Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Летюча Мишка




Огляди

  1. Готуємо разом з Бушем...
    Ой як не щастить молодшому пану Бушу! Важко! Важко затьмарити свого батька, навіть схожими кроками. Всі вони такі – Буші – увійшли в історію війнами, та ще й такими, що здатні перерости у релігійні.
    Та яка у нього все ж таки харизма, яка риторика! Сьогодні навіть відомі американські демократи більшість рецептів, в області зовнішньої політики, крадуть у пана Президента, через що ті придбали легкий «бушевський» присмак.
    Та все було не так, аж до терористичних атак 2001 року адміністрація Буша взагалі не мала якої-небудь заслуговуючої уваги політики, і тому недивно, що з тих пір її курс визначався головним чином потрясінням. Будучи наслідком отриманої травми, ця політика готувалася на рецепті загального обурення і експлуатує цілком зрозумілу тривогу. Тепер стало не важливо що саме додати до рецепту політики, головне виправдання було уже готове. А для відправного пункту і джерела натхнення для страви з'явилися події 11 вересня. В результаті була вироблена вузько-сфокусована політика з далекооосяжними намірами...
    Чи варто дивуватися, що в суспільстві, захлеснутому потоком виразних офіційних попереджень про загрозу, що насувається, але яку вперто не хотіли показувати, почав розвиватися психоз, перетворюючи самовпевнену Америку на виконану страхом країну? Більш того, поняття «Війна з тероризмом» поступово ототожнюється «війна з ісламом». Та й та не дала бажаних паном Бушом результатів. Війна в Іраку, почата в 2003 році по помилкових звинуваченнях і в односторонньому порядку, виявилася в усіх відношеннях дорожчою, ніж спочатку очікувалося. Мало того що люди продовжують вмирати два роки опісля після «закінчення» війни і тисячі повертаються додому інвалідами – адміністрація не зуміла розумно розпорядитися плодами перемоги після завершення головної бойової фази, і загальні фінансові витрати незабаром стали обчислюватися сотнями мільярдів доларів. У міжнародному масштабі ця кампанія вилилася в історично безпрецедентну ворожість до США.
    Та не тільки з цього приводу треба турбуватися пану Бушу. Особливий привід для неспокою – неприйняття Америки, що росте, в мусульманському світі. Хоча адміністрація готуючи рецепт всими силами намагалася уникнути антимусульманської. Якщо додати до цього надання Ізраїлю посиленої підтримки, що викликає гнів мусульман, і вторгнення до Іраку, то не можна не помітити що страва набуває явного антиісламського забарвлення, що грає на руку мусульманським фундаменталістам, що безсоромно поширюють огидний «сатанинський» образ Америки. Цей «сатаніський» образ, як не дивно, швидко підхопила Європа та Росія. Що ж пане Буш, у вас тепер існують більш загрозливі вороги.
    А поки президент вирішував актуальні питання, настав час для куштування та роздачі стави. Це як у дитячому віршику «Мы делили апельсин» – всі хочуть відхопити кусочок. Одним з тих, хто відхопив найбільший кусочок виявився Китай. Саме у Китаю президент Іраку має намір купити зброю для озброєння іракської поліції. Ще одним гурманом виявилася Саудівська Аравія, яку пан Буш підтримує зброєю для втримання чи для війни з Іраном. І це ще не говорячи про країни, які заробили на самій війні.
    Що ж пан Буш гідно провів свої президентські роки. Тільки от ні країні, що вратила мільйони доларів, ані його партії це не принесло ніяких результатів. Вже у наступному році США пуститься у нове кулінарне шоу – вибори та обрання нового шеф-кухара. Партія теперішнього поки що не на кращих позиціях у рейтингах.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Що криється за стінами монастиря?
    Стало вже законом вважати монастирі серцем і душею Церкви. Бо вони завжди були потужним генератором, який відновлює і зберігає енергію Церкви та народу, як через їхню активну діяльність, так і через молитву. Куди завжди можна прийти, щоб відновити свої духовні, моральні сили. У них змучені клопотами і проблемами сучасного світу люди можуть знайти пристань, щоб духовно відпочити і набрати нових сил, щоб зміцнений він міг з успіхом поборювати проблеми життя і продовжувати свою дорогу єднання з Богом, тобто обоженння. Мирне сяйво лампад, що освітлює в тиші вечора ясні лиця Христа-Чоловіколюбця і Пречистої Богородиці. Аромат намоленого святогірського ладану мовитиме про солодкість і красу Неба. Такий образ церкви прийнятний для багатьох людей світу. Проте – це та сторона медалі, яку можна і треба, для створення позитивного іміджу церкви, виставляти на загал.
    Засновником християнського чернецтва часто вважають св. Антонія Великого. У віці двадцяти років він продав свій маєток, роздав гроші жебраком і поселився відлюдником недалеко від будинку. Св. Антоній проводив дні в молитві, в читанні і заучуванні напам'ять Св. Писання і в роботі. У 35-річному віці він віддалився в ще більш відокремлене місце, але чутка про його святість впродовж подальших 20 років спонукала інших відлюдників приходити туди і селитися в келіях поблизу від нього. Згодом Антоній, по проханнях цих відлюдників, порушив свою самоту, погодившись наставляти їх в аскетичному житті. Общини відлюдників, подібні цій, стали згодом з'являтися по всьому світу.
    Проте, це не були перші приклади чернецтва. У середньовічній Японії монастирі грали одну з провідних ролей в періоди смути і в боротьбі за імператорську корону. Існує одна історична держава-монастир — Тибет, що і зараз центр тантрічеського буддизму. Прообрази монастирів археологи знаходять в доколумбовій Америці, в царствах інків, ацтеків, майя. У Стародавньому Римі також були черниці, якими були весталки — жриці, що дали обітницю цнотливості і що підтримують священний вогонь. При порушенні обітниці цнотливості їх живими закопували в землю, а спокусника страчували. У містах Стародавньої Греції при крупних святилищах і центрах оракулів (віщунів) також були люди, що відокремилися від світу (наприклад, діви-жриці — піфії при оракулові Дельфійськом), службовці все життя при храмі богам.
    Тобто монастирі – далеко не християнський звичай. У християнстві монастирі з'являються у 3 століття нашої ери, коли їх історія налічувала вже більше 1000 років.
    У сьогоднішньому світі, коли людство все далі знаходиться від релігії, монастирі продовжують поповнюватися служителями, як і десятки століть тому. І зараз, як і тоді, чоловічі чернечі ордени значно поступаються жіночим в кількісному відношенні. Історія останніх тісно пов'язана з історією чоловічих монастирів. Жіночі ордени, що в більшості випадків використовують статути відповідних чоловічих орденів, часто називають «Другими орденами», і нерідко вони знаходяться під юрисдикцією чоловічого ордена. Члени цих жіночих орденів ведуть строго самітницький спосіб життя, вдаючись лише до молитви і праці.
    За роки розвитку людства, чернечий уклад життя майже не змінився. Населення монастирів розпадається на два класи: на тих, що чернечать, які приймають чернечі обітниці, втрачають своє світське звання і складають особливий стан, і на послушників і послушниць, переважно молодих, які тільки готуються до ухвалення іночества. Вони і складають головну робочу силу монастирів і у разі зміни свого наміру вільно можуть покинути його.
    До монастиря не можна втекти, вважає отець Олександр ієромонах. Навпаки, щоб зробити цей крок треба побороти страх. «Ви можете приїхати до монастиря, пожити недовго, подивитися. – каже отець Олександр. – Адже справжня чернеча життя закрите від людини воно розкривається людиною в середині себе. Людина може до кінця життя не стати ченцем, а прожити в монастирі і носити чернечі одежі. Справжній ченець – це так званий «живий мрець». Людина для якої тривоги і стихії світу байдужі. Чернець має досягти стану преподобія, ангела у плоті».
    У суспільстві існує думка, що люди йдуть у монастир у пошуках спокою та тікаючи від проблем. Не можна заперечити, що думка ця часто себе виправдовує. Проте ченці, які уже присвятили себе чернечій справі, наполегливо заперечують цю думку. Олександр Леонід вважає, що «чернече життя – доля не багатьох. В монастирі жити набагато складніше ніж у звичайному житті. Людина у повній відповідальності перед Богом за те, що дала обітницю».
    На думку служителів церкви зараз відроджується чернече життя. Ця традиція поступово вмирала за десятиліття радянської влади. Проте існує справжня проблема у відсутності наставників, яких залишилося дуже мало. Сьогодні в Україні близько 70 монастирів. Майже всі вони живуть за межею бідності. Однак скромність – однин з основних законів чернецтва.
    Але це теж та сторона, яку можна показувати. На практиці монастирська історія знає не тільки випадки переховування злочинців, та інших людей, що з різних причин намагаються сховатися, але й сотні вбитих дітей, народжених черницями чи послушницями. І це вже не кажучи про історію християнства як релігії. На думку дослідників реклами Церква добре вивчила урок з пропаганди, приховуючи факти, що дискредитують її як головного носія моралі.
    Та сьогодні існує справжня користь з існування монастирів. Хоча б те, що там проводять зиму люди, яким ніде переховатися у морози.
    Взагалі до монастирів можна відноситися по різному, тому як з одного боку там можна подумати про життя, знайти свою дорогу. Адже де ще знайти самотність якої часто не вистачає? А з іншого боку вони не відповідають законам природи, оскільки не дозволяють виконувати головну функцію людини – продовження роду.



    Коментарі (8)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. ВІЧНА ПАМЯТЬ ЖИВИМ
    „Затянувшаяся война в конце концов уничтожает и самого победителя”
    Пауло Коельо

    Скільки їх було – помилок людства? Хрестові походи, завоювання, революції, перша світова війна... Здавалося б люди добре вивчили урок. Проте... проте люди звикли повторювати свої помилки. Скільки їх ще буде? Земля вже втомилася від крові на своєму ґрунті.

    Веселий, сонячний день 21 червня 1941 року став останнім днем спокійного життя.
    ...Вона вдарила як грім. Несподівано і боляче вдарила по життю мільйонів, мільярдів людей. Вона несла з собою Горе, Відчай, Страх, Смерть... Вона безжально розвіяла мрії дітей і розлучила батьків на довгі чотири роки. Правду кажуть, що дитинство вмирає, коли починається війна.
    Скільки життів вона забрала з собою і кому вона була потрібна не знає ніхто. Люди йшли на смерть за чужі ідеї і переконання, за чужі амбіції. А що вийшло? Хто переміг? Кому стало краще? – Може тим, хто вже ніколи не повернеться додому, чи тим, хто вже ніколи не зможе спати спокійно? Велика туга в очах людей, що бачили її на сласні очі, що відчули на собі її руйнівну силу, що вже ніколи не забудуть той страх.
    Туди, на поля, йшли ще хлопці, а поверталися втомлені, часто сиві чоловіки... Вони йшли, напівголі, голодні, виснажені. Їх зброя була набагато гірша за зброю ворога. Проте, це не давало їм приводу здатися, і вони не втрачали сили волі бо знали, там, у майбутньому, їх будуть знати поіменно.
    Ті чотири роки для всього світу йшли мов сторіччя. Тому, ті 60, що пройшли вже після тієї страшної події, ім’я якої – Війна, для них, ветеранів-фронтовиків, здаються не такими довгими. Кожен рік весна змінює зиму. І у це свято, святе свято Перемоги, ми частіше бачимо сльози на очах у наших дідусів та бабусь. Кожного року їх стає все менше, час – єдине, що їм не подолати. Але всі ми знаємо, що джерело безсмертя народу в його історичній пам’яті. Тому, Вони житимуть у нашій пам’яті і кожного року ми віддаватимемо Їм шану і пускатимемо у Їх честь салют.

    Для когось вона була загарбницькою, для когось національно-визвольною, але нікому не принесла ні радості ні вдачі. За неповними даними загинуло близько 98 мільйонів чоловік. ...Дивно... але ніхто не рахує тих, хто повернувся.



    Коментарі (7)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Чи є Держава?
    Із самого свого зародження Україна позиціонувала себе як державу. І вона справді відповідає головним критеріям держави. Проте і має дуже багато суперечностей.
    Почнемо з того, що якщо розглянути два підходи до визначення терміну, то ми живимо саме у державі. За першим – це політична цілісність, що утворена національною чи багатонаціональною спільнотою та закріплена за певною територією. Ну якщо свою територію ми маємо (хоча деякі інколи і висувають претензії) і спільнота присутня (як показує практика багатонаціональна. Причому маємо не одну націю саме українців, не кажучи вже про інші національності, що проживають в Україні), то про політичну цілісність немало громадян можуть посперечатися. Ідемо далі: де підтримується юридичний порядок встановлений політичною елітою, яка монополізує владу, маючи законне право пристосовувати примус. Хто у нашій країні бачив юридичний порядок? То нічого, на противагу у нас повна монополізація влади і той самий примус по відношенню до нас, звичайних громадян.
    За другим підходом держава – це форма суспільного об’єднання людей на конкретному життєвому просторі що мають владу, право, цінності. На мій погляд це визначення більше підходить для комунальної квартири... хоча і для нашої держави теж.
    Мінімальною ознакою держави є триєдність Народу, Влади і Території. При чому ці компоненти мають знаходитися у постійній взаємодії. І не так важливо якою буде ця взаємодія, головне щоб були точки зіткнення. У нас вони є! Отак по скроні постійно дає один одному влада і народ, а головне що все це знаходиться на певній території.
    Як виникла наша держава? Це вже складніше питання. Пам’ятаєте гарну легенду про Кия Щека і Хория, що прийшли на гору, побудували місто і утворилася Україна. Принаймні так розповідають дітям у школі. Це відповідає патріархальній теорії виникнення держави. Ось тільки не могли вони утрьох побудувати місто, а тим паче його основати (навіть якщо враховувати наявність сестри). Отож у них була робоча сила, тобто можна розглядати і теорію насильства. А ящо враховувати, що держава утворюється на протязі всього свого існування, то тут присутні всі теорії. Да і форми державного правління на протязі розвитку Україна мала різні.
    Внутрішні функції держави ми бачимо самі. Як би там не було але законодавчі, виконавчі, судові, культурно-освітні, соціально-економічні а особливо ідеологічні позиції закріпилися у нашому суспільстві.
    Україна – Держава! При чому держава з великим потенціалом, головне щоб ми розуміли, як і що треба для її розвитку.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Чи бачив ти Ангела?
    Володимир Ейсмонт народився в м. Кременчуці, на Полтавщині у 1972 році. Почав публікуватися з 1987 року у газетах, журналах та альманахах Полтавщини, Києва, Тернополя, США ("Свобода", NY).
    Член Національної Спілки журналістів України, Національної спілки письменників України. Засновник і редактор веб-видання “Літературний Журнал”. За активну участь у літературному житті України, та за активну просвітницьку діяльність Володимира Ейсмонта без сумніву можна назвати представником сучасної української інтелігенції. Тієї інтелігенції, що не хоче „жити в країні, де люди знову бояться говорити правду і вірити в справедливість. Де людей, які мислять незалежно, знову намагаються або вигнати за кордон, або загнати в політичне, соціальне та культурне підпілля”, до інтелігенції, що не хоче і не буде мовчати, бо знає до чого призвело мовчання в історії нашої країни, до інтелігенції, що писала у відкритому листі: „Ми завжди залишаємо за собою право на свободу слова, совісті, переконань, зібрань, а якщо нас позбавлятимуть цього – то ми залишаємо за собою право на ОПІР. МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО вільно мислити, творити, діяти, незважаючи на те, що комусь особисто це може не сподобатись. МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО жити в країні, де права та свободи людей не лише перераховані на папері, але й реально виконуються. В країні з позитивним політичним та культурним іміджем”.
    Різноманітність жанрів автора вражає: фантастика, авантюра, історична література, гумор тощо. За свою літературну діяльність отримав багато відзнак. В тому числі диплом міжнародного конкурсу молодих українських літераторів "Гранослов-97" за перше місце, за гумористичні повісті "Окраєць для Барика", "Роман Васильців - приватний детектив". Проте найцікавішим жанром Володимира Ейсмонта залишається фантастика.
    У фантастичному жанрі написане і оповідання „Бачив я Ангела”. Хоча досить важко у цьому випадку визначити жанр. Адже сучасне різноманіття просто зобов’язує використовувати дифузію жанрів. Сам автор характеризує твір як оповідання, проте досить яскраво простежуються і ознаки есе.
    Написаний твір від першого лиця. Написаний, таке враження, що просто для себе, щоб не забути. „Поринув у спогади...” пише автор. Так спогади... спогади глибоко особисті, і при цьому здається кожної людини. Дивний цей твір! Дивний тим, що не розумієш, а відчуваєш його. Немає у творі композиційних прийомів, немає конфлікту, і все ж таки так захоплює цей твір!
    Композиція оповідання розірвана на окремі частини (окремі спогади). Найчастіше ці частини закінчуються три крапкою, кожна з частин починається з цитати. При чому цитати різних часів – від біблійних до сучасних українських авторів. Героїв в оповіданні немає. Є тільки окремі люди чи істоти, що спливають у спогадах оповідача. Це і юнак Віктор, що хоче стати священиком. Дивні його роздуми, особливо як для священика, про самогубство: „А що рідні та близькі? Де ж вони були? Чому не вберегли його, не захотіли зрозуміти, порятувати, допомогти? Нічого потім побиватися: “Ох, що ж ти зробив! Як же ти міг! Як же нам тепер жити?!” Та коли ви справді любили його, то де була ваша любов тоді, коли вона так була потрібна? Чому ж вона не порятувала його?”. Це і образ Світанку, що казала: „Залишуся для тебе Світанком назавжди, вір мені, не втонеш...”. Та дуже цікавий, збірний, образ дітей у творі. Оповідач любить дітей, і вони його, за його через те, що не вів себе з ними як із дітьми. Діти любили, – каже автор, – бо відчували любов...
    Весь твір пронизаний роздумами про віру. Роздумами, на мою думку, правильними, відвертими. У цих роздумах відчувається глибока віра автора у Тата („Ніколи не називав Його Богом, чи Отцем”). „Не міг ніколи й сказати про себе певно: православний чи католик, язичник чи буддист. Просто вірив. І болісно стискалося щоразу серце, коли бачив людей, що горіли ненавистю один до одного тільки через те. що молилися за різних патріярхів.
    Сам міг молитися в будь-якому храмі, церкві чи костелі, кирці чи синагозі. Бо вірив, ба, не просто вірив – знав – Бог є один, Бог, який сотворив людей, що всі є синами і дочками Його, а поміж собою – братами і сестрами” – чи не на цьому має будуватися справжня віра? У цьому простежується філософське ставлення автора на світ.
    Дивний твір, печальний... Проте є у ньому оптимізм та віра у майбутнє, і можливо, віра у людей. „Вхопився за тонку музичну струну і полинув у небо. І став боляче пекти промінням потопаючого...І просив не тонути. Дивний. Адже знав, що потоне... Серед темряви раптом з’явилася яскрава зоря. Тонесенький промінь пронизав душу, увібравши її в себе. Біле світло зовсім не сліпило. Спокій змінився на радість. Бо побачив Ангела” – такі останні слова автора. Дивно? Уже ні! У них сенс життя. Адже, якщо поринути у спогади, то розумієш, що, можливо кожна людина у своєму житті бачила СВОГО ангела.
    А коли поринаєш у спогади, і коли бачиш ангела, то говориш Світанку:
    ... колись пригадаю
    Тобою принесені квіти
    І я повернусь,
    Почекай мене тут,
    На Землі.
    С. Пиркало



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 5