Кажуть люди, що я бідна,
Що душа моя черства.
Може щось не розумію…
Як пишу тепер вірша?

Бачу те, що всім під силу:
Біль і тугу у серцях.
Кров і рани, наче мило
Ріже очі по ночах.

Та невже така потвора
У мені сидить, жиє?
Вам розкажу у півслова,
Як мені воно то є.

Лиш забачу стару бабцю -
Серце коле і болить,
Бо вона в дірявих капцях
Ходить милостиню «бить».

А мале дитя в колясці,
Ще не бачило життя,
Вже живе у псевдо казці
І таке його буття.

Бачу крісло інваліда,
В нім сидить мале дівча,
Тягне погляд свій до діда,
Що біжить мов те курча.

І вона сльозу пустила,
Вітер б’є її лице.
У будинку , де родилась,
Скривдили мале тільце.

Глянь, оті батьки, що п’яні,
Б’ють дитину кожен раз,
Як малеча не притягне
Їм пів літа на запас.




Ви скажіть, невже усе це,
Не говорить про той біль,
Що тримаю у серденці,
А душа – вогнем горить.

Мов річки, солоні сльози
Ллються завжди із очей,
А змінити я не в змозі
Світ жорстокий та людей.

Ви самі на себе гляньте,
Зазирніть в своє нутро,
чорноту свою дістаньте,
отоді ВАМ всім добро!

Відлітають кожну осінь журавлі,
І ключі свої у небо синє правлять.
Повертаються назад вони, до рідної землі,
У надії й вірі Україну славлять.

А ми люди, як ті птахи восени
Відлітаємо від дому на чужину
І не знаємо, чи вернемось сюди.
Чи побачим знову Батьківщину.

А тим часом, вранці у селі,
з хати вийде мати посивіла,
батько зігнутий із болем у душі,
тягне знову в поле граблі й вила.

І таких на Україні тисячі,
що дітей все виглядають із чужини
Молять в Бога щастя й долі уночі,
ждуть коли вернеться їх дитина.

Ох, как сложна же жизнь моя,
сложна до ужаса, до боли.
А кто слагал её, судьба?
А может я её сложила?
Сложила так, что трудно жить
и трудно видеть, трудно слышать…
А важно то, что полюбить
Я не могу, или совсем забыть…
Навеки вычеркнуть из жизни!
В неё вошел нежданно ты,
Ворвался, дверь открыл без стука.
Но знай, не потревожил сны,
в которых спрятала все муки.
Я не отдам беду тебе,
Ведь не хочу, чтоб жил и ты в страданьях…
А заберу ее себе,
Она дана мне в наказанье.
За то, что мучила людей:
Тела терзала, сердце разбивала.
За то, что из своих затей,
Убийство душ предпочитала.
Теперь пришел черед и мой,
Пора помучаться, пора поплакать,
Пора понять – играть судьбой,
Нельзя. Притом чужой,
Иначе ждет тогда проклятье.
Хочу понять теперь её,
И разобраться без остатка…
Ведь значит мне так суждено,
Любить и снова расставаться?
Но я хочу любить тебя,
Хочу с тобою навсегда остаться!

2002г.

Ты ошибался. Знаешь в чем, учитель?
Да в том, что смерти ты желал!
Не поборов упреков и сомнений,
ушол, решать проблемы ты устал.

Но я судить тебя не буду,
Ведь и не знаю всех твоих проблем,
Забот, мучений. Не забуду
идею вечно кружащих нас тем...

Тебе казалось, что кругом неправда,
Что чернота втоптала всех нас в грязь.
Искал свое ты счастье, но отрада
все избегала встречь, терялась связь.

Дыханье чутко замедлялось
и пульс прерывистее стал
Увы ведь жизнь на этом оборвалась
Так не дождался ты, что вечно так искал!

4.11.2009

У світовій пітьмі, серед буденних днів
Зустрілись погляди, шляхи людей схрестились.
Одне лиш слово із безтурботних снів
і на її вустах, маленька посмішка зьявилась.
"Чому сумна? Що так тебе турбує?" -
Завжди спита, порадить, звеселить.
Теплом своїм, увагою зігріє
А у самого камінь, на душі лежить...
"Чому?"- здивується, "не правда...
завжди я в настрої, і нічого не болить!"
А у очах, глибоких, змучених роками,
глибокий біль,хоч "все гаразд" він говорить.
За те, що дбаєте, за Ваш душі неспокій,
подяку щиру, мій уклін прийміть:
таких, як Ви самі,бажаю вам людей зустріти,
і щоб вогонь душі горів повік !

Січень місяць і дзвоник останній
Пролунав – проводжав Тебе в путь.
Всі завмерли, і серце в чеканні:
На порозі вже учні тебе ждуть.
Не дождались вони біля школи,
Всі пішли у широкі світи.
Не злетяться в гніздечко сини.
Проводжав Тебе дзвоник останній
В ту дорогу, останню в житті
Все село було в сірім риданні,
Були люди усі в каятті.
Ще і сонце з-за хмар визирало,
Те проміння – усмішка твоя,
На щоках в нас «роса замерзала»
Ми з тобою людина-зоря!!!
Пам’ятати Тебе завжди буду
І писата вірші, як і Ти,
Ще служитиму Богу і люду
І піду у незнані світи.
І хотілося б Тобі сказати:
Що надію, яку Ти нам дав
Понесем її щиро і цінно,
Збережем у серцях навіки.
Ти дорогу, щляхи нам вказав,
Лиш забув нас провести,
Як неначе матуся і тато,
Проводжали дітей за мости,
І накази давав напутні
Говорив щоб були ми людьми.
Вибачай нам якщо ми були:
Неслухняні, нещирі, невірні,
Вибачай нам і ще раз прости!
Ми були усі в справах турботах
Але швидко вертались сюди,
Бо в шкільних тих гарячих потоках
Ми з Тобою дружили завжди
Ти навчив нас науці, роботі,
Піклувався про нас кожень день.
Я Тобі так низенько вклонюся
Наш Сергійко, привітний-шкільний
І за Тебе я богу молюся
Щоб простив Тобі гріх той тяжкий,
Так ! Ти прощавсяіз нами – дітьми,
Ми н6е знали що враз навіки
Не змогли і тебе не втримали
Десь пішли в невідомі світи
Пам’ятати ми Тебе звше будем
І співатимем Твої пісні,
Наш учитель, ми Тебе дуже любим.
Не забудем ніколи в житті.
Вже минулобез Тебе півроку
Нам здається, що досі живий,
Ти сидиш і чекаєш уроку,-
Тільки клас без тебе пустий.
29.01.2000.

Питання...питання...питання...
Завжди ви в моїй голові.
Чому ми чекаєм світанку,
Чи страху у темній порі?
Чому соловейко співає?
Чому ми читаєм вірші?
Чому вітерець розмовляє,
Чому не мовчить уночі?
Для чого на світі страждання?
Для чого у світі війна?
Навіщо тоді нам бажання,
Якщо неспокійна Земля?
Чого нам чекати в невдовзі,
Що прийде у дім наш тоді,
Коли вже все людство в знемозі,
чекає на смерть в самоті?!
10.01.2000.

Спитаю в себе, що для мене найцінніше?
Замріюсь, думкою лечу у далечінь,
Туди в дитинство, де я мрію так лишитись
Хоча б на мить, хоча б на день.
Пригадую я теплі руки мами
І перший з батьком сінокіс,
Як з братом бігали степами
І як сусід , м’ячем поцілив в ніс.
Портфель легкий з п’ятірками
І першу двійку, затерту гумкою
В щоденнику до дірки…
Мій перший твір і перші вірші.
Вже юності прийшла пора.
Закоханість у повній тиші,
Чомусь вона була сумна.
І так душі моєї сподівання,
лягли на дно…
Саме тоді розпочалось чекання
Було мені не все одно,
який же шлях мені обрати?
Куди податись, ким же стати?
І я звернула в інший бік,
Не в той, що доля готувала
і не жалітиму повік,
а в той, що серце підказало.
Та як буває сонячно та хмарно
В житті стається і таке,
Що смуток сяде, стане гарно
І тепло й любо над усе.
Тому, іду дорогою надії,
До того, хто мене кохає
Туди, де завжди хтось чекає
до тих людей, що завжди знають:
Вони – це все, що в мене є!

Візьму я аркуш білого паперу,
Візьму перо собі до рук
І напишу я мов поему,
Душевну, цілу низку мук.
закрийте очі на хвилину
І уявіть собі той факт:
Життя віддав мов ту билину,
Відчувши біль й великий страх.
Любив, творив і піклувався
І жити мусив би ще вік.
Та з середини надірвався,
Не витримав цей чоловік.
Він мав би двір він мав би хату,
Чекав-шукав та не знайшов
На цьому світі не втримався І
навіть з смертю не змагався.
Він в нашім серці залишився
Як наш наставник друг та брат
Пішов, і з нами попрощався
Навіки. Боже! Хто ж це знав?!
Тепер не буде він співати
І не залишить нам вірша
Тому ви , люди пам’ятайте:
Була і буде з нами його душа!
29.01.2000 р.

Коли ти знаєш, що лишилося тобі
останні кілька днів буття
у голові перевертається все догори
і випливає сенс всього життя.
Дрібні стають проблеми й чвари,
зникає гордість вся пиха
стаєш спокійним більше, й марить
перестаєш про задоволення гріха.
Здається все, що так колись хотілось
здійснити можна враз умить
не має слів "не зможу", " я зламаюсь",
є тільки "ТАК" й воно горить.
Горить непереборним, невблаганним
останнім подихом, чи криком із душі
"О Боже,я Тебе благаю,
мені хоч день один ще подари!"

25.05.2010.