Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Вівчар (1994)



/ Публіцистика

Огляди

  1. "Совдеп" по-студентськи

    Нове покоління живе за старими принципами. А все відбувається за славнозвісною схемою, яку описав ще Юрко Покальчук: «Чого не можна? Бо ніззя! А чого ніззя? Бо не можна!». Скільки не говоримо з ровесниками чи то про політику, чи про освітні питання, чи навіть про банальне – порядки у гуртожитку – незадоволені всі і всім, але змінювати на практиці ніхто нічого не збирається, так би мовити, моя хата скраю, мене зараз це не стосується, краще промовчати, і взагалі я не хочу жити у цій жалюгідній країні.
    Що зумовило таку поведінку? Самі студенти, які споглядально ставляться до навколишнього світу, чи ж умови та обставини, що склались історично та паралізували будь-яку можливість висловити своє «Ні» та робити щось на знак протесту?
    Пасивна більшість обере другий варіант. З усіма бідами, глобальними та локальними, нічого не поробиш. Від нас нічого не залежить. Вся мета у житті – піклуватися про своє, вибачте, м′яке місце та лізти у те ж славнозвісне місце старшим, «розумнішим», впливовішим , а ті в свою чергу – впливовішим за них, і так далі в тому ж дусі. Така от ієрархія. І такі ж подвійні обличчя: підлабузник на килимку в начальства та цар і бог в своєму кабінеті. Власна думка? Для чого? Власні інтереси? Мені і так добре. Працювати чесно і думати про власну гідність? Це нереально і неактуально. Така модель поведінки чекає на всіх, якщо нічого не міняти у свідомості і у способі життя, якщо нічого не робити.
    Почнемо із загального.
    За дослідженнями соціологічної служби Центру Разумкова в Україні хочуть жити лише 57 відсотків громадян, решта - за кордоном. Україна справді зараз не може дати молодій людині належних умов для праці та розвитку, для нормального життя. Це стосується і молодих науковців, яких переманюють європейські університети, і фахових працівників, і простих молодих людей, які попри те, що мають вищу освіту їдуть працювати за кордон. Хочу звернутися до кожного з них особисто. А що ти дав своїй державі? Скільки разів встав і заперечив те, що тобі не сподобалось? Скільки разів звернувся зі скаргою до чиновника, ректора, керівника на роботі і так далі? Неефективно? Тоді чому не вийшов на вулицю із плакатом? Не придумав, як усе змінити? Це знову ж таки загальна пасивність, стадний комплекс – хвороба пострадянського простору, страх того, що на тебе покажуть пальцем, покарають тощо.
    Студенство, яке завжди було рупором змін і демократії мовчить. Чекає на черговий переказ з Італії, щоб заплатити за сесію. І так рік, другий, диплом, а що далі? На роботу «по блату» чи підмітати вулиці за кордоном? Скільки це може тривати?
    Пропоную п’ять, на мою думку, найбільш болючих проблем, що потребують негайного вирішення. П′ять левів, на яких тримається український студентський «совдеп».

    1. Корупція у вузах.
    Проблема стара, заяложена, але від того не менш болюча. Більше того, про неї настільки часто говорять, що багато студентів вважають це явище нормальним і навіть обурюються, якщо викладач «не бере», або ж хоче велику суму грошей за іспит чи залік. Колись трохи не до бійки сперечалася із студентом-магістром одного технічного вузу, який доводив мені, що до кожної людини в університеті можна знайти ключ, що кожен викладач має свою ціну, не залежно від того, чи це асистент, чи поважний професор. Вірила, що є справжні науковці, принципові люди, розумні та освічені. Для них важливі власні правила, вони не продаватимуть оцінки та свою репутацію. Розчарування прийшло після першої ж сесії. Зустріти людину, яка б відповідала моєму опису реально, але надзвичайно важко. Після нескладних «переговорів» оцінки у заліковках виростають, як гриби після дощу. Вчора п’ять «недопусків», а сьогодні – стипендіат, такі от метаморфози. Вступив без грошей? Тобі мало хто повірить, лише скептично усміхнеться. Люди вже звикли, що платити за місце у вузі – це нормально, тому заздалегідь відкладають гроші та шукають зв’язків. Найгірше – коли мова йде про медиків. Уявіть, що ви на хірургічному столі, а ваш лікар, молодий, красивий, з червоним дипломом, який зараз торкнеться скальпелем вашого тіла, може вас убити. Бо некомпетентний. А вузи, що готують працівників міліції чи податкової? Як даішник не братиме у вас хабаря, якщо він заплатив за вступ 10 тисяч, потім за кожну сесію ще по кілька? Як він має відробити таку суму? Ні для кого не таємниця, що є вузи в Україні, де можна вчитися на заочному таким чином: щопівроку платити визначену суму в деканат і через 5 років прийти за дипломом. Ось так народжуються багато «дипломованих» фахівців – юристів, економістів, вчителів… Описувати те, наскільки гнила наша система освіти, наскільки все абсурдно, брудно і корумповано, можна дуже довго. Хочете платити? Чи дивитися, як вашу оцінку стипендію віддадуть тому, хто заплатив? Мовчіть далі.
    2. Болонський процес?
    Звучить гарно та модно. Оцінки перевели у нову шкалу, ввели однойменний предмет на п’ятому курсі. Навчаємось по-новому, по-європейськи. Цю вермішель вішають на вуха студентам, батькам, викладачам. Бо насправді все, як би красиво не звучало, на практиці виглядає по-старому, по-радянському. Маю право так стверджувати, бо сама студентка, бачу все на власні очі. Цікавий такий випадок стався. Приїхали до нас до ЧНУ (Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) студенти з Німеччини. Сидимо в аудиторії, бесідуємо про студентське життя – в Україні та в Європі. Один із гостей поцікавився: «А скільки у вас обов’язкових предметів?». Запитання нас, тоді ще першокурсників, здивувало. Усі мовчали, подумки перераховуючи усі без винятку предмети, які ми вивчаємо, поки один розумник не вигукнув: « У нас є один найобов′язковіший! Фізкультура!». Справді, болонська система передбачає певну кількість дисциплін, які студент обирає сам, які він хотів би вивчати більш докладно. У наших заліковках теж є такий пункт – предмети на вибір. Та у всіх студентів смаки навдивовижу однакові, і предмети однакові – ну не дивина? Та що там, наша заліковка тепер називається «Індивідуальний навчальний план студента» - сміх тай годі. Цей «план» ми мали б формувати самі, чому в нас він називається індивідуальним? Одним словом, наш український радянський союз продовжує гребти усіх під одну гребінку і випускати клонів із однаковими дипломами. Змінилися назви, люди, змінилася ширма, та не змінилася суть. Тридцять людей на практичному занятті – це недопустима кількість. Так само, як і переказування лекцій, довгі конспекти того, що викладач скачав з інтернету і часто сам пояснити не може. І таке трапляється. І не дай Боже пропустити лекцію! Ви ніде самостійно не знайдете такої ексклюзивної інформації!

    3. Навіщо студентам м'ясо?
    З пунктом про болонський процес пов’язана і наступна, одна з найбільш колючих і болючих студентських проблем - проблема матеріального забезпечення. Як коментував це мій 60-річний дідусь, «Для чого студенту м'ясо? Студенти завжди жили бідно. От у мої часи взагалі…» У Європі, зокрема у тій же Німеччині, практично кожен, хто навчається, не отримує стипендії від держави. «Ай-яй-яй»-, подумаєте ви. «Бідні німецькі студенти і їх батьки, на шиї в яких вони сидять!» Але вимушена вас розчарувати, це не так. Практично всі вони працюють, бо мають на це час. За кордоном студенти самі формують свій розклад, підлаштовуючи його таким чином, щоб мати змогу підзаробляти та забезпечувати себе. Альтернативний український варіант – стипендії, розмір яких, як правило, не перевищує 800 гривень. Як молодій людині вижити на них, особливо, якщо вона навчається в іншому місті та не отримує допомоги від батьків? Ніяк. Цих грошей вистачить, щоб заплатити за гуртожиток, за електрику та виніс сміття, за проїзд, канцелярію, частково – на мінімальне харчування. А одяг? Відпочинок? Книги? Вочевидь, студентам це непотрібно.
    4. Студентське самоврядування. Яке воно є насправді?
    Ось наш двигун прогресу! Наша надія, опора, ті кращі з кращих, які захищатимуть інтереси студентства. Це не до кінця іронія, бо студентське самоврядування усе ж є. Представники різноманітних студрад, студпарламентів, спілок та профспілок організовують дискотеки, благодійні акції, поїздки та екскурсії. Чи є вони реальним засобом впливу? Хтозна. Завжди було цікаво, як туди (тобто у самоврядування) можна потрапити. Бо живу у гуртожитку, а голову студради свого факультету в знаю лише візуально. Звідки ж вона взялась? Хто її вибрав? Неважко було дізнатися, що мова про вибори і не йшла. Влада у студраді перейшла із рук у руки практично спадково – із волі попередньої голови, яку теж ніхто не обирав… І так далі. Те ж стосується старости гуртожитку, який виявився родичем нашої завідуючої. Щоб на такому рівні і вже «кумівство»…. Нічого собі! Як у вищих ешалонах влади! Правду, значить, кажуть, що риба гниє з голови. Зачиняють наш «хостел» як у старі добрі радянські часи – рівно опівночі. З одного боку, це можна аргументувати, але як же з тими, хто вночі міг би підзаробляти, наприклад, у цілодобовому магазині? Гуртожитки виключають таку можливість. А з тими, кому вже давно 18, хто навіть має власну сімю? Теж вчасно спатки? Так само, як не можна митися у вихідні дні. Це не жарт. Ключ від душу взяти не можна. Бо ніззя! Душ, розумієте, теж хоче відпочити. Ми ж не працюємо в неділю... А різноманітні чергування, які нікому не потрібні! І спробуй «огризнутися», роби, як треба. Це на прикладі одного лише гуртожитку одного університету… Що твориться в решті – думаю, те ж саме.

    5. Довідки про роботу.
    Це стосується п′ятикурсників, які вважають, що їм пощастило поступити на бюджет. Держава вас вчила, годувала мізерною стипендією, тепер ви зобов’язані повертати цей борг і чесно відпрацювати 3 роки. Де знайти місце роботи – питання риторичне, але довідку в деканат здати треба. В принципі, університет нібито на роботу направляє. Так, 2-3 місця на 50 людей – це дуже серйозна цифра. І це може бути і віддаленому районі, і з платнею 1000 гривень. Перспективи – просто чудові. Якщо не здати таку довідку – погрожують, що не віддадуть диплом. Усім, звісно, стає страшно, але для чого боротися з такими порядками, якщо можна пошукати зайвих грошей та придбати довідку? Кілька «бунтарів» знаходиться кожного року. Вони, як правило, спочатку обурюються, навіть ідуть говорити з деканом чи ректором, але в результаті, як показує навіть мій невеликий життєвий досвід, їх поглинає більшість, і довідки все одно купують, забувають про це і радіють, що здихалися проблем. Але ж наступного року наступні випускники зіткнуться з такою ж проблемою і з таким же рішенням. Скільки це може тривати?

    Хочеш миритися – продовжуй. Твоє «мене це не стосується» чи «хай буде так як буде» ілюструє майбутнє твоєї країни – корумпованої, безпорадної, що не користується повагою у світі. Лиш, коли підмітатимеш італійські вулиці чи рватимеш польську полуницю, не соромся зізнатись, що маєш вищу освіту і що ти – українець.

    11.02.2012



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --