Проза життя розпатлана.
Під вітром – парад вінків
І громовиці - гробниці віків
Рясно цвітуть в окапинах

Церковних свічок й вітражів.
І розхлюпують сонце стрижі,
Перемелюють Божі млини
Злобу днів на густі полини.

Проза життя захмарена
На потязі бистрих літ.
Жахкіший за тінь татарина
Поет, що віншує світ

Вітрами, словами вутлими.
Возить літо зів’яле в човні,
Перед душами каламутними
Пісню крові співає війні.

Шкандибає смог над могильником -
Свої сльози в подолку несе.
Краще жити собі пустельником,
Чистим небом розлитись на все.

Цілував апельсинові груди,
Що тремтіли від зваби самі.
Танцював попід вікнами грудень
І молилися ночі німі.

Поцілунки, веселощів чари
Різнобарв’ям у небі цвіли.
Не страхаючись Божої кари,
Ми рікою кохання пливли.

Ми з тобою вже більше, як тіло,
Над яким пропливають віки.
Під ногами плетуться несміло
Фарисеями взуті плітки.

Це наш сад. Наші яблуні й груші,
Мрії теж, що майнули штрихом.
Ми з тобою – споріднені душі, -
Сонцеквіт з первородним гріхом.

Руки потискує вечір,
Падають зорі у глечик,
Танцюють криниця і хата,
Весна на ставах і загатах.
Немає жури й порожнечі,
Є вишитий зорями вечір,
Є сяйво душі і півоній
Без гриму і самоіроній,
Без марнославного трунку
І юдиних слів-поцілунку.
Є вечір, і глечик, і хата
У Божих хоромах-палатах.

Розфарбовує вітер колосся,
Мружать очі на хутір лани,
Кучер сонця заліг в полини,
Ллється шовк і озер, і волосся.


Ллється вірш і симфонія літа,
Божі очі зринають над світом,
Плеще ранок в гарячі долоні,
Мерехтять павутинки на скронях.

Ллється шовк і озер, і волосся,
В серце стукає лагідна осінь…

Усміх сонця на канві листочків,
Подих літа висріблив стежки.
Йде світанок в вишитій сорочці
Попід руку з небом навпрошки.

На узорах днини сяє доля,
А за нею - пелена віків,
Кучері вітрів на в’язці поля
Розпростер у глиб століть Чортків.

Ці рулади серця, візерунки літа,
Розписи півоній у вікні
В’ються теплим спогадом над світом,
На пелюстках доль на чужині.

В таємних схованках чужих сердець -
Гонитва вічних мрій і вітру.
Між Божих лиць ітиму навпростець, -
І час подасть на руку мітру.

На зламі днів, суєтності століть
Заврунило в долонях сонця жито.
Гойдає усмішку зеленокоса віть,
Обсипана рожевим оксамитом.

Навпомацки, плаями через ліс
Несе блакить думок цупке кружало
Тремкої пам‘яті, суцвіття тихих сліз,
Яке у плетиві пісень повоскресало.

Живи, мій світе, в мареві яркім
Солодкої спокуси і спокути.
Несе на грудях пектораль Гольфстрім
Життя… його нікому не збагнути.

Бойовому афганському побратиму Василеві Слапчуку

В пелюстя трун закуталась війна,
Кидає небо блискавиці в очі
І зазирає смерть у пащу ночі…
Цю чашу смутку випили до дна

З тобою ми, Василю, куцим літом.
Як тінь гіркот тулилася до світу
Сердець принишклих на верхівці бою,
Ми жертвували, страх який, собою.

І пило небо молитви і болі,
У пеклі днини затихали долі
Юнців безвусих – горе наше горе, -
Цих спогадів тепер нуртує море.

Автомати співають хором,
Ввижаються лики святих.
Вишитим хрестиком, взором
Маминий молиться стих.

Прокльони цвітуть, як і рани
На лезі захмарених літ.
У вічність ідуть партизани,
За ними - занедбаний світ.

Молиться річка над верболозами
В узголов’ї старого млина.
Плесо неба забризкане грозами,
До землі прикипіла війна.

Плаче сонце у комині хати,
Що пливе в понадранню росу;
Загубилася в спогадах мати,
Що заплЕла журбу, як косу.

В’яже білому світові очі
Пам’ять. Розсипає вдова
Похоронки пожовклі слова,
Вишиває узорами ночі.

Барву неба розвидень розплів
Ув озерцях-очах, серцеквіті,
Стер журбини колючі зі слів,
Завеснів у новому столітті.

Сонцебрів’ям над горлом криниць
Запалали оголені душі.
Грає сік і вишень, і живиць,
Пахнуть небом і маки, і груші.

Відпочити б, повитися в сні
На посіяних долею лаврах.
Та Афган не міліє в мені
І всміхається подумки Лавра.

На вістрі пам’яті - лиш одчайдушний крик
І пасма гір у павутині світу.
Кроваві рани вишили рушник,
Зв’язали очі затишному літу.

Покручена спіраль тремких болінь
Вінками тулиться до серця,
Студену воду місяць п’є з озерця
І ходить світу посивіла тінь.

І хрипне голос міста вечорами,
І пам’ять пекла з’єднує мости.
На кладовищі квітнуть сльози мами,
Зігнули світлі голови хрести.

Умився вітром падолист,
Посріблив снігом скроні.
Серця калинових намист
Тремтять в моїх долонях.

Погасла правда у словах,
Повідквітала в тілі.
Мороз гуляє в головах -
Як вірші білі.

Війна війною. Прикрий час,
Моя матусю злота.
Стежини болю і образ,
Афган пече, - сволота…

Входить війна в екстаз,
Свинцем поливає люто.
Наші прокльони і нас
Карає на горло смуток.

В крапельках крові цвіт
Скраєчку юного літа.
Стара ця війна як світ
І прикра війна до світу.

Скраєчку ока - Бог
І лики святих сердиті.
Вінець усіх драм, перемог -
Свинцеві тіла у житі.

А на війні як на війні -
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумані зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані…Сумне століття...

Кричать золотоокі мінарети
Руїнами священної стіни.
Не вбивці ми. Між нами є поети,
Яким гірчить присяга до війни.

Повзуть, як змії, бойові колони,
В приціл моргає посивіла смерть.
Від погляду небес душа холоне,
Упавши в потойбічну круговерть.

Здійнялось сіре сонце феєрверком
І згасло на небеснім рукаві,
На кладовищі гір під вечір смеркли
Тіла пополотнілих шураві.

Не викроїти з пам’яті гнів долі, -
З кровавого, як стежка, рушника,
Де запеклись мої баграмські болі
Під погляди німі молодика.