Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Кузан (1963)
Член НСПУ. Автор 21 книг та понад 150 пісень, які виконують: Іван Попович, Микола Свидюк, Степан Гіга, Валентина Степова, Петро Матій, Тетяна Кузан, Ярослав Музика, та інші.


  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Презентація
    Відбулася презентація для журналістів моєї нової книги:

    http://zakarpattya.net.ua/News/99228-Poeziiu-zakarpatskoho-avtora-Vasylia-Kuzana-viddzerkaleno-slovatskoiu-VIDEO

    http://7dniv.info/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8/%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D0%BA%D1%83%D0%B7%D0%B0%D0%BD-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%B2-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%83-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D1%83





    Коментарі (12)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Я - НІХТО, АБО ПРОРОЦТВА ПЕРМАНЕНТНОГО ПЕСИМІСТА
    "Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

    Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість за-нуритися думками в той вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

    Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.
    * * *


    Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

    Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.
    А всі ваші вірші, товариші, -
    Ніщо супроти посмішки Ріші…
    Сумно… Але - факт.


    І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.
    …Себе у собі поріши.
    Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
    І вогник любові на самому серці душі
    Добий, щоб не мучивсь…


    Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

    Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:
    В нас гарна країна й паскудна держава,
    В нас люди хороші і кепський народ, -
    навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
    Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново
    Цей народ, що оплакав не раз
    І Джен Ейр і рабиню Ізауру,
    А про Мотрю і про Катерину нараз
    прочитав і забув.


    Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:
    Усміхнися і йди
    і усмішку з губи не згуби.
    Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.
    Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.
    Бо від нього
    нічого подібного не дочекаєшся.


    Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:
    Мы тех всего больнее раним,
    Кто сердцу нашему милей.


    Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

    Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

    А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

    Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті
    Хай би росли такі темно-зелені
    Мокрі й холодні кущі в головах.


    Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.
    Скоро вмирати я ще не збираюсь.
    Я ще існую,
    Бо я ще люблю
    Милу мою санітарочку Раю
    І мокру - під нею - вітчизну мою.


    Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.
    * * *


    Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

    А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

    Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.
    * * *


    Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.
    Де б життя не носило, і яких мені звань
    не дало воно,
    Та коли запитально подивиться
    мені в очі Апостол Петро,
    Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.
    Я - ніхто…"


    Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.
    * * *


    І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Я - НІХТО, АБО ПРОРОЦТВА ПЕРМАНЕНТНОГО ПЕСИМІСТА
    * * *

    "Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

    Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість зануритися думками в той, вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

    Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.
    * * *


    Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

    Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.
    А всі ваші вірші, товариші, -
    Ніщо супроти посмішки Ріші…
    Сумно… Але - факт.


    І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.
    …Себе у собі поріши.
    Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
    І вогник любові на самому серці душі
    Добий, щоб не мучивсь…


    Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

    Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:
    В нас гарна країна й паскудна держава,
    В нас люди хороші і кепський народ, -
    навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
    Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново
    Цей народ, що оплакав не раз
    І Джен Ейр і рабиню Ізауру,
    А про Мотрю і про Катерину нараз
    прочитав і забув.


    Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:
    Усміхнися і йди
    і усмішку з губи не згуби.
    Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.
    Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.
    Бо від нього
    нічого подібного не дочекаєшся.


    Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:
    Мы тех всего больнее раним,
    Кто сердцу нашему милей.


    Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

    Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

    А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

    Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті
    Хай би росли такі темно-зелені
    Мокрі й холодні кущі в головах.


    Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.
    Скоро вмирати я ще не збираюсь.
    Я ще існую,
    Бо я ще люблю
    Милу мою санітарочку Раю
    І мокру - під нею - вітчизну мою.


    Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.
    * * *


    Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

    А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

    Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.
    * * *


    Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.
    Де б життя не носило, і яких мені звань
    не дало воно,
    Та коли запитально подивиться
    мені в очі Апостол Петро,
    Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.
    Я - ніхто…"


    Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.
    * * *


    І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --