Вона прийшла до діда тихо-тихо
І обережно затулила світ рукою.
Він не пручався, не хапавсь за посох-зброю,
Коли вона нечутною ходою,
Поволі повела його з собою.
Так тихо і природно кралось лихо.

За дідом плакало й чорніло все село:
Там бігли хлопчики за труною з озерця,
І біль страшний пронизував до серця,
І сонце світ безжалісно пекло.

Невчасно так прийшовши серед літа,
Коли буяють безтурботно трави.
Вона йому, неначе для забави,
Рукою затулила dolce vita.

01.07.2010.

Про що щебечуть солов'ї
У тихі ночі поцілунків?
З чиїхось трепетних малюнків
Летять вони в чужі краї.

Кого гойдають ночі літа
Під шелест нездійсненних мрій?
Чия сльоза біжить з-під вій,
Промінням місяця зігріта?..

2003р.

Чути голос вчорашнього літа...
Промайнуло, погасло воно у очах.
Волосиною сивою в наших серцях
Проросте кожна мить його,
спогадом вкрита.

Крок за кроком відходить воно в небуття.
Літо це не повториться більше нікому.
І відомо те Богові лише одному,
Що в промінчику літа - все наше життя.

серпень 2002р.

...А озирнулась - ніби й не жила.
Буяло літо в серці - розквітала,
Цей луг і гай у себе я вбирала
І вітер легко так приборкати могла.
Прийшла пора дітей - нема спокою.
Та ще жила надія молода на те,
Що, ніби з джерела вода,
Заб'є колишня сила, як весною.
Ось тільки лиш куплю дочці квартиру,
Та гроші заплачу за навчання,
Яке синочок з раннього рання
Просиджує за чаркою,
А потім, й сама, дасть Бог,
Для себе поживу...
Усе зробила, вивчила дітей,
Аж зирк у шибку - осінь почепилась
На яблуню стару і заходилась
Стирати з пам'яті сліди стрімких ідей,
Які завжди жили в моєму серці.
Залишила лиш зачіпку малу:
Вже як батьків догляну, поживу
Й сама, дасть Бог, для себе.
Не стало тата. Маму ж хворобливу
Я доглядала, поки листопад
Не оголив вже зовсім рідний сад,
Й осінній дощ не перейшов у сніжну зливу.
А озирнулась - ніби й не жила!
Тоді лиш зрозуміла, що прожила
Таке життя, яке наворожила
Людині кожній Доля - вища сила,
Яка поводарем мені була.
Нехай тепер онуки вітер ловлять
І розквітають, поки молоді.
Хай діти у щоденному труді
Батькам їх сили втрачені відроблять.
Але я хочу, щоб, до фінішу дійшовши,
Вони раптово з болем не відчули,
Що їх роки намарне промайнули,
Бо істину на старті десь забули,
Або ж пожить забули, поспішивши.

16.11.2002р.

Погожою, світлою дниною
Щебече в гаю соловейко.
І хочеться стати дитиною:
Умитись росою раненько,
Побігти у поле широкеє,
Щоб там у волошках блукати,
Про долю свою синьоокую
У білих ромашок питати.
А далі - в кульбаби, до річеньки,
Де бджоли у квітах гуляють,
Там діти до темної ніченьки
Барвисті віночки сплітають.

Вода тихо плине між вербами,
І ніжних кульбабок намисто
Несе десь далеко від берега,
Несе, як і наше дитинство.

10.04.2003р.

Куди летять ворони взимку завжди?
І ти навіщось поспішаєш. Зажди!
За божевільними воронами з візами
Звільняєшся із серця порізами.
Мене цілуєш пусто-прісно, не солодко,
Говориш сухо: "Прощавай, моє золотко"...

За божевільними воронами з візами
Щасливий, ти спішиш на літак.
Плануєш повернутись, однак,
Ти покидаєш мою душу з валізами.

04.02.2010.

За вчора треба випити вина!
Відзначимо з тобою день вчорашній.
Під шум дерев, знайомий та домашній,
За день минувший вип'ємо до дна!

Він гарним був, оцей заснувший день:
З усмішок світлих і квіток акацій,
Із бантиків і щастя аплікацій,
Зі сліз самотності і радісних пісень.

Не треба нам за вчора шкодувати,
Нема на кого покладать вину.
За день вчорашній треба наливати
Та випивати чарку, й не одну!

06.11.2007.

На горизонті десь вогонь палили,
Палили літо, кликали журбу.
І дим пронизував душевну боротьбу,
Коли згоріле літо хоронили.

Земля вже гнівно кликала дощів,
І небо в сірі убиралось хмари,
Ховаючи за ширмою стожари.
Лиш сонце виглядало з-за кущів.

На горизонті десь вогонь палили.
Згорало сонце, наступала ніч.
А ми удвох сиділи, віч-на-віч,
Своє згоріле літо хоронили.

17.12.2004.

Нехай тобі насняться дивні сни,
Про тихі весни і безсонні ночі.
Хай в небі мерехтять зірки пророчі,
Своїм теплом з'єднають нас вони.

І сонну душу вітер понесе
Крізь тисячі світів, прожитих нами,
Віки шумлять у тебе під ногами,
І з ними пригадається усе.

Ти може у Парижі засинаєш...
Це вперше так: в житті ми не разом.
Але мене одразу ж упізнаєш,
Лиш глянь на нашу зірку перед сном.

Якщо ж ти зараз не в моєму часі,
У іншій ері, в іншому столітті,
Тоді мене ти у своєму світі
Дарма шукаєш в сірій тлінній масі.

Обоє ми чекаємо весни,
Бо лиш тоді дозволено зустрітись,
Щоб у обіймах бажаних зігрітись,
Коли нам знову сняться дивні сни.

26.04.2003р.