Днями я завітав до одного свого знайомого хайдзіна. День візиту я вибрав не випадково – у нього є вишневий сад і вишні якраз розцвіли. Він пише хокку і танка під досить дивним і не типовим для нинішніх поетів псевдонімом – Ханабіра-ва Кадзетотомонісаріну (花びらは風と共に去りぬ). День був холодний, вітряний і мокрий – падав перший весняний дощ, але не веселий і легкий, а сумний і безнадійний. Але ми все одно пішли в сад і споглядали квіти вишні на які падали краплі дощу. Здавалось, що весь світ був сумним, як і ця весна. Мій друг зітхнув і сказав, що небо надовго затягли важкі сірі хмари, тому цієї ночі не вийде помилуватися повним Місяцем над квітучими вишнями. Коли наш одяг остаточно промок ми зайшли в чайний будиночок (часіцу) і влаштували садо – чайну церемонію. Потім ми запросили відому в нашому місті гейшу Хару-но Кірі і довго слухали кото – вона прекрасно виконувала мелодії «Канасі сайренто цукі» (悲しいサイレント月) та «Хана-но хае» (花のハエ). Коли вже зовсім засутеніло, ми відпустили гейшу, запалили півонієвий ліхтар і почали віршувати. Тему взяли: «Краплі дощу на квітах вишні». Я тоді склав ось такі хокку:

* * *
Холодні дні:
Вітер моїх одкровень,
Вишні цвіт сумний.

* * *
Чорні парасольки
Блукають серед цвіту
білих вишеньок...

* * *
На квіти вишні
Дощу прозорих днів
Холодні краплі.

* * *
Сумний соловей
Пісню мокрої весни
Ченцю співає.

* * *
Холодні дощі:
Самотній кіт і вишні
Мокнуть під вікном.

* * *
У каламутний потік
Холодний весняний вітер
Торішні листя несе...

Послухавши мої хокку мій друг сказав, що останнє хокку написано неправильно – порушений розмір і тема. Тоді він взяв листок зі своїми хокку, які були написані прекрасно і бездоганно і спалив його. запаливши рукопис полум’ям півонієвого ліхтаря. Мені стало дуже сумно – мені ніколи не було так сумно. Я вдягнув солом’яний плащ і пішов у темряву, просякнуту холодним весняним дощем...

Нинішньої непривітної та безбарвної зими мені пригадуються дні, що пішли у небуття майже два роки тому. Тоді почався рік дерев’яної вівці – мала би початись весна, але пришла заметіль і все вкрило глибоким снігом – навколо запанувала біла порожнеча. Я тоді був у війську його світлості тюнагона Фудзівара Ямакадзе – залишив пензель та тушечницю, взяв до рук катану і приєднався до загонів самураїв, що йшли воювати східних варварів. Після зимового граду та заметілі трохи затихло і східні варвари кілька днів менше турбували. Скориставшись невеликим перепочинком ми знайшли в гаю біля нашого табору чайний будиночок і влаштували чайну церемонію – садо (茶道). Цей чайний будиночок ми назвали «Дзютаку кодокуна кокоро» (住宅孤独な心) – житло самотнього серця. Нам пощастило – серед нас був майстер чайної церемонії Сакура-но Ханабіра (桜の花びら) і ми змогли не просто в точності дотриматись ритуалу, але і помилуватися твором справжнього майстра. Посуд був, звісно, не той, яким користуються майстри столиці, хоча навіть там у нашу епоху занепаду поменшало знавців давньої порцеляни. Ми пили чай і згадували гвоздики, акації, піони та гіацинти. Наприкінці церемонії як і належить ми говорили про поезію, цитували по пам’яті хайку майстра Масаока Сікі. Я ще подумав про те, що він теж писав свої хайку кров’ю – недарма він взяв псевдонім по імені птаха, у якого голом іде кров, коли він співає. А потім складали власні хокку. Я слова кожного і з сумом думав про бодхісатву Дзідзо – покровителя мандрівників, бо нині всі ми мандрівники в невідомість, хоча йдемо шляхом Обов’язку – шляхом самураїв. Я теж склав кілька хокку, а потім вийшов з хатинки і побрів глибоким снігом навмання повторюючи «Наму Аміда Буцу» і думав про те, що мало кому пощастить в наступній реінкарнації народитись в Чистій Землі Будди Аміди. І раптом побачивши сосну в снігу я пережив саторі – просвітлення. Нині я споглядав сніг за вікном і згадав хокку, які ми – суворі воїни жорстокої зими складали в тому чайному будиночку серед снігів і записав їх на папір:

* * *
Прочанин меча.
Сніг – це листок паперу.
Пишу про тишу.

* * *
Ось так напевно -
Тьма: буду бачити сни
Біля гвоздики.

* * *
Зникли кольори:
Акація в долині:
Білий-білий сніг.

* * *
Зимове небо.
На землю грішну летять
Білі пелюстки.

* * *
Серед мовчання,
Серед холодних снігів
Споглядаю меч.

* * *
Кіт серед снігу.
Згадує дні березня
І спів горобців.

* * *
Моє мовчання.
Може слова загубив
Десь по дорозі…

* * *
Тільки сніг, сніг, сніг
Вірші читаю сумні
У порожнечу.

Чотири роки тому, коли зима була в розпалі, я завітав до свого хорошого знайомого хайдзіна, що взяв собі поетичне ім’я Цуметай Юкі. У ті дні все засипало глибоким снігом, і його хатинку і його старий сад. Після кількох днів і ночей снігопаду небо очистилось і визирнув Місяць оповні – блідий і яскравий. Було вже доволі пізно, ми пішли в сад і довго милувалися снігом і Місяцем. У променях змового Місяця засипаний снігом сад видавався маревом. Потім ми довго – до глибокої ночі сиділи біля старої печі і слухали, як тріщать дрова, говорили про поезію Йоса Бусона і ту журбу самотності, яка звучить в його хайку. Потім мій приятель розповів про свого рудого кота. Якось цей кіт, коли на дворі падав лапатий сніг постукав лапою в вікно. Він пустив його до кімнати і довго читав йому свої хокку, а кіт уважно слухав. На ранок хайдзін виявив на столі рукопис – кілька листків паперу, на яких були написані хайку нерівним почерком. Прочитавши їх, мій знайомий зрозумів, що ці хайку були написані котом. Я не повірив цій історії. Потім Цуметай Юкі попросив взяти мені на зберігання його рукопис – збірник хокку «Сліди на снігу». Я відмовився, мотивуючи тим, що моє життя хаотичне і непередбачуване. Він тільки усміхнувся у відповідь. Потім ми віршували, взявши тему «місяць і сніг». Пройшов час. Мій знайомий пішов на війну зі східними варварами і не повернувся. Його рудий кіт помер, а рукопис десь пропав – канув у небуття. Нині знову випали глибокі сніги і знову світив яскравий місяць – як тої ночі. Я пригадав оте віршування і записав по пам’яті деякі хокку які ми тоді скрадали:

* * *
Лапаті сніги
Падають серед тиші.
Холонуть руки.

* * *
Імено Будди
Серед снігів лунає.
Місяць оповні.

* * *
Глибокі сніги
Вкрили сліди на землі
Людей-блукальців.

* * *
Пірнає в сніги
Навіть Місяць-прочанин.
Йдемо навмання.

* * *
Уривки віршів
Серед пустелі снігу.
Блимає ліхтар.

* * *
Обличчя Будди
Вітер малює снігом
На склі вікна.

* * *
Навіть кіт пише
Вірші сумного снігу
Цієї зими.

* * *
Глибокі сніги.
Порожнеча мовчання
Там – серед міста.

* * *
Шарудять миші
На горищі зимівника.
Глибокі сніги.

(Низка хайбун)

* * *
Березень тільки почався і ніч за вікном виглядала зовсім не по весняному. Темне небо навіювало думки про марність прожитих років життя. Раптом з глибин свідомості виринула чітка думка: «Через кілька днів в Японії станеться страшний землетрус і цунамі». Думка постала в свідомості настільки виразно і голосно, що не давала мені спокою. Коли мені в свідомість приходили подібні думки вони завжди збувалися. Я споглядав бронзову статуетку Будди Шак’ямуні і думав – якщо сказати комусь, то подумають, що хлоп не сповна розуму та і мало кому в голову які думки приходять… А через десять днів я побачив моторошні кадри руйнувань. Все це справило на мене настільки гнітюче враження, що я не спав цілу ніч – до болю було шкода ту прекрасну країну. Я довго дивився в порожнечу ночі, а потім читав книгу Германа Мелвілла «Мобі Дік або Білий Кит» і думав про те, що всі ренесансні мрії людини про «підкорення природи» марні і згубні. Доки людина не навчиться жити в гармонії з оточуючим її світ і Всесвітом взагалі доти і будуть тривати такі страшні катастрофи. Потім я споглядав старий глиняний чайник рясно списаний китайськими ієрогліфами і згадав вірш який я колись написав такої ж безсонної сумної ночі:

Він теж нудьгує
У цю ніч моторошну
Мій старий чайник…


* * *
Пішов я колись взимку на вершину гори Чорна Клива через гору Братковська помилуватись зимовими краєвидами Ґорґан. Але погода різко зіпсувалась – на хребті я потрапив у туман, мокрий сніг, сильний вітер і сніговий буревій. Подираючись крізь непролазні хащі криволісся і відчуваючи, що я вже замерзаю, я подумав, що вибратись живим мені вже не судилось і склав ось таке хокку:

Вірші на снігу
Напишу у темряві.
Небо прочитає...


* * *
Якось влітку я ночував у дрімучому предковічному лісі в горах. Вогонь уже згас, темрява гусла, запалювались перші зорі. Над галявиною літали кажани, в лісі перегукувались сови. Раптом на мій намет сів величезний вухастий пугач і блимнув на мене здоровенними очиськами. Я тоді склав ось таке хокку:

Літають у тьмі –
В утробі старої ночі
Істоти лісу.


* * *
Одної осені задощило. Дивлячись на завіконну мокроту я зрозумів, що цієї осені не судилося мені піти в гори і споглядати листя, що падає, слухати його шурхіт під ногами. Чергова осінь втрачена. І тоді я написав ось такі вірші:

Слова краплями.
Чи то осені дощі
Чи то віршів сум…

* * *
Коли прийшла весна і повітря наповнилось свіжістю мені не спалося. Піднявшись з ліжка ще до світанку я вирішив заварити ароматний чай сорту «Вуха дракона». Розрізавши лимон холодним сталевим ножем я відчув сильний аромат. І тоді я пережив саторі. Потім подумав, що дзен без саторі все одно, що чай без аромату і написав ось такі вірші:

Аромати та сталь.
Свіжий весняний ранок.
Фрукти розрізав…

(низка хайбун)

* * *
Блукав я тихим осіннім лісом і слухав як дерева гублять свої листя – у глибокій (як у старому колодязі) тиші було чути звук падіння жовтих листочків на землю. Раптом я побачив на стовбурі сухого дерева дивну тваринку, що трималась за кору задніми кінцівками, а передні склала за спиною. Щелепи у цієї істоти були перетворені у довгі загострені зроговілі вирости. Раптом ця тваринка з силою і голосним стукотом почала бити головою по дереву. Побачивши це я написав вірш:

Стукіт серед тиші.
Він теж шукає щось.
Осінній день…


* * *
Холодного осіннього дня тинявся я без будь-якої мети містом, де живуть люди. Юрба складалась з байдужих і втомлених. На бруківці сидів жебрак-безхатько і просив у людей округлі шматочки металу. Всім було якось байдуже, що крижаний вітер мало не збиває цього нещасного старого з ніг. Всі топтали ногами воду калюж і не кидали йому навіть погляду співчуття. Побачивши цю картину під сірим вогким небом я подумав:

У колючий світ
Пралісу дикого
Піду назавжди…


* * *
Серед холоду і нудного осіннього дощу раптом зрозумів, що життя – це порожнеча. Тимчасовий візерунок дхарм у чорній безодні. Наші мрії давно померли і по них ми навіть не справили тризну. Тоді я написав таке хокку:

Порожнечі букет
Віднесу на могилу
Мрії. Холодно.

(Низка хайбун)

* * *
Блукаючи одного вітряного і холодного дня містом, де живуть люди, споглядав я високі сірі будинки. Раптом зрозумів, що ці будинки схожі на шпаківні, а люди що в них живуть схожі на птахів, які відлітають в теплі краї як тільки в цій країні настають паскудні часи. Зрозумівши це зайшов я в старий закинутий сад і, побачивши там порожню шпаківню, написав такі рядки:

У хатинці для птахів
Вже ніхто не живе.
Осінь глуха…

* * *
Приїхавши в одне велелюдне і химерне місто я довго блукав його вулицями без певної мети. У місті стояв у повітрі дим і запах паленого. Я побачив високу металеву вежу незрозумілого призначення верхівка якої губилась в імлі. Таке було відчуття, що ця башта проколола небо. Тоді якось самі склалися таке хокку:

Небо сколоте
В обкуреному місті.
Дорога видінь.

* * *
Ночував якось на вершині гори. Багаття згасло і я знічев'я споглядав зоряне небо. Побачив туманність Андромеди – сусідню галактику. Подумав, що там теж живуть якісь люди чи істоти які так само замріяно дивляться на нічне небо. Стало сумно і порожньо. Тоді написав такий віршик:

Кожна галактика
Чужа… Знайти б свою!
Нескінченні пошуки.

* * *
Читаючи «Дао Де Цзін», я милувався кожним ієрогліфом, подумав, що в кожному давньому знаку явлена істина, краса і прихований зміст. Тільки цей зміст не кожному дано осягнути. І тоді написав наступне:

Про знаки чорні
На папері креслені
Вірші напишу…

* * *
Зайшов до старого знайомого, перебирав у запиленій комірчині книги, які йому стали давно не потрібні. Згадав, що сьогодні не просто холодний осінній день, а перше листопада – день проголошення ЗУНР. Побачив старий забутий календар, де згадку про цю дату годі було шукати. Тоді подумав, що кожен шанує свої дати і свої свята, кожен в нинішньому світі живе по своєму календарю. І написав таке:

У кожного дати свої.
На сірій стіні пожовк
Старий календар!

(Світлина автора цього твору.)

(Низка хайбун)

* * *
Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами, зустрів там двох дивних людей, які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. І що дивно - вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:

Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….

* * *
Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив у його очах, що він уже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:

Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…

* * *
У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:

Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…

* * *
Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:

Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!

* * *
Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:

Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…


* * *
Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів'яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:

Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.

(Світлина автора)

(Низка хайбун)


* * *
Цього літа я відпочивав на Маркізських островах – на острові Фату-Хіва. Острів зачарував мене спокоєм, лагідною природою і відсутністю докучливих і вульгарних земляків-скоробагатьків. Цілими днями я безцільно блукав по острову милуючись екзотичними рослинами, плавав навперейми океанічним хвилям, пірнав навздогін зграйкам яскравих риб та в пошуках барвистих мушель. Густими тропічними вечорами (о, цей тропік Козерога! О, ці таємниці південних морів!), що ставали ще більш безтурботними від легкого океанічного бризу, сидячи на веранді свого бунгало, я слухав шум хвиль та шурхотіння листя пальм, попиваючи кокосовий сік, який на Фату-Хіва особливо запашний та солодкий. Іноді моїм співбесідником був Жак Поль Франсуа де Ломар – нащадок французьких аристократів, що переховувались в Брістолі від вихорів Великої французької революції. По матері один з його предків був гугенотом і довгий час жив в Ірландії, ховаючись від переслідувань протестантів в часи Людовіка ХІV. Він виявився тонким знавцем австрійського модерну, нудьгував по причині відсутності співбесідників і маси цікавих думок, які накопичились у його голові в результаті тривалого відлюдництва на острові (як давно він залишив Париж!) – помітивши в моїх руках томик Райнера Рільке, він усвідомив, що його тут і зараз зрозуміють. Ми з ним багато говорили про епоху короля Франциска І та світогляд Франсуа Війона. Якось розмова зайшла про Велику французьку революцію. Мій співрозмовник висловив цікаву думку, що однією з причин революції була церковна політика Папи Климента ХІV і якби не протестантизм, вогнище якого продовжувало жевріти в душах багатьох французів, Бастилія ніколи не була зруйнована, а монархія у Франції лишилася б старою доброю традицією зміненою реформами до парламентаризму, і що корені світогляду гугенотів лежать в пластах містичних вчень катарів та альбігойців. Після цієї розмови я наступного дня довго споглядав порожній океан і написав ось таке хокку:

Сонячний вітер.
Мені б у його вихорі
Вітрила здійняти.

* * *
Під час своєї останньої подорожі до Італії я зупинився на десять днів у Ріміні в готелі «Коралло» (доречі досить симпатичний готель). У цьому чарівному приморському містечку я познайомився з китаянкою Лі Цзян. Вона приїхала на ту саму наукову конференцію що і я, ще й зупинилась в тому самому готелі. У той час я досить непогано володів Пу Тун Хуа та Бей-Цзінським діалектом китайської мови. Тому порозумілися ми швидко. Щовечора ми прогулювались по піщаному берегу Адріатичного моря дихаючи його солоним холодним подихом і підставляючи обличчя вітру. Була рання весна, туристів не було, пляжі і готелі були порожні. Блукаючи порожніми пляжами можна було сповна насолоджуватись безлюддям і спокоєм у такій завжди гамірній Італії. Моя співрозмовниця виявилась хорошим знавцем Конфуція. Родом вона була не з Китаю, де при владі досі лишаються комуністи, а з Малайзії – з китайської діаспори. Це якось одразу відчувалося, хоча комунізм не лишив на психології китайців такого потворного відбитку як на ментальності росіян чи казахів. Розмовляли ми більше про еволюцію даосизму, сорти чаю та перспективи натурального каучуку (вона мала плантації каучуконосів в Малайзії). Якось розмова перейшла легко до теми ренесансу (ми ж були в Ріміні) – говорили про те, що істинними творцями відродження були насправді Малатеста та Вісконті, а потім уже католицька церква, поети та художники. З китайської ми перейшли на англійську – італійської вона не знала зовсім, а говорити про ренесанс в Італії китайською мовою це, пробачте, нонсенс і моветон. На прощання я склав їй ось таке хокку:

Крик паротяга.
Куди я їду? Навіщо?
У далину таку…

* * *
Якось блукаючи безцільно вулицями гамірного та галасливого міста Салоніки я подумав, що в часи Арістотеля воно було таким же суєтним. І просто дивно, що саме тут, в самому апогеї античного та візантійського ринкового галасу постали такі гіганти культури як брати Солунські – Кирило та Методій. Видно, великі перехрестя спонукають не тільки до рухливості, але і до філософії. І які протилежності розташовані поруч – гора Атос з вічним спокоєм, чистотою думок, медитативністю своїх монастирів і Салоніки зі своїм невгамовним шумом і брудом. Подумавши про те, що Салоніки впадають в тимчасове заціпеніння вдень і починають жити своїм бурхливим життям вічного свята вночі я склав ось таке хокку:

Намалюй мені вічність!
Хоча б на дзеркалі.
Або на поверхні вітру…

(Світлина автора віршів)

Цієї сумної та гнилої зими в мене виникло відчуття, що я списався. Мої твори – особливо поетичні – в мене викликали відчуття розчарування. Постійна висіла в свідомості думка, що все не так і все не те. Списатися це ще гірше ніж спитися, про це знають старі майстри пера. Відчуття щонайпаскудніше. Маяковський коли відчув, що списався застрелився, а Гоголь просто помер. Я гостро відчув потребу з кимось порадитись. Особливо мені було прикро усвідомити, що я списався навіть не досягнувши рівня майстра. І тут згадав про одного свого старого знайомого.

Він залишив суєтність світу сього і оселився в селищі Осмолода – маленькому селі загубленому в найглухішому куточку Карпат. Лісова тиша потрібна була йому для занять літературою та філософією. Я не вказую його імені навмисно, бо він людина досить відома в певних колах київських містиків та окультистів – в свій час він був відомий як знавець філософії розенкрейцерів. Навіть пробував себе в політичній діяльності доки не остогидло йому споглядати бруд і цинічність своїх опонентів. Він став відлюдником. Схимництво його носило відверто релігійний характер – крім літератури він практикував буддизм: споглядав і спілкувався з деревами, піднімався на хребет Матахів (чомусь вважаючи ту гору священною), медитивував споглядаючи каміння.

Бажання відвідати знайомого відлюдника і порадитись з ним з’явилось в мене дещо невчасно – коли випав глибокий сніг і вдарили морози. Але це жадання було настільки нестримним, що я вирушив не дивлячись на ризик застрягти десь по дорозі в заметілях. Машина моя зламалася – в мого старого «Ягуара» відвалилися колеса. Колись я купив цю машину – вже досить потріпану часом та людбми і сказав собі: «Буду кататись, доки колеса не повідвалюються!» І вони таки відвалились – одного осіннього дня коли я ганяв без будь-якої мети лісовими дорогами Чорного лісу – десь між селами Нивочин та Грабівка. Я так і кинув це старе залізне одоробало серед лісу і вибирався з тих хащів пішки. Тому добиратись до Осмолоди довелось громадським транспортом, який в ту глушину ходив нерегулярно. Прямого сполучення з Осмолодою зі Станіслава не існує, тому їхав через Перегінське та Ясенів. На моє щастя рух транспорту не скасували і старенький пошарпаний автобус таки зміг проїхати розбитою засніженою дорогою в це Богом забуте село.

Але це було лише півділа – мій знайомий жив далеко на околиці села – для нього навіть в цьому маленькому селищі було занадто гамірно. Треба було снігами дістатися до його хатинки, що стояла серед лісу на крутосхилі. Провалюючись в сніг, намагаючись згадати забуту стежку, я більше по інтуїції ніж по прикметам відшукав його тихе житло.

Побачивши несподіваного гостя, він не здивувався і не зрадів – не висловив взагалі ніяких емоцій. Він сидів серед хати і тихо дихав – був наче відсутній. Я посидів біля нього годинку відігріваючись після холоду дороги і лише потім спитав: «Чи справді можна ось так стати подібним до сухого дерева, а серце перетворити у жменю холодного попелу?»

Потім ми пили чудовий запашний чай – гарячий як вогонь. Щоправда, замість листків чайного дерева в чайник кидали сухі листя ожини. Це порушення чайної церемонії не завадило нам цитувати вірші Бусона та Сайгьо, милуватись красою старовинної порцеляни і споглядати картини давніх китайських художників розвішених на стінах. Потім розмова перейшла до творчості Танеди Сантока. Мій знайомий відлюдник висловив думку, що цей поет зумів побачити світ таким яким він є – а це рідкісний дар, рідкісне вміння якого мало хто досяг.

Потім ми вийшли з хати у морозяний простір і пішли споглядати старезний бук, заметений снігом, слухали зимовий вітер, блукали по снігу «доки не звалилися з ніг», споглядали порожнечу білого ніщо. Погода змінилась – знову почав падати лапатий сніг. Ми намалювали на снігу серед лісу ієрогліф «вічність» і знову зайшли до хати. І лише тоді я спитав мого знайомого:

- А що таке істинна поезія? Чим відрізняється поезія від простого набору слів, що красиво звучать?

- Істинна поезія не обов’язково мусить «красиво звучати» - мати риму і ритм. Це часто-густо навіть заважає поезії чи навіть псує її. Істинна поезія побудована згідно певних законів, принципів. Перший принцип – це принцип «сабі» - сум за нетривкою швидкомуаючою красою. І ця краса за якою сумує поет є красою витонченої простоти. Крім того, краса повинна мати терпкість давнини як старе вино. Другий принцип – принцип «сіорі» - асоціативне усвідомлення гармонії, усвідомлення того, що весь Всесвіт є єдиною системою, єдиним потоком буття. І поет є частиною цієї системи, цього потоку. Пишучи вірші поет зливається зі Всесвітом, розчиняється в потоці буття. Третій принцип – принцип «хосомі» - глибина проникнення – за скупими словами повинна ховатися глибина думки. Четвертий принцип – принцип «мусін» - досягнення стану зречення суєти світу сього, п’ятий принцип – принцип «кьому» - розчинення власного «я» у порожнечі Всесвіту і злиття з зображуваним об’єктом у метафізичному трансцендентальному просвітленні, шостий принцип – принцип «муі» - невтручання у природний хід подій, вміння адаптуватися до змін світу сього. Єдине завдання поета – вловити ритм всесвітніх метаморфоз, налаштуватися на їх хвилю і відобразити їх у своєму творі, стати медіатором вищого Космічного Розуму.

Я подякував великому самітнику за настанову і попросив наостанок скласти мені танка на честь сьогоднішньої розмови. І тоді він сказав:

Біле мовчання.
Падає лапатий сніг
На змерзлі гілки.
Дрімаючі дерева
Чекають як я весни…

Я йшов глибокими снігами в село Осмолода між обліпленими снігом ялинами і думав: «Що таке «я»? «Я» - це лише візерунок дхарм, що виникає щомиті новий і щомиті зникає. Зараз цей візерунок складається лише з білих сніжинок…»

(Світлина автора. Зроблена там же - біля хатинки мого знайомого відлюдника.)

січень 2012

(Низка хайбун)

* * *
Один мій хороший знайомий, втомившись від політичних інтриг та суспільної діяльності, купив собі хатинку в горах поблизу села Осмолода і оселившись там, став складати вірші у стилі «Вітер і потік». Він вирішив решту свого життя присвятити вдосконаленню свого поетичного мистецтва, віддав перевагу тиші і спокою, залишив «пил міст» та шум людської юрби. Я знав його як майстра каліграфії і неперевершеного коментатора віршів Оно-но Коматі. Я відвідав його хатинку цієї осені коли повітря було особливо прозорим, а листя на деревах тільки почало облітати. Ми довго розмовляли про творчість Кавахігасі Хекігодо, пили чай, споглядаючи стару столітню смереку на подвір’ї, милувались осіннім вечором та загравою. На прощання я склав йому в подарунок ось таке танка:

Осінній вечір
Тільки він нам повідав
Суть слів таємних
Будди Аміди. Осінь
І вітер пронизливий…

* * *
Друг мого дитинства - Олександр Миколайович Кравченко в молодості пішов служити на річковий флот щоб слухати зачаровано плюскіт річкових хвиль. Він дослужився до капітана, водив вантажний корабель «Весняний туман» по Дніпру з Вишгорода до Ржищева, перевозячи пісок, щебінь та інші будівельні матеріали. Одного разу восени я відвідав його корабель коли він стояв на рейді біля гирла Десни серед жовтих сухих очеретів та тихої води. Ми милувались осіннім туманом, споглядали верболози берега, пили чай зі старовинного китайського порцелянового посуду епохи Сун зроблений майстром Чженом Лі. Потім розмовляли про вірші Танеди Сантока. Мій знайомив був тоді відомий як кращий знавець творчості цього поета серед усіх річкових капітанів Дніпра і міг цитувати на пам’ять цього хайдзіна годинами. Під час дружньої бесіди ми прийшли до висновку, що субкультура хіпі насправді далека від буддизму і її носії у своїй емоційності і неприйнятті буденності світу сього далекі від Серединного шляху. На прощання я попросив капітана скласти мені вірш і він, подивившись з сумом на осінню річкову воду, продекламував:

Осінній вітер!
Безтурботність поета
Поніс далеко…
Листя верби падають
На хвилі темні ріки…

* * *
Одного осіннього вечора я вирішив зайти з візитом до одного старого знайомого, який був хорошим знавцем літератури епохи Хейан та й був цікавим хайдзіном – його танка були відомі у певних колах знавців сучасної поезії. Крім того він був знавцем японської поезії епохи Мейдзі. Виявилось, що мій візит був дещо невчасним – він якраз збирався здійснити самогубство – якраз в той день помер президент Янукович і він, будучи його фанатичним прихильником, вирішив супроводжувати його у потойбічний світ. Довідавшись про це, я зажурився і сказав, що нікому тепер буде оцінити мої хокку і доведеться «розірвати струни кото», і говорити про поезію епохи Мейдзі мені не буде з ким. На останок ми вирішили цей вечір – останній для мого старого співбесідника - провести за бесідою про старовинну китайську поезію, цитували Ван Вея та Су Ші, потім перейшли до японської поезії часів Бусона. Потім повправлялись трохи у складанні ренга і прийшовши до висновку, що ренга має складатись тільки трьома поетами одночасно, спалили свої віршовані спроби. Завершили вечір хорошим чаєм сорту «Вушка дракона» з провінції Юнь-Нань. Розстаючись назавжди, я скромно відмовився бути асистентом у самогубстві мого знайомого зіславшись на необхідність редагувати поетичний збірник «Осінній туман». Знайомий з розумінням кивнув головою і посміхнувся. Я з жалем подумав про те, скільки людей цієї ночі покинуть добровільно світ йдучи у Велику Порожнечу супроводжувати покійного президента і попросив знайомого прочитати останнє танка, яке прийнято складати перед самогубством. Тоді він сказав:

Білі пелюстки
Квітів осінніх сумних
Несе течія.
Суха трава завмерла -
Скоро паморозь вкриє…

(Світлина автора)