Мчати крізь осінь,
Рвучи, ніби щільні вологі тенета,
Її пружне тіло,
Ламаючи душу, шматуючи одіж
Дощенту, до шкіри, до ран падолисту.

Нестися стрімголов світзаочі,
За край, за виднокруг,
Щоб зорі з-під колес, як цівки молока,
Щоб роси од підков горохом врізнобіч,
Щоб сік густий калиновий з долоні в трави.

Вдиратися, вломлюватися, ввалюватися
В глибини осені, в осердя осені,
У зітканий із мороку й туману тісний кокон осені,
Де розвихрених крон вже торкнулись багряні сивини,
А в повітрі бринить ще переклик пролітних птахів.


Ковтати, обливатись, захлинатися
Печаллю осені, нудьгою осені.
Упитися, геть сп'яніти від її самотності,
Потонути в розквітлому болю її догорання,
Допоки в жилах лісів ще пульсує кривавиця барв.


Допоки зими не вистудили наших вуст
Колючою памороззю порожніх освідчень,
Мчати крізь пам'ять, нестися крізь пам'ять
З тобою, попутнику мій вересневий,
Під цокіт горіхів, дощу тупотання, сердите іржання вітрів.

Сезон горіхів
горіхи падають
з гортанним криком
стукотом сухим
старечим буркотінням
на брук
на лави
на підвіконня
мов зорі у воду
мов круки на здобич
виливаються в калюжі
витікають із труб
в канави
урвища
кишені
крізь пальці сиплються
пісок
тріщить на зубах
наче зерня горіха
цнотлива гіркота
завія горіхова
потоп
дев'ятий вал
коли все вщухне
так природньо
збирать горіхи
в старі кошулі
змітати з листям
з дорожнім пилом
тут на асфальті
вони лиш мушлі
викинуті на берег
піднесеш до вуха шкаралупу
чути гамір міста

2013 р.

Сезон снігів
сніг
як розплавлений сир
по шибках стікає
пропікає тишу
кипить
по жилах розливається
із кранів свище
по вінця заповнює місто
ллється за край
молочні ріки з кисільними берегами
пливти крізь дощ
продиратися
заблукати
хрипіти задихаючись
розривати одіж
розбивати коліна й підошви
до крові до кісток до снігу
виборсатись випірнути на поверхню
аби хапати сніг спеченими вустами
шукати весну в потьоках снігу
тоненькі паростки
сині квіти
а десь на гілці
бруньки бубнявіють
і в кожнім пуп'янку
жмут снігу дозріває


2013 р.

Сезон дощів
дощ
шарудить як фольга
целофан
обгортки від печива
жовтий пергамент
пісок
камінці
мокра галька в такт крокам
чотки в пальцях
міцні намистини боками труться
дощ шарудить
дощ зривається з віття
наче листя
дощопад
дощолист
дощень
місяць дощів
сезон дощів
календар дощів
хапати дощ у оберемки
граблима згрібати
класти в копиці
сушити гербарій
то антологія дощу
між аркушами квіти шарудять


2013 р.

Консервувала літо в банки,
Та, замість квітів,
Пропахла оцтом.

2012 р.

Осінь - час плетених светрів,
Чаїв з малини,
Японських віршів.

2012 р.

Плаче, скавучить, як цуценя,
Струна обірвана -
Лист з бабиного літа.

2012 р.

Сонце згубилося
В кошику листя.
Перші крижинки на скронях.


2012 р.

Ти, ймовірно, мені не напишеш...
Ти, ймовірно, мене не напишеш
У горнятку духмяної кави
Молоком по гарячій піні
Хвилі спогадів і печалей,
Ніби гілкою по воді.


Ти, ймовірно, мене не почуєш...
Ти, ймовірно, в мені не почуєш
Галасливу мелодію весен,
Що вирує березовим соком
Під атласом тонкої кори,
Наче соло струмка на осонні.


Ти, ймовірно, мене не відпустиш...
Ти, ймовірно, мені не відпустиш
Незамолені, покаянні, несвідомі й свідомі...
Мабуть, не наповниш мої долоні
Сяйвом тихої благодаті,
Мов пелюстками диких яблунь.


Та з тобою приємно мовчати
І дивитись на срібний вітер.
Буть свічадом, буть білим світом,
Бути поруч під спільним небом,
Що приспало в суворій хмарі
Ніжні проліски...


2012 р.

Настоящий мужчина
Должен быть
Непременно драконом,
Даже принц
На белом непарнокопытном.



2011 г.

Того вечора ти був справжнім.
І крізь тисячі кілометрів,
І крізь тисячі мегабайтів
Відчувала гарячу жилку,
Що звивалась в тебе на скроні.
Скіглив дощ в жалюзі і рамах,
Вибивав із бруківки іскри.
І напівнезнайома жінка
На чужій шепотіла мові
Щось звабливе. Палали губи,
Як рубіни в оправі ночі...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
І крізь пластик щербатих клавіш,
І крізь фарбу щербатих літер
Відчувала пошерхлу ніжність
І захриплу напругу мелодій,
Мов тепло підзабутих долоней,
Що лишилось в світлинах дитинства.
Облітали поволі години,
Наче ті калинові пелюстки
На далекій твоїй батьківщині,
Де ніколи не смажать каштанів...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
Мерехтіло неоном місто.
Місту снились парча палаців
І баталії, й королі.
Ти дивився на дощ
Достоту, як на вогнище у каміні.
І, здавалось, холодні бризки
Зігрівають тебе крізь скло.
Того вечора ти був справжнім.
А я грала, дурна артистка.
Я вдавала, що маю ватру
І давно не дивлюсь на дощ...


2011 р.

Одного дня і моя кров стане вином,
А тіло - хлібом
Для ницих, нерозумних і нуждених.
Найтяжчий вирок - народитися людиною:
Напівбогом і напівхробаком.




2011р.

На строкатому килимі осені
Два метелики -
Спогад з літа.



2011 р.

Ми жили в якомусь місті
І пливли паралельними вулицями,
Які не впадали в жодне море,
Проте десь там, у зморшках обрію,
Вони, ймовірно, перетиналися.
Але ми берегли свої коліна
Від шрамів і синців,
Тому ніколи не наближалися
До краю планети.


Кожен з нас мав власне сонце,
Ручного місяця, півжмені ночей
І порослий травою Чумацький шлях,
Яким блукали персонажі наших сновидінь,
Обпікаючи весни заметільними поглядами.
Над нами палахкотіли два уламки досвітнього неба.
Наша спільна зірка згасла
За міліарди років до нашого народження.
І хтось випадково забув засвітити нову.


Ми дихали, кожен окремим, повітрям,
Захлиналися нарізно в гамірі буднів,
Інколи співчуваючи андрогінам,
Невиліковно хворим на гармонію...
Так було завжди і станеться завтра,
Але я ще трішки сподіваюсь:
Можливо, на станції Безкінечність
Ти вперто чекаєш той поїзд,
На який я вчора придбала квиток.

Лінії життя вмерзлися в долоні
Химерними ієрогліфами.
Мій означає "серце" ,
Твій - "серцебиття".
Прагнуть єдності форми і ритму,
Прагнуть злитися в спільну гравюру,
Прагнуть витекти воском у кухоль
Крізь тенета минулого часу
Й теплий попіл прийдешнього дня.


Я топчу помаранчеві зорі,
Я блукаю в небесному морі.
Я лиш човник. В пилюках альбому
Я шукаю багаття і дому.
Але болями тисячі голок
Обпалили хурделиця й морок.
у люстрі крижаної води
Пропадають самотні сліди.


Місяцю набридло бути сирною головою.
Він повернувся темним боком.
Світлячки - карликові прометеї,
Назавжди прикуті до ночі,
Чи допоможуть вони?
Розпізнать мелодію дихань,
Розпізнати на дотик твій голос,
Розпізнати розсипану мрію
У вологому натовпі хмар.


Опустивши мережані крила,
Йдеш босоніж по плямах світила.
І століття крізь пальці пісками
Витікають у скелі і храми.
Кожен рух - зовсім іншая ера,
Тільки я - кам'яна байадера.
У люстрі крижаної води
Пропадають самотні світи.


А коли білий серпанок сну
Віднесе вітром у "вчора",
Лікуватимемо медом і олією
Печені рани стомлених підошов.
Твої рубці означатимуть "серце",
Мої - "серцебиття".
Ми й не помітили, як стали
Частиною чудернацького візерунка,
Накресленого на снігу пір'їною,
Якій не судилось народити сонет.

2004 р.

Можливо, я жила до нової ери
І очерети були моїм волоссям.
Я писала на обгорілому папірусі
Обмороженої весни
Бамбуковою паличкою,
Вмоченою в порцелянову сльозу
Намальованого на чашці блазня.
Можливо, то була не паличка,
А відбитий промінець невідкритої зірки.
Я писала тобі... навіть не лист -
Хвилясті лінії, заплетені в сюжети
Невідомих картин.
Я блукала чудернацькими світами
Потойбічних фантазій.
А коли прокинулася, зрозуміла,
Що я - хаотично розкидані по піску
Сліди первісної людини
І що ти завжди будеш
Океаном.


2004 р.

Колись моя остання рима
Впаде порепаним каштаном
В холодну глибину бруківки.
І ти почуєш її крик.
І ти піднімеш її плескіт,
Її відлуння, зліпок, знімок
І пеститимеш кожен спогад
Пилком розквітлої надії.
Ти пригадаєш присмак рути
І запах сновидінь і меду
Серед смарагдиків роси.
Розтануть зорі, ніби свічі.
Їх теплий віск на тілі ночі
Залишить грифів і химери -
Постмодерновий боді-арт.
Нервові пальці Паганіні
Виводитимуть давні звуки.
І будем ми серцебиттям.

2005 р.

1.
квіти
вибагливі, екзотичні
пишаються, пестять, палають
розмай наших зустрічей - квіти
відкритість, беззахисність, спека


2.
мушлі
гарячі, вологі
ваблять, шепочуть, жадають
вуста твої - мушлі солоні
відвертість, вогонь, глибина


3.
вітер
розхристаний, безтурботний
тулиться, горнеться, лине
вітер живе у твоєму волоссі
стихія, свобода, осінь


4.
кава
досвітня, густа
гірчить, обпікає, кличе
в цілунках твоїх - кави присмак
безсоння, багаття, шовк


5.
оливи
лискучі, пряні
зриваються, котяться, будять
слова твої - стиглі оливи
історія, амфори, німфи


6.
вогонь
життєдайний, правічний
тече, огортає, колише
твій голос - вогонь у морози
затишок, спокій, надія


7.
ніжність
тремтлива, чуттєва
бринить, розливається, пінить
ніжність - тепло на подушці
ромашки, світання, ти

2010 р.

Сезон квашених яблук
Розпочнеться старою виставою.
Ми візьмемо парасольки
І попливемо під блискавиці прілої соломи
І грім діравої діжки
Туди, де в кожній калюжі
Потонула Венеція.


Цікаво, чи зможе поруділий серпанок
Штучного шовку
Зіграти Сахару,
Якщо в театрі протікає дах
І ластовиння вимоклого пилу
На картонних слідах
Бутафорських караванів
Стає незграбними потьоками
Бруднуватої фарби.
Попливемо туди, де парасольки
Будуть горбами верблюда,
Який пройшов усі бархани
Дитячих пісочниць.


Насправді небо -
Строкатий плащ дервіша.
І таємниці Всесвіту -
Вилинялі клапті,
Роздерті буревіями на каскад
Безпорадних смужок.
Ми візьмемо голки, нитки
І перетворимо парасольки
На дві яскраві латки.
Так народиться нова галактика.

2004 р.

Сьогодні хмари подібні до гігантських медуз :
Обпікають мокрими дотиками мовчазних подорожніх ,
Лишають на горбатих спинах плащів
Зміїні хвости почорнілих шрамів .


Листя каштана - викинуті хвилею восьминоги -
Звиваючись вологим тілом , всотовують мудрість землі ,
Простягають рудувато-брудні щупальця
До сумок , взуття , закоцюблої в пальцях квітки .


Піднявши вітрила старих парасольок ,
Пливемо буремним містом , обминаючи айсберги ліхтарів ;
Уникаючи зіткнень з китами , котами , хортами ...
Ми - крихітні човники з химерно складеної газети .


Всі поети щасливо закохані в осінь .
Отже , ймовірно , я - драматург .

2006 р .

Продала свій талант за сонети Шекспіра -
Маю ватяну вічність книжкової шафи,
Сірий пуп'янок неба, що прагне розквітнуть
В пальцях віхол фрагментиком сонця.
Маю гойдалку міста, іржаву від туги,
Порцелянові тіні сліпих перехожих,
Що назавжди забули смак літа і дотик
Кольорової хвилі.Лиш вальс кажанячий


Витанцьовують рими, загрузлі в папері.
Я не знала, що в сніг можна стукать, як в двері,
Бити вистиглий вечір солом'яним птахом,
Розтавати і мерзнути димом над дахом,
Відлітати у Всесвіт відбитка долоні,
Де хвилини гарячі, дзвінкі і солоні,
Що оселя моя - пластилінова вежа,
Я не знала, що сніг - просто біла пожежа.


Завтра станеться день: не відлига, а попіл
У сліди проросте давнім спогадом чорним
І розчахнута гілка об крила віконниць
Роздиратиме лікті, стікатиме болем.
Тількі мокрі алеї з обличчями маврів
Берегтимуть у зморшках дубової шкіри
Мерехтливі крижини, що впали додолу
З синтетичної хмари.Мальовані губи


Спрагло п'ють промінь лампи.І похапцем зорі
Присягаються бути в екстазі і в горі
Віддзеркаленням неба у просторі грудня
Там, де вітер звучить, як розладнана лютня,
Де, продавши талант за константність сонетів,
Я навчилася жить в коридорах заметів,
Посадила на аркушах яблуні, квіти.
Я не знала, що сніг може все підпалити.

2004 р.

...І був він темним боком місяця,
Таємничим кружалом, що якоїсь невиліковно хворої осені
Шубовснуло з пробитого дощами неба
В колодязну прірву, сколихнувши ряску спогадів.
Я саме вичерпувала відрами ніч,
Настояну на безсоннях заплаканих зозуль
Та сполоханих цивілізацією мавок.


...І був він плямами на стиглому тілі сонця,
Вугільно-болючими рваними ранами,
Що перетворювали розпечене,немов черінь, світило
На стомленого дога-долматинця,
Який мусив чатувати розсипану серед хмар тишу,
Але брутально заснув і прогавив:
Малиновий гвалт мовчання заливав порожнечу.


...І був він мелодією сп'янілого вітру,
Що обтрушував мрії і зорі,
Ніби рожеві пелюстки в мереживах яблуневих садів;
Симфонією страху падіння, ноктюрном відчаю злету,
Військовою дисципліною гам, безладним асорті імпровізацій.
...І була я краплею, променем, нотою
В тому місті,де нас не було.

2007 р.

Все за сценарієм : сльотава ніч , забута парасолька , перехожа .
Я - перехожа . Горошини звуків
Відскакують від стоптаних підборів .
Крокую містом нашої зими .
Шукаю місце нашої відлиги :
Міфічний закуток , де вдвох , де не на "ви" ,
Де навіть затишно і духмяніють трави .


А латки вікон на розмоклих стінах
Все більше схожі на ламкі крижини ,
Що тонуть в листопадових калюжах .
А ще ті шибки - послання в минуле -
Чомусь нагадують льодяники з дитинства :
Солодких півників і зірочок на палці ,
Загублених у ярмаркових барвах .


Квадратик світла Вашої оселі -
Жовтава пляма , ніби той осінній ,
Промерзлий до кісток (чи до прожилок)
Обірваний , поранений листок .
Ви не самі . Тепло . Кришталь . Віск тане .
Ви їй співаєте . Тремтливий промінь лампи
Торкнувся струн . На грифі Ваші пальці звиваються , як стебла винограду ...



Все за сценарієм . Мені не відхреститись
Від вкладених в уста книжково мертвих реплік ,
Від професійно зіграних емоцій , стандартних жестів , зойків і згорань .
Якби Ви знали , як би я хотіла
Бодай на мить змінити зморшку , складку ,
Знак оклику чи напрям буревію ...
Та за сценарієм я тільки перехожа .

2007 р.

Якби відстані вимірювалися філіжанками ,
Я б сказала , що між нами - півмільйона чашок кави , випитої
нарізно ,
Десять тисяч ковтків гіркоти ,
Триста шістдесят п'ять ложок опіків
І одна малесенька усмішка ,
Що випадково зісковзнула із сонячного променя в твою долоню,
Коли той бавився моїм волоссям .


Якби відстані вимірювалися невіднайденими римами ,
Я б сказала , що між нами - руїни паперових Ольвій ,
Білопінно-штормові хвилі зібганих аркушів і затертих
політурок ,
Розпечений пісок безладних , штучних слів
І одна малесенька усмішка , що поселилася в спорожнілій
мушлі ,
Купленій на згадку про твоє місто
І забутій на готельному столику серед журналів , пелюсток та
іншого дріб'язку .


Якби відстані вимірювалися невимовленими бажаннями ,
Я б сказала , що між нами - несамовитий серпень тривалістю в
чотири роки
І що зорі , випадаючи дощем , зрошують спраглу землю .
Але ми надто консервативні , щоб відхреститися від метрів ,
миль , кроків .
Тому я говорю , що між нами - третина кроку
І одна малесенька усмішка , що зачаїлася в тремтливій
сльозині
Подарованої тобою троянди .

2008 р .

Цю пустелю крилами не зміряти ,
Не спізнати битими підборами ,
Не розтяти пальцями каналів
На вітражні блискітки оаз .
Не розбити караванним гвалтом
Тої тиші , схожої на прірву .
Не лишити відголосся сміху
У тенетах перекотиполь .


В цій пустелі дотліває промінь .
Вистигають стомлені світила .
Не каміння обпікає шкіру ,
А друзки годинників , хвилин .
Ми ворушимо пошерхлими губами ,
Як росу , куштуємо мовчання .
І не сльози - крихти скла і льоду
Падають із вицвілих очей .


В цій пустелі ніч , мов півстоліття .
Білий місяць , наче меч сталевий ,
Мертвим лезом розсікає морок
На фрагменти сірості , латки .
Тут давно забуто голос вітру ,
Барви весен , дзвін прозорих крапель .
І сюди не долітають вісті .
Тут немає болю і думок .


Тільки ми - пісок , мінливий , древній -
Символ руху , дихання галактик ,
Попіл ер , культур , цивілізацій .
Не народжені ніким , тому безсмертні ,
Без чуттів , без втрат , без сподівань .
Огортаємо підмурки піраміди .
В зморшках храмів ми - застигла вічність .
Море , час , луна серцебиттів .


... Навіщо ж сниться цвітіння сакури ?

2006 р .

Порослий чагарниками берег прадавньої річки .
Її прохолодні , зеленкуваті води
Донині пам'ятають так , ніби відчували те вчора :
Лязгіт сталевих клинків у несамовитому танці
Зухвалості й болю ;
Шепотіння купальських вінків ,
Які пестять вологими пальцями-пелюстками
Розпашілий , замріяний вітер ;
Звитягу й поважність князівських човнів
(Що їм Московії та Візантії ?!) ;
Ніжність дівочих колін і долоней
В упертому прагненні віднайти найбіліше латаття ...
Мінливість історії , непевність сьогодення .
Отут , у запашному розмаїтті трав
Та здичавілих квітів
Нескладно загубитися , вплівшись у прозоре мереживо
Світла і тіні ,
Розчинитись у часі , диханні , променях .
Спати на теплому , зап'ятому мохом камені ,
Ніби ящірка або німфа ,
Всотовуючи шкірою-піною , шкірою-корою
Мудрість і міць землі і сонця .
Так легко змішатися зі щебетом , шелестом ,
Осокою та верболозами
І пити досхочу настояний на спокої день .
Розчісувати волосся старим дерев'яним гребенем ,
Малювати пальцем на піску клинописи , рими , піктограми
І читати тобі вірші про дощ ,
Доки ти збираєш з моїх вуст
Його прозорі , дзвінкотілесі краплі .

2010 р .

Посинілими, закоцюблими пальцями
В обвітрені шибки гамселить дощ,
Лишаючи відбитки набряклих пучок
На дзвінкому тілі прозорості.
Він вистукує чудернацьку мелодію,
Схожу на шалений ритм шаманського бубона.
Швидше, швидше, швидше...
Ще трохи, і ти зливаєшся з цим ритмом,
Зростаєшся з ним душею і ребрами.
Він пульсує в скронях, він циркулює в жилах.
Ти заходиш у нього, наче у воду,
І він заходить у тебе божевільним виром.
Бо ти - це дощ і дощ - це ти.
Мінливі барви почуттів
Сплетаються в арабські візерунки.
Секунди, години, вічності -
То горошини з перестиглих стручків.
Вони викочуються на землю,
Розколюються, змішуються, ніби скельця
В зіпсованому калейдоскопі.
Змиваються межі і лінії,
Згладжуються кути і грані.
Поняття "час" і "простір"
Втрачають сенс,
Адже віднині можливе все:
Мандрувати Чумацьким Шляхом,
Низати перла з намистин роси,
Кохатися на шкірі
Власноруч упольованого мамонта.
...Посинілими, закоцюблими пальцями
Гамселить розхристаний дощ,
Поволі перетворюючи місто
На вицвілий бубон шамана.

2010 р.

Можливо , у річищі висохлих сліз
Шукатиму Скіфію - прихисток часу ,
Притулок опальних богів і царівен ,
Загрузлих в історії , ніби в пісках .
Сполоханий гайворон вимоклі зорі
Клюватиме , як недостиглі черешні ,
І в кожній шукатиме камені серця .
А баби в степу - то німі ярославни ,
І в тріщинах міміки - холод скорботи .
І в холоді пальців - надтріснута нота -
Вібрація Космосу - вигук чи стогін ?


У місті будинки подібні до сфінксів
Вони стережуть піраміди заметів .
Вони бережуть таємницю прадавніх ,
Вкарбовану в ламані наших слідів .
І я голосила . Мечі і кургани
З пророщеним житом прийдешнього в лоні
Тягнулись повільно обабіч дороги ,
Немов кіноплівка . Однакові кадри .
Можливо , лиш вітер - одвічний і мудрий -
Чатує мій спокій , розсипаний в травах ,
Чатує твій дім , запорошений світлом ,
На березі Скіфії Висохлих Сліз .

2005 р .