Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Заруба (1968)




Поеми

  1. Про палаци й пепелаци (сценарій фільму-фантасмагорії)
    (Дія відбувається південно-східніше Києва на березі річки. Навколо розташовані модерні котеджі з високими цегляними парканами. Посередині річки плаває монітор від якого розлягається гул працюючого двигуна. Від нього до берега веде труба солідного діаметра, що плаває на понтонах, з неї на берег виливається потік води і піску. На вже намитому і втрамбованому березі десяток роздягнених по пояс чоловіків починають мурувати фундамент майбутнього котеджу.)

    Засмаглі вуйки з полонини
    Покинувши дітей і жінку
    З нехитрим скарбом й інструментом
    Цілком на вимогу доби
    Будують неслабі «хатини»
    На самім березі Козинки
    Мішаючи горілку з пивом
    Не просто так, а від журби.

    Засмаглим вуйкам дуже раді
    Багаті тьоті, багаті дяді
    І політичні, і просто б….ді,
    Їх хоч лопатою греби.
    Парканом справним помітять межі
    І на ділянках зведуть котеджі,
    Й там, де раніше було безмежжя,
    Лиш черепичні тепер гроби.

    А після праці засмаглі вуйки
    Сьорбають пиво, вживають цуйку
    І ремигають заморську жуйку
    Отетеріло дивлячись
    Як кралі з довгими ногами
    Тіла сплітають в орігамі
    Із кобелями, як на Багамах…
    «Не то шо ми! От ето жисть!»

    Чекають вуйків дружина й дітки
    Де біля хати ростуть нагідки
    І дві веселі,співучі тітки
    Сумують, дивлячись на шлях.
    А вуйки вдягнені у лахи
    Кладуть підлогу, повзуть по даху,
    Ех, бідолахи! Дали ми маху!
    І де він зараз, той клятий Мах?

    А дяді мають коханку й жінку,
    Верховну Раду і цю Козинку,
    Бригаду вуйків навперемінку
    Із депресивних містечок й сіл.
    Їм, як і вуйкам, людське властиве
    І під забором вживати пиво,
    І споглядати ногасте диво
    І з похмелюги цідить розсіл.

    Проте у дядів зовсім не в моді
    Копать картоплю на городі,
    От піраміди, як у Мавроді,
    Ото вже зовсім другий табак.
    Їм довелося в лиху годину
    На плечах й спинах тягти країну
    І піднімати оцю руїну,
    І направляти оцей бардак.

    Та світова ця триклята криза
    Не пожаліє ні фрак, ні ризу
    І так зацідить усім в мармизу −
    Хоч за торбину і йди в світи.
    Майбутніх замків спустіють залі
    Знов стануть вуйки на вокзалі
    На цибулині, на хлібі й салі
    Пару деньочків ще протягти.

    Нехай на серці від туги мулько,
    Тягни кормигу поки ти вуйко:
    Дешеве пійло, екранна жуйка
    Поможуть скоротать роки.
    Бо ж дяді гожі, і тьоті раді
    Поки в державі й на шиї – б…ді
    Їм на трибуні, і на параді
    Посади світять і зірки.

    Та йдуть до влади нові дорійці
    Вкоротять цівку державній дійці
    А офіційним всім кровопивцям
    Дієту з хліба і води.
    І будуть вуйки палить палаци,
    Стріляти дядів посеред плацу…
    Шукайте дяді по пепелацу
    Тікайте дяді, хто куди.

    «Мама, мама, что мы будем делать
    Если вдруг наступят холода
    У тебя нет теплого платочка,
    У меня нет зимнего пальта»

    (Дія переноситься до далекого минулого. Наприкінці золотого віку імперії старий та сивий брахман повчає молодого нащадка царського роду мудрості. На старому полотняна одіж підперезана грубим мотузком. На підлітку 10-12 років оздоблена шитвом туніка, короткий меч на перев’язі із коштовними каменями. Перед ними таця із фруктами, навколо височіють колони храму.)

    – Тут мабуть варто про одвічне, про циклів коло історичне, епохи зльоту і розвою, що неминуче за собою ведуть занепад і руїну і занапащають країну і ще про те, що вайш'їв зграя державу радо розпинає не думаючи про одвічне, та циклів коло історичне (про це писав Платон, Конфуцій) веде епоху революцій і шудри позабувши кельми, ломи, сокири, молот й кайла (грабункам й бунту раді вельми) ох і заллють за шкіру сала усім, на кого працювали, вбивати будуть й ґвалтувати і звично так горілку пити і ті хатинки руйнувати, що рік до цього мурували, накрадуть золота й обновок, захоплять телеграф, палаци, будуть з зенітних установок збивать вельможні пепелаци.
    – А вайш'ї?
    – Їм не тре' про совість… Сховавши Фаберже крашанки й узявши маузер на пояс одягнуть шкіряні кожанки і розпочнуть попри протести брахманів (ще не вбитих в храмі) у історичному контексті картини вирізати з рами, хрести палити і ікони (сховавши кілька на майбутнє) і в результаті в три етапи все ж розстріляють всіх присутніх.
    – А кшатрії?
    – Лиха їх доля – вони розділяться надвоє, візьмуть мечі, одягнуть лати, один одного убивати їм звично, вони вірять в Бога, та служать все-таки Мамоні відколи невідомо чому вони стоять у обороні. Царя нема, держава – слово скомпрометоване навіки, вожді убиті, а модерні чи сволота чи просторіки.
    – Скажи, невже бійцю є свято один одного убивати? Належить кшатрію по праву окрім меча й стерно держави! Чому ж керманичами нині людці продажні і негідні?
    – Ти знаєш відповідь, мій друже, за срібник нині кшатрій служить яка б там влада не постала, не в моді ниньки ідеали. Якщо не кшатрій править завше попід брахмана оком мудрим, тоді кермують світом вайш'ї, котрих ще не убили шудри.
    – Чому ж брахмани в божім храмі просвітлюючи люд щоднини не пояснили в чім різниця подоби божої й скотини?
    – А де вони, твої брахмани? І де, скажи, ти взрів храмини? Поглянь уважно, то торгівці повідкривали магазини. Йдеш під вінець, чи на хрестини, чи похорону вічний смуток, свічні заводики, мій сину, приносять чималий прибуток.

    (Наш час. Із триповерхового котеджу з зимовим садом та парком навкруги виходить високий, худорлявий молодий чоловік із аристократичною зовнішністю. Манірною ходою із знудженим виразом на обличчі, у якому проблисками спалахує тривога від підходить до гранітного парапету, з якого видно ділянку пляжу, робітників, які просіюють пісок та садівника, що підрізує кущі. Вигляд прислуги лише збільшує його тривогу. Він співає.)

    «Ах, мама, мама, я вышел на плац
    Над нашим замком летел пепелац
    Как-то уж очень он странно летел
    Будто полетом сказать мне хотел

    То, что охотники бьют птицу влет,
    Что беглеца так тревожен полет,
    С долларов грузом и с грузом вины
    Летят пепелацы из этой страны.

    Лети пепелац, не сбивайся с пути
    В оффшорные зоны, мой милый, лети,
    Где теплый песок, голубая вода,
    Где не арестованы наши счета.

    Если же мы от судьбы не уйдем,
    Упадет пепелац под зенитным огнем.
    Рассыплются доллары в серой пыли
    Значит, свой бизнес не там мы вели».

    (Те саме котеджне містечко. Недалеке майбутнє.)

    Засмаглі вуйки з полонини
    Покинувши дітей і жінку
    Із сидором та автоматом
    Цілком на вимогу доби
    Палаци палять і «хатини»
    На самім березі Козинки
    Мішаючи горілку з пивом
    Не просто так, а від журби.

    Журба у вуйків без причини,
    Екзистенційна й перманентна
    Додаток до заробітчанства,
    Вже звичний атрибут, як мат.
    Вони, землі заблудлі діти,
    Самі не зможуть пояснити
    Навіщо так журитись й пити,
    А в п’ясті ніж і автомат.

    Саджають вуйки печінку й нирки,
    Дружина діткам товче затірку,
    Бо у бюджеті домашнім дірка
    Й не спромогтись на «Дєтолакт».
    Грабує тато палаци й фури
    Йому вернути в свою тинктуру
    Хоч вий на всю колоратуру
    А буде важко, «ето хвакт!»

    (До зони будівництва десь північніше Києва заїжджає розвозка. Вона сигналить, скликаючи робочих збиратися. Частина з них глушить двигуни грейдерів та автомобілів і вмивається на причалі, що випинається в київське водосховище. Інші підіймаються з землі і важко хитаючись прямують до автомобіля. На берег накочуються хвилі.)

    Як тяжко після пива! Мамо, де я?
    Мабуть була поганою ідея
    Куфайку постелити при сосонці
    І подрімати на шаленім сонці.

    У роті гидко, ще й від жовчі гірко
    У оболонському розбовтана горілка
    Не зробить легшими важкі бетонні плити
    Проте химерні видива узріти

    Дозволила, як в відеосалоні…
    Пляшки порожні. Побратими сонні
    Вже піднімаються, як каламуть на споді.
    На асфальтованім майданчику при вході

    Зібрались вуйки. Через лайку й мати
    Вирішують, як терени назвати:
    Под-ворье? Під-злодюжжя чи під-вір’я?
    Басейни, страуси і плац у Межигір’ї,

    Ставочок з рибкою, зі зброєю сторожа,
    В три метри металева огорожа.
    За кілька траншів, як за кілька кроків
    Коханій Україні двадцять років!

    Як нудить! Не добігти до клозета…
    В солоний піт просякнута газета
    Що прикрашала лисину мужчини
    Нам вісті донесе із Батьківщини

    Про те, що майбуття народ будує,
    Що не голодний він і не бідує
    Поборами обібраний до нитки
    Як пелюстки в ромашки, чи в нагідки.

    Не б’ють кийками, пальці не в лещатах,
    Гламурний розцяцькований Хрещатик,
    Вертеп, торгові ятки і промови,
    Книжки про січ і про жидівську змову,

    Про партизанку й політичні рифи,
    На комуналку збільшені тарифи,
    Що висять люду зашморгом на шиї
    Й кому прокуратура справу шиє.

    Двадцятник! Через рік вже можна пити.
    Обличчя вуйків як дереворити
    Все проступають у епох на зламі,
    Де ангел над Майданом б'є крилами.

    Столиця вся прикрашена святково
    Але мабуть зовсім не випадково
    Щоби літать від замка до палацу
    Очільнику купили пепелаца!

    (Над Печерськом летить пепелац Очільника нації. Він важкий, темний із броньованими затіненими вікнами. Попереду летять більш маневрені пепелаци служби охорони та ДАІ. Один з них перепинає шлях розвозці. Пепелац Очільника пролітає повз розвозку. За ним слідує броньована потвора, яка щетиниться лазерними гарматами на різні боки.
    Із пепелаца ДАІ виходить інспектор. Він наказує всім вийти із розвозки та вишикуватися позаду. Довго вдивляється в обличчя робітників і осудливо хитає головою. Після чого дістає із кишені в’язочку цаків та дбайливо прилаштовує їх до ніздрів робітників. Робітники легенько стукають себе обома руками два рази по щоках, у напівприсяді відводять руки назад, як для стрибка у воду, і голосно кричать: «КУ!» Інспектор задоволено мружиться.





    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Скраплений час
    Громадяни! Увага! Ексклюзивно для Вас
    Продається скраплений час!

    Я містом брів в обіймах самоти,
    Та ті слова запали в серце й душу,
    Уже не просто хочу – навіть мушу,
    Махнув рукою й вирішив зайти.

    В хмільне привілля для народних мас.
    Там файна молодичка за шинквасом
    Припрошувала еротичним басом
    Міцний, гарячий скуштувати час.

    Роботу маю, дім і тарантас,
    Авіаційного стоїть цистерна гасу,
    Але завжди не вистачає часу,
    Не продавали дефіцитний час.

    А тут так просто, майже на дурняк,
    Звичайний бар задрипаний в столиці,
    Де чорні вікна, як синці на пиці,
    Й дрижать шибки, коли проходить товарняк.

    А продають не саморобну муть,
    Ні, не залежалі миттєвості колишні –
    Час з запахом квітуючої вишні,
    Коли «плугатарі з плугами йдуть».

    Є час для мас, а є елітний час,
    Кохання час, час служби на кордоні,
    В нічному клубі, у масажному салоні,
    Для різних вподобань, смаків і рас.

    Є час тріумфу, де гуде парад,
    Час, де нове народжується в муці
    Із оксамитом новомодних революцій,
    З майданним духом вічних чорних рад.

    А ти скажи нам, що тобі налить?
    У нас запаси марочних століть,
    Клієнта мрії – то не забаганки!
    Годину щастя в серпанковому світанку?
    Чи відкриття зорі нової мить?

    І потяглась до келиха рука,
    Щоб дні забути власні многотрудні,
    Та металевий грюк товарняка
    Нас знову повернув у наші будні.

    І я спинивсь і повернув навспак
    (Літало павутиння на поліття...)
    А доставай-но, любонько, первак
    Лиш щойно сконденсованої миті!

    Есенцію цих міст і сіл, і піль …
    Сивушну муть здіймаючи зі споду
    Моє нутро баский затопить хміль,
    Що бродить в голові мого народу.

    Де ще незламний дух, де ще міцна статура,
    Та вже хрест підпирать, щоб на Голготу нести,
    Зі Сходу приходять новітні гуру
    І релігії гамбургер для маскультури
    Вкладають у медитативні тексти.

    Харе, Крішна, харе, Крішна!
    Крішна! Крішна! Харе! Харе!
    Харе, Рама! Харе, Рама!
    Рама! Рама! Харе! Харе!

    Під санкиртану* – іноземні станси –
    Прасад** солодкий роздавали – я успів,
    Молилась Богу дівчина у трансі,
    Вкладаючи і тіло, й душу в спів.

    Заїжджий піп (весь бхакті-йог*** по вінця)
    Ніс вістку, наче мед із вуст сочив,
    Про Бога, що натруджених індійців
    Увесь цей світ любити научив!

    Така була ком'юніті**** – задруга***** !
    Врятує всіх той молитовний спів…
    Пливла за стінами епоха Калі Юга* ,
    І я кудись разом із нею плив.

    І вірив! Вірив в мить ту достеменно
    (П'янка мить пізнання, хоч істина проста),
    Що кров Христа, що все це не даремно,
    Що знов врятує світ любов свята!

    Та істину знов піддано нарузі,
    Її наївний припинили лет.
    Мені сказали – «Джняна-йоги** нам не друзі!»
    Й купити запросили амулет.

    І продали буклетну істину в ашрамі*** !
    Мене підняли (як на щит!) на глум.
    О, бідна Мамо! Не домила Раму!
    «Ом мані, мані падме хум !****»

    Далі не пам’ятаю! Серпень? Вересень? Якого року?
    Час такий п'янкий! Життя стугонить, як вагон метро,
    І в ньому завжди хватає пророків…
    Наче крізь ляду якусь у часі,
    Крізь вагону розчахнені двері,
    Практично з німбом іконостасним – Старообрядниця?
    Чорними порепаними пальцями
    Від вагона до вагона протоптаними стежами,
    Наче атомними пожежами ксероксом помережені.
    Обличчя? Аркуші! Із зображенням?
    То гріх! Не з зображенням – з ликом! Канонізованим! Чоловіка? Святотатці!
    Сина Божого! Ісус – його ймення!
    Вам, не знаючі дому свого і роду,
    Вам – перед свиньми бісером –
    його одкровення.
    Хрест Святий кладіть двома пальцями! Чуєте?

    Що є, то є! Подвійна в мені природа!
    І лінькуватий, й розуму катма,
    Добро і зло намішані від роду.
    А от хреститись вчили лиш трьома!

    Та і не вчили, хоч часи були не люті,
    Що «іже – все ж – єси на небеси»
    Во славу української Тримурті***** !
    Де Бог – Отець і Дух святий і Син!

    І хай регочуть Брахма, Шива й Вішну,
    Що теології мені не осягти,
    Моя душа – сліпа і многогрішна
    Торує власним шляхом до мети.

    В трудах земних до вечора од рання
    Стугонить, не змовка її рушій.
    І власний гріх, і власне покаяння,
    І меч в руках, і шрами на душі.

    А суть? Вона як в приказці – в пісок
    Тече, тече крізь огрубілі пальці.
    Моя душа розпластана на п'яльцях,
    Розшита хрестиком, як кулями в висок.

    Гей, доле! Вишиванко осоружна!
    Мереживо прожитих мною літ.
    А там, де куля, – виростає ружа,
    А там, де лезом, – квітне маків цвіт.

    То хрест, то хрестик – отака сорочка
    В вузлах кармічних нашої доби.
    І лише десь на самому куточку
    Цілуються, туркочуть голуби.

    Налий-но, шинкарко, що то червоним піниться?
    Хмелем часу нового мене не бере.
    Тягне на вистояне, на старе,
    Що вже, здається, ніколи не зміниться.
    А беруть – та й міняють: чи варяг ти, чи скіф,
    А беруть (все ж піар!) за чиюсь личину,
    Перемивають кістки чин по чину
    На потребу комусь знову творячи міф!

    Революція має свої інкарнації
    Листопадові там, помаранчеві всякі.
    Там, де знову вас кличуть – «моя націє»,
    Бійтесь більше війни і більше інфляції,
    Чергових патріотів, їх поступу гордого,
    Сепаратистів й інакодумців пацифікації!

    Камінь на камінь миром треба ставити,
    А ж не залишать каменю на камені
    Лише кислий (як від вчорашнього) присмак ревеню,
    Коли знову розвернуть форштевеня
    Новим штормам назустріч правити.

    Ми вже перехворіли (як вітрянкою) дитячою лівизною,
    Вихаркали мільйонами життів і десятками років.
    Та знову ковчеги стоять, і новітні Ної
    На партійні листівки вітхозавітні сувої
    Роздають, божим тварям додаючи мороки.

    І в мені пекла печія – не згасити содою,
    Коли натовп майданно хвилями хлюпав.
    І здіймались трибуни – новітні ступи
    Звідкіля (як манною небесною) торгували свободою.
    І вірилося (як розвиднювалося) – хватить тельцю молитися,
    Із людського варива досить знімати пінку.
    Думав – хватить глузду відмитися,
    Почати Книгу Буття з чистої сторінки.

    А не відмитися – в'їлося в тіло,
    А не відмитись – плямою тушу.
    Самі ж несем. – А чи хочу? Мушу!
    Хто акції, гроші, хто просто пляшку,
    Вирізку – пану, собі – голяшку.
    Бо якщо й справді світла хотіли,
    Нащо ж ви знову запродали душу?

    Невже вся справа була у Кучмі?
    Коли так радо, оружно і кучно
    Ішли парадно Наші на Інших,
    Присягали на Біблії в Раді…
    Приймали парадні кінних і піших
    Й були від того зовсім не раді.

    Невже ж нам справді так мало треба:
    Ворога мати і прапор під небо,
    Де ворони – вісники бою пернаті,
    А ще – щоб листівок, листівок завія…
    Знов на Майдані збирати раті
    І ждать на Калиновім мості Змія,
    Де гімном були ми по вінця п'яні,
    Вслухаючись в байки телеекранні.

    І пили взапій часу пінного чашу –
    До цих пір в голові гуде.
    І Вітчизну любили, мать вашу,
    Так, як ніколи й ніде!

    Ідея нова зріє в головах мудрих,
    Та розносять її на слова фанатики,
    Людська хвиля здіймає на гребінь фантики.
    Атлантида тоне!
    Глянь, он на дні колони – дійсно „глибока” антика.
    І хто згадає нині Платона?

    Вирвали серце! Обсидіановими ножами
    Клітку грудну розпанахали навпіл,
    А поклали – знайшли куди! – на плаката,
    Скромно, в куточку так, не строкато…
    В ритуальних танцях звивались вужами
    І пиво пили – теж сакральний напій.

    Може, милості з неба просили?
    Може, дощу на порепані ниви?
    Може, твердості духу і сили?
    І лише старечі голови сиві
    Підсліпувато на них косили.

    Українська політика – ексгумація міту –
    Нового месію нам прорече:
    «Відомий киянин, знаний усьому світу!»
    Знайте ж опоненти і їх прозеліти,
    Що морду він кожному натовче.

    А в неділю, ранесенько, в сонця світлім дні
    Їде Юра-Змієборець на баскім коні.
    Помаранчева надія! Вождь! Міцна рука!
    Під коником Мера-Змія списом протика.

    Гей, гей, наша славна путь!
    Нумо, брате, підіймати людську каламуть!

    На футболках, на плакатах, на екрані – Так!
    Знову й знову піднімає вгору свій кулак.
    Голосуйте, люди літні і молодики.
    Жаль, не видно біля ліктя другої руки.

    Ех, жаль-жаль помалу
    Вже ми в рейтингу відстали,
    Любив владні крісла змалу
    Людям, не собі!

    Ех жаль, що ми не майя, не ацтеки,
    Нам треба жертви – впали бариші.
    Нам не хватає грошей до бюджету!
    Платити всім! Приватизація душі!
    Нести панчохи всім до іпотеки!
    Усі на будівництво пірамід!
    Льодовиків кілометровий лід
    З під віка Вія стука, наче дека
    Труни, чи просто бюрократа тека.

    Шановні панове бюрократи!
    Дозвольте Вас запитати,
    Чи треба платити за землю?
    Оту, яку наштовхали до рота
    Мого вбитого прапрадіда,
    Що землю ту збирав по десятинці…
    І лише сніг розтане на полях
    Агей, воли! А поруч сам назгинці,
    Бо час іде, не буде ждать земля.

    І сам як віл! Від роду всі буй-тури!
    Всі Буравлі – не ті, що греблі рвуть,
    Що крилами в височині гудуть
    На цій землі, що від Донбасу до Батури,
    Що сіль землі і кров її, і суть.

    Червоне й чорне – вічне поєднання,
    Кров і земля – твій двоєдиний лик.
    А слідом – прадід, божий чоловік,
    У край Далекосхідний на заслання.

    Мені, казав, там гірше не було:
    Обід, кіно, бібліотека – строго!
    А є там Бог, а чи немає Бога? …
    Є Сталін, конвоїр і є дорога
    Із рейок, шпал…і є іще село
    У кутику свідомості не зтерте.
    Яке в бараці цім повітря сперте!
    Як нам усім тут народитися повезло!

    Повели на схід сонця сірих і босих,
    Коли все вже було в колгоспі.
    Під поглядів постріли мертві й чавунні
    Забирали – прадіда й клуню.

    Забрали клуню… Я й не бачив тої клуні…
    Мав школу, мав мундир, системі сам служив,
    Комуністичні мав (невже?) переконання,
    Якими свято (справді?) дорожив.

    І служив. Отам, де прадіда розп'ято,
    Де Амур й тайги зелена рінь.
    В тій самій армії й державі лейтенантом,
    Де в хитрім плетеві часів і поколінь
    Не розбере й паталогоанатом.

    Таке життя… Такий ото закон…
    Ще прадід встиг мене в долонях потримати.
    Та коли в світ приходить Скорпіон,
    В сім'ї хтось має скоро помирати.

    Вже потім, після вражої навали
    Розібрались з тим наклепницьким лайном.
    І прадіда реабілітували
    Відбілили, як сувій із полотном.

    А потім іншою, «гуманною» добою
    Правди, компенсацій й каяття
    Дали за клуню два причепи гною.
    А за життя? Чим зміряєш життя?

    Я сьорбав часу молоде вино,
    Зелений зрів, як жолуді на дубі,
    Та знову став під рідне знамено,
    Де слово ВОЛЯ вписане в тризубі.

    Де ми зросли, де воїнами стали,
    Та лиш себе здолати не змогли –
    Одні, як завжди, незалежність здобували,
    Лиш владу чомусь іншим віддали.

    А влади формула макіавелівськи проста:
    Розділяй й володарюй собі на славу!
    Україну – «fаiled state*» державу
    Розбандурену, розділену, розта…

    Скану. І не страх і тиск,
    На підставах, конституціях законних
    Спродану в торгах-аукціонах,
    Бо із влади має бути зиск!

    І якщо ти не святоша й чистоплюй,
    Користуйся, вдалі ж бо моменти!
    Чорт хоч не страшний, та ти малюй
    Заробляй на НАТО дивіденди.

    Зробиш крок за ворота – усюди плакати:
    Не треба нам НАТО! Убивці НАТО!
    Спасибі вам, мамо! Спасибі вам, тату!
    Що не даєте Вкраїну спродати!

    Чому ж бо Росія – сестрою (чи братом)
    Власну Чечню затопивши кров'ю?
    Коли їх Месія грозить автоматом
    І Лужков в Севастополі мало не матом
    Із Росії з любов'ю?

    Я народився у місті Переяславської ради
    (Лий в склянку із часом однойменну горілку!),
    Мав честь навчатися в коледжах НАТО,
    Тож, вважаю, що маю повне право сказати,
    Черговому весіллю побажати – Гірко!

    Тост згідно зі стандартами НАТО.

    Hello, народ! Як вас усіх багато!
    І на груді у багатьох іконостас.
    Я тост скажу згідно стандартів НАТО –
    Подать мені шампань і ананас!

    Ну, так живем! Якщо вже доведеться,
    І нашої немає в тім вини,
    Закусимо коньяк і оселедцем…
    Аби, холєра, не було війни!

    Аби була горілка й незалежність
    Для кримчаків, гуцулів й слобожан,
    А то не буде кому плюнуть з вежі
    На голови тамтешніх парижан.

    Давно вже втілюєм ми їхні забаганки,
    По всій Європі ми підпільні трударі.
    Я бачив повну залю в вишиванках
    У вашім Нотр Дамі де Парі**.

    А ви гундосите, що рано нам до НАТО,
    Що ми не доросли до цих ідей.
    А хто ж тоді збудує в Римі хату?
    Чи виняньчить в Іспанії дітей?

    Не простаки ми у штанах із парусини,
    І якщо нас захочеться надуть –
    У Греції згниють всі апельсини,
    Гішпанські помідори пропадуть.

    І щоб ото ви нам не говорили,
    Що нам, поки що до Європи зась,
    З нас половина вже давно вступила
    У ваш отой розхвалений альянс.

    Тож не ламайте мізки, любі друзі,
    Вже у Європі родичі у нас,
    Усі колись будем в Євросоюзі,
    Усьо путьом, усьо буде Донбас.

    Ми ж чесні люди, не якісь там урки,
    І честь свою не викинем на гній.
    Якщо в Європу попросились турки,
    То нам давно пора вже бути в ній.

    Тож не скупіться на долярні транші,
    Бо ж ми давно сусіди, от в чім річ,
    А ні – онучі пратимем в Ла Манші
    І заснуємо нову, Рейнську Січ.

    Тож вип'ємо за дружбу, за відкриту,
    Щоб більш Європи кров’ю не марать,
    Бо краще пить домашню оковиту,
    Аніж на полі брані воювать.

    І будем пить текілу і слив’янку,
    Мед, пиво, брагу, джин і сирівець,
    Горілку просту, тонік і калганку,
    Шотландський віскі Волкер Джон на сам кінець.

    За степ широкий в пахощах полину,
    Щоб в наших жилах не холола кров,
    За НАТО, за Європу й Україну!
    За сало, самогон і за любов!

    НАТО чи Росія в радості й нужді?
    Де наш рід засіють чергові вожді?
    З Дону до Замостя? Чи в кайданах меж?
    І тягнеться крізь простір радіомереж

    На мізки продажні владна хижа длань,
    Бо у нас свобода віросповідань,
    Бо не жати жито, не в кривавий тан
    Кличуть кришнаїти й б'ють у барабан.

    Харе, Крішна, харе! Ти із тих предтеч,
    Що співать не вчили, а тримати меч.
    Знов на полі брані ми, твої сини,
    Де сотні років стане нам війни.

    По обидва боки друзі і рідня,
    Місяці і роки чвари та різня.
    А ти велиш приймати стріли із бійниць,
    П'ястуком тримати віжки колісниць.

    У галоп зривати коней з під шлеї
    В черги автоматні кшатріїв*** твоїх,
    Бо хто родився воєм – тому йти в світи,
    Маєш жити боєм і в траву лягти.

    Та руки не здіймеш – гидко на душі,
    Спродають державу спритні торгаші.
    Вже вона й не рада, та везе й везе…
    Щедро родить зраду рідний чорнозем!

    Чи ж за тим ми лави вели на мечі,
    Щоб торгівці мали владу й дукачі?
    Щоб вожді продажні п'яних люмпен-мас
    Голоси скупали всіх племен і рас,
    Й ласих до кумису правнуків орди
    Повезли на Київ бронепоїзди?

    В той самий час, як Балакхілья Дас
    Вчив нас співати «Харе, Крішна!» в темній залі
    Вже формувавсь на залізничному вокзалі
    Регіональний платний «піпл» – Донбас.

    Ми з ним заробим гроші й на біді,
    Спасибі Вам, політики, – навчили.
    Плакат, чи вудку з прапором всучили –
    Ловися мить у скаламученій воді!

    Хто час цінує – той правий стократ!
    Під фарс і політичні завивання
    Постоїш день на «вірному» Майдані
    Й отримаєш десь за сто п’ятдесят.

    А час сплива, хоч лий за комірець,
    Хоч в п'яній безвісті стирай з життя години,
    Та хоч короткий – слава Богу! – вік людини
    Вінець терновий не всьому кінець.

    Бо власні діти запитають вас:
    Чом так бездарно згаяли свій час,
    Коли усе було поставлене на карту?
    Бо залишились сірі і малі,
    Прийшли і щезнем із лиця Землі
    Як скити, фінікійці чи урарту!

    Ви потім тричі можете кричать,
    Що ще шаблі на сонці заблищать
    Заліплять жуйкою ваш світ нащадків орди.
    Полишивши склянки, череп'я й пил
    В розкопках наших Кам'яних Могил
    Петрогліфи розхистаних бігбордів.

    ***

    Невже не чуєш нас? Невже продажний час
    Царює по усюдах і теренах?
    Де знак долярно-хижий на знаменах
    Спокушує, як дівку ловелас?

    Нехай від часу від нового печія,
    Порнографічна плине течія,
    В фонтанах мокнуть п'яні випускниці.
    Зітрем зусиллям владної руки
    Епоху екстазі і лонгеру роки,
    Минуть усі ці викрутаси ниці.

    Пора! Пора вже гнать набрід,
    В серцях байдужих динамітом лід
    Висаджувать і дією, і словом.
    Не скиглить й животами обвисать,
    А для нового часу воскресать,
    Для будущини закладать основу.

    Синів ростить і мурувати дім,
    В тисячолітті від крові рудім
    Ні, не зіграть – прожити свої ролі.
    Забувши про безсилля й лінь,
    Як наших предків сотні поколінь
    До нас жили й полотна ткали долі.

    Не лий, шинкарко, більше в келих мій,
    Історії не змотаний сувій,
    У ньому, – ой! – хватає викрутасів.
    І кожен з нас – зернина для сівби –
    Породження епохи і доби,
    Убивчий айсберг сконденсованого часу.

    Христос воскрес! Воскресне й Україна!
    І в новий час (нехай не буде нас)
    Рука іконописця достемінно
    На дошку з дуба покладе левкас
    І обрис мій проступить знов незмінно,
    Щоб бути ликом, як дороговказ…

    Молитися ми можем й без дошок.
    Природа – Бог, і я його подоба
    Від самої колиски і до гробу,
    Від забуття – до нових пелюшок.

    Та так важливо не прогавить мить,
    Своє минуле не відкинуть, зрозуміть,
    Ікони (най простяцькі) не розбити.
    Попри реальність хижу і бридку
    Вони стояти мають у кутку
    Й допомагати жити.

    07.05.2007 – 28.06.2008



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5