Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Рибась (1989)



Художня проза
  1. ДВА ПОВНИХ ОБЕРТИ ВЕЛИКОЇ СТРІЛКИ
    Довжина дистанції: мільйони кілометрів життєвого шляху.
    Час, даний стаєру, дорівнює кількості відпущених років.
    Людина на своїй орбіті. На своїй роботі.
    У системі заборон і догматів власного усуспільненого світобачення
    вона пізнавала все новіші грані неволі.

    Дзиґарі на великій міській ратуші пробили пів-день.

    Годинник завжди правий.
    Серце стиснулось, пробираючись на свободу, гнучи грати ребер.
    Сьогодні – вперше за чергову довжелезну вічність –
    вона випала зі свого божевільного графіку.

    – Побачення дозволено. У вас є рівно доба.

    Поїзд пришвидшував ходу, протинаючи сірість туманного вечора.
    Поїзд усім залізом свого громіздкого тіла відчував рух,
    лет почуття одного нетерплячого пасажира. Пасажирки.
    Вона сиділа, збуджено дивлячись у скло вікна
    і зображення тікало від її очей.
    Тінями миготіли кремезні постаті дерев.
    Темінь накочувалася на землю морською невблаганною хвилею.
    Секунди минали зі швидкістю століть.
    Поїзд колихав колиску вагона.
    Горішня полиця скрипіла немилосердно.
    Фізичне збудження перших годин дороги
    поступалося місцем захвату від передчуття.
    Вона знала, що зустріч неминуча.
    Вона не підганяла часу.

    Дзиґарі на великій міській ратуші пробили пів-ніч.

    Слова застрягли у горлі. Їх, сказаних у розлуці,
    стане ще на кілька років уперед.
    Вдома. У нього. У них.
    Перший погляд. Перший дотик. Перший поцілунок.
    Кожного разу – спочатку.
    Вони згадувала природність і радість виявляти ніжну чуттєвість.
    У його руках вона відчула себе Дівчиною.

    Забутися від крику пристрасті... Дзвенять шибки.
    Щастя стати не просто одним.
    Щастя стати Єдиним.
    Відкорковувати стосунки, хміліти від божевілля, ніжити поглядом.
    Зливатися і розливатися.
    Ніби вперше.
    Ніби востаннє.

    Вона дихала ним, усім тілом відчуваючи мужеську суть.
    І не просто якогось абстрактного чоловіка,
    а єдино-свого-рідного.
    Мурашки бігали спиною і всім тілом від дотиків кінчиків його пальців.
    У його руках вона відчувала себе Жінкою.

    – Побачення закінчено. Збирайтеся прощатись.

    Коли злива відшуміла, і гроза минула,
    знову визирнуло сонце. Заіскрилося тихо.
    Очі говорили без слів. Без сліз.
    Не прощаємось... до наступного...

    Дзиґарі на великій міській ратуші пробили пів-день наступного дня.

    ... Два дерева на ґанку сплелися від коріння до крони
    по всій довжині шкарубких стволів.
    Сусіди дивувались, як то після однієї ночі та ще й восени
    дерева обкидало дрібними рожевими бутончиками квітів.
    Подейкували навіть, що без чарів не обійшлося.
    І тільки старий сірий кіт –
    німий свідок сплесків їхніх зустрічей –
    походжав поважно, витягнувши хвоста трубою
    та хмикаючи у вуса.


    2010


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -