«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Здригнеться нива – колоском – благенько…
У неба запитаю і полів:
«Чи ще колись народиться Шевченко
На цій святій сплюндрованій землі?»

І хукне Час на сонячну печатку:
Не той Григорій вже, не той Андрій…
Земля все жде Тараса… Та спочатку
Іван* повинен вирости на ній.


2002(2012)

З гілки горобини
сніг -- торкнувши -- зрушу…
Ти – замерз у руки.
Я замерзла – в душу.

Вік любити -- годі,
вічність – не примушу…
Ти – згубив кохання.
Я втрачаю – душу.

Білий сон алеї
сміхом слів порушу…
Ти – ховаєш очі.
Я ховаю – душу.

Виправдань холодних
слухати не мушу…
Ти – рятуєш совість.
Я рятую – душу.

2002(2012)

У кожного любов своя:
сліпа, блаженна чи свавільна,
свята, наївна як дитя.
Мені судилась… божевільна.
Втікаю – годі утекти,
а проганяю – не прогнати.
Благаю вкотре: відпусти! –
вона ж не вміє відпускати.
Зорею ніжності сія
в тривожній тиші передрання
і заборонене ім’я
шепоче, ніби заклинання.
Мирські умовності й табу
їй, божевільній, не збагнути.
І знову зірвано скобу
із мрій, що прагла я забути.
І заздрю всім, хто перехресть
життя твого не міг минати,
і жінці тій, що мала честь
тебе – як сина – пригортати.
І тій, з якою восени
відзначиш бронзове весілля.
…Мені зостались тільки сни
й любові тихе божевілля.

2002(2011)

А час незворушно:
по колу, по колу…
Є речі,
яких не змінити ніколи.
І хто б намагався?
Я – сильна.
Я звикла.
Знов сонце, як щастя,
за обрієм зникло.
Вечірнього неба
ряхтить позолота.
Погасло вікно
у будинку навпроти.
Повернеться щастя,
як ранок погожий.
…А син мій –
ні краплі
на тебе не схожий.

2002

У сутіні правічної прамуки,
Крізь терни пралюдської прабіди
Безцінний скарб нащадкам – з рук у руки –
Мої передавали прадіди.

Оберігали від хули і пилу,
Від кіптяви і зради – як могли.
Дідівський скарб до краю, до могили,
Немов зіницю ока берегли.

Той дивоскарб, збережений батьками,
Тримаю гордо вже в своїх руках –
Мов зірку, що не гасне між зірками,
Мов сонце, що за пругом не зника.

Коли ж доньки і сина рученята
Зміцніють для високого труда,
Хай справедлива жде мене розплата,
Якщо я скарбу їм не передам.

2001

Метаморфози без духовності:
Від простоти – до просто дикості.

Складна мутація безмовності
З побічним проявом дволикості.

Роздвоєне жало двомовності,
Синдром набутої безликості.

Душа народу – в резервації.
Яка тяжка хвороба нації!

2002 (2011)

Війна котилась, набирала обертів,
солдатські душі огортала льодом,
юнацькі душі – Паулів і Робертів,
що славились германським древнім родом.
І їх – матусі берегли молитвами.
І їм – любов загоювала рани.
Й вони – у хвилі тиші поміж битвами
складали серенади для коханих,
і всім єством – від погляду до подиху –
жадали щастя щиро та натхненно…
І кожен – доростав до предків «подвигу»**,
втопивши в горі спрагу невтоленну:
«Впиваймось не вином, а кров’ю ворога!»
Чи солодко пилась та чаша, Паулю?
За неї ти сплатив не надто дорого –
своїм життям, не проклятим коханою.
…Бадьорий тон в рядках листа солдатського
і бура пляма зліва від адреси.
Ця смерть прийшла як помста, не зненацька, бо
її не відвернула жодна меса.
Бо всі свічки, які палились Магдою,
слізьми гасились (Галі чи Людмили)…
Як ти жила, німецька жінко, з правдою:
що так по-людськи нелюда любила?

2002(2011)