Закохалась калина у вітер,
простягла йому тонкії віти.
Вітер юну берізку згинає,
і вербі про кохання співає.
А калина, що вітер кохала,
в кожнім зернятку серце тримала.
Дарувала по серцю щоночі,
тільки вітер сердець тих не хоче…
Він повіє і гілля ламає,
і кетяги додолу зриває.
Що йому ніжний шепіт калини,
обдурив вже давно дві дівчини.
І калина від туги зів’яла,
свою вроду квітучу сховала.
Та сопілки душа калинова
про кохання співа людям знову.
Буйним вітрам не вірте, дівчата,
буйні вітри не вміють кохати.
Буйні вітри по світу літають,
дуже швидко любов забувають.
Ви ж щоночі чекаєте знову
на хвилюючу з вітром розмову.
Він же кілька лиш слів завіває…
Я…тебе…більше…вже…не…кохаю…

2008

Колись в моїм серці квіти цвіли,
тепер там засипаний листям пустир.
В душі моїй голуби два жили,
вікно відчинив ти і їх відпустив.
Розбите серце… туман у вікні…
Рахунок ти виграв у битві.
Безмежні ілюзії, марево снів,
що снились і будуть снитись…
Мелодію щастя із нот складав
дикий і вільний вітер.
Два серця, дві долі не відпускав
хвиль друг, ворог лютий квітів.
Тож маєм тепер новий результат.
Для мене не дуже втішний.
Ти вільний наразі, і вільна вже я,
Не разом ми… вітер грішний…

2009