Якось з другом ми пішли в ліс гриби шукати,
та у хащі забрели – довелось блукати.
Швидко стало сутеніти, появились зорі,
це небесні ліхтарі заблищали в горі.
Вже не тішать нас гриби, ну його до бісу,
тільки нам би по скоріш вибратись із лісу.
Розв’язався тут шнурок, до туфлі нагнувся,
ззаду хтось як садонув – я й перевернувся.
Біг не знаючи куди, куди ноги несли,
„Душу грішну спаси!”, - Господи воскреслий.
Я стрибав через кущі, гнув берези тонкі,
все казалося мене доганяють вовки.
Щось хватало за рукав, ногу не пускало,
ударяло в лоб дрючком, по хребту попало.
Натикався на пеньки, за траву хапався,
хочте вірте, хочте ні – до смерті злякався.
Подолавши марафон, олімпійську здав би норму,
позавидував собі за спортивну форму.
У стрибку згубив туфля і носок порвався,
„Слава Богу, що живий!”, - дома я дістався.
„Що це трапилось зі мною?” – ставив запитання,
то сікач не зрозумів моє привітання.

Там де церква висока й зелений лужок,
за городами в’ється тиха річка Бужок.
Де землі горбисті, а схилами ліс,
там я народився, там колись і ріс.
Вже давно в столиці та летять думки,
де джерела чисті і журчать струмки.
Де ставки рядочком та верба похила
і гуси ґелґочуть, здійнявшись на крила.
Гомін чути всюди, щебечуть пернаті,
бусол гніздо звів у сусіда на хаті.
А попід лісом вузенька стежина,
рясно стелиться яром ожина.
Шелестять задумливо молоді дуби,
в листях заховались їстівні гриби.
Серед лісу лунають заворожливі трелі,
це поле співоче, пташині дуелі.
Серенади заводять, жаби в болоті,
тенору позаздрить сам Паваротті
По берегу людські пасуться корови,
босоніж я іду, молодий і здоровий.
Така ось в уяві, постала картина,
місця то дитинства, душі тут частина.

Небо хмара затягла, у горі гуркоче,
у ложбинці, край села, „москвичок” деркоче.
Бач лишилося чуток, а тут дощ підмочив,
підштовхни прошу браток може б я проскочив.
Руки в бампер обіпер, обійшовши з тилу,
„ну, рушай” - сказав тепер, піднатужив силу.
Жалібно мотор завив, та ввімкнувши передачу,
мию гряззю обліпив – що ніц не бачу.
Очі, вуха, голова, писок весь в болоті
на зубах скрипить пісок його повно в роті.
Поки лінзи обітер, витряс зліпок з вуха
З виду скрився мій шофер і не чути звука.
Повернувся до своїх, наче чорний привид,
пояснити я не зміг, що то задній привід.
У одежі в чому був, плюхнувся у ванну,
треба було - допоміг, у біді дружбану.
Річ іде лише про то, де свиня зарита,
задній міст у нашого авто, що в коня копита.

Їду я у село, позабутий куточок Поділля,
я к на свято сюди, їду, як на весілля.
Вдалині від шуму й доріг, загубилася рідна місцина,
тут серед лісу і трав, мешкає близька родина.
Навпростець через луки, поля і долину,
тут знайоме усе - і думками у юність порину.
Видно купол і хрест, що виблискують ще із далека,
там в голубій вишині, кружляє у парі лелека.
Бачу схил, бугорок, а за ним і хатина,
нижче річка Бужок, де пасеться скотина.
Буйство трав, квіти, що рясно розкидала весна,
тут нап’юся води з джерела, що дала нам Цариця небесна.
Я приїду в село, де зустріне похила матуся,
я приїду на день, а можливо зовсім повернуся.
На стежину, садочок на гай, навкруги на усе подивлюся,
хай квітує мій край, перед ликом Отця помолюся.
В ритмі шаленім, у метушні, блукаємо в вихрі без змісту,
ваблять нас фарби, вогні нас заколихує музика міста,
всі ми діти землі, це повірте не слід забувати,
там де коріння твоє, легко себе почувати.
2009