Все це було вже. Може, досить?
Та ні. Асфальт вологий. Осінь.
І раптом знов мене заносить:
Зустрічна смуга. Шовк волосся.

Я відмовляюся! Не треба!!!
Твоя дружина, син... А небо
Жбурляє пригорщами квіти:
Збирайте щастя, грішні діти!

Я зупиняюсь, очі - долу,
Та геть з калюж сміються зорі.
Це - божевілля, біг по колу
Під оплески лихої долі.

Нехай не дивиться на мене!
Нехай ні слова, ні пів-слова...
А серце: "Пізно, ви на сцені:
Ти, він і осінь. Бачиш: знову

Між вами - спалахи кленові..."
Між нами - спалах, а дмухнути -
Багаття! Сказ душі і крові
І - ні звернути, ні збагнути.

Сумом пахнуть у жовтні айстри,
Мабуть, старість ляка підсвідомо.
Де Ви, мій недосяжний майстре?
Рими – це не пісні – судоми.
Творчість? Так Ви сказали якось?
Дуже глибоко мислите, пане!
Щось так зненацька в душі зламалось.
Рік досить стрімко й невпинно тане.

Стрімко… так безнадійно стрімко…
Чом так минають роки?
Вчора я не любила скрипок,
А зранку душі торкнувся
Спів ніжних струн жорстокий.
Лінії на долонях –
То сподівання марні.
Виблисне сніг на скронях,
Вицвітуть очі гарні.
Стрімко… так безнадійно стрімко…
Душі вже тепер - за двісті.
І повна поштова скринька,
Та не листів – а листя.
Бо ж над землею - жовтень.
Він надіслав свідомо
Листя кленове жовте
Вітром до мого дому.

цілуй не в губи,
вбивай – не згубиш.
ти просто вчасно.
я – просто марна,
така...примарна,
із ночі тигля.
стежками – дзига -
мандрую, люблю,
сиджу в кав’ярні,
ото як зараз...
дощі періщать
і дещо сумно,
і дещо смішно.
дев’ятим кеглєм
шпаргалки тижня –
не розібрати
куди тікати,
не роздивитись
з ким перепитись.
і на серветці
нотую вірша,
вірші нотую,
катую...віриш?
коли полюбиш -
цілуй не в губи...
...бо перестигла.
...бо перестигла
вишня.

Крадутся мысли.
Совести весы
И не колеблемы,
И непоколебимы.
О здравом смысле
Тикают часы:
«Вот-так… непризнанна…
Вот-так… недолюбима.»
Себя обдумывать –
Как будто обмывать,
Себя оправдывать –
Плутовская бравада.
Стихи слагать, под кожу подшивать
И знать: они – всего лишь полу-правда.
Поэта роль – солист отмытых слов,
В силки отловленных, откормленных, открытых.
Как страшен сон среди всех страшных снов,
Где творчество - из общего корыта!
Краду себя – по слову, по чуть-чуть,
Крошусь по кухням, по ночам, по скверам.
Крадутся мысли. В такт отходит суть.
Рыдает в голос маленькая вера.


2005

Меж «но» и ног твоих
Пророк я и порок
Столь изобилен, сколь известный рог.
Извёсткой сыплет снежный потолок,
Когда взведён и…спущен мой курок.
И спу…испуг на лицах белых львов
У входа в спальни новорусских Вов,
Когда проходишь и горит клеймо
Кармином губ и… глаз.
Возьми лимон!!!
Не будь желанной –
Серой, никакой,
Пока любовник не проснётся твой.
Шифоны ночи, яхонты минут,
Оттенки речи тени берегут.
Здесь, в анфиладах призрачных дворцов,
Полным-полно сатиров и скопцов,
Купцов, скупцов
И племенных отцов,
И подлецов, и вральщиков в лицо,
И пламенных юнцов.
Возьми лимон!!!
Когда, меня укрыв, выходишь вон,
Чтобы никто из них тебя не тро…
А впрочем – пусть.
Ведь глаз кармин и губ,
Мне ясно говорят, что ты – суккуб.

Зоряні кола - Всесвіту очі -
Зустрічі прагнуть. Встаю серед ночі.
Раз доторкнувшись до їх магнетизму,
Жити без зустрічей цих не захочеш.
Чую, як пристрасно небо шепоче:
- Вийди до мене... Виходжу охоче.
Бачу кришталь атмосферної призми,
Крапочки-зорі, яскраві напрочуд.
Мабуть, будемо дивитись до світла,
Я - як велично все небо розквітло,
Небо - геть схилиться лагідно низько -
На своє любе самотнє дівчисько.


2001

Знайдеш небачені скарби,
То що ганебна втеча?
А чи ти справжній цар юрби,
Чи раб речей? До речі,
Чи не доречно вийти геть
З порожніми руками,
Коли той глузд, мов справжній гедзь
Стирчить поміж думками.
І дзигонить: покинь, залиш,
Тікай... Ще б пак, юначе!
Ти підкорятимеш Париж,
Вона ж… най переплаче.

АКТ 2. СТАТЕВИЙ
Стань струнко! Пий трунок
Золоторунний ...
Де твої руни? Чи залишив їх
На пагорбах стегон дівок дебелих?
Біляче Его твого кохання!!! Хай, - це востаннє.....
Стоячи? Ні... Доживи до дивана злітної смуги і....
О, як нестерпно! Чуєш оті голоси?
Просто зі стелі??? Не чуєш? Сумно!
Місячне сяйво крадеться облудно,
В блюді цукерки стікають вершками,
Ніч чорний чай колисає в стакані.
Ми моногамні.... понад зірками....
Самі... самотні.... доки світанок....

АКТ 3 (нім.)
Віллється симфонія площі
В розплющені брамини дню.
Твої наднебеснії очі
Торкнуться живопису ню.
Ти вплинеш на плин мого часу,
Спіймаєш мене на живця,
Відлущиш луску і прикраси
В пастелі і в олівцях.
Тоді заволієш в олії...
І справді – то ласий натюр:
Повія твоя і богиня
Оголена від кутюр.