Звинувачувала час…
Картала розлуку…
Ненавиділа себе,
а ще більше –
Ту, що вполювала
твоє серце.
Мріяла хоч раз
поглянути їй у вічі.

А виявилось,
я щодня зустрічала
Жінку,
яку ти обожнюєш
усе життя.
Ось і зараз
вона дивиться на мене
з глибини дзеркала
ТАК,
ніби знала
про це
завжди.

Вдивляюсь
у знайомі риси
твоїми очима,
наче вперше бачу…

І прощаю її…


08.11.2018

Зигзаги, прогалини, течії…
Мистецтво шукає себе.

Одухотворення виплодів зла.
Заклинання зміїв руйнації.

Митці змагаються за статус-кво:
хто ж переможе –
медіуми апокаліпсису
чи маги апо-
ката′статису*?

Світ балансує над прірвою…


03.10.2017

Непорозуміння –
розкидане каміння,
поросле забуттям
і щойно з-за пазухи…

Розкидати – звично.
(Ро)збирати – обтяжливо.
Поспішаємо.
Спотикаємось.
...каємось.
...каємось.

11.06.2017

Класики
писали класно…

А в сучасному світі –
й поезія сучасна:
винахідлива –
як молекулярна кухня;
необхідна –
як міцелярна вода
у флакончику.

Нестравна.
Кустарна.
Головне –
популярна.

13.03.2017

У неї немає сліз...
У неї немає слів...
Лише необмежений розпач,
що давно заковтнув
те останнє
нестерпне бажання:
їсти.
Кожного року
в поминальну суботу
листопада
ця втомлена стражданням душа
прилітає на вогник
мого вікна -
щоб помолитись моїми вустами,
перехреститись моїми перстами,
а потім
на затишній кухні
відкраяти пухку рум'яну скибку
і вдихнути на повні груди
п'янкий аромат
житнього поля...

...На підвіконні
догорає свіча.
А неприкаяна душа
моїми сльозами вмивається, -
побивається,
що не може той хлібчик
забрати з собою.

26.11.2016

Чому не я?! -
гірко зітхала
стара "потомствена" груша,
через силу
відганяючи рій дразливих думок
покоробленими ревматизмом вітами.

...Так само щедро і звабно
медоносила в райському саду.
...Не менш віртуозно
з висоти самозамилування
поціляла достиглими смаколиками
в маківки усамітнених диваків.

Все - дарма!

Яблуня -
вигойдала плід
пізнання добра і зла.

Яблуня -
причетна до відкриття
закону всесвітнього тяжіння.

Навіть яблуко розбрату -
теж од неї!

Щастить же декому...

07.08.2016

Одного разу,
коли ти прокинешся,
перше, що побачиш -
безмежне голубе небо
в ореолі Божої Благодаті.
З сонячною усмішкою в душі,
без остороги
ввімкнеш новини
і не почуєш жодного слова
про нічні артобстріли,
"гради", теракти,
афери, корупцію, девальвацію,
убивства на замовлення,
великі й дрібні крадіжки...
- Нарешті!.. Невже?..
- Так, -
розвіє залишки твого подиву
Хтось найближчий,
обіймаючи тебе крильми...
...можливо,
це трапиться не так хутко,
як тобі мріється.
Але це станеться...
одного разу,
коли ти...
прокинешся.

14.05.2016

Твоє кохання
так далеко,
що дістатись до нього
можна тільки думкою:
задивлена в небо
русява тонконога
дівчинка
у квітчастому
сарафанчику...

Моє кохання -
в її сумних очах.

2015

Тарас Шевченко...
Довгожданий плід
одвічного союзу:
Духа Свободи
і Безмежної Любові.
Поневолена і принижена,
Україна
вистраждала,
вимолила
свого достойного сина
у Всевишнього,
щоб народитися згори,
провівши його
у безсмертя...

2013

Озирається день крадькома,
і стривожена – тиша осіння.

Білий привид печалі – зима –
оглядає земні володіння.
То над кронами тінню майне,
то бадилля зачепить подолом.

...Задзеркалля небес крижане
мерехтить відображеним болем.

2012

Садам – ні листяно, ні пташно.
І вись – охмарена й чужа.

О, як оглушливо й протяжно
Мовчить край_осені душа…

2012

Вирійно гляне безодня – і
втриматися несила…

Прожилки стерпли: до осені
листя ховало крила.

2012

Одні – до Риму, інші – в Емірати,
Підзаробити, нерви заспокоїти…

А ми – нащадкам долю вибирати.
Хоча, здається, вже пора виборювати.

2012

…ріднесенькі!
Аж посвітліло…

І злинула б.
І полетіла б.

Та справ насущних –
ще тьма-тьмуща:
робити – не переробити.

Тяжіння земне –
мов линва:
рубати – не перерубати.

А пір’ячко до пір’ячка:
то синочкові на периноньку,
то донечці на подушечку.

Ох, душе моя, душечко…

Собі на крила –
все не вистачає.

2012

Отавно…
Октавно…
Ох, славно!

Осанно…
Органно…
О!

2012

В тенетах буднів
дика орхідея:
де я?!

2012

Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину…

2012

Сутеніє…
Сатаніє
вечір-сутенер –
знов розминуться
день,
гульвіса-кавалер,
і ніч,
неперевершена повія.

2010

Ілюзія помаранчевого світанку.
Апатія фіолетових сутінків.

Р_еволюція навпаки.

Душа обмацує скрижалі:
що далі?!

2012

Лукавство –
за смутком
(бо – ще та «штучка»!)
Принада і розкіш –
за вбогістю свитки.

Ця осінь –
як Сонька
Золота Ручка –
прийшла й обібрала
дерева до нитки.

2011

В дитинстві
я обожнювала спостерігати,
як мій татко друкує фотографії –
у затемненій кімнаті
з червоною підсвіткою,
зосереджений і несердитий,
він був схожий на чарівника.
Пахло таємницею і реактивами.
Раз-по-раз
незаймане поле білого паперу
засівалось ефемерними світлотінями –
і з прозорої рідини
в мілкій посудині,
мов із безодні небуття,
за лічені секунди
виринали
будинки, дерева, люди…

Немає вже серед живих
чарівника-фотолюбителя,
як і багатьох із тих,
на кого він любив задивлятись
(не)об’єктивним оком
старого трофейного фотоапарата.
Та є стосики безцінних світлин
у запилюженій коробці з-під взуття.
І навіяний спогадом, здогад –
у саморобній скарбничці досвіду:
що життя – це теж фотографія,
тільки проявляється на ній,
від народження до смерті –
думкою і словом,
наміром і вчинком – душа.
І формулу закріплювача
знає лише Творець.

24.10.2011

Скине осінь
дощову сутану,
закружляє
в запальному танці.
Листя
пломенітиме багряно,
ніби сонячні
протуберанці.

Все ще буде:
і гриби, і вірші;
мрій мажор,
і днів ритмічне скерцо.
Тільки
пульсували б яскравіше
золоті
протуберанці серця!

2008

Чи ж завинила неба висота
фатальній
поприземності стеблини?
З терпінням
розіп’ятого Христа
цей світ
свої спокутує провини.

Здоровий глузд
не кличемо в порадники,
долаючи лукавого інтриги:
за слабкість плоті –
гинуть виноградники,
за слабкість духу –
спалюються книги.

2004

Ці розлогі дерева
скраєчку саду –
при_хильні
до перехожих –
за плечі торкають,
плоди простягають:
«Беріть!»

Поспішаю додому
знайомою стежкою
вздовж огорожі –
і кожному
щедрому дереву
вклоняюся
мимохідь.

21.07.2011

Вони народжуються першими.
І помирають першими,
приречено хилячи голівки
на святковий вівтар краси, –
кому як судилося –
хто в іскристому кришталі,
хто у вишуканій порцеляні,
а хто – у гранчастому склі…
Бо вони – первоцвіти.
Любов до них
така незмірна і буденна,
що кожної наступної весни
їх стає на планеті
все менше і менше.
Щорік
із початком сезону
квіткового полювання
їх заплановано визволяють
із рук підступних браконьєрів
у хустинках і картузиках.
…А потім,
задля високої мети
збереження природи,
підошвами казенних черевиків
знавісніло розтоптують
беззахисні тендітні стебельця.
І ніхто,
крім землі і неба,
не помічає німого благання
у сповнених подиву і жаху
пелюсткових очах:
«Зупиніться!
Ми ж іще живі…
Дозвольте нам
померти
красиво!..»

25.02.2011

Колись давно-давно
вони виколисували
в глибинах власного лона
красу ЖИТТЯ.
Гойдали на лагідних долонях
білосніжне латаття надій,
стрімко несли вдалеч
найзаповітніші мрії.
А ще...
годували і напували
тих,
хто прирік їх згодом
на неминучу загибель.
Тепер,
приречені і хворі,
вони таять у собі
жагу помсти
і загрозу СМЕРТІ.
Бо надто довго терпіли!
Їх отруювали і перекроювали.
А вони - терпіли...
Їх осушували і спустошували.
А вони - терпіли...
Зневажали їх природу
і забруднювали нечистотами
джерело душі.
А вони - терпіли...
Сьогодні
їхнє терпіння виходить з берегів.
Коли більше нічого втрачати,
хвиля обурення -
мутна і нестримна!
...А ті,
що завдали їм стільки страждань,
розгублені та налякані,
наївно називають повенями -
ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ РІЧОК.

2010

Бувають миті,
коли душа,
ніби прокидається
чи то від довгого
летаргічного сну,
чи то від короткочасної
ефемерності забуття.
І їй знову, і знову
пронизливо дивно
відчувати себе
у цьому тілі,
у цьому часі,
у цьому світі...

2003

1.
Одержима мрією -
стати корисною людям,
зірвалась із неба зоря
і жовтобоким яблуком
глухо впала
у високу траву
під старою, як світ,
яблунею.
Та ніхто
не звернув уваги
на зяючу пустоту
у нічному небі.
...І яблуко,
на жаль,
також ніхто
не помітив.
Коли я підняла його,
було вже
запізно...

2.
Ще вчора
на найвищій гілці
вже безлистої яблуні
колихалось вітром
останнє
бурштинове яблуко.
...А назавтра
сусідський хлопчик
так і не знайшов його
в пожухлій траві.
Світ здвигав плечима.
А в газеті
з'явилась замітка,
що українські астрономи
відкрили нову зірку.
...Тепер,
коли я дивлюсь
у нічне небо,
я знову бачу її,
зорю,
що мріяла стати
корисною людям.

2003

Тихо і сумно...
Невиплаканими жалями
набрякло смальтове небо, -
аж погляд у ньому в'язне.
Ще донедавна сонячна
вулиця -
густо оповита
сизими спогадами
про втрачені перспективи літа.
...Тільки задивлені в себе
жоржини
загадково усміхаються
під вікнами осель,
де звично нудьгують будні.
І їжачки-каштани,
сторожко визираючи
з трави на узбіччі,
здивовано-карими очима
проводжають
поодиноких перехожих
у самотність осені.

2007