суховій розбурханих пісків -
Я йду у дні, що встали проти ночі.
І час для мене з трепетом дозрів.

Як ясне світило, що крізь товщу хмар
Проходило і буде проходити -
Я йду в життя - по мрій живий нектар,
Вертаюся по тебе, щоби жити!

Для мене ти - це небо, сонце, зорі,
Ти, мов прибій, що скоро відійде.
Але ніде - ні в небі, суші, морі,
Таку як ти ніхто вже не знайде!

Мабуть як ніч не може стрітись з днем,
Так й ми з тобою стрітися не можем.
Але любов горить святим огнем,
Як золотом, та більше тільки схожим!

І цей вогонь безсмертям запалав -
Від суховіїв, від дощів не згасне!
Бо так як я, ніхто ще не кохав,
Хоч це кохання зморене й нещасне…

Ти запитаєш: "Зморене чому?".
Тому, що ти його ще пізнала.
Ти ж і не знаєш, що лише йому
Душа моя про тебе заспівала.

Зникає день, новий приходить день,
Вітри приносять смуток і наснагу.
Думки одні, одні думки лишень:
А як мені збороти серця спрагу?

Ти не підозрюєш, живеш життям своїм,
Хоч інколи стрічаємось думками.
А серце спраглося за подихом твоїм.
А серце спраглося за карими очами!

2005 р.

Бачиш як повільно, але вперто
Нас жене безперервно у бій
Прагнення се рішуче й відверте,
Сей невладний рукам "буревій".

По закутках світових руїн
Кидає доля поганська.
Але в переддень рішучих змін
Ще не вмерла наша хвиля повстанська!

Серед осквернених святинь
І розбитого серця уламків,
Ти хоч мене не кинь,
Не стемни мого існування світанків!

Від змаху твоїх дужих крил,
Які несуть мене понад світом лукавим,
Розвіється піднятий пил,
Що їв очі, вбиваючи барви.

Я не віддам начало і рушій
На суд лжепророцької схизми,
Я наперекір блудниці життєвій
Творитиму кольори свеї призми!

Веред! Вперед! І кожним кроком
Долатиму простори терні й мук.
Я речник люду, з ним я став пророком,
В мені і в нім лунає серця стук!

А ти - мій лад і непорушний стрій,
Союзниця єдина - правота.
І запалився шлях пекельний мій,
І возз'єнався я і ти - моя Мета!

19 березня 2009 р.

Мене все душить хмар осінніх тон,
Нутро здригає і несе крізь пущі…
Та не пройти огненний рубікон,
Що настилали "люди" всевидющі!

Себе шукаю в книгах і листах,
Але чогось таки не вистачає.
Без неба як не може жити птах
Так і мене безвихідь пожирає.

Назовні повний мрій, своїх чудес -
Всю вічність ніби був таким.
Але всередині давно зогнив прогрес,
Не відновити більш його нічим.

Мені стискає горло тиші дзвін,
Себе осилити я досі ще не в змозі,
І глушить серця голос він,
З цим виміром мені не по дорозі.

Я ще карапкаюсь - безвірний відчайдух,
Зриваю греблі власних настанов,
Я гордий в немочі, я просто гордий дух!
Нова мета! Тепер не до промов!

4 грудня 2010 р.

Піднятися і впасти - всякий міг!
Піднятися і втриматись - немало!
Та не піднятися і бути біля ніг -
Таких землі вкраїнській бракувало!

Усякий творить власну путь і хрест,
Усякий агітує власну віру!
Але нема таких, що власну честь
На віддадуть задарма без докіру.

Єдиний вихід - утекти за край
Усяких нормативів, догм і правил!
Та хто сказав чи дав гарантій рай,
Що він ніколи просто не лукавив?!

4 грудня 2010 р.

Ти смертний муж, але безсмертям Духа
Ти світ закостенілий сам розрухав!
Понад уми - великий чоловік!

Ти вмів любить, однак страждати
Не перестав! Ти рвавсь крізь грати,
Щоб не здаватися вовік!

Ти розточив каміння в грудях -
В корисливих зажерлих людях,
Віддав душі і серця часть,

І думав, що нарешті буде
Братерство вічне поміж люди.
Але людина - тварь, страшна напасть!

І як ти не хотів звернути
Із шляху згиблого та пути
Тебе тримали не впуска,

І хоч змінилися з літами
Навколо речі до нетями -
Та душить серце та ж тоска….

Ти був життя простим есеєм -
Вкраїнським Молотом, Мойсеєм!
Неправди бив і рвав граніт!

Віддав себе для суду кривди,
Але як інші не зогнив ти,
Бо сумістив у собі світ!

Ти був, але й тебе не стало…
Та слово твоє промовляло!
І тішилась твоя Земля!

Бо не цурався ти до скону
Свого походження закону -
Лишився сином коваля!

7 січня 2011 р.

Ми шукали зла корені люто,
І вбивали їх силою рук.
Але наше ім'я позабуто,
І затих давній запал і стук…

Вже не б'ється у грудях ідея,
Не нуртують думки в голові,
Але світло живе Прометея
Ми пронесли крізь темноти дні.

Ми чекали і вірили в чудо,
Ненастанно летіли вперед.
Але більше нас тута не буде,
Не відкриє закон Архімед.

Та ми знали, що зароджуєм нові
Зорі в душах стемнених людей,
І у кожній великій промові
Мав лунати заклик отсей.

Ми шукали утопію вперто,
І творили суспільство своє.
Але Царство Господнє заперто -
Власне царство у серці жиє.

Вже не б'ється у грудях ідея,
Де-не-де мисль мерехтить…
Та вогонь, що у нас Прометея
Жодній силі тепер не згасить!

17 грудня 2009 р.

Ти рониш аромати фіміаму
Своєї надвразливої душі!.
А я окрилений тобою до безтями
Ті запахи уловлюю усі.

Радіє й плаче небо по весні,
А недоношене чуття таки жиє!
Не треба слів, не треба їх брехні,
Бо головне, що ти для мене є!

Навіки в пам'яті скрижалі
Я упишу твоє дзвінке ім'я.
А ти згадай як ми плекали
Свою любов. Страчався ж я…

Березень 2009 р.

Ти за холодними вітрами десь.
Така невступлива і невблаганна досі!
А я не можу і заснути десь,
Бо образ твій покірно серце носить…

Ти там - для мене недосяжна,
Та й поруч неприступною була!
Байдужа ти чи просто легковажна?
Чому йому ти серце віддала?!

Тобі всієї правди не пізнати…
Коли почнеться щастя розтерзання
Тоді весь біль не зможеш приховати
В прикрашене та ж знищене кохання.

Згадай мене тоді з призрінням й приріканням,
Згадай на мить і заразом забудь!
Бо не зрівняти скелі спотиканням -
Минуле втрачене, його не повернуть…

25.09.2007р.

В мій світ раптово заявилась,
Принишкла ненадовго й розлилась,
Мов сонця промені; зміцніла, укріпилась,
І еліксиром вічним зайнялась.

Спочатку невідчутна, ледь помітна,
Паломниця без ймення мандрівна.
Забута в часі, ликом непривітна,
До болю гарна й заразом сумна.

Сумна, мов небо, що за твердю плаче,
Сумна, неначе погляд сироти!
Та щось не сповнене я бачив в ній одначе -
Ідилію краси і простоти.

Наповнила собою закут кожний,
Здурманила враз поглядом дівочим!
Противитись цій силі неспроможний
Я став сподвижником, співцем її пророчим.

Лелів її, беріг, до ніг стелився,
Себе цілого я їй посвятив!
І так їй вірив, що не додивився
Хто мене знищив, хто мене убив!

Вона була невинная пташина,
Таємна й хитра, ніби єзуїт.
І слово кожне в неї як причина,
Щоб згинув й вмер в мені самотній світ.

А я не смів противитись й боротись…
І жодний смертний імені не знав!
Її коханням своїм називав,
Любов'ю, що умів вколотись!

19.01.08 р.

1
Ти йдеш, і несучи в собі жалобу
Ти плачеш. Розірвавши грудь,
Мов покритка, й віддавши всю утробу

За крихту щастя. Що взамін дадуть
На що тобі чекати сього разу,
Куди шляхи незнані заведуть?

Хворієш на самотності проказу
І кожен лиш плює у очі твої -
Ти плачеш знову не зронивши фразу.

Нові часи, нові уже герої,
Їх ціль й мета - тебе загнати в гріб!
Їм не до віри і любви святої.

І скошена ганьбою ніби сніп,
Падеш у яму, у землицю чорну
І службу править над тобою піп,

І бачить в тобі образ, чудотворну
Ікону, Бога в тобі зрить,
А не якусь пригноблену, потворну…

Минає вічність і в єдину мить
На тебе одкровення Боже сходить,
Тепер тобі приходиться судить…

2
Країно синього неба,
Країно живого огню!
До щастя змагати потреба
Покличе тебе крізь брехню

Крізь біль, невитримні знущання,
Крізь принизливість ударів судьби
Тебе проведе до єднання
Тільки спільна нужда боротьби!

Йде війна неминуча, безжальна,
Кожен прагне поневолити дух,
Що в тобі як платформа начальна
Серце движить, приводить у рух.

Ти плачеш та сльози не марно
Падуть на землю сиру -
Жоден злочин не пройде безкарно!
І твою возвістить час пору!

І з кожним падінням твоїм,
Ти збиратимеш сили для бою.
Доведеш, що в пожертві усім
Переможцем виходиш з двобою.

Бо ти - Країна Батька Кобзаря,
Бо ти Івана нездоланний дух!
Іскритиме у небі ще зоря,
Твоя свіча, твій незупинний рух!...

20 листопада 2008 р.

Ти була знищена, розтерзана, побита,
Ти на коліна кинута була!
Та ти не вмерла, в волю заповита
Тулилася і грілася - жила!

І День прийшов, забравши твою смуту,
Він дав надію ще якусь тобі.
Пронісся горами, знайшов червону руту!
І ти поклялася не кланятись ганьбі!

Цього ж не сталося, тринадцять років тьмою
Ходив народ твій, знаючи про те.
А осінню прокинувсь золотою,
І дав питання дивне і просте:

"Чи не козак я - давня слава й сила,
Що відбивала волю в ворогів?
Чи ця земля Шевченка не зродила
І сотні геніїв учених і творців!?"

Одухотворена ти поступом Франковим
Вступила у революції ходу!
Хоч довго йшла, морозним днем ранковим
На світло кинула свою стару біду.

Новий діставши шанс від Бога
Ти виклик кинула для долі під кінець.
Та оступилася, з'явилася дорога,
Яка розбила мрії нанівець.

Ти дала владу тим, з якими билась,
Ти відреклася закликів своїх!
Як сталося, що легко так змирилась
І відступилася, підвівши все і всіх!

Кому потрібна була боротьба,
Хто на плечах твоїх буде головувати?
Ганьба тобі країно, сміх й ганьба!
Чому ти спиш, коли не мусиш спати???

31 жовтня 2006 р.

Хто ти, націє голодних босяків?
Ти вмієш демократію творити?
Хіба-що народити байстрюків,
Що розкрадуть тебе, а потім ладні вбити.

Державою ти смієш називатись?!
"Мужів народних" сплодилось до чорта -
І вже набридло їм в крові твоїй купатись,
Коли на зміну йде нова когорта.

Їм ти даєш комфорт: машини, ресторани,
Їм ти встеляєшся вже ковриком до ніг!
Поглянь до ниць - життя людське погане,
Нагору видертись із ниць ніхто не зміг!

Одні на одних брешуть, як собаки,
Блискучими обгортками закрили твої очі!
Та щоб пропали кляті вурдалаки,
Бо бачити ніхто вже їх не хоче!

Чи ти осліпла, а чи оніміла,
Навпіл розірване твоє ще юне тіло -
На ньому гадь жалючу відігріла!
Хіба так чиниться за правду, волю й діло?

Чого пустують твої чорноземи,
Кому ліси вирубують щодня?!
Куди ти котишся - до злиднів, до нікчеми,
Де був врожай тепер одна стерня!

Чому не здіймешся угору - до блакиті,
Чому над колосом не глянеш золотим,
А все туманом очі оповиті
І не звільнитися рукам від павутин

Що обснували і трима в покорі
Те чуйне серце?! Що скували крок
До поступу й досягнення. В просторі
Світи ходу, до Бога і зірок…

Хто ти, народе козачий та княжий?
На поламані ноги встань!
Хай тремтить всякий патрубок вражий,
Ти йому не слуга і не брань!

Встань же, націє, древня ти сила,
І промов над усяк материк!
Хай всі знають - Богу ти мила,
І народ твій до викликів звик!

Піднімися, Вкраїно, на крилах,
Хай побачать од величі тінь.
Нехай знають, тебе не зломила
Ні смерть голоду, ні глуха далечінь!

Прийде час і простолюдин стане
Во главі у твоєї мети!
Сльози литиме ще небо твоє багряне
Ти ж спитай себе: "Хто ти, хто ти, Хто Ти?!".

29 серпня 2008 р.

Не вірю я у примхи злої долі!
Я обираю звивисті шляхи.
Та через тебе досі божеволів,
Украли спокій кривдники-страхи.

Не вірю я у гибель правди діла,
Я завжди сам у колі посіпак!
Та ще лампада геть не догоріла.
Ти ж еталон, надбань майбутніх знак!

Байдуже те, що все негладко склалось,
До зустрічі з тобою я дрімав.
Та враз займилося нутро моє, зірвалось -
У мить відчув, що вік не відчував!

То джерело, що світом вічно руха,
То материк, що на собі держить
Кінечну ціль, яку я спрагло слухав,
Навчивсь тобою скупо дорожить!

Твоє серденько чуйне, незрадливе,
Душа чистіш за хмари оксамит!
Щоб була ти такою все можливе
Любов до тебе діяти велить!

Не вірю я, що має доля силу -
Без смислу вигадка, суєтна суєта.
Тож рано падати коханню у могилу
Ще не прийшла до нього пані та...

15 квітня 2008р.