Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Кока Черкаський

Художня проза
  1. [холоднішало]
    Вечір розфарбував небо у містичні рожеві кольори, котрих насправді не буває. Білою голкою кудись із заходу на схід поспішав реактивний авіалайнер, розперезуючи стратосферу навпіл. Над пустирем з поодинокими кволими деревцями тужливо кружляло, покаркуючи, вороння, провіщаючи переміну погоди, а можливо, і іще чогось.

    Холоднішало.

    Я вийшов винести сміття та подихати свіжим повітрям. У ліфті було накурено та, як завжди, насцяно. Щоб дотерпіти і не насцяти у ліфті, цим паскудам не допомагало ніщо, навіть нещодавно почеплене дзеркало від одного з кандидатів у депутати.

    Двері розчинилися на другому поверсі, і до ліфта зайшов сусід, колишній мент, з цигаркою у зубах.

    - Вниз?


    Не дочекавшись моєї відповіді, він натиснув кнопку першого поверху і випустив у мій бік зі свого рота хмарку гидкого цигаркового диму. Я затамував подих і лише кивнув, щоб не дихати його смородом.

    Якби він не був колишнім мєнтом, я б йому, швидше за все, зацідив з правої у щелепу. Я б йому розповів і пояснив, що ліфт-не те місце, куди слід заходити із цигаркою у зубах. Що з другого поверху на перший можна зійти і пішки. Я б йому розповів, що такі падлюки, як оце він, сцють у ліфтах, а ми, нормальні люди, змушені потім у їхні сцяклі ставати підошвами свого чистого взуття. Я б йому розповів, що такі рагулі, як оце він, навіщось заводять у багатоповерхівках величезних собацюр, від яких смердить, та які також часто гадять у ліфтах, а також лякають ледь не до смерті малих дітей, та які скавучать і гавкають, коли їх залишають господарі самих удома, та котрі цілий день можуть гасати зверху моєї стелі, наче ті коні, та підкидати гумові м’ячики, котрі гепають, гепають, гепають, і це перманентне гепатіння доводить тебе до оскаженіння, і навіть коли ти вдягаєш навушники і вмикаєш гучну музику, гепання цього гумового м’ячика для домашніх улюбленців проникає до твоїх вух навіть крізь хардрокові рифи … Я б йому ще багато чого розповів, якби він не був колишнім мєнтом, та якби ліфт не опустився так швидко з другого поверху на перший.

    Двері розчинилися, ми вийшли, і я помітив, що він також несе викидати сміття. У нас навіть були однакові салатового кольору пакети із рожевою застібкою-ручкою. Я пропустив сусіда уперед, і він пішов попереду мене, пихкаючи своєю цигаркою і намагаючись у паузах між пихтінням щось мені розповідати. Я не прислухався до його розмови, я лише споглядав його пакет, який так був схожий на мій, я дивувався, який оце телепень розробляв дизайн цього пакету для сміття, адже хтось бо ж мусив розробляти дизайн, бо сьогодні без дизайну – нікуди, сьогодні ж бо без дизайну – ну ніяк не можна, ви що, як же сьогодні без дизайну, навіть оці дурнуваті срані пакети для сміття повинні мати свого дизайнера, і от питання – невже цей дизайнер був дальтоніком? Невже його не навчали у його сраній дизайнерській бурсі, що салатовий колір ну аж ніяк не гармоніює із блідо-рожевим?

    Біля смітника нас вже чекали. Можливо, то чекали його, колишнього мєнта з другого поверху, а можливо, не його, а мене. У такому випадку у мене постає запитання: а мене ж за віщо? Коли він, сусід з другого поверху, колишній мєнт, жбурнув свій абсолютно нелогічний пакет зі сміттям у сміттєвий бак, з автомобіля, що стояв неподалік, пролунала автоматна черга. Ну, можливо, то була й не автоматна черга, можливо, то було щось інше, можливо, то просто каркали оті ворони, але мій сусід, колишній мєнт, чомусь раптом смішно змахнув руками і упав горілиць, дивно розкинувши руки, як ото падають солдати у фільмах про війну, якось так професійно упав, наче ото все життя перед цим репетирував своє падіння, зовсім не боячись боляче вдаритися потилицею об асфальт і набити собі синця, ото наче якийсь каскадер чи циркач. Третя куля з автоматної черги, чи що воно там торохтіло, вже пролетіла повз нього, падаючого, і потрапила просто у мене, а за нею четверта, п’ята... І я не розумів, чому, чому вони стріляють у мене, адже я не палю у ліфті, я не заводжу гидких собак, не викидаю сміття з балкону і завжди щоранку вітаюся з двірником…

    Я так і не встиг викинути свого пакета зі сміттям. Я лежав на асфальті, смішно розкинувши руки, обабіч лежав не викинутий салатовий пакет з блідо-рожевими ручками, з мого тіла звідусіль жебоніла кров і цівкою стікала вниз по асфальту, по дорозі перемішуючись із кров’ю мого сусіда з другого поверху, колишнього мєнта, як ото на глобусі ріка Тігр зливається із рікою Єфратом, а далі наша кров текла вже ширшим струмочком і десь губилася у темряві, що спускалася на нас згори.

    Холоднішало.

    ***

    Я прокинувся у лікарні. Мабуть, то була лікарня, бо що ж іще? Стіни, густо пофарбовані у кольори фламінго олійною фарбою, висока стеля, запах хлорки та немитих тіл, впереміж із ароматами домашніх бутербродів.

    Біля мене сиділа дружина і тримала мене за руку. Ми зустрілися поглядом, в її очах блищали сльози.

    - А я знала... я знала, що ти виживеш...

    Вона була геть сива. Хоча я добре пам'ятав, що коли я йшов виносити сміття, її волосся було без жодного натяку на сивину.

    "Літературна гуральня"
    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  2. Ящірка і революція
    1.

    Мені терміново знадобилося триста гривень. Не запитуйте, навіщо триста, чому саме триста, чому так терміново, а чи не міг би я зачекати до завтра, і чи не врятували би мене сто вісімнадцять гривень тридцять шість копійок. От буває таке, що потрібно саме триста гривень -і ні копійкою менше. Ба, навіть більше – бо треба ще ж їй таксі оплатити.

    Подзвонила Аліса учора ввечері, о десятій. Я вже й геть забув про неї. Та ми й зустрічалися усього кілька разів, я навіть не пригадую, за яких обставин ми з нею вперше тойво… За першим разом було ще кілька разів, потім вона кудись зникла, на дзвінки не відповідала. То я подумав, що вона собі когось іншого знайшла.

    Учора нарешті дзвонить. І з ходу - шукай триста гривень на аборт. На який аборт? Ти що, маленький, які ще бувають аборти? Хто буде робити аборт, ти? Ну звичайно, що я, не ти ж, ви ж, мужики, взагалі головою не думаєте, коли встромити хочеться, а нам завжди припадає опісля всього цього кашу розхльобувати, і от тепер потрібно триста гривень. Так я ж прєдохранявся?! Значить, хреново ти предохранявся, іншим разом будеш краще прєдохранятися, хоча, мабуть, іншого разу у нас з тобою вже більше не буде.

    - На коли потрібні ті триста гривень?

    - На учора! Приїду завтра о третій по обіді!

    І поклала трубку. Вона завжди першою клала трубку. Ми з нею, щоправда, і розмовляли усього кілька разів але що мені врізалося у пам’ять – вона завжди першою клала слухавку. Оце інші дівчата люблять потеревенити, повисіти на телефоні, пококетничати, набити собі ціну, а Аліса – ні. Сказала, що мала сказати, і кладе трубку. Як мужик якийсь, їй богу, така ділова уся.

    Отож, а де узяти ті бісові триста гривень? Сума, начебто, і невелика. Якби справа чекала до суботи – то ніяких проблем, буде шосте число, батьки завжди шостого числа мені перекидають із Франції двісті єврів. А сьогодні у нас що? По-не-ді-лок! Понеділок усього лише, до суботи ще цілий тиждень! Я хотів їй передзвонити, чи не зачекає до суботи, потім подумав, що аборт - то мабуть така фігня, що чекати до суботи не зможе. Вийдуть терміни, чи ще щось там трапиться, звідки мені знати, я ж не гінеколог. Триста гривень за кілька ночей з Алісою - це не велика ціна, це взагалі можна сказати, що шара. Ну там, щоправда, я її трохи поводив по барах, ну та все рівно вона жерла небагато, замовить собі якесь там тірамісу, келих мартіні і ото цілий вечір може так просидіти, а телефон у неї практично й не вимикається цілий вечір, весь час то з одним, то з другим, все говорить і говорить, коли вже там їсти? Траплялося, що ми з нею навіть коханням ото займаємося, а у неї телефон задзвонить, і вона бере і балакає. Я її тойво, ну ви поняли, а вона в цей момент по телефону балакає! Я ото собі не раз все й думаю-гадаю, а чого це вона із кимось все ляси точить і точить, а зі мною раз-два, слово-друге - і кладе слухавку?

    Зателефонував друзякам, чи хтось би не підкинув грошенят до суботи. Всі тупо відморозилися. Коли у мене стольнік-другий позичити, я ж нікому не відмовляв. Більше того, десять-двадцять гривень можу дати просто так і забути. А тут таке… Звісно, я міг би цю Алісу і послати куди подалі. Хто вона мені така зрештою?? Але вона у ліжку такі штучки уміє виробляти, що ніхто, окрім неї, не робить. Я не буду казати, що саме, але повірте, це вартує хоч раз у житті пережити! Або два рази, а ще краще - три. Після цього, щоправда, тиждень ходиш, мов вижатий лимон, та це байдуже. Тому посилати її ніяк не можна. Ще знадобиться.

    Доведеться йти на мітинг. Є такий спосіб заробляння грошей – піти постояти на мітингу. Часто цього робити не можна, бо обличчя примелькається, і усім стане зрозуміло, що то не спонтанно вийшли громадяни скористатися конституційними демократичними свободами, а проплачена масовка. Чесно кажучи, я би взагалі на ті мітинги не ходив, воно мені треба? Батьки з Франції грошенят підкидають, і стипендію маю, та інколи бувають якісь непередбачувані витрати, як от зараз… Так що треба зателефонувати Яріку.

    У Яріка було псевдо "Ерік”. Чи то навпаки - у Еріка псевдо "Ярік”? Одним словом, якось він мені сам перший зателефонував, відрекомендувався Еріком і запропонував заробити півсотні гривень за три години мітингування. Я погодився, чого ж було не піти та не помахати якимись там прапорами замість фізкультури?

    Тоді ми вперше стояли на Хрещатику біля Бесарабського ринку, махали державними прапорами і вигукували якісь дурнуваті лозунги. Нас було чоловік із двадцять, а сам Ярік стояв неподалік біля підземного переходу і слідкував, щоб ми не сачкували. Десять разів проскандували лозунг – заробили гривню. Ярік все це записував на мобілку, потім обраховував і обґрунтовував суму винагороди, я ще тоді за годину мітингування заробив аж двадцять дві гривні сорок копійок. Ну і все просадив на каву з морозивом.

    Потім Ерік сказав, що існує така фігня - френчайзінг: якщо я приведу зі собою ще десять чоловік, то зароблю ще по двадцять відсотків від винагороди кожного мітингувальника, котрого я власноруч привів. Я взяв і привів увесь свій клас, двадцять чотири чоловіки, і заробив щось із вісімдесят гривень додатково. Ми тоді у лютий мороз стояли біля Верховної Ради, махали прапорами і вимагали припинити знущання над бездомними тваринами, а дівчата у костюмах цуценят та кошенят розносили нам пити гарячий узвар.

    Отож, я взяв і зателефонував Ерікові. Ерік відразу підхопив слухавку, так наче з нетерпінням очікував саме мого дзвінка.

    - Ало, Ерік, привіт, це я, Менсон. Упізнав?

    У мене було таке прізвисько - Менсон. Бо я був трохи схожий на Мерліна Менсона. Мені Ерік так і сказав- ніяких імен, прізвищ, лише клікухи, ти будеш Менсоном, питання є?

    - Що ти хочеш, Менсон? –запитав Ерік.
    От же ж, блін, дурня яка!? Ну що я можу від нього хотіти?? Не в кіно ж його запрошувати!

    2.

    - Еріку, що там стосовно роботи? Є сьогодні якась робота?

    - Слухай, чувак, робота є завжди. Потрібно перевести незрячу бабусю через майдан.

    - Згода! Скільки?

    - Що скільки?

    - Грошей скільки?

    - Тю, чувак! Ти ще хочеш із незрячої бабусі грошей злупити? Безкоштовно!

    - Нє, Ерік, ну я серйозно! Мені дуже потрібні гроші!

    - Чувак, гроші потрібні усім, навіть мені!

    - То що, нема роботи? Так би й сказав!

    - Чувак, я тобі як казав до мене звертатися? Я ж тобі сто разів казав називати мене не Ерік, а Ярік! Згадав?

    - От, йо-майо! Я ж весь час забуваю! То що, Яріку, є якась робота?

    - Менсон, слухай сюди. Є робота якраз для тебе. Сьогодні в "Україні” виступає Філіп Кіркоров, треба його закидати гнилими помідорами.

    - А кричалка яка?

    - Кричалка наступна:”Смерть російській попсі!”.

    - Слухай, Ярік, так зараз же зима, де я гнилі помідори візьму?

    - Зайдеш на Володимирський ринок, там поруч, в овочевих рядах третій ряд , місце вісімнадцяте, візьмеш безкоштовно гнилих помідорів, скільки треба.

    - А скільки треба?

    - Слухай, Менсон, тобі що, подобається Кіркоров?

    - Ні.

    - То що ти мені дурні питання задаєш? Бери побільше, кидай подальше. Кричалку кричи голосніше.

    - А тариф який?

    - Півсотні.

    - Зелених?

    - Яких зелених, блін? Оранжевих! Ні - помаранчевих!! Півсотні помаранчевих гривень!

    - А френчайзінг?

    - Френчайзінга нема, мусиш виступити проти Кіркорова сам. Там на вході шмон буде, якщо вас таких менсонів зайде десяток - ви і помідори витягнути не встигнете. І квитки дорогі – штука гривень місце в партері, поняв? Зате прославишся на всю Євразію. Все вже домовлено.

    - Нє, слухай, півсотні це мало. Мені треба триста гривень.

    - Ну, тоді… Є інша робота – піти до Печерського суду і покричати за Юлю.

    - А що кричати?

    - Шо-шо? Як завжди – "Юля!Юля!!!”.

    - Тарифи які?

    - Як завжди, одна юля – одна копійка.

    - Ясно. Френчайзінг є?

    - Є. Десять відсотків твоїх.

    - Хто буде рахувати? Ти?

    - Я. Гроші ввечері, після всього.

    - Після чого – "після всього”?

    - Ну… мало що там може бути…

    - Добре, я передзвоню.

    - Не затягуй, робота через дві години.

    Я поклав слухавку, взяв аркуш паперу, став малювати олівцем схеми. Отже, одна юля-одна копійка. Припустимо, кричатиму "юля” раз на секунду, за хвилину це буде 60 копійок, за годину - тридцять шість гривень. Півтори години - полтіннік. Ще по 5 гривень френчайзінгу з кожного зафрахтованого учасника – це треба знайти півсотні дурнів, котрі у двадцятиградусний мороз будуть півтори години на свіжому повітрі вигукувати "юля!”. Ну, припустимо двадцять чотири дурні - це моя шоста група, а ще потрібно знайти двадцять шість чоловік. Ні, це нереально.

    Але треба спробувати.

    - Ало, Колян! Коль, це я, Менсон. Блін, ну ти шо, забув? Ну це я, Менсон, ми в суботу у "патіпа” зависали. Та нє… Тю, сам ти гомік! Я тобі реально кажу! Слиш, ти, чувак… Я тобі отвічаю! Тю.. тебе шо, блін, накрило? Слухай, є робота. Карочє, за час роботи пів сотні гривень. Та, блін… Сам ідіот. Да. Від ідіота чую. Ага. Ну йди, да…йди у своє "патіпа”, канєшно, тебе там уже ждуть, да, давай… Ага… Поцілуй мене в дупу!

    З першим клієнтом не вийшло. З другим теж. З третім і четвертим так само. Усі зайняті, усі раптом сидять у бібліотеці і вивчають, блін, проблеми паралельного перенесення генів у мушок дрозофіл під час сонячного затемнення 2006 року.

    Воно ж то і зрозуміло – у 2004 році платили просто так, просто за те, що прийшов. Не треба було нічого кричати, просто прийшов, постояв годину – заробив двадцятку. А зараз - розбалувався народ.

    Ех, ніколи б не подумав, що мені потрібно будуть терміново 300 гривень, а я не буду знати, звідкіля їх узяти. Звісно, можна було б подзвонити маман, вона б вислала терміновий переказ аж бігом, але що я їй скажу? Вишли мені, мамо, триста гривень на аборт? Треба ж буде чимось пояснити таку терміновість, інакше вона вишле не аж бігом, а завтра чи післязавтра. Ну так ніби і не затягуватиме аж надто сильно, але й не надто поспішатиме.

    І от кажіть після цього, що чудес не буває! Тільки про це подумав – аж раптом дзвінок! І телефонує не хто-небудь, а маман! Пісєц! Чудасія, та й годі!

    Коротше, чого дзвоню. Максим, прошу тебе, нікуди сьогодні не виходь. У нас тут таке показали то телевізору, що в Києві начебто якісь заворушення молоді, що по всій Україні плануються теракти, міністр внутрішніх справ виступив і сказав, що він не допустить масових безладів, що внутрішні війська приведені у підвищений бойовий стан, долар різко зник із обмінників, євро упало, Ющенко із сім’єю терміново виїхав у Швейцарію кататися на лижах.

    Маман, - відповідаю, - до чого тут Ющенко? Ющенко ж уже давно як не президент, а долар доволі часто зникає із обмінників. Заворушення молоді? Тю, та у нас тут останні п’ять років постійно якісь заворушення. Ми вже звикли. Це вам там у Франції, все це видається дивним, а для нас це проза життя.

    Ні, Максіку, - відповідає маман, - дідусь каже, що така ж сама ситуація була і у Франції у шістдесять восьмому році. Дуже схоже. Я тебе прошу - не виходь нікуди з дому, хоч би ці два-три дні. Якщо нічого не трапиться – тоді все буде гаразд. А так ми тут дуже за тебе переживаємо. Дуже. Кстаті, а тобі грошей часом не треба? Може, тобі вислати трохи грошей? У нас зараз багато немає, сам знаєш, ми в кінці місяця гасимо кредити, але сто євро могли би тобі до суботи вислати. Щоб ти собі накупив продуктів, привів би собі додому якусь дєвочку, і нікуди щоб не виходив ці дні.

    Маман,- заперечую,- дідусь уже старий, йому вже скільки років? Скоро вісімдесять! У шістдесять восьмому йому скільки було? Менше тридцяти! Що він може пам’ятати? Він не пам’ятає, як мене звати, весь час плутає мене з братом, та ти ж сама казала, що він уже й тебе плутає з бабусею, а тут раптом він згадав, що було з ним у шістдесять восьмому! І ти йому віриш!!! Коли вже нарешті ти зрозумієш, що я вже великий, що у мене своя голова на плечах, і що мене не потрібно контролювати, як якогось першокласника. Що стосується шутки про дєвочку, то я її оцінив, молодець, маман, дуже смішно! А за гроші - дякую, вже якось до суботи перетерплю.

    Блін. Блін-блін-блін! І чого це я, дурний, відмовився від грошей? Але було вже пізно. Маман полегшено зітхнула від усвідомлення того, що я не воджу до себе різних дєвочок, і що з грошима у мене до суботи все гаразд. Хоч насправді у мене дійсно було б усе гаразд якби не оця Аліса зі своїм абортом. Як оце можна було залетіти з презервативом?

    Зателефонував Ерік.

    - Слухаю!

    - Ну шо, Менсон, готовий к труду і оборонє?

    - Бля, Ярік, ніхто не хоче, всі зайняті.

    - Дивно.

    - Сам дивуюся. Всі тіпа різко почали вчитися. Тільки початок семестру…

    - То шо, тобі бабла вже не потрібно?

    - Бля, Ярік, та як це не потрібно?? Потрібно, ще й як!

    - Ну а чого ж ти телишся?

    - Я не телюся.

    - Чого не звониш, не цікавишся?

    - Та ми ж розмовляли годину назад.

    - За годину може багато чого змінитися, Менсон. Ти знаєш, яку відстань проходить світло за годину?

    - Світло?

    - Ага.

    - Хезе, Ярік, не знаю. Мабуть, міліон кілометрів?

    - Ага. Хуліон. Мільярд! Мільярд кілометрів!!

    - Мільярд?? Ні хрєна сєбє… Це ж наскільки дофіга! Це ж як від Києва аж докуда?

    - Карочє, є нова робота. Такса – триста гривень.

    - Триста гривень?

    - Ну да. Триста. Оплата – почті сразу.

    - Що значить – почті сразу?

    - Ну… почті – це почті. Не сразу, а… почті сразу.

    - Шо, замочити когось треба? Я на мокруху не піду.

    - Тебе, Менсон, на мокруху ніхто і не візьме. Тебе навіть горобці бояться. Тебе вичислять зразу, ти не встигнеш і прицілитися. Карочє, є триста гривень. Нада- не нада?

    - Нада! Що треба зробити?

    - Приїдь до Печерського суду рівно о тринадцятій ноль-ноль. Біля крайньої ялинки від Кутузова буду стояти я у синій спортивній шапці. Там отримаєш детальну інструкцію і все остальне.

    - А френчайзінг конає?

    - Менсон, блін, який нафіг френчайзінг? Робота тонка, ювелірна, не масовка яка-небудь. Прославишся на весь Євросоюз!

    - Та я тільки так запитав… Добре! Все!! В тринадцять ноль-ноль я буду!

    І от не вір після цього у чудо! Правду кажуть, що хто хоче - той завжди знайде можливість заробити копійку! А ці всі нитики, котрі тільки і знають, що скаржаться на життя, на погану злочинну владу, на холодну зиму, - вони мені вже, чесно кажучи, у печінках сидять!

    Я бігом вдягнувся в усе тепле і побіг до метро. Можна було б і на таксі, але хто зна, чи десь якусь вулицю не перекрили мітингувальники. Інколи трапляється так, що їдеш на таксі, аж тут проїзд перекрили протестуючі. Повертаєш назад, а і там уже протестуючі, намагаєшся проїхати через усілякі провулочки, а там теж уже якісь акції. Таксі опиняється у заблокованому з усіх боків районі. За годину-другу, воно, звісно, усе розсмоктується, але твій час втрачений. Я пірнув у підземку на Позняках, за півгодини вже був на Арсенальній. Пробігся по Кутузова, заодно зігрівся, і рівно без п’яти хвилин тринадцять я вже був біля Печерського суду.

    Тут творилося щось неймовірне. Вся площа була запруджена людьми. Такого я не бачив вже дуже давно, ще з часів помаранчевої революції. Я тоді, щоправда, був малий, і мене на акції не брали, але з вікон четвертого поверху ЦУМу якось спостерігав за тим грандіозним помаранчевим натовпом. Зараз було щось подібне. Неймовірно, але це було дійсно так. Натовп ревів і скандував «юля!юля!». Але натовп був настільки великий, що коли передні кричали «Ю», задні вже докрикували «Я», і тому збоку воно вчувалося не «юля!юля!», а «АА!АА!». Майдан вирував, кипів, майорів прапорами. Хоч стояв двадцятиградусний мороз, повітря було розпеченим до червоного кольору. Чи то мені так здавалося?

    ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ

    "ГПКЧ - Глобальний Портал Коки Черкаського"
    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Чому чоловікові однієї жінки мало?
    Був собі якось на світі один бог. Точніше - Бог. З великої літери. І у нього все, що треба, було, а більше, крім цього, не було нічого. Ми не знаємо, що йому було треба, але знаємо напевне, що було у нього все, бо якби чогось у нього і не було, то він міг би з легкістю це сотворити.

    І Бог був щасливий. Бо у нього було все. І він міг також все. От тільки він чомусь був не дуже впевнений у цьому. Бо може- гадав він - існує щось таке, чого він не може, але ж він про це не знає. Хоча він знав усе, але ж не міг він бути у цьому впевнений на сто відсотків. Бо й відсотків тоді не існувало. Ніяких. Лише тиша і вакуум простягалися навкруги.І серед тиші і вакууму існував Бог.

    Більше того, і сумнівів у Бога теж спочатку не було. Була у Бога лише одна впевненість. Але якось він засумнівався:
    - А чи існують сумніви?

    Він довго не міг вирішити це питання, нарешті йому це набридло, і він вирішив, що якщо сумніви все-таки існують, то він буде мати і сумніви.

    І так з'явилися на світі сумніви. Учора їх ще не було, а сьогодні вони вже є. Ось.

    І от коли у Бога з'явилися сумніви, то він став сумніватимся у всьому ще більше, аніж коли сумнівів ще не було. І нарешті дійшло до того, що Бог засумнівався у самому собі.

    - Я все-таки існую, чи це мені лише здається?- засумнівався Бог одного сонячного ранку.

    Логіка підказувала, що раз він сумнівається, значить існує, бо ж не може сумніватися той, кого не існує зовсім?

    З іншого боку, теорія ймовірності стверджувала, що ніхто не може бути ні в чому впевнений на сто відсотків.

    Вихід був один: лише створити когось, третю сторону, хто міг би підтвердити існування Бога.

    Думав, думав Бог, і придумав Бог створити фотон.

    Створив.

    Фотон зник у темряві зі швидкістю світла.

    Бог створив ще і ще фотонів, цілий оберемок фотонів, але всі вони не трималися купи і розліталися.

    Тоді Бог взяв підручника з фізики, прочитав його від палітурки до палітурки і створив атом водню.

    Атом водню вже не так розлітався, як дурні фотони, але все ще був дуже нестабільним.

    Тоді Бог розлютився, зібрав докупи кілька трильйонів атомів водню, став їх місити і нарешті зліпив якогось клоуна.

    Клоун розплющив очі і запитав у Бога:

    - А даму зліпиш?

    І Бог назвав клоуна Адамом.

    Адам був дурний, але це був єдиний об'єкт у Космосі, котрий міг підтвердити існування Бога.

    Ото засумнівається Бог у свому існуванні, покличе клоуна, та й запитує у нього:

    - Я існую?

    А клоун відповідає:

    - Зліпиш мені даму - скажу.

    А Бог не дурний, розуміє, що раз клоун йому відповідає, то він, Бог, існує, бо не стане ж дурний клоун відповідати чомусь такому, що не існує. І жде, вичікує, не поспішає, не ліпить поки що даму, бо часу багато - поспішати, значить, нікуди.

    Але от якось Бог учергове засумнівався у власному існуванні. От кличе він до себе клоуна та й запитує:
    - Я існую, чи ні?
    А клоун і відповідає замість звичного:
    - Ні, тебе не існує! Ти - марево! Ти- ніщо, вакуум, нуль, зеро!

    Злякався Бог. Це ж дійсно, може так вийти, що його ніби і не існує. Робити нічого, треба зліпити даму. Але ж як і з чого? Знову місити атоми гідрогену- це ж довго! Це ж скільки часу треба! А час тоді ж, не забувайте, тік помалу, помалесеньки, поволеньки... Ну, наче ото Дніпро під Черкасами.

    - Ну, - каже Бог клоуну, -лягай, донором будеш!

    Клоун, нічого лихого не передбачаючи, ліг на кушетку пузом догори, та й лежить. Жде.

    А Бог - ррраз! - висмикнув одне ребро з Адама, а в нього їх аж дванадцять було, плюнув, дунув, та й зліпив Адамові даму, про яку той так довго вмоляв Бога.

    - На,- каже, - Адамку, свою дамку. Пользуйся!

    Адам розплющив очі, подивився на те, що йому Бог зліпив, та як заверещить на радощах:

    - Йєсс! Вау!

    Бог почув це і, не довго думаючи, дав ім'я новому створінню - Єва.

    Ну, а далі пішло-поїхало. Як тільки Бог учергове засумнівається у власному існуванні та йде за підтвердженням до Адама, той вимагає у нього то окремої житлоплощі, то щоб ночі були довші, а дні коротші, то навпаки - дні довші, а ночі коротші, то мед має бути солодшим, то горілка має бути м'якшою, і тому подібне.

    А ото якось приходить Адам до Бога, задер сорочку догори та й каже:

    - Що ото?

    - А що? - дивується Бог.

    - Скільки ребер у мене? - запитує Адам.

    - Ну як це - скільки? - дивується Бог. - Стільки, скільки й положено, дванадцять, кругле число. А що тобі знову не так?

    - Як це - "що"? - обурився Адам. - Ребер дванадцять, а жінок скільки у мене? Одна! Непорядок! Хочу ще!

    - Логічно, - погодився Бог.

    І з того часу так повелося, що чоловік не може вдовольнитися однією жінкою. Чи так, чи інак, а хочеться, аби було не менше дванадцяти.

    А коли жінок у чоловіка не дванадцять, а тринадцять чи й більше,- то це вже не від Бога, то вже від чорта.

    Тому й кажуть - "чортова дюжина". А ви ж як собі гадали?

    "Потрібна допомога"
    Коментарі (29)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Сказання про мисливця Сергія
    Мисливець Сергій йшов на полювання. Збоку в нього теліпалася мисливська сокира і боляче била по ногах. Сергій хотів було залишити сокиру вдома, тому що він ішов полювати лань, а всім відомо, що лань полюється луком і стрілами, а не сокирою, але його жінки не дозволили йому цього зробити. Одна з них сказала:

    - Мисливська сокира тобі, той, завжди може знадобитися.

    А друга жінка додала:

    - Який же ти оце мисливець, якщо без мисливської сокири?

    Тому Сергій ніяк не міг не взяти сокири. Його жінки йому би цього не пробачили. Адже це був їхній подарунок йому на 8 Березня. Вони її самі виготовили із підручних матеріалів і дуже цим пишалися. Більше в радіусі кількох морських миль такої мисливської сокири не було в жодного мисливця. Хоча ніхто достеменно не знав, чи в радіусі кількох морських миль є ще хоча б один мисливець. Мисливці зараз були великою рідкістю, а особливо мисливці з мисливськими сокирами. Мисливська сокира додавала мисливцеві мужності і впевненості в собі, а це гарно відображалося на його чоловічій потенції, бо загальновідомо, що стреси роблять із мисливця імпотента, особливо ж коли мисливецеві зустрічається на шляху який-небудь реліктовий шаблезубий тигр або інша тварюка, котра вийшла пополювати на хоробрих мисливців. Сергій сам дивувався – як це він досі не загинув від пазурів якогось ведмедя чи тигра, в той час, як набагато міцніші та кріпші мисливці вже давно відійшли ів Ірій. Та й імпотенція, слава Богу, поки що наче не загрожувала, хоча... як ті султани колись, до глобального потепління, витримували оті свої гареми?..

    Мисливець Сергій йшов темним лісом, темним-темним лісом йшов мисливець Сергій, йшов він, продираючись крізь візерунки гілок, котрі нестерпно шмагали його по спині, і проклинав свою нелегку долю, мисливську долю нелегку свою проклинав він. І згадував він свою матусю, свою рідну, любу матусю, котра свого часу, ще до глобального потепління, радила йому вступати у торгово-економічний інститут, але Сергій її тоді не послухав і пішов навчатися на філолога з поглибленим вивченням скандінавських мов. На філолога з поглибленим вивченням скандинавських мов пішов навчатись Сергій. Так непомітно він і став мисливцем, тому що після глобального потепління усі дременули в Скандінавію: поляки дременули в Скандинавію, німці дременули в Скандинавію, навіть рускіє дременули в Скандинавію, а надто в Скандинавію дременули українці. Дременули, витісняючи звідтіля фінів і шведів, котрі до самого кінця так нічого і не второпали, не второпали вони, що це таке діється з погодою,що це таке діється з потеплінням. Вони гадали, що то просто така тепла зима, що то просто собі така тепла зима, а зовсім не глобальне потепління, вони так гадали навіть тоді, коли почали збирати по три врожаї полуниці за різдвяні свята. Українці ж винятково і завдяки лише своїй природженій гречності, котра в екстремальних умовах видозмінювалася у свою повну протилежність- у непересічне хамство, що дозволило успішно конкурувати навіть з найбільшими хамами цієї ділянки суші, з рускімі, отож мова йде про те, що українці витіснили усіх скандінавів у Гренландію і розселилися в скандінавських гірських лісах, котрі так нагадували тепер рідні Карпати.

    Мисливець Сергій закінчив нарешті чимчикувати темним лісом, і стежина вивела його на лісову галявину, встеленою соковитою зеленою травичкою. Соковитою зеленою травичкою була встелена ця лісова галявина, ця така кругла галявина лісова. А просто посеред цієї круглої лісової галявини, просто в її геометричному центрі, простісінько там, де мала би залишитися дірочка від такого велете-е-е-нського циркуля, котрим було намальовано цю галявину, стояла собі, нічого не підозрюючи, лише уявіть собі- стояла гарна молода лань і, думаючи про своє, дивилася кудись повз мисливця Сергія, повз Сергія-мисливця дивилася кудись ця гарна лань молода.

    Це була нечувана удача! Сергій, мисливець Сергій щиро, по-українськи, зрадів – зараз він завалить цю лань, притарабанить її у своє стійбище, і його жінки нароблять цілу гору смачних котлет, котрих йому вистачить на кілька днів, на кілька днів йому вистачить тієї гори смачних котлет, котрі наліплять і насмажать його жінки.

    - Хоча,- подумав він,- котлет, мабуть, не буде, бо це ж треба буде звідкілясь взяти черству булочку, а де ж її, бляха-муха, взяти, цю кляту черству булочку, де ж її, муха-бляха, взяти, коли він уже років з десять не бачив навіть свіжої булочки, а не те що черствої. Не печуть зараз булочок, нíколи: глобальне потепління, матері його ковінька, потепління глобальне, ковінька його матері, котре з кожним днем все тепліше і тепліше, все глобальніше і глобальніше.

    Сергій вийняв із сагайдака стрілу, наклав її на тятиву і став лаштуватися цілитися у лань, котра мирно стояла собі посеред круглої лісової галявини і навіть не підозрювала про свою сумну жіночу долю.

    - Казала мені мама – вступай, сину, в інститут харчової промисловості, або хоча б у кулінарний технікум, так ні – понесло мене на цю кляту філологію! – кляв себе Сергій на чому світ стоїть, заразом натягуючи тятиву лука і слідкуючи, щоб під час цієї процедури його рука випадково не здригнулася. Якщо рука, не дай Боже, здригнеться – все пропало! Доведеться бігати з мисливською сокирою за цією бідолашною ланню по усьому лісу, по усьому лісу за цією сраною ланню доведеться бігати, але ж Сергій з досвіду знав, що лісові лані бігають швидше за нього, тим більше у лані не теліпається збоку і не заважає бігти клятий мисливський ніж, руків'я котрого весь час тисне в бік, провокуючи хронічний холецестит, вже не кажучи про мисливську сокиру, котру Сергію викували його чотири дружини, і котра, теліпаючись, весь час боляче лупцює по ногах і навіть інколи поміж ногами. Ото така капосна сокира мисливська, ото таку капосну мисливську сокиру викували Сергію його чотири перші дружини. Звідкиля вони взяли креслення мисливської сокири- Сергій не знав, тому йому інколи спадала думка, що ця сокира не є стовідсотково мисливською, наприклад, він не розумів, навіщо у мисливської сокири збоку є така маленька штучка для відкривання консервів, котра час від часу боляче штрикала його то в одне місце, то в інше. У мисливця у Сергія вже давно зародилися підозри, що ця сокира призначена для чогось іншого, бо, скажімо, навіщо з протилежного від леза боку зроблена оця така штучка, наче для для відбивних? Тисячі, тисячі запитань роїлися в голові у мисливця. Добре, що лань стояла нерухомо і нікуди не поспішала – Сергій, мисливець, міг теж цілитися не поспішаючи і паралельно міркувати про загадки свого життя-буття.

    Ось нарешті Сергій закінчив натягувати тятиву, тятиву лука. Половину справи, вважай, зроблено. Він згадав, як матуся навчала його в дитинстві: головне, синку,- казала його матуся,- це добре натягнути тятиву лука. Чи, можливо, то стосувалося не тятиви, котру треба було натягувати взагалі, а шапки, котру треба було натягувати на вуха? Сергій уже достеменно цього не пам'ятав. Пам'ятав лише, що матуся смажила йому смачні котлети, для цього потрібно було лише розмочити в молоці черству булочку і змішати з меленим м'ясом, додати туди цибулі, яйце і....

    Мисливець Сергій так замріявся, що ледь не забув, для чого він оце пів дня натягував тятиву. Тятиву лука. Добре, що лань все ще стояла посеред галявини і нікуди не поспішала. Тому Сергій згадав, що, очевидно, він прийшов сюди і натягнув тятиву лука, щоб вполювати оцю звірину. Оцю звірину, оцю дичину, оцей шматок баранини, оцю ходячу гору котлет без булочки. Останнім часом Сергій часто став забуватися, він був уже дуже старий, хоча виглядав молодшим – йому було вже двадцять дев'ять з половиною років, і шість останніх років він прожив посеред лісу з чотирма своїми першими жінками і кількома десятками других жінок, котрі, на лихо, безповоротно втратили своїх мисливців. Мисливці гинули, як мухи, частенько не поверталися з полювання, а що поробиш, глобальне потепління – не лайно. Не лайно собаче. І от все оце жіноцтво важким тягарем висіло зараз на шиї, на Сергієвій шиї, а особливо на тій, на іншій частині тіла, особливо, коли наставала ніч, і він, мисливець Сергій, проклинав той день і ту мить, коли переступив поріг філологічного факультету. Йому ще тоді здуру сподобалося, від недосвідченості сподобалося, що там, на тому філологічному, мало хлопців і багато дівчат. Два хлопці, а решта сто сорок дівчат. Хоча, аби він вступав до кулінарного технікуму, як наполягала його матуся, то ще невідомо, чи там дівчат було би менше.

    Та от, менше з тим, Сергій внутрішнім чуттям мисливця відчув, що вже настала пора спускати, настала пора спускати тятиву лука. Тут також треба було дуже уважно слідкувати, щоби рука часом не здригнулася, бо коли рука здригається під час спускання, то це стократ гірше, аніж би вона здригнулася під час натягування. Коли, не дай Боже, рука здригається під час натягування тятиви, то це не так жахливо, все ще можна виправити, у крайньому випадку – перенатягнути тятиву, а от коли здригається рука під час спускання тятиви – то це гаплик. Це, щонайменше, доведеться виймати з сагайдака, котрий за плечима, ще одну, іншу стрілу, а потім ще і ще одну, так можна і стріл не напастися. Що не кажи, погана це справа, коли здригається рука під час спускання тятиви. От якщо здригається, коли натягуєш тятиву – то зовсім інші пироги, хоча це теж погано. Але не настільки погано, як тоді, коли спускаєш. Взагалі, найкраще діяти таким чином, щоб коли натягуєш чи спускаєш, то щоб ніщо, по можливості, не тремтіло і не здригалося. Для цього просто треба затамувати подих і полічити принаймні до ста, до ста принаймні полічити треба, подих затамувавши.

    Тому Сергій дуже акуратно спустив тятиву, дуже акуратно спустив мисливець Сергій тятиву свого лука, і рука його, слава Господу Богу, не здригнулася, а стріла його, наче по намальованій траєкторії, полетіла прямісінько убік лані. Поки стріла летіла, Сергій подумав, а що коли раптом лань щось запідозрить і або пригнеться, або ухилиться, ухилиться якимось робом від його стріли, бо, може, це така хитра, спеціальна лань, і що тоді, напевне, доведеться йому стріляти вдруге, а то й втретє.... Але ні,- є, є Господь на небесах – лань нічого не запідозрила і не відхилилася від стріли, котра зі свистом впилася у бочину бідної істоти, у бідної істоти бочину. Сергій очікував, що від несподіванки лань зараз підстрибне на місці, пірне в гущавину, почне втікати лісом, і йому доведеться карколомно бігти за нею, щоб вона, бува, не заховалася у своїй норі, бо коли лань ховається у свою нору – з тієї нори лань вже ніяк не виманиш, навіть черствою булочкою не виманиш вже ніяк лань з нори тієї; але, на щастя, лань навіть не підстрибнула на місці, як це завжди роблять лані, коли в них вцілює стріла, декотрі ж лані навіть підстрибують двічі-тричі, а так і продовжувала собі стояти зі стрілою в боці.

    - Що за йо-майо? – подумав мисливець Сергій. Він таке бачив уперше за своє довге, двадцять дев'ять з гаком років, життя. Його рука сама потягнулася за спину, в сагайдак, де від важкого дихання мисливця торохкотіли стріли.

    Він взяв нову стрілу, іншу нову стрілу він, мисливець Сергій, узяв, а узявши- наклав її на тятиву, на тятиву лука, прицілився і вистрілив удруге, удруге вистрілив у лань. Стріла, як і належить усім нормальним стрілам, блискавкою полетіла у напрямку лані і також поцілила їй у бік. Проте лань укотре і знову навіть не те, що не підстрибнула, як би їй годилося за усіма законами фізики, а навіть, як говориться, оком не кліпнула, бровою не повела. Бровою не повела і глазом не моргнула ота капосна лань.

    - Оба-на,- подумав мисливець, мисливець Сергій. Таке він бачив уперше. Та ось йому згадалося, як колись, у дитинстві, йогойна матуся навчала його ніколи не відступати і не здаватися. „Відступати, синку, нікуди, за нами москва”,- говорила йому на ніч матуся. Що таке „москва”, Сергій не пам'ятав, проте вирішив, що він нізащо не відступиться від якоїсь там нікчемної лані, а доведе справу до логічного завершення. Тим більше, що на нього очікує його плем'я, на стійбищі на нього очікує його жіноче плем'я, і якщо він, мисливець Сергій, повернеться на стійбище без здобичі, то буде про це важко жалкувати протягом всього, що залишилося, життя, якого, можливо, і не так багато залишилося, бо ж - глобальне потепління і все таке інше.

    За кілька хвилин сагайдак мисливця Сергія спорожнів, а лань так і продовжувала гордовито стояти і дивитися некліпаючими очима, очима некліпаючими дивитися кудися в далечінь. Весь її бік був усипаний стрілами, наче то була не лань, а їжак, такий величезний їжак наче то був.

    -Гм... а може... а, може, це вона дивиться кудись в Ірій? – спало на думку Сергію. – Коли дивляться в Ірій, то буває, що нічого навколо не помічають. Таке часто буває. Ану лишень, піду, перевірю.

    Він кинув непотрібний лук на землю, туди ж, на землю, полетів і непотрібний уже сагайдак, у якому з причини відсутності стріл вже нічого не торохкотіло, міцно стис у руках ( правій та лівій) мисливську сокиру ( ось навіщо вона знадобилася!!! все-таки, інколи жінки мають рацію!!! ), і став якомога обережніше, щоб не сполохати лань, підкрадатися до неї з підвітряного боку.

    Він підкрався до лані майже впритул, розмахнувся сокирою і....

    ... він почав розмірковувати – заплющити йому очі, чи ні. З одного боку, краще, звичайно, було би заплющити очі, бо хоча Сергій і був мисливцем, але йому завжди було жаль ланей, цих бідних ланей, цих бідолашних ланей. Він ніяк не міг звикнути до вигляду крові, до передсмертних судом нещасних тварин ; він згадав, що в дитинстві мама записала його в секцію юних натуралістів, і він приносив з дому капусту для кроликів, кормив їх, гладив і таке інше. Він любив гладити кроликів, а також інших звіряток, що сиділи у клітках на станції юних натуралістів.

    З іншого боку, якщо він заплющить очі, то, чого доброго, ще промахнеться і не попаде мисливською сокирою по лані. Або попаде не туди. Хоча куди саме і у яке місце лані треба бити мисливською сокирою, Сергій не знав. Він ніколи не бив ланей сокирою, тим більше- мисливською, завжди вистачало однієї- двох, максимум десятка стріл, щоб завалити насмерть бідну істоту, а ця стоїть з півсотнею стріл в бочині так, наче це не стріли, а дідько його знає що.

    Поміркувавши, Сергій вирішив ударяти лань в сонячне сплетіння. Колись, в дитинстві, поганий сусідський хлопчак заїхав йому ногою в сонячне сплетіння, і це було дуже боляче. Навіть не стільки боляче, скільки перехопило подих, і, якби не поспішила на допомогу його матуся, то Сергій міг би задихнутися від нестачі кисню і не дожити до глобального потепління. Матуся тоді копнула поганого хлопчака ногою в пах, і на цьому інцидент було вичерпано ; Сергій подумав, що якби це була не лань, а був лан, то його теж можна було би так само вдарити мисливською сокирою у пах, але тут не розбереш, чи це лань, чи не лань, удариш його в пах, а вона тобі дасть здачі по яйцях, дасть тобі, значить, по яйцях здачі, і навіщо ото ризикувати, ризикувати найдорожчим?

    - Може, це було би і на краще,- подумав Сергій. – Хіба оце життя, з цим глобальним потеплінням? Ні тобі на зимову риболовлю сходити, ні на каток....

    На катку Сергій познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Точніше, однією із них, першою. Це було дуже романтично – нічний каток, нічні ліхтарі, музика, гарячий чай, вчорашня булочка з маслом.... Аби не та клята булочка,- подумав Сергій,- то їх, цих жінок, у мене було би зараз на одну менше. Не бог зна на скільки, та все ж....

    Отже, потрібно було цілити лані у сонячне сплетіння, у сонячне сплетіння треба було цілити лань, а це означало, що сокирою треба бити знизу догори. Щоб якось пом'якшити ситуацію, Сергій під час нанесення смертельного удару вирішив дивитися на лань тільки одним оком, тобто так, аби ні вашим, ні нашим. Він примружив праве око, підкрався до лані майже впритул, засунув сокиру під черево лані і щосили ударив знизу догори, цілячись у те місце, де, по ідеї, у ланей мусить бути розташоване сонячне сплетіння..

    Це був, без сумніву, найвлучніший, найміцніший, одним словом- найкращий з ударів, котрий коли-небудь ким-небудь наносився ланям у сонячне сплетіння.

    Лань навіть підстрибнула від несподіванки на місці. Від несподіванки на місці взяла і підстрибнула лань.

    Після чого упала на землю: брик! Отак-от: брик- і все!

    Тільки якось так неприродно упала, наче середина у лані була напхана не м'ясом, а черствою булочкою.

    О, Матір Божа! Сергій тільки зараз помітив, що то була не лань, а опудало лані! Не справжня лань, а лише опудало!!

    Одночасно з цим з-поза дерев, що оточували галявину, з'явилися фігурки жінок, кілька десятків, котрі бігли до Сергія, гучно улюлюкаючи і олялякаючи. Попереду всіх бігла огрядна, але прудка жінка, на вид котрій можна було дати значно менше, ніж їй було насправді, хоча й ніхто не знав, скільки їй було насправді, бо свого паспорта вона втратила ще при переселенні в Скандінавію десять років тому, коли їй на вид було не більше тридцяти дев'яти років. Її волосся було заплетено в тугі коси, котрі були укладені навколо голови кільцями, на шиї теліпалося кілька зразків намиста, що виказувало в ній, згідно місцевих звичаїв, якусь воєначальницю. Це підкреслювалося ще й міцною довгою ломакою, котру вона тримала в руках.

    Жінки оточили Сергія, котрий так і стояв розгублено біля опудала, і продовжували стрибати і улюлюкати, неначе нєгри під час мусонів. Воєначальниця ж підбігла до Сергія і залементувала:

    - Сина! Синулічка! Ну як, синуля, тобі понравилося? Понравилася тобі наша шутка? Перве апрєля, перве апреля!!!

    Жінки теж стали хором скандувати: перве апреля, перве апреля! – після чого, проскандувавши так разів зо тридцять, підхопили мисливця Сергія на руки і понесли назад до стійбища. Одна з жінок легко підхопила опудало лані на плечі і побігла слідом, інша, услід за першою, підібрала лук і сагайдак мисливця Сергія.

    - М-да, непогано інколи все-таки бути сином воєначальниці,- міркував собі мисливець Сергій дорогою назад до стійбища, лежачи у позі султана на кількох десятках рук своїх вірнопідданих жінок.- От аби ще не те кляте глобальне потепління!


    28-01-2007


    "Ігор Скрипник."
    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. море по коліна
    П'яним море по коліна, а Ісус Христос навіть ходив по воді.


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Чи ви чули?
    Ви чули, нещодавно упав літак із купою пасажирів, ніхто не вижив? Так от, я один із них. Падати було майже не страшно, я вже часто це робив уві сні, тому звик. Набагато страшніше було дивитися на інших пасажирів, котрі виробляли казна-що. Хто гарячково хрестився і читав молитву з фанатично виряченими очима, хто робив спробу заховатися під крісло чи зачинитися у вбиральні. Нещасна стюардеса бігала і у всіх запитувала, чи ніхто не бачив її парашута. Інший чоловік голосно розмовляв по мобільному і розповідав дружині, де він заховав купу грошей, вона ж йому не вірила і весь час запитувала, коли він нарешті перестане пити. Дітей, звісно, мені було жаль, але що поробиш - вони могли би вирости ще гіршими злодіями, ніж їхні батьки. Гени, спадковість і тому подібне, то вже краще зразу - щоби менше мучилися.

    Якби ви мене запитали, чому я це роблю , я би навіть вам нічого не зміг пояснити. Інші би стали вам наводити статистику, цифри, цитувати те чи інше Святе Письмо, я ж - ні. Не маю такої звички. Та я й сам до кінця не розумію, що й до чого.

    Коли вранці я просинаюся, якийсь невідомий голос говорить мені, куди йти і що робити. Ось і сьогодні я цілком несподівано придбав квитка на літак, що прямував до Іркутська. А кілька років назад я працював науковим спостерігачем на одному військовому атомному підводному човні. Там теж після аварії ніхто не вижив, морячки вмирали страшною смертю, дехто з офіцерів навіть не витримував і посилав собі кулю у висок. Найдовше тримався старший гідроакустик, хороший такий хлопець, він до самої смерті прослуховував, чи ніхто не поспішає їм на допомогу. Звичайно ж, ніхто не поспішав, і я бачив, як згасало життя в його очах. Смерть від задухи дуже страшна і неприємна, звичайно, більше пощастило тим підводникам, хто спав і у чиї відсіки відразу увірвалася холодна вода з понад двохсотметрової глибочіні : вони відійшли на той світ з неспотвореними передчуттям неминучої смерті обличчями.

    Були спотворені страхом обличчя і у тих працівників Всесвітнього торгівельного центру, повз котрих, ламаючи простінки, пролетів літак "Боїнг", чи , точніше, те, що від нього залишалося по ходу п’єси. Крило літака пройшло в кількох десятках сантиметрів від мого обличчя, місіс Сміт дивилася на мене осоловілими очима, її гарний ротик занімів у відкритому стані - вона, очевидно, хотіла щось мені крикнути. Натомість я гукнув їй: все окей, моє золотко, зараз тут все буде валитися, треба стрибати у вікно. Ми взялися за руки і стрибнули вниз, вітер увійшов у мене через всі мої отвори - ніс, рот, вуха, я весь, від горлянки до прямої кишки наповнився вітром, і так само наповнилася вітром місіс Сміт. Через кільканадцять секунд падіння я досить вдало приземлився на бруківку, а от місіс Сміт гепнулася на тротуар, наче поросяча туша, це все було настільки неестетично - її вивернуті ноги, мізки, що витікали з розколотої навпіл, як кавун, голови і тому подібне, що я відвернувся і побіг геть. І зробив цілком правильно, бо за кілька хвилин на тіло нещасної місіс Сміт упали тисячі тон будівельного сміття, поховавши її там назавжди.

    А ось буквально учора трапився цей прикрий інцидент із землетрусом поблизу Японії. Фукусіма, цунамі, та таке інше. Інтернет заполонили відеоролики, де морська безодня розверзається, і гігантський коловорот затягує углиб маленький білий пароплавчик. Ну, він лише з літака виглядає маленький, а насправді – майже такий, як „Адмірал Нахімов”. До речі, на „Адміралі” я теж кілька разів плавав, але зараз не про те. Уявіть собі ситуацію: я стою на верхній палубі, нас невпинно затягує у центр коловорота, а сотні пасажирів метушливо вештаються взад-вперед та безперервно запитують мене, що з ними буде. От диваки, вони ніколи не читали Едгара По, тому не знають, що буває з тими, кого затягує під воду гігантський коловорот. Усі помирають жахливою смертю, вибратися з такого судна можна лише за допомогою гелікоптера, або ж повітряної кулі. Ну, звісно, ще можна просто піти по воді, але не всі це вміють робити.

    Щоб не шокувати публіку, щоб бува хтось не зателефонував рідним та не повідомив, що на власні очі бачив, як я ходжу по воді, я зробив вигляд, що катаюся на віндсерфінгу. Віддаляючись від пароплаву з приреченими пасажирами японської національності, я махав їм білою хусткою та посилав повітряні поцілунки. Багатьох із них я щиро полюбив за час нашого спільного плавання.

    Коли будете переглядати учергове відео, на якому зображена велетенська хвиля, що руйнує Фукусіму, придивіться до лівого верхнього куточку – там ви побачите невеличкого віндсерфінгіста. Не хочу здатися нескромним, але то був я. Мушу сказати, такого задоволення від серфінгу я вже давно не отримував.

    Що ж до другого пришестя… Люди, моє друге пришестя було давно, дуже давно, з тих пір цих моїх пришесть було вже стільки, що я й сам збився з рахунку. Важливо правильно ставити запитання, щоб дізнатися, не коли було чи буде друге, а коли буде моє останнє пришестя…


    Коментарі (10)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. У Черкасах Хрещатик довший!
    Кияни, котрі вперше приїздять у Черкаси, бувають щиро вражені тим, що у Черкасах також існує вулиця Хрещатик. Їхньому подиву немає меж! Їхня гординя зазнає такого нищівного удару, що вони потім, повертаючись у Київ, усю дорогу мовчать і тяжко-важко зітхають:

    - Оце все життя мріяла жити у Києві! Навіть вийшла заміж за нелюбого киянина, щоб мати можливість щонеділі шпацерувати по Хрещатику!!! А тут тобі - ось, на, маєш! Теж Хрещатик, і, головне, безкоштовно!!!

    Інша киянка співчутливо підкидає:
    - І пиво ж таке саме, але дешевше...

    В уяві пересічного киянина Черкаси - то десь майже на екваторі. В усякому разі - десь у глибокій жо... вибачте - на периферії. Яке ж їхнє здивування, коли виявляється, що до Черкас можна дістатися з Києва швидше, аніж від Ленінградської площі до метро "Чернігівська" у годину пік. Пересічна киянка, читаючи дорогою в Черкаси який-небудь модний детектив, встигає прочитати не далі двадцять третьої сторінки - а вже час виходити з маршрутки.

    Інша киянка, виїхавши від "Позняків" маршруткою на Черкаси, стала фарбувати нігті на правій руці. Коли ж вона дофарбувала нігті на лівій руці, маршрутка привезла її назад на кляті "Позняки". Коли її запитували, як їй сподобались Черкаси, вона нервово відповідала:

    - Ну то й що? Зате я зекономила на поході у манікюрний салон!

    Черкаси - то є дійсно другий Київ, але набагато вигідніший у плані абрикосів. Абрикоси у Черкасах достигають раніше, аніж абрикоси у Києві, до того ж вони тут не такі радіоактивні. Так само і з полуницею. Коли у Києві на Бесарабці полуницю ще продають за сто гривнів кілограм, у Черкасах на ту ж полуницю вже ніхто й дивитися не хоче. А Хрещатики, тим часом, що у Черкасах, що у Києві – однаковісінькі, з каштанами та липами, зі струнконогими білявками та з чорними „Мерседесами”.

    Дивіться: у Києві центральна телестудія на Хрещатику, і у Черкасах – теж на Хрещатику. У Києві на центральну телестудію слід заходити крізь арку, і у Черкасах теж крізь арку. Крім того, у Черкасах по дорозі на центральну телестудію, минувши арку, ще можна зайти у „Чебуречну” і з’їсти чебурека.

    Так само і з фонтанами. У Києві на Хрещатику є фонтан, і у Черкасах теж на Хрещатику є фонтан. У Києві на Хрещатику філармонія, і у Черкасах на Хрещатику філармонія. Різниці ніякісінької.

    А тепер я скажу таку річ, що всі кияни просто вмруть від заздрощів.

    Приготувалися?

    Черкаський Хрещатик набагато довший за київський Хрещатик. Навіть якщо до київського Хрещатика припасувати частину Великої Васильківської між Бесарабською та площею Льва Толстого – то й тоді все одно черкаський Хрещатик виграє!

    Тому всі черкасці так зверхньо дивляться на киян: у Черкасах Хрещатик довший!

    Йдемо далі: у Києві є телевежа, і у Черкасах є телевежа. У той час, як за густого туману вершечок київської телевежі ховається десь у імлі, черкащани бачать свою телевежу цілком і повністю. А кияни тим часом переймаються, чи не вкрали верхівку їхньої телевежі шукачі металобрухту? Чи не вріжеться за умов недостатньої видимості у їхню телевежу президентський гелікоптер? Через це у київських чоловіків трапляються часті перебої з ерекцією, а у київських жіночок часто болить голова і збігає на кухні молоко. А у черкасців не такі розхитані нерви: вони спокійні за свою телевежу, бо її завжди добре видно, до того ж у нічний час вона дуже гарно мерехтить вогниками.. Тому у черкаських чоловіків менше проблем із сексом, ніж у киян. Тому черкаські жінки завжди усміхнені і щасливі. Крім того, не слід забувати, що черкаський Хрещатик набагато довший!

    Але не лише. Кияни зараз будуть кусати лікті, але я не можу промовчати стосовно того, що у Черкасах Дніпро набагато ширший, аніж у Києві. У Черкасах Дніпро настільки широкий, що навіть відомий пловець на довгі дистанції Василь Іванович Чапаєв не зміг переплисти Дніпро у районі Черкас. Тому село на протилежному від Черкас березі Дніпра і назвали Чапаївкою. Посмертно.

    Йдемо ще далі. У Києві є велетенська фігура жінки-матері, і у Черкасах теж. Злі київські язики можуть заперечити, що київська фігура начебто набагато вища за черкаську. Так то воно так. Але у київської жінки-матері у руках що? Меч. А у нашої, черкаської жінки-матері що? Ліхтар! Тому нашу жінку-матір уночі видно набагато далі, аніж київську. А навіщо жінці увесь цей макіяж, коли тебе ніхто не бачить?? Це вже не кажучи про те, що наш Хрещатик набагато довший за київський. Тому якщо скласти докупи у кожному з міст довжину Хрещатику з висотою жінки-матері, то Черкаси все рівно будуть тримати пальму першості.

    Київська Пуща-Водиця – то аналог нашої Соснівки-Дахнівки. Наша Червона Слобода – то аналог київської Конча-Заспи. Різниці ніякої!

    Але ж наш Хрещатик довший!

    А наші пельмені, чебуреки, пиво, піцца і солоні горішки удвічі-утричі дешевші за київські!

    Не місто, а рай!

    У Києві є бульвар Шевченка, і у Черкасах є бульвар Шевченка! У Києві є бульвар Дружби Народів, і у нас є палац Дружби Народів! У Київі є пам’ятник Богдану Хмельницькому, і у Черкасах є теж, тільки без коня. Тому що Богдан Хмельницький у нас гуляв пішки, а до Києва їздив раз у житті.

    Що й казати! Київський Поділ – то наша Митниця! У Києві є зоопарк, і у нас, у Черкасах, теж є зоопарк, тільки в київському зоопарку вмирають слони та білі ведмеді, а у нашому – ні!

    Від Черкас до Умані 186 кілометрів, і від Києва до Умані теж 186 кілометрів! Черкащани мають таку ж саму можливість милуватися парком „Софіївка”, як і кияни! Зате з Черкас до Чорного моря на 186 кілометрів ближче, аніж із Києва!

    Цікавий факт: черкащанин іноді може дістатися до аеропорту „Бориспіль” навіть швидше, аніж киянин!

    Кияни дуже рідко приїжджають у Черкаси, бо важають, що Черкаси розташовані на краєчку землі.

    Черкащани натомість дуже часто приїжджають до Києва, бо вважають Київ передмістям Черкас.

    І, крім того, черкащани завжди пам’ятають головне: наш черкаський Хрещатик – довший!


    3 квітня 2011

    "ГПКЧ- Глобальний Портал Коки Черкаського"
    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Клініка доктора Шлімана
    Я відчинив металеві двері під’їзду, приклавши долоні обох рук до датчиків „свій-чужий”, двері слухняно відкрилися, і я зайшов усередину парадного. Пахло кислою старою котячою сечею та дешевим цигарковим димом, ліворуч, у ніші, де знаходилися непрацюючі батареї опалення, займалася коханням якась юна парочка, вони були майже повністю роздягнені, але у напівтемряві я не став надто прискіпливо придивлятися. Та все одно усіх цих сусідських дітей я й без того ніколи в обличчя й не знав – вони так швидко ростуть, і їх тут так багато! Хотілося б просто бути впевненим, що то не хтось із моїх онуків чи онучок, бо це ж неподобство, коли отак от люди спарюються в антисанітарних умовах і невідомо за які гроші.

    Жоден ліфт не працював, довелося підійматися на двадцять другий поверх пішки. Це зайняло у мене з півгодини. Раніше, років три-чотири назад, на свій поверх я просто вилітав за 5-6 хвилин, але зараз, після операції, було важко. Тим більше, я мав із собою важкий пакунок з водою. Випадково натрапив в супермаркеті „Бомба” на справжню натуральну карпатську воду. Треба було взяти. Грошей не було, тож я розплатився мізинцем з правої руки. Зараз зробили дуже зручно: коли грошей нема – можна розплачуватися будь-якою частиною тіла. Рік назад я придбав для сім’ї новий стереотелевізор, заплативши лівим вухом. А навіщо воно мені тепер, у 60 років? Я й одним все прекрасно чую, а окулярів зроду-віку не носив, обходився контактними лінзами.

    Увійшовши до квартири, відразу потрапив на бенкет: зять влаштував собі справжній чіпсоівнінг з кока-колою. Раніше, до Реформи, ми б на соєві чіпси і не глянули, але зараз це було круто! Соєві чіпси зараз були практично майже єдиним харчовим натурпродуктом, все інше вже давно вироблялося із синтезованих амінокислот, котрі у свою чергу продукувалися з соєвої та ріпакової соломи. Виготовлялися для широких верств населення, щоправда, ще й справжні картопляні чіпси, але то був страшний дефіцит, і коштував він чималих грошей: за кілограмову упаковку картопляних чіпсів „на всю сім’ю” треба було заплатити щонайменше однією ниркою. Тому зазвичай зараз всі обходилися соєвими чіпсами „зі смаком картоплі”.

    Дочка, як звичайно, працювала у своїй кімнаті, разом із двома онучками, котрих вона навчала премудростям своєї професії. Дочка у мене була дуже працьовитою, ще змалечку допомагала матері поратися на кухні, а надто полюбляла копати і вибирати картоплю. Жука збирати, підгортати не дуже любила, а от вибирати – то було для неї святе! Та я й сам любив вибирати картоплю, зі ще теплого, справжнього, живого грунту, оці такі теплі, пругкі бульби!!! Зараз я сумую за тими часами – то дійсно були золоті часи, коли ми могли скільки завгодно порпатися у землі і що завгодно вирощувати... Після Реформи, коли у нас забрали землю, а натомість завезли якогось сірого синтетичного грануляту, я часто бачив у снах, ніби я саджаю чи вибираю картоплю, але зараз, після Другої Реформи, навіть сни такі заборонені і прирівнюються за важкістю до антисеменізму!

    Я роздягнувся, обувся у домашні капці, сів у своє м’яке крісло, підключився до стаціонарного апарату штучної легені. По телевізору якраз демонструвалася реклама послуг клініки доктора Шлімана. Дуже хороша клініка, я там здавав свою праву легеню, а навіщо мені аж дві? Я ж не палю, не займаюся спортом, мені і однієї вистачить, тим більше, вони своїм донорам безкоштовно встановлюють у квартирі японський апарат штучної легені з вбудованим іонізатором, котрим користуєшся вдома, щоб дати можливість своїй єдиній легені відновитися після перенавантаження. А зараз, як пояснювалося у рекламі, клініка Шлімана розробила і запропонувала своїм донорам новий вид послуг: комплексний реціпієнс органів. За одне відвідування ти можеш здати відразу нирку, легеню, пів печінки, жовчний міхур і 5-6 метрів кишківника, ну а також вухо чи око. За це ти отримуєш бонусом два тижні повного пансіону та регенерації в їхньому рекреаційному центрі. А що? Це досить вигідно, для початку тебе страхують на випадок, якщо твій організм не витримає реціпієнсу і ти помреш, не встигнувши скористатися заробленими грошима, котрі тобі кладуть на депозит відразу після укладання договору, ще до реціпієнсу. А саме страхування включає, крім повного медичного обстеження та лікування до рівня ЄВРО-3, ще й авансовий тиждень безкоштовного перебування у СПА-центрі клініки Шлімана, різні там водні процедури, масажі та дванадцять гарантованих натуральних оргазмів від будь-яких моделей на вибір. Хоч темношкірих, хоч азіаток, хоч трансі. Жаль, що я вже здав одну легеню, а то б неодмінно й сам скористався цією послугою...

    Дівчатка у робочій кімнаті нарешті закричали. О! Це добре, це значить, що нарешті з’явилися клієнти. Бо з клієнтами зараз туго, конкуренція серед дівчаток велика, онлайнові відеокамери стоять зараз практично у кожній українській квартирі, вже й не знаєш, що вигадати, щоб на тебе клюнули. Уже все, що можна було, у себе позапихували, усюди, де можна було, порізали чи повставляли пірсинги, але ж конкуренти не сплять і роблять те ж саме. А нормальних клієнтів усе менше й менше, ті починають надавати перевагу брудним гомікам, ті вимагають, щоб дівчатка їли власні калові випорожнення, все більше виродків хочуть бачити сцени живих справжніх катувань, але ж ми собі не можемо цього дозволити. Дівчатка не куплені десь на Суматрі чи у Таїланді, а наші, українські, доморощені, єдине, що мамочка собі дозволяє – це шмагати їх канчуком аж до крові, ну, але це ж до весілля заживе, це ж в усякому разі краще, ніж проводити на камеру начебто незаконний реціпієнс нирки чи печінки. Але багато хто вже погоджується і на незаконний реціпієнс, лиш би заробити якусь копійку, тим більше, що після другої Реформи ухвалили Закон, котрий дозволяє легалізувати незаконний реціпієнс лише надавши згодом у будь-який час відеозгоду донора на такий реціпієнс. Тому зараз пішла нова мода: наші їдуть на Суматру, там за копійки купляють пачками у туземців дітей потрібного віку, тут в Україні їх відгодовують чіпсами, роблять освітлення шкіри, хірургічним методом розширюють контур очей, навчають кільком реченням українською мовою, хрестять у православній церкві, - і на, маєш нових „українців”. Бо клієнт уже не ведеться на звичайних, колись екзотичних азіаток чи латиносянок, зараз, після Реформ, у світі наймодніший тренд – це все, що пов’язане з Україною. І потім цих „нових українців” ріжуть, шматують, видаючи за справжніх натуральних українців, і клієнт це хаває.

    До квартири увійшла моя дружина, повернувшись із фітнес-центру. У свої 62 роки вона досить непогано виглядала, мала гарну фігурку, підтягнені стрункі ноги, і все це – без пластики і без пластику, без вітамінів та гормонів, без донорської крові та без масок з огірків. І хоча злі язики мені доносили, що начебто вона має такий привабливий вигляд, бо у фітнес-центрі постійно злягається із молодими двадцятилітніми юнаками та юнками, але це мене мало обходило, особливо після того, як десять років назад я продав свої статеві залози одному 80-річному ізраїльському мільярдеру. А навіщо вони мені тоді були??? Дітей у мене вже було вдосталь, саджати картоплю я міг і без яєць, а на ті гроші я купив оцю квартиру, в котрій ми зараз всі й живемо, бо як же би я інакше зміг її придбати???

    Дружина перевдягнулася у домашнє, продефілювала кімнатою, зручно вмостилася у своє крісло із вбудованим фалоімітатором та, накрившись пледом, стала дивитися телевізор. Якраз ішла реклама засобів проти комарів.

    - О, слухайте, що я тільки щойно побачила в парадному внизу, біля ліфтів. Лежить молодий пацан, голий, такий весь обезкровлений – аж синій, на череві – розтин, від самого підборіддя, все ізсередини вийняте. Міліціонери шукають відбитки пальців. Кажуть- висмоктали з пацана кров якимось японським апаратом так, що не залишилося крові навіть у капілярах на кінчиках пальців. Це ж просто жах, що у нас в під’їзді робиться, і нова система розпізнавання не допомагає. І ліфти, до речі, теж не працюють. Любий, подзвони в РЕУ, дізнайся, коли вже ж ті ліфти нарешті зремонтують?
    - Добре, завтра обов”язково зателефоную і дізнаюся, - відповів я.
    - До речі, Коваленки купили собі новий автомобіль, такий довгий і білий, на вісім місць, із вбудованою он лайн-камерою. Тепер, кажуть, будуть працювати, куди б не поїхали.
    - Добре, - сказав я, переключаючи канали.
    - Коваленки сказали, що на Суматру в цьому році вже немає чого їздити, уже все, що можна було, там вибрали. Ще й позавчора там цунамі трапилося, багато тисяч людей пропали безвісти. Зараз треба їхати на Малі Антильські острови.
    - Добре, - погодився я.- Нам що до того? Ми ж таким не займаємося.
    - Оно, - дружина кивнула на зятя, котрий, як завжди, мовчки сидів у 4D-шоломі, жер соєві чіпси і запивав все це кока-колою.- Сидить, нічого не робить. А доця з малими круглосуточно вкалує. Хай би поїхав, зайва копійка не завадить. Купили би якусь чіпсоварку чи домашній мінікокаколер, то вже б якась економія в хаті була б . А то що ж виходить? Доця працює, а воно сидить, нічого не робить, тільки жре і п’є. Треба ж думати якось і про завтрашній день, а у тебе одна легеня залишилася, одна нирка. Про інше я вже й мовчу. Слухай, а що це у тебе з рукою?
    - Здав палець, купив води.
    - От, йолкі! Ти ж хоч який палець здав? Часом, не середній?
    - Мізинець.
    - Слава Богу! Дивись же мені!!

    З того часу, як я продав свої статеві залози ізраільському мільярдерові, мій середній палець правої руки став улюбленим пальцем моєї дружини.


    - То що? Скажеш тому придурку ( дружина дуже не полюбляла зятя), щоб брав десь стартовий капітал та їхав на ті малі Антильські острови?

    Так а де ж той стартовий капітал узяти? – подумав я. - У нас все йде на їжу та на податки, ми навіть одягу собі нового вже третій рік не можемо купити. Добре, що у дочки та онук хоч робота така, що одягу не вимагає.

    І раптом мене осінило!!! А як же! Нехай зятьок бере – і йде у клініку Шлімана, на комплексний реціпієнс. От і буде стартовий капітал.

    Я відразу поділився думками з дружиною, і вона одобрила мій план. Залишилося лише вмовити це зробити Льошу – нашого зятька. Йому було вже сорок років, але він страх як боявся усяких лікарів, і досі жив із двома нирками та цілою печінкою. Навіть щомісячну обов’язкову норму крові за нього ходила здавати його дружина, а моя доця.

    ***

    З того часу, як у Секторі Газа румунські геологи знайшли просто колосальні поклади нафти, локальний ізраїльсько-палестинський збройний конфлікт переріс у грандіозну війну між США та Ізраїлем з одного боку, та усіма ісламськими країнами, включаючи Індонезію, з іншого. Нафти під Сектором Газа було стільки, що її навіть за скромними підрахунками, вистачило б для усього світу з постійно зростаючим енергоспоживанням щонайменше на двісті років наперед. І хоча Україна офіційно оголосила нейтралітет у цій справі, Харківський тракторний завод не встигав виготовляти танки для Іраку та Єгипту, котрі очолювали арабсько-ісламську коаліцію. Ізраїль та США хотіли було наїхати на Україну, звинуватити в глобальному антисеменізмі і заборонити виготовляти та продавати мусульманам танки, проте з іншого боку виступила на підтримку України Росія, котра тримала контрольний пакет акцій українських заводів. Дійшло до того, що танків стало вимагатися настільки багато, що під їхнє складання переобладнали Черкаський автобусний завод і Дрогобицький завод автомобільних кранів, котрі вже кілька десятків років внаслідок чергової фінансової кризи перебували у стагнації.

    З іншого боку, велика кількість людських втрат з обох воюючих сторін, потребувала великої кількості донорської крові та інших органів – нирок, печінки, кінцівок, тощо. Набагато вигідніше „відремонтувати” і „відреабілітувати” досвідченого солдата, вливши йому певну кількість донорської крові та пришивши донорську руку чи ногу, ніж виховати та навчити всім премудростям ведення бойових дій нового бійця. І цілком випадково виявилося, що органи від українських донорів – найкращі для цих цілей, як за мінімальною кількістю відторгнення чужорідної тканини, так і за співвідношенням „цінаякість”. Випадок полягав у тому, що якийсь індус, користуючись даними з Інтернету з обох сторін, виявив, що з десяти ісламських солдат з пересадженими органами від розпотрошених українських проституток (котрі гинули, звісно ж, від „шального” осколка чи „шальної” кулі) виживали дев’ять з половиною, у той час як з десяти американо-ізраїльських солдат з пересадженими органами від сомалійських піратів чи тибетських повстанців, виживало двоє-троє. Крім того, з чисто естетичних міркувань, для пересічного араба пришита білява рука виглядала значно естетичніше, аніж чорношкіра, особливо у тому випадку, коли доводилося вдоволяти своє лібідо у польових умовах самотужки. Дурний індус взяв і опублікував результати своїх досліджень на Фейсбуці та на Діаспорі. Опублікував, звісно, англійською мовою, та ще й з індуським акцентом, котру дурні американці, ізраїльтяни та араби розуміють, а розумні українці чомусь ігнорують.

    В результаті публікації в Україну ринули емісари з обох сторін. Спочатку на „вигідну високооплачувану роботу- не інтим” стали вербувати українських дівчат легкої поведінки. Біда у тому, що легкість чи важкість поведінки українських дівчат залежить лише від суми грошей, котру їм обіцяють за виконання роботи. Поки обіцяли сто, двісті, триста доларів у день, українські дівчата з великою неохотою йшли записуватися на неінтимні роботи, бо добре розуміли, що просто за гарні очі ніхто сто доларів на день не заплатить. Доведеться, як мінімум, працювати ескорт-гьорлами з усіма не дуже приємними нюансами.

    Але коли румунські нафтовики пробурили із середземноморських платформ кілька похилих свердловин убік Сектору Газа і отримали перші потужні фонтани „чорного золота”, а, відповідно, ескалація воєнних дій зросла на порядок, то і на порядок зросли ставки грошових винагород, котрими емісари стали заманювати українських цнотливиць.

    Тисячу доларів у день – і без будь-якого інтиму! Ну яка домогосподарка встоїть перед таким?

    „Ну нічого, фірма солідна, усі ліцензії від Мінпраці на місці, попрацюю з місяць, назбираю грошей на леопардову шубку, та й повернуся на Неньку”, - стала думати чи не кожна Оксана, Наталка чи Сніжана.

    Емісари дійсно не обманювали: ніякого інтиму. Довірливих українок розбирали на органи просто у літаках „Бориспіль-Дубаї” чи „Жуляни-Тель-Авів”.

    Але коли кількість безвісти зниклих українок перевалила за кілька тисяч, і вже ніякі хабарі у десятки і сотні тисяч доларів не могли змусити українських урядовців робити вигляд, що довірливі українки просто повиходили заміж за тубільців Берега Слонової Кістки і повтікали з Еміратів у Африку, здійнявся міжнародний скандал. Український міністр закордонних справ змушений був подати у відставку, а прем’єр-міністр був змушений цю відставку прийняти!!! Підняла голову і опозиція, котра заявила, що українські жінки були змушені виїжджати за кордон, бо не могли собі знайти відповідної фахової роботи в Україні, а тому проституцію слід негайно легалізувати, і коли опозиція прийде до влади, вона це обов’язково зробить!

    Одразу після цієї заяви опозиції у Верховну Раду терміново був внесений відповідний законопроект від діючого Президента, і о третій годині ночі проституція в Україні була легалізована. Таким чином, по-перше, було знову вибито табуретку з-під ніг опозиції, по-друге, вічно дефіцитний український бюджет отримував суттєве поповнення від податків з нових робочих місць, і, по-третє, було перекрито кисень чорним емісарам – мисливцям за людськими органами. Люди перестали масово зникати без вісти.

    Але не надовго. Так як спочатку українські бандюки просто не могли вкурити, чим вигідні саме українські частини тіла, бо індус опублікував свої дані англійською мовою, незрозумілою для українських бандюків, то тепер, коли Україною прокотився такий гучний скандал і про особливості національних нирок та печінки дізналися навіть першокласники та сантехніки, вони, українські бандюки, отримали доступ до цієї інформації рідною чи майже рідною мовою. Як результат – спочатку масово почали зникати бомжі з українських смітників.

    Пересічні українці забили на сполох. По-перше, якщо бомжі кудись позникали, значить, добробут українського народу зріс, але чому ж лише у бомжів? Чому український народ не пересідає масово з „ланосів” та „калин” на „опель-астри” та „тойоти-кемрі”? Чому пересічний українець повинен у супермаркеті робити вигляд, що сир з пліснявою він не купляє не через високу ціну сиру з пліснявою, а через те, що справжньому українцеві не личить їсти сир з якоюсь там пліснявою, і що справжній українець може собі дозволити купити нормальний сир без усілякої плісняви? І що червону ікру пересічний українець не купляє винятково через негуманні способи добутку цієї червоної ікри?

    По-друге, без бомжів українські смітники якось спорожніли. Ніхто вже не проводив попереднє сортування сміття, а це могло призвести до того, що опозиція могла почати екологічну кампанію за побудову сучасних сміттєсортувальних заводів, а це зайва та марудна справа. Навіщо сортувати сміття на заводі, коли можна відібрати через суд у кількох сотень киян квартири, зробити їх бомжами – і вони самі будуть сортувати сміття?

    Нарешті загадка була розгадана, і як завжди – випадково. Раптом якось рано-вранці на прохідній Першого Національного з”явився один зі зниклих бомжів, але такий чистенький, весь поголений і пострижений. Він хотів терміново зробити офіційну заяву. І коли йому надали кореспондента, він розповів, що якось уночі його разом з іншими бомжами викрали невідомі, у чорних масках, щось таке тіпу ніндзя. Привезли кудись у якусь лазню, і почали їх там усіх мити-відмивати, стригти-підстригати, перевіряти на воші, глисти і таке інше. Коли ж його привели у порядок, стало помітно, що він якийсь такий чорненький, темношкірий, і не тому, що бомж, а тому, що, як виявилося, він- араб.

    -Що ж це за такий расизм? Що за апартеїд?- бідкався араб.- Чому українцям можна, а арабам –зась? Я на весь світ заявлю, що в Україні процвітає ксенофобія та дискримінація за кольором шкіри!!

    Ну, звісно, що Президент доручив компетентним органам розібратися, ті стали розбиратися, і дорозбиралися до того, що виявилося, що саме завдяки расизму та дискримінації той бомж-араб і врятував, а не занапастив, своє життя. Усіх зниклих бомжів спочатку мили, годували, доводили до кондиції, а потім розбирали на органи і продавали за кордон. Причому робили це свої ж. Бандюки, але – свої ж.

    Коли ж про це довідалася опозиція, то відразу заявила, що уряд і Президент нічого не роблять, а треба щось робити, треба щось легалізувати, щоправда, ще невідомо, що саме слід легалізовувати, але коли опозиція прийде до влади, то негайно розбереться з легалізацією всього необхідного і легалізує все те, що конче треба легалізувати, щоб українські громадяни не пропадали безвісти.

    Як тільки опозиція зробила таку сенсаційну заяву, у той же вечір було екстрено скликано Верховну Раду, внесено відповідний законопроект і о третій годині ночі було ухвалено закон „Про заходи щодо впорядкування та легалізації нелегальної торгівлі людськими органами”. Згідно якого кожен громадянин зобов’язаний щомісяця здавати безоплатно двісті грамів крові, а також, оплатно та за бажанням – частину іншої тканини, органу і так далі.

    Важко описати, що творилося на донорських пунктах у перші дні після ухвалення цього Закону Верховною Радою та підписання його Президентом. Тисячі, якщо не десятки тисяч української людності прийшло, щоб продати державі свою нирку! Не було підготовлено достатньої кількості операційних, термостатів, не було чіткого прайсу, інструкцій, врешті-решт, не було хірургів та кваліфікованих медсестер. Усі хірурги уміли щось вирізати і викинути, наприклад, апендицит. Але зберегти таким чином, щоб можна було пришити відрізаний орган іншому пацієнту – таких було обмаль. А ті, що були – не поспішали світитися, бо розуміли, що відразу підуть від компетентних органів непотрібні запитання: а де ти так і коли навчився вправно відбирати у донора нирку, коли у нас в Україні це не практикувалося?

    Кілька місяців бажаючі стати донорами, записувалися у черги, як у радянські часи за меблевими гарнітурами. Ціни на донорську нирку різко впали, так якщо до ухвалення закону про легалізацію донорська нирка коштувала кілька десятків тисяч доларів, то за два тижні ціни опустилися до трьох-чотирьох тисяч доларів. Та завдяки тому, що навіть в українців нирок в організмі дві, а не десять, і що часто-густо коштів, отриманих за нирку, не вистачало на реабілітацію і щасливе життя, кількість бажаючих згодом значно зменшилася, і ціни повернулися до попередніх рівнів.

    Інакше було з проституцією. У перші дні після ухвалення відповідного закону зареєструвалося стільки проституток, що стало незрозуміло, куди ділися з України не проститутки. Дружини, боячись, щоб чоловік не пішов до легальної проститутки і не відніс їй гроші, відкладені на нові зимові чоботі, стали так обслуговувати своїх чоловіків, що чоловікам стало просто лінь ходити кудись до проституток, коли все-все-все стало можливим отримувати і вдома, аж до того, що раніше не можна було аж ніяк і ніколи. За котре можна було отримати від дружини ляпаса, від коханки пляшкою по голові, або навіть п’ятнадцять діб арешту від міліції за непристойну поведінку, якщо це була не дружина чи коханка, а випадкова знайома – сусідка по шезлонгу на ялтинському пляжі.

    Проте з часом до цього закону внесли поправки, змусили проституток купляти патенти, ліцензії на той чи інший вид сексу, спеціальний сертифікований робочий одяг, тощо. Легалізували також і порнографію, бо опозиція почала заявляти про непослідовність дій злочинного українського уряду та такого ж злочинного президента, що як же це так, що це за непрофесіоналізм, проституцію легалізували, а порнографію – ні, а чим же порнографія гірша за проституцію, га? Що це за дискримінація за професійними ознаками? Одним словом, у ніч на 8 березня, о третій годині, легалізували якось і порнографію, а також дозволили встановлювати онлайнові відеокамери і працювати на закордон за іноземну валюту.

    Зрозуміло, що податки до держбюджету від проституції, порнографії та легалізованої торгівлі органами посипалися аж бігом, і перевищили доходи від акцизів на тютюн, алкоголь та нелегальні доходи від торгівлі легкими наркотиками.

    Якось так вийшло, що українці вперше отримали всесвітнє визнання на найвищому рівні: весь світ погодився, що українські проститутки та українська порнографія, а також людські органи українців – найкращі у світі. Українців удруге в історії після так званої „помаранчевої революції” стали поважати у світі та без віз впускати до Євросоюзу, хоча і українські танки теж зарекомендували себе непоганим чином.

    І навіть китайські нирки та печінки, попри їхню виняткову дешевизну, люди брали неохоче, попри те, що до кожної нирки додавався сертифікат, що її колишній власник тридцять років займався гімнастикою ци-гун і не брав ані краплини спиртного до рота.

    ***
    Проти феномену „українського чуда” раптом ополчився Ізраїль. Ну, зрозуміло, що з легалізацією всього того, що в Україні було легалізовано, Ізраїль багато чого втратив у фінансовому смислі: адже основні нелегальні операції з трансплантації людських органів проводилися ізраїльськими хірургами. Основними міжнародними сутенерами, що нелегально вивозили українських дівчат за кордон чи організовували підпільні онлайнові будинки розпусти, також були ізраїльтяни. І от тепер вони раптово та несподівано втратили свої джерела доходів. Ніхто й ніколи навіть не міг припустити, що в Україні, котра славилася своєю показною цнотливістю, буде хоч коли-небудь не лише офіційно визнана, але й легалізована проституція. Торгівля в Ізраїлі призупинилася, бо не стало вільних „дурних” коштів від порнотрафіку, у бюджет Ізраїлю зменшилися надходження від податків. Аналогічна криза торкнулася і США.

    У кнесеті почали говорити про те, що коли весь ісламський світ воює з Ізраїлем ззовні і відкрито, то Україна, як завжди, воює з Ізраїлем ізподтішка, як і в роки Другої світової війни. Що до влади в Україні прийшли неонацисти, що в Україні на державному рівні підтримується і заохочується антисеменізм („кожна українська легальна проститутка – це прихована антисеменка”), і так далі.

    Українська опозиція стала волати про те, що вслід за легалізацією проституції, порнографії та торгівлі людськими органами українська злочинна влада збирається легалізувати і нацизм, а Адольфа Гітлера буде канонізовано Українською Православною церквою і проголошено мучеником та святим. І що день народження біснуватого фюрера, 21 квітня, в Україні зроблять неробочим святковим днем замість 2-го травня. Опозиція закликала весь український народ вийти на майдани та дати гідну відсіч тим, хто збирається реанімувати нацизм та антисеменізм.

    Коли чутки про цю заяву опозиції дійшли до Президента, він дав наказ терміново скликати Верховну Раду України. Депутатів вишукували скрізь по Києву, Кончі-Заспі та Пущі-Водиці, це тепер було легко, не те, що до легалізації, бо тепер всі публічні будинки розпусти були офіційними, мали відповідні ліцензії, і кожен депутат без краплі сорому міг зізнатися, де він відпочиває і проводить вільний від роботи час.

    До Верховної Ради було терміново внесено відповідний законопроект, і о третій годині ночі було розроблене важливе політичне рішення та ухвалено Закон України, згідно якого в Україні під страхом ув’язнення заборонялося навіть вимовляти вголос прізвище біснуватого фюрера, а вже якщо хтось насмілиться намалювати чи відтворити іншим будь-яким способом фашистську символіку, то такого правопорушника буде відразу позбавлено усіляких громадянських прав і відразу легально буде розібрано на органи і продано за кордон. Так само під страхом смертної кари заборонялося вживати слово „жид”, навіть пошепки, а слово „єврей” дозволялося використовувати лише у позитивному контексті і з рівнем звуку не більше за 89 децибелів.

    Таким чином, учергове з-під ніг опозиції було вибито табуретку, та на міжнародному рівні доведено, що в Україні ніколи не буде реанімовано гітлеризм. Ну, а танки, що не припинялися виготовлятися на трьох українських заводах та поставлятися до Іраку та Єгипту, - це просто такий бізнес.

    ***
    Льоша дуже пручався та не хотів брати участі у сімейному бізнесі. Він категорично відмовлявся лягати на ресіпієнес у клініку доктора Шлімана на тій підставі, що він лише наполовину українець, а по мамі він – москаль. І що його органи можуть не підійти ні ізраїльтянам, ні ісламістам.

    -Нічого, -заспокоювали ми його, жартуючи,- ти донорнеш лише ту нирку, котра українська, а іншу, котра москальська,- залишиш при собі.

    О Боже, як же ж він пручався! Нам довелося вислухати купу образ на нашу адресу, і що ми фашисти, і що ми циніки, і що таке-сяке-п’яте-десяте, і що я- старий кастрат, і що наша донька та онучки – бляді, і що це не гуманно, що це протирічить якійсь там конвенції ООН, і так далі, і так далі. І це все притому, що ми хотіли, як краще, щоб отримати якийсь стартовий капітал для розширення нашого сімейного бізнесу. Адже комерційний рейс на малі Антильські острови чи на ту ж Суматру недешевий, тим більше, що потім нам доведеться немало витрачати коштів на українізацію та доведення до кондиції отих туземців.

    - Тим більше, ну що ти реально втрачаєш? – лагідно запитував я його. – Ну, печінка у тебе за якийсь рік-два повністю відросте, адже печінка піддається повній регенерації. А що нирка одна залишиться – то це ж пусте, мільйони людей живуть сьогодні з однією ниркою – і нічого. Просто будеш менше пити пива та кока-коли.

    - Тобі слід звикати до того, що за все у цьому світі доводиться платити, - говорила йому моя дружина. - Ну, глазік одненький у тебе залишиться, а навіщо тобі аж два? Все одно, 4D-шолом транслює інформацію просто на підкорку головного мозку, минуючи зоровий нерв, тому ти практично нічого не втрачаєш.

    Так ми його, з невимушеними розмовами, жартами та підколками і привезли до клініки доктора Шлімана та здали в реєстратуру. Добре, що для госпіталізації на реціпієнс не потрібна згода самого донора у випадку, якщо дають згоду щонайменше три близькі родичі. Умовити доньку та двох онук нам не коштувало аж ніяких надмірних зусиль, вони дуже зраділи, коли дізналися, що замість них незабаром будуть працювати українізовані іноземки.

    Залишилося почекати три тижні, поки зять пройде підготовку до реціпієнсу, сам реціпієнс та постреціпієнсну реабілітацію. Потім отримання грошей на руки, захоплююча двотижнева подорож на Малі Антильські острови, купівля та українізація тубільного людоматеріалу, ну, і за три-чотири місяці ми, якщо пощастить, будемо вже отримувати перші серйозні прибутки і дозволимо собі придбати не лише мінікокаколер, але й – цілком можливо!- і такий довгий білий автомобіль, як у Коваленок.
    ***
    Минув лише тиждень, і раптом нам зателефонували з клініки доктора Шлімана.

    - Прийдіть і заберіть свою урну, - повідомив строгий голос зі слухавки.
    - Яку ще „урну”?- переглянулися ми з дружиною.

    Ми приїхали у клініку Шлімана, і, після деяких формальностей, нам віддали вазу з попелом від кремації зятя Льоші.

    - А як же ж воно так? – ми ладні були заплакати.- Що трапилося?

    Спеціальний адвокат, що працював із проблемними клієнтами клініки доктора Шлімана, розповів нам , що спочатку нібито все було ОК, Льоша нормально увійшов у політ, нормально почувався у СПА-центрі, отримав усі обіцяних 12 оргазмів (причому замовляв не кого-небудь, а етнічних росіянок), а потім, коли справа дійшла до реціпієнсу, раптом наче з глузду з’їхав і став привселюдно і демонстративно викрикувати заборонені слова.

    -Які слова?

    - „Гітлер”, „гітлерівці”, „жиди”, - написав нам адвокат на клаптику папірця. Навіть адвокат не мав права вимовляти ці слова вголос. Коли ми прочитали ці слова, адвокат підпалив папірець, а попіл порвав на дрібні клаптики.

    - Розумієте, ми б і не виконували щодо нього вимог цього безумовно справедливого і потрібного, але трохи жорстокого і ухваленого під тиском зовнішніх обставин закону. Але ж – у нас усюди відеокамери, засоби документування, бо такі вимоги законів та ліцензії. Ми не маємо права не записувати на відео та аудіо все, що пов’язане з перебуванням донора у нашому закладі, бо самі розумієте- а раптом що...

    - Тому,- продовжував адвокат, - щодо вашого... е-е-е... родича були негайно застосовані заходи, передбачені такими-то і такими-то нормами Кримінально-Процесуального кодексу, а саме: автоматичний суд, автоматичний вирок, автоматичне приведення вироку у дію. Ось, - адвокат простягнув нам відеокасету, - тут усе задокументовано. Раптом у вас виникнуть якісь претензії, то ви маєте право оскаржити вирок та рішення протягом десяти днів.

    - Ну, оскаржимо, і що? Нам його повернуть???- сердито вигукнула дружина. Дивно, але раніше вона його недолюбляла.

    - Ну, не повернуть, але ж... Йому все-таки був проведений ресіпієнс, органи реалізовані до Іраку за ринковими цінами, але, на жаль, ринкові ціни зараз трохи впали. І виручених коштів не вистачило на сплату усіх обов’язкових штрафів та зборів, пов’язаних з його... гм.... покаранням за здійснений злочин. Тому ви ще трохи залишилися винні державі.

    Він простягнув нам квитанцію на сплату – там значилась сума, що приблизно дорівнювала вартості однієї нирки.

    - Але ж чому так багато?- здивувавуся я.- Це ж грабунок!!! За що?
    - Ну, - розвів руками адвокат, - не я встановлюю розцінки. А взагалі кажучи, вашого ...гм... родича покарали за найвищими розцінками – бо ці заборонені слова він повторював неоднократно і з особливим цинізмом. А крім того... Зросли витрати на рекламу наших послуг. Та й, розумієте, урни для попелу сьогодні недешеві...

    Ми з дружиною переглянулись. Це був кабздець! Повний-повнісінький кабздець!!

    - То будете оскаржувати, чи як? – запитав нас адвокат після тривалої паузи.- Чи,– усміхнувся він, - ласкаво просимо до клініки доктора Шлімана?

    01 вересня 2010 р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Про дівчинку, котра не вміла робити....
    Once upon a time жила собі на світі дівчинка, котра не вміла робити міньєт, і тому з нею ніхто не хотів дружити. Хлопчаки просто не помічали її, а дівчатка називали за це Альонушкою. Дівчинка дуже переймалася своїм ганджем, але нічого не могла вдіяти. Вона приходила після школи додому і гірко плакала - не допомогали ані цукерки, ані карамельки, ані смачні молочні коктейлі.

    Батько втішав її, гладячи її по голівці, і сумно зітхав - якось та воно буде. А мати... А мати нічого не казала - рот у неї постійно був чимось зайнятий.

    От якось не витримала дівчинка такої ганьби, набридло їй бути Альонушкою, і втекла вона зі школи, з дому і взагалі з міста. І пішла вона назавжди у темний-претемний ліс.

    От іде вона темним-темним лісом і гірко-прегірко плаче. Аж раптом назустріч їй зайчик-пострибайчик.

    - Чого ти плачеш, дівчинко?- запитав у неї зайчик.
    - Я плачу, бо гидкі, розбещені однокласниці обзивають мене Альонушкою!
    - А-а-а, - співчутливо сказав зайчик, - буває, буває. Але нічого, не переймайся, я тобі допоможу.

    От став зайчик допомагати дівчинці, але нічого у нього не вийшло. І впало його бездиханне тіло на жорстку смарагдову траву темного-претемного лісу.

    Пішла дівчинка далі. Йде - і плаче, йде - і плаче.

    Аж назустріч їй лисичка-сестричка. Ну, точніше не лисичка-сестричка, а лисиць-братиць-увсідірки-тиць.

    - Чого це ти плачеш, дівчинко?- запитує у дівчинки Лисиць-братиць-увсідірки-тиць, а сам тільки і дивиться, куди б це тицьнути.

    - Бо я - Альонушка, - іще гіркіше заплакала дівчинка.
    - А-а-а, це не біда. Тобі пощастило, що ти мене зустріла, бо я - Лисиць-Братиць-Увсідірки-Тиць!
    - Китаєць, шо лі?- запитала дівчинка.
    - Не кажи єрунди, - відповідає той, - давай уже, буду тобі допомагати, тицьну куди-небудь.

    Дівчинка і дала. Хоч і знала, що нічого у нього не вийде.

    Так і трапилося. Тицяв він ото, тицяв, став червоним, як буряк, а так нічому він дівчинку і не навчив. І упало його бездиханне тіло на сиру землю темного-претемного лісу, і закотилося аж під найгустішу папороть. Оце ще щойно був Лисиць-братиць, а це вже хоп!- і нема Лисиця-братиця. Ото ж таке життя.

    Іде дівчинка темним-претемним лісом далі, і так вже плаче, що аж ой-ой-ой.

    Аж назустріч їй де не взявся сірий Вовк.

    - Чого плачеш, дівчинко? - запитав у дівчинки сірий Вовк. - І де твоя червона шапочка?

    - Як же мені не плакати, коли у школі сучки малолітні прозвали мене Альонушкою, - пояснила сірому Вовку дівчинка.- І шапочку червону вони ж відібрали.

    - М-да, - замислився сірий Вовк,- складна твоя проблема, але я тобі допоможу. Така вже карма у нас, у сіроманців, допомагати тим, хто у біді. То одному, то іншому допомагаємо, то ось таким, як ти.

    - Як же ж ти мені допоможеш, сірий Вовче? Не допоможеш! Мені он уже і зайчик допомагав - не допоміг, і Лисиць-братиць допомагав - не допоміг, та й у тебе нічого не вийде.

    - Вийде-вийде, - нетерпляче аж затанцював Вовк.- Давай!..

    ...І за п'ять хвилин його бездихання тіло також упало на дерново-підзолистий грунт темного-претемного лісу. Був Вовк- і нема Вовка. Ото таке життя.

    Йде дівчинка далі. І так вже плаче, так ридає, що не витримало серце у самого Ведмедя - хазяїна цього темного-претемного лісу. Виліз він із берлоги, та й до дівчинки:

    - Ти чого?

    Вона ж йому все і розповіла. І про зайчика, і про лиса, і про вовка.

    Ведмідь почухав потилицю і каже:

    -Ну що ж, настала, видно, моя черга помирати. Давай я тобі допоможу!

    - А може краще не треба, га? - запитала дівчинка.- На кого ж ти темний-претемний ліс полишиш, коли раптом що?

    - Будемо сподіватися на краще, - відповів Ведмідь і став допомагати дівчинці. І вже майже допоміг, але великої сили проблема була у цієї Альонушки, навіть Ведмедю - хазяїну темного-претемного лісу - і тому не під силу. Упав Ведмідь горілиць на сиру землю, і лежить, мов живий.

    І заплакала дівчинка ще дужче, а з нею заплакала і звірина усяка, і птаство, і гадина повзуча. Усім стало жаль ведмедя, хазяїна лісу, але над усе жаль їм було дівчинки, котрій навіть сам Ведмідь не зміг нічим допомогти.

    От усі плачуть, коли раптом іде Лісник. Високий такий, видний мужчина, за плечима - рушниця, заряджена не якимось там сорок п'ятим калібром, а справжнім мисливським патроном. Дивиться Лісник- непорядок: сидить якась чужа дівчинка і гірко плаче. Добре, коли б своя. А то- чужа.

    Підходить до неї Лісник і каже:

    - А чого це ти, дівчинко, тут плачеш?

    Вона йому все і розповіла. І про школу, і про зайчика, і про лиса, і про Вовка, і про Ведмедя.

    - Гм,- сказав Лісник, - то це, значить, ти вже така велика, а не вмієш досі це робити?

    - Так, -схлипнула дівчинка, - не вмію.

    - Гидуєш брати до рота?- співчутливо перепитав Лісник.

    - Та ні, - схлипнула дівчинка, - не гидую.

    - А що ж тоді?- запитав Лісник здивовано.- Як же ж так? Ти ж кажеш, що не умієш?

    Дівчинка заридала так гірко, як ще ніхто у світі не ридав, а коли закінчила у черговий раз ридати, подивилася Лісникові в очі довго-предовго, що той аж зашарівся: ніхто ще йому в очі так довго-предовго не дивився.

    І тоді дівчинка сказала:

    -Відкусюю.

    Задумався Лісник. Довго-довго-предовго він думав, міркував, а ранком наступного дня і каже:

    - Так і так, важкою та складною виявилася твоя проблема, і тільки чарівник із країни Оз тобі допомогти ладен. Тобі треба потрапити у країну Оз, люба моя.

    - А як же мені туди потрапити?- здивувалася дівчинка.- Це ж треба візу, путівку, паспорт закордонний, тощо?

    - Ні, нічого такого не треба, це ж чарівна країна, і туди пускають без візи. Тобі слід лише туди зателефонувати.

    - Як же я туди зателефоную, коли тут ліс? - ще гіркіше заплакала дівчинка.- Ліс, розумієш, ти, дурний Лісниче? Котрий поза зоною!!! І навіть Київстар не бере!!!!

    - Це не проблема, - усміхається Лісник. - Он, на дубі висить телефон-автомат, піди і подзвони, і вони за тобою приїдуть.

    Дівчинка дивиться - і дійсно: посеред галявини стоїть кремезний тисячолітній дуб, з могутнім стовбуром, з одного боку котрого висить меморіальна табличка за підписом самого Леоніда Даниловича, що цьому дубові справді тисяча і вісім років, а з іншого - звичайний собі телефон-автомат. Зі щілиною, куди слід кидати двокопійкову монету.

    Підійшла дівчинка до кремезного дуба, здійняла слухавку телефона, а звідтіля- гудок:

    -Пі-і-і-і-і-і-і....

    Здивувалася дівчинка: от до чого техніка дійшла!! Посеред лісу - і на тобі, телефон-автомат!!!!

    - А як туди дзвонити, у ту Країну Оз?- запитує дівчинка у Лісника.

    - А дуже просто: набираєш "Оз", та й усе, - відповів Лісник.

    - А що казати? - запитала дівчинка у Лісника, коли на тому боці дроту приємний жіночий голос сказав "Алло!".

    - Кажи - хочу у Країну Оз, приїдьте і заберіть мене туди.

    Дівчинка повторила те, що сказав їй добрий Лісник, і незабаром за нею дійсно приїхала чарівна біла велика машина з прикольною червоною смужечкою на борту та таким самим прикольним червоним хрестиком. У тому, що ця машина приїхала за нею із Країни Оз, не було жодних сумнівів, бо на машині великими літерами було написано: "ОЗ". Лише справжній дурень міг би цього не зрозуміти!

    За дівчинкою із машини вийшли два веселих чарівники у білих шатах, котрі взяли її ніжно попід руки і навіть не запитували, як її звати!

    Машина рушила, і щаслива дівчинка весело махала на прощання рукою з вікна автомобіля доброму Лісникові. Доктор Хаус також весело махав дівчинці рукою на прощання, аж поки автомобіль не зник за поворотом.


    Коментарі (24)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Надкарпаття
    На десятий день перебування в санаторії мені стало нудно, а десь на тринадцятий день мені стало вже зовсім нудно. Кожен день – одне й те ж саме. Вранці підйом о пів на сьому. Поки туалет, те-се, вже за п’ятнадцять сьома. Поки до джерела дійдеш, вистоїш чергу, набереш тої води, а вода ж тече помалу-помалу, потім грієш її в металевому горнятку, п’єш, потім через п’ятнадцять хвилин мусиш випити кухоль “залізної” води, потім мусиш рівно за десять хвилин поснідати. А потім все у зворотному порядку. Плюс до того – прийняти процедури, ампліпульс, витяжку, масаж,- а там уже знову треба готуватися до обіду. Знову бігти по воду, займати чергу, тощо. А про запас воду набирати не можна – псується, курва!

    Ну скільки нормальний чоловік може витримати таку каторгу? День? Два?? Я витримав аж десять днів. І це враховуючи те, що не вживав ані краплини алкоголю. Я не кажу там про горілку, коньяк чи щось подібне, навіть пива не можна. Не дозволено, розумієте? Лікарка сказала: крапля випитого алкоголю- і все лікування нанівець! От! То я вже терпів-терпів, терпів-терпів, інколи проходиш повз кіоск, де продають пиво – і аж злість бере: ну якого біса тут продають пиво, якщо його здихаючим пити не можна? Місцеві, щоправда, пиво купують, але так, досить неактивно. Та й скільки тут тих місцевих залишилося? Повиїжджали, хто в Італію, хто в Португалію, хто в Кот-д-Івуар.

    Пробував задля розваги закадрити одну здихаючу, але ж воно тут як? Тільки, значить, вклав її на диван, тільки дійшло діло до найцікавішого, блін, а вона, курва, згадала, що їй треба воду пити! Ну, я було її вмовив, що п’ять хвилин нічого не вирішують, що давай уже виконаєм Божий Промисел, тобто те, заради чого нас створив Господь Бог, щоб ми, значить, плодились і множилися,- як задзвеніли усі її мобілки – подружки кличуть воду пити. І все- підтягнула спортивні штани і побігла. Дременула пити свою воду. Правду кажучи, і добре, що дременула. Бо від тої води кожні п'ять хвилин хочеться в туалет, я б ще, чого доброго, і не зміг виконати Божого Промислу, зганьбився б, як останній із могікан, і тоді б довелося вже точно кидати те лікування і тікати з цього санаторію додому.

    Ну то, одним словом, робити тут було абсолютно нічого, крім того, що бігати по всьому селу, з однієї гори на іншу, відміряти мензурками ту чи іншу водичку і пити, пити, пити, а потім за деякий час –навпаки, навпаки, навпаки... То десь на тринадцятий день я вирішив поїхати на екскурсію в гори. Не в ці гори, до яких рукою подати було, а в справжні гори, в далекі гори, одним словом – у гості до гуцулів. Гуцули якраз мали проводжати отари на полонини, і нам сказали, що то є дуже захоплююче видовище. Ну, я цьому особливо віри не йняв – що може бути цікавого в тому, що вівці йдуть собі в гори? Он, коли наш Президент робить сходження на Говерлу, то за ним теж повно овець лізе на ту гору, і це вже неодноразово показувалося по телевізору, одним словом – що там може бути цікавого? Ну, але той дядько так захоплююче рекламував ті проводи, що там має бути і фестиваль бринзи, і щось задешево можна у тих дурних гуцулів купити, і вони там домашнє вино ледве не задарма віддають... що я вирішив поїхати.

    Дорогою ми кілька разів прохали зупинити того екскурсійного автобуса, щоби з нас могла вийти лікувальна вода. Між зупинками я то куняв, то спостерігав за навколишніми краєвидами. Навколишні краєвиди були сірі, одноманітні і нецікаві. Ніде не було видно жодного гуцула чи гуцулки, жодного бандери чи бандерівки, лиш подекуди паслися поодинокі коні чи корови.

    Нарешті ми прибули в місце призначення. Нас попрохали вийти з автобуса, котрий відразу газонув і кудись подівся. Нас умить обступили місцеві жителі, пропонуючи нам придбати різні сувеніри: усілякі шкатулки, ложки, фальшиві гетьманські булави, тощо. Ну, я вам скажу,шо таке добро продається практично у кожному місті України, можливо, трохи й дорожче, ніж тут, але скажіть мені на Бога – ну навіщо мені дерев’яна виделка? Хто зараз користується дерев’яними виделками? Ну, дехто з наших відразу покупляли собі сувенірні магніти на холодильник з надписом “Карпати”. Я теж цього не розумію – хіба від цих магнітів холодильники краще морозять чи менше електроенергії споживають? Ото, лиш би гроші викинути. Я особисто нічого не став купляти, ввічливо посилав на три веселі літери особливо ортодоксально налаштованих продавців, вони, хоч і гуцули, але цю ідіому розуміли дуже добре, і незабаром мене вже не обступали зі своїми нікому не потрібними матрьошками та іншими сміттям.

    Звідкілясь повернувся старший групи і повів нас на другий кінець села. Мені було незрозуміло, чому нас не довезли туди автобусом, але пізніше я допер, що, очевидно, водій автобуса щось має з продажу з тих наторгованих сувенірів. Він нас там висадив в надії, що ми скупимо оті примітивні дерев’яні намиста, хлопавки мух і чесалки спини, і продавці йому відстібнуть якусь копійчину на пляшчину. Ну, в принципі, село те було не абияке велике, то ми десь хвилин за тридцять дісталися протилежного його кінця, де вже зібралися всі місцеві гуцули, гуцулки і гуцуленята проводжати вівці на полонину. Овець було стільки – що я ще стільки живого в одному місці і не бачив. Хіба що ото як минулого року до нас у місто заїжджала Таня Ліберман- а я її принципово називаю лише Танею Ліберман- то оце тоді на нашій площі назбиралося стільки народу, як оце зараз тут назбиралося овець.

    Ну і нарешті на якусь колоду, котра заміняла собою трибуну, зійшов найстаріший і найголовніший місцевий гуцул і зачав казати промову. Що, мовляв, ми проводжаємо в далеке плавання наш підводний човен.... тобто, що проводжаємо наші отари на далекі полонини, і щоб вони за півроку повернулися і принесли нам багато молока, сиру, масла і тому подібного продовольства. Я ще подумав – ну а куди вони дінуться? От настане зима, похолоднішає, у горах випадуть сніги, і куди ті вівці дінуться? Звісно, що спустяться донизу, на багаті села, де якраз закінчаться чергові вибори чи перевибори.І все буде гаразд, а як же інакше?

    І тут затрембітали трембіти, народ весело зашумів, вівчарі загукали, вівці забекали, і вся та маса рушила в гори, затягуючи і нас разом зі собою.
    -Зачекайте, - гукнув я, - а де ж шарова бринза, де вино рікою і тому подібне? Де стрибання через гуцульську ватру і масовий стриптиз?

    Але мене ніхто не хотів чути, всі перебували на такому піднесенні, що на мої слова не звертали уваги. Тим більше, що то тут, то там дзвеніли трембіти, стукали бубни, різали вухо високі звуки скрипок. Все було схоже на якийсь бразильський карнавал, котрий я неодноразово бачив по телевізору. Народ услід за вівцями перся на гору і тягнув нас за собою. Врешті їхній веселий настрій якось передався нам, і ми також втратили усяке відчуття часу, повільно сунули вгору, пританцьовуючи під троїстих музик і співаючи якихось чудернацьких пісень з незрозумілими словами.

    Так продовжувалося чи годину, чи дві, чи навіть три. Нарешті ми вийшли на якесь плато, де всі зупинилися. Знову відшукалася якась колода, на котру знову видерся той самий найстаріший гуцул і знову почав казати свою промову. Що ми, мовляв, відправляємо нашу субмарину у далеке плавання.... ну, тобто не субмарину, а отари овець. І що вони неодмінно повернуться, і принесуть їм багато молока, сиру і масла. Після чого музики знову ударили в свої шаманські бубни, трембіти затрембітали, а скрипки завжикали веселого танцю! Тут я і помітив, що де не взялися столи, на яких лежали товсті круги солоної бринзи, а поруч столів – бочки, звідки ту бринзу діставали, а також і бочки з вином. Народ підходив до столів, жадібно хапав ту бринзу і кухлі з вином, їли, пили і продовжували веселитися, і день здавався безкінечним!

    Ми також дірвалися до тих столів, і я вирішив – скільки того життя! Скільки всього бачив по телевізору, а такого свята не бачив ніколи! Щоб стільки бриніло в повітрі такої якоїсь потужної енергії радості, такого веселого настрою, - ну наче насправді комунізм настав! І дійсно, така подібна ейфорія запам’яталася мені хіба що в дитячі роки, коли ми крокували у колоні демонстрантів з нагоди Першого Травня чи Жовтневої революції, і з гучномовців лунало “Слава! Слава” Слава!!!”

    Свіже повітря, бринза і вино, а також незвичний музичний супровід, - очевидно, що ці фактори у сукупності так подіяли на публіку, що за деякий час я став помічати вже й зовсім дивні та не зовсім пристойні речі: гуцули та гуцулки стали розбиватися на пари, оголяти свої бренні тіла та падати у траву, де за мить, як то кажуть, починали віддаватися любовним утіхам. Слід сказати, що я й сам відчув це специфічне збудження, коли починаєш чітко усвідомлювати, що головний статевий орган чоловіка – це його мозок. Я озирнувся у пошуках підходящої для мене пари, але , крім кількох наших здихаючих, нікого не помітив. Здихаючі, очевидно, також мали на мене певні плани, бо відразу почали до мене привітно посміхатися і таке інше. Ці перспективи мене не дуже радували, тому я тихцем почав просуватися у протилежну сторону. До того ж я помітив, що отари з вівчарями на чолі знову пустилися йти в напрямку наступної гори. Очевидно, ті полонини були там. Я подумав, що було би досить цікаво дійти з ними до їхнього кінцевого місця розташування, там, кажуть, є колиби, де можна було б навіть і заночувати, якщо що.

    Коли я вже майже вийшов за межі галявини і став наздоганяти найближчу отару, мене самого наздогнала якась гуцулка, на вигляд – ще зовсім школярка. Очі її палали тою самою жагою, котру я помітив у багатьох гуцулів на тій галявині. Вона схопила мене за рукав і так смикнула до себе, що я ледве не полетів сторчма на землю.
    -Ти куди? – запитала вона у мене.- А як же я?
    -Дівко, я тебе вперше бачу, - подумав я .- Відстань.

    Але вона так на мене дивилася, таким поглядом, котрий і кликав до себе, і наказував, і обіцяв багато з того, про що найвеличніші поети людства так і не насмілились викласти на папері: для цього у лексиконі ще просто не придумані пристойні слова, що я навіть замислився, а чи не послати на три веселі букви усі ті вівці з вівчарами і вівчарками?

    Які, нафіг, вівці? Які, нафіг, полонини? Який, нафіг, фестиваль бринзи?? Ось тут, поруч зі мною, на все-все готова юна , щонайменше на десять років молодша за мене, чарівна гуцулка, можливо навіть, що її звати Ксеня,- ну чого тобі ще треба? Падай у високу траву, ніхто не побачить, ніхто ніколи не дізнається, як і в що ти її кохав, ти тільки поглянь, які в неї тугі та пишні груди, а які пухкі губи, уяви собі, як ці пухкі, наче силіконові (але ж звідки у цій дірі та силікон?) губи огортають ту твою сокровенну частину тіла....

    ...котра ой як хоче , вибачте на слові, сцяти. Найперше, що треба зробити перед тим, як або йти далі за отарою, або лягати з цією гуцулкою у високу траву, - це добре випорожнити сечовий міхур. Котрий тринадцять днів добросовісно мордували різними нафтусями з п’яти східницьких джерел. Відпочинок у Східниці – це свято для твого сечового міхура. Він радісно починає працювати, як у далекому дитинстві, виводить з організму чисту воду, без усіляких продуктів переробки пива, вина чи самогону, пепсі-коли, бьорну чи фанти-лимон. Щопівгодини ,як мінімум, ти мусиш за будь-яку ціну його випорожнити, а інакше він може луснути, як воднева бомба! Після Східниці у тебе струмінь сечі стає знову потужним, як у дитинстві, і ти можеш спокійно змагатися на дальність зі своїми сусідами – виграш гарантовано!

    ...І я сказав їй- чуєш, ти, мала, іди пошукай собі якогось гуцула помоложе, я тобі що, крайній? І взагалі, відійди подалі, мені треба відлити. І я йшов подалі від неї, щоб десь собі стати і відлити, а вона йшла за мною і хапала мене за рукав, і благала, щоб я не йшов туди, бо як же вона тут без мене? Нарешті я плюнув на її присутність, став, розіпнув штани і зі смаком випорожнив свого сечового міхура, отримавши неабияке задоволення. Вона стояла поруч і тільки ображено шморгала своїм гарненьким носиком. І разом із сечею з мене вийшов і хміль, не повністю, частково, але цього було достатньо, щоб помітити, що не така вже вона й гарна, не така вже вона й молодша за мене, не такі вже у неї і пишні груди та пухкі губи. Дівка-як дівка. Не кінозірка, так, на четвірку-четвірку з мінусом потягне. Трахнути її можна було б, але навіщо ті проблеми? А раптом вона хвора, чи що? Зараз такі часи, що хіба вгадаєш? Може, вона десь в Туреччині в борделі працювала та якусь заразу підчепила?

    Та й дівок таких і в Черкасах на кожному кроці трапляється досхочу, а от подивитися, як вівці на полонину йдуть – то не кожен день така нагода випадає. Повернуся на рідну Наддніпрянщину- буде що розповісти знайомим! Ті знайомі весь час то в Туніс, то в Емірати, то на якісь острови їздять, а як вівці на полонину йдуть –і не знають. То я на Новий Рік обов’язково куплю у супермаркеті бринзи, зроблю там якийсь салат, і під цей салатик та під горілочку з перцем як розкажу їм про свої враження від овець на полонині – то вони зі своїми Еміратами будуть в сраці сидіти, он воно як!

    - Не ходи за ними!- знову гукнула моя гуцулка.- Залишайся зі мною!

    Я озирнувся – вона вже не йшла за мною, а залишилася непорушно стояти внизу, на краю стежки, а ми з вівцями стали підйматися все вище і вище, і ось її постать вже залишилася десь у тумані. Ще хвилину я чув її голос, а потім вже й голос перестав чути. Вівці м’яко ступали по траві, хтось із вівчарів час від часу дудів у трембіту. Та ще вітер посилився і став проймати мене ледь не до кісток. Звісно, ще було досить холодно, не літо ж, а як-не-як весна. Я вже майже не відчував власних ніг, переставляв їх швидше за інерцією, ніж від бажання дійти до тої омріяної полонини. Полонина вже повинна була би бути десь зовсім поруч – ну скільки до неї вже можна було йти? Підйом на Говерлу, найвищу точку українських Карпат триває якихось дві-три години, з перепочинками, ну а ми ж не на Говерлу йдемо, а вже й так півдня пройшло. Отже, полонина має бути вже десь ось-ось. Осьо-сьо, як кажуть у нас на Черкащині.

    І раптом ми прийшли.Несподівано отак. Вище вже не було куди йти. Ми опинилися на вершині якоїсь гори – повсюди були розкидані величезні камінні брили, які поросли густими мохами та лишайниками. Трави тут майже не було – якась хіба низькоросла травичка, котру жадібні вівці тут же вискубли до кореня.Я виліз на одну брилу, вітер гудів у мене у вухах, а я бачив навколо лише одні вівці- білі, сірі, чорні.Весь верх, вся маківка гори була всіяна вівцями. Оце і є та чудовна полонина? Та тут і для однієї вівці корму немає, а їх тисячі!

    Та вівчарів це, здається, абсолютно не турбувало. Вони зайнялися якимись дивними речами: найперше накреслили на маківці гори велике коло. У центр кола поскидали свої крисані, на які зверху вмостився один вівчар, з виду найстарший, вийняв оту таку дримбу і став на ній щось вигравати, а решта ватаги обступили його, утворили коло, поклавши один одному руки на плечі, і стали танцювати отого свого гуцульського танцю аркан, котрий я кілька разів бачив по телевізору. Дримба награвала все швидше і швидше, аркан крутився все швидше і швидше, здавалося , що повітря від цього танцю аж почало електризуватися. Вівці навколо мене голосно і примхливо бекали, дримба дримботіла, ноги вівчарів ритмічно гупали об землю... і нічого не відбувалося. Нарешті найстарший вівчар щось гукнув, і аркан зупинився. Вони голосно почали перемовлятися, слів я не розбирав, бо тим більше я їхнім гуцульським діалектом не володію, проте з їхнього голосу та інтонацій я зрозумів, що виникла якась проблема, чи щось таке подібне.

    Раптом вони всі, як один, повернулися у мій бік. Мене аж пересмикнуло всього. Знаєте, таке було відчуття, що на мене подивився сам Вій, котрому припідняли повіки. Отак-от – глип!- і у мене всередині все аж похололо. Відразу нагадав про себе і сечовий міхур. Мені конче необхідно стало кудись відійти і випорожнити його. Я би міг це виконати і тут, з цього каменя, але тоді довелося б це зробити на якусь вівцю, а це якось неестетично, до того ж можна за такі фокуси, напевне, отримати на горіхи від якогось вівчара.

    До мене підійшов один з вівчарів і тихо, але твердо запитав:
    - Ти хто?
    - Турист, -відповів я.- Слава Йсу,-додав я також невідомо для чого. Просто я знав, що гуцули дуже набожні люди, і вітаються один з одним саме так- слава Йсу.
    Вівчар повернувся до своїх товаришів і щось їм вигукнув по свому, по-гуцульськи. Ті ж натомість щось знову йому сказали.
    - Звідки ти тут узявся?- запитав мене знову вівчар.
    - Як звідки? Йшов за вами всю дорогу... і от... я тут.
    - А як ти пройшов Третій поворот?
    - Який ще “третій поворот”? Я йшов весь час прямо, за вами...
    - Ясно...
    Гуцул вийняв з кишені звичайну білу крейду і став обводити мене колом.
    -Сиди в цьому колі, і не виходь за нього. Зрозумів?
    - Мені би в туалет, - попросив я.
    - Потім. Нема часу. Сонце вже сідає. Потім.

    Я залишився сидіти, а гуцул знову приєднався до ватаги. Знову заграла дримба, знову закружляв у шаленому ритмі аркан...знову почало електризуватися повітря.... і раптом...

    Я не вірив власним очам: з середини кола, утвореного танцюючими вівчарями, з центру аркана раптом вдарив у небо зелений промінь. Ну от, знаєте, як ото промінь лазера, тільки зелений і досить широкий. Промінь покружляв-покружляв, наче вишукуючи щось у небі, і раптом зупинився. І там, де він заходив у небо, раптом намалювалася ще одна гора, котрої кілька секунд назад ще не було... її просто не могло бути фізично, там був лише вітер і якісь поодинокі птахи собі літали, а тут раптом виникла така напівпрозора гора, на котрій росла зелена, густа, соковита, напівпрозора трава.

    Зелений промінь розширився і утворив досить широкий міст. Вівчарі розірвали аркан і стали заганяти овець на той міст. Та, здавалося, що овець особливо і заганяти на нього не треба було- вони, як навчені собаки, самі стали забігати на міст і за якусь мить зникати у тій напівпрозорій траві.

    Ось за ними побіг один вівчар, ось другий... знову кількасот овець – і знову кілька вівчарів.

    Так продовжувалося може десять хвилин, може двадцять, а може і кілька годин. Я знову втратив відчуття часу,перебував у такому напівсні, що, здавалося, ніби я геть зовсім помер, і лиш сечовий міхур нагадував мені, що я ще живий.

    Нарешті останні вівці заскочили на місток, а за ним і останні вівчарі, включно із тим, який грав на дримбі. Вони ще не заховалися у тій високій примарній траві, а зелений промінь став бліднути, розчинятися у повітрі, а разом із ним розчинялося і те оціпеніння, в якому я перебував. В якийсь момент я аж підстрибнув на місці, випростався,як та пружина, встав на каменюці у повний зріст, бігом розстібнув штани і почав опорожняти свій організм від зайвої вологи, ставши схожим у цю мить на популярний фонтан “Пісяющий мальчік”.

    Кілька крапель сечі впали на білу лінію, котрою окреслив мене той вівчар. Крейда аж зашипіла, розчиняючись і виділяючи вуглекислий газ.

    “О! Виявляється, моя сеча має кислу реакцію”,- подумав я.

    Міраж різко розчинився у небі, і недалеко від мене з неба впали просто на каміння дві нещасні вівці, одна біла, друга-чорна. Від удару череп білої овечки розколовся на кілька частин, і звідтіля ліниво витікала сіра речовина вперемішку з кров’ю.

    Решта овець разом із вівчарями зникли, розчинилися у небі.

    Сонце вже ось-ось мало сідати за найближчі гори. А в долині вже давно був вечір. Стало ще холодніше, я пожалкував, що не взяв із собою побільше теплих речей.

    Звідкілясь ізнизу почулися голоси. Застрибали промені від ліхтарів. То йшли члени пошуково-рятувальної групи, прочісуючи місцевість та шукаючи мене.

    Вони знайшли мене замерзлим, сидячи на камені.Кілька годин поспіль троє чи четверо чоловік розтирали моє тіло чистим медицинським спиртом. Думали, що я вже закляк навіки. Це й не дивно – просидіти стільки часу на кам’яній брилі, інший, не такий міцний чоловік міг би взагалі врізати дуба! Кажуть, я просидів на ній два дні і дві ночі. Дивуються, як це так можна непорушно просидіти?

    -Які два дні і дві ночі? - обурююсь я.- Всього лише кілька годин.Поки всі вівці не перейшли повітряним мостом у Надкарпаття. Тому що існує Прикарпаття, існує Закарпаття, а ще також існує Надкарпаття. Там – широкі, неходжені полонини, з високою, густою та соковитою травою. Туди, по зеленому променю переходять отари овець, щоб восени спуститися вниз і принести своїм господарям багато молока, сиру та масла.

    -Тю, - заперечують мені,- яке ще “Надкарпаття”? Ніякого “Надкарпаття” не існує, бо якби воно було, то його б обов’язково показали по телевізору. Ти хіба бачив коли-небудь по телевізору оте своє Надкарпаття? То ти просто нафтусі своєї перепив, хіба це бачено- два тижні бігати від одного джерела до другого, а від другого – до п’ятого і пити ту нафтусю літрами, і ні крапельки пива? Її дія на організм людини ще до кінця не вивчена, але вже саме те, що вона смердить тухлими яйцями, дає якщо не всі, то деякі підстави підозрювати, що вона може негативно впливати на психіку певного індивідуума.

    -Але ж ви чули, що неподалік від мене знайшли трупи двох овечок, однієї чорної, а іншої –білої, з розколотим черепом? То вони впали з неба, не встигши розчинитися у Надкарпатті.

    - Шановний,-усміхаються мені санітари, турботливо поправляючи на мені рукави гамівної сорочки, - овечки не могли впасти з неба, бо вони не літають. То вони просто невдало перестрибували з каменюки на каменюку, і ви мусите з цим фактом погодитися.

    І я не знаю, що їм, тупим, заперечити. Я от раніше думав, що то гуцули тупі, але тепер бачу, що зовсім і ні. Бо коли гуцули грають на трембіті, то вони тримають її під кутом сорок п’ять градусів до горизонту. Якраз, коли трембіту тримати під таким кутом, її звуки найкраще і найшвидше досягають до Надкарпаття.

    2009


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" 5.25 | Самооцінка -

  11. стісмелтартон
    1. Його звали Стісмелтартон. Хто звав і як часто - достеменно невідомо. Сам Стісмелтартон якось не замислювався над цим, чому він саме Стісмелтартон, а не хто-небудь інший. Він проводив Час, міркуючи про вічне. Інколи навіть писав вірші. Коли черговий цикл буття добігав кінця, Стісмелтартон інтуїтивно запам”ятовував усе важливе, що йому вдалося наміркувати і засинав. Потім наставала весна, пригрівало Сонце, сніги та льоди танули і життєдайна волога оживляла Стісмелтартона. Стісмелтартон просинався, так само інтуїтивно зчитував з комірок пам”яті усе, що йому вдалося наміркувати за минулі цикли, і міркував далі. Міркування було сенсом його життя. Усе, що він міг робити – це міркувати, аналізувати, запам”ятовувати, робити прогнози, спостерігати, тощо.

    Якось Стісмелтартон зацікавився питанням свого походження та існування. Він міркував над цією проблемою дуже довго, кілька десятків циклів. Усе, що йому вдалося наміркувати – це виробити досить примітивну електрофізичну модель свого організму. Але чому його організм побудовано саме так, а не інакше, як і коли кількісні параметри його складових компонентів переросли у нову якість – здатність мислити, відчувати власне „Я”, - він ніяк не міг допетрати. Тому він придумав собі модель Бога. Це такий собі Бог, надприродна істота, інакше – Абсолют, вдихнув у його тіло душу, наявність котрої і зумовлює його особистісність. Без душі він буде просто собі купою піску, і все. Він це розумів, але пояснити поки що не міг, і тому чергові цикли свого життя він вирішив присвятити пошуку відповіді на ці питання.

    2. На планеті Стісмелтартона якраз буяла весна. Дощі щедро поливали поверхню планети водою, котра проникала глибоко у тіло Стісмелтартона, зумовлюючи слабку електропровідність між окремими піщинками, зв”язуючи тонни піску у єдину систему, у єдиний організм. Добовий перепад температур призводив до виникнення слабеньких, ледь відчутних електричних струмів між різними шарами піску, і саме завдяки цим процесам Стісмелтартон набував здатності думати, міркувати, усвідомлювати, відчувати. Завдяки округлим, відполірованим хвилями древнього моря, котре існувало на цьому місці мільйони років назад, кристалам кварцу, котрі під час дощу ставали прозорими, Стісмелтартон мав змогу бачити . Він бачив світло, темряву, якісь неясні об”єкти невідомого походження , котрі могли , на відміну від Стісмелтартона, рухатися у навколишньому просторі. Йому це все подобалося, він шалів від усього цього побаченого і відчував невимовну любов до свого Творця і до всього Космосу. Він був щасливим, коли усвідомлював , що він , завдяки Богу, має можливість усе це бачити і відчувати.

    3. Якось він відчув щось нове. Воно було настільки нове, що у його понятійній системі ще не було слів і термінів, щоб це нове описати і зрозуміти. Він напружився і зрозумів - до нього промовляв хтось посторонній. Хтось, хто був не Стісмелтартоном. Це було дивно, адже Стісмелтартон гадав, що, крім нього, у Всесвіті існує лише Бог. За кілька днів і ночей Стісмелтартон розшифрував ці сигнали і зміг навіть відповісти. Зав”язався діалог. Її звали Артонмелта. Вона жила на іншій планеті, біля іншого Сонця. Стісмелтартон ледве дочекався ночі з дощем, і коли його очі стали прозорими, він подивився углиб Космосу. І там, далеко-далеко, він побачив цю планету, на котрій мешкала його знайома. Його Артонмелта. Чомусь Артонмелта мала інший електричний заряд, ніж Стісмелтартон. У нього був плюс, а у неї – мінус. Чи навпаки. Це не мало значення. Він тільки відчував, що його чомусь притягує до Артонмелти, а вона відчувала те ж саме : її притягувало до Стісмелтартона. За деякий час вони вже не могли жити одне без одного. Стісмелтартон назвав такий стан речей новим словом „кохання”, і Артонмелта погодилася із ним, що це дуже влучна назва.

    4. Якось Артонмелта повідомила йому, що на її планеті настає зима, і її черговий цикл закінчується. На жаль, внаслідок значної розбіжності у тривалості їхніх циклів наступна їхня розмова могла відбутися лише через дві тисячі вісімсот тринадцять циклів Стісмелтартона. Це було дуже, дуже довго навіть для Стісмелтартона, котрий прожив уже кількасот тисяч циклів. Так невимовно довго, що Стісмелтартон засумував. А коли Артонмелта заснула і зникла з ефіру, то й захворів від нудьги та печалі. Він усвідомив, що на довгі тисячі років він у цілому Космосі знову залишився один, ну хіба що з Богом, але що Бог ?

    5. Ігор і Вадік були ну такими вже шибайголовами, що ні у казці сказати, ані пером описати. Чого вони тільки не витворяли, чого лише не вишкварювали, засранці отакі ! То залізуть до чужого курника і поцуплять усі яйця, то дощенту обтрусять сусідську яблуню з іще зеленими плодами, то вкинуть заради сміху чи з помсти до чийогось сортиру пачку дріжджів або пляшку із карбідом. Ну, одним словом – повбивати таких замало. Як тільки у хлопців канікули, то у всього села настає ніби карібська криза, ну бігме, хоч військовий стан оголошуй !

    Хоча ні, Ігор і Вадік насправді були хорошими хлопцями, а що інколи на них таке думали, то може це зовсім і не вони були тому виною. Ну, залізли вони до курника баби Ганни, залізли, нічого не скажеш, але цупити всі яйця – помилуй Господи Боже ! Ну які ще „всі яйця” ? Там тих яєць було усього три чи чотири, а вони зразу розкричалися – „всі яйця”, „всі яйця” ! Так, ніби тих яєць там було кілька десятків ! Ну, не несуться кури цього року, що поробиш ! Кажете , яблуню усю хлопці обтрусили ? Та там тих яблук і було щось із десяток з усього, ну, не вродили яблука цього року, не те, що торік ! А торік тих яблук було дійсно невимовно багато, як перед війною, люди не мали і не знали , куди ті яблука дівати, свиням згодовували – так і ті гордували вже, рила відвертали від тих яблук ! Сказано ж – рік на рік не приходиться. Хоча й позаторік яблук було не менше. А от цього року – як обрізало ! Висять на яблунях по одному, по два яблучка, і щоб тля завелася – так немає ж тієї тлі, і засухи не було, і морозів у травні не було, і бджоли наче не спали, меду понаносили, а от неврожай цього року на яблука – і все тут ! Сказано ж – і природі тре відпочинок ! А ви кажете – цілу яблуню обтрусили ! Ну вже далася вам та яблуня ! Вже не маєте до чого присікатися, то про яблуню, і про яблуню, і про яблуню ту торочите усім і усюди , і вже усім обридли зі своєю яблунею, то й не дивно, що вам хтось до сортиру вкинув ті дріжджі ! І не обов”язково це ті хлопчаки вкинули, може то ваш сусід ізправа вкинув, Петро Петрович, щоб ви йому кожної весни межу не переорювали !

    І такі вже ті хлопці, Ігор і Вадік, хороші, і грибів із лісу нанесуть, і ягод усіляких, і риби наловлять, - ач, яка бабуні їхній підмога на старості років ! І хоч вони щитаються городськими, та уміють робити усе, як нормальні люди в селі. Та воно й зрозуміло – не таке вже й велике те місто Городище, щоб хлопці не вміли трави вкосити , корову подоїти чи картоплю попідгортати, це ж вам не Москва і не Черкаси !

    А ще їхня бабуня, ну та Груня одноока, що їй на рафінадному шматком рафінаду око вибило, хвалилася, що чи то вчора, чи то позавчора онуки десь у лісі клад знайшли. Алмази, каже, по півкілограма кожен. Бреше , мабуть, стара, ну звідки у нашому лісі якісь алмази ? Та ще й щоб отак собі зверху лежали і чекали, поки їх хтось підбере ? Все там уже, що можна було, підібрано давно і без них. І німці там шастали, і партизани, а після війни енкаведисти бандерівців ганяли, а потім і червоні слідопити ходили стежками бойової слави ! Помню, ше як я була школяркою, то нас заставляли ходити у ліс, гільзи собирать, по кілограмові на душу, казали, поки не збереш – до школи не приходь ! А то б вони тих алмазів не побачили ! Ні, ну представляєте : лежать собі алмази і чекають, поки Грунині вишкварки, що мого кота Ваську, сволочі, вкрали, прийдуть за ними ! Теж мені, геологи !

    6. Ігор і Вадік ліс знали дуже добре, як свої п”ять пальців, бо ж приїжджали до бабусі Груні з самого малечку, кожного разу на ціле літо. Знали усі ягідні і грибні місця, знали, де росте ліщина, де дикі груші чи яблуні, ну, одним словом, усе-усе знали. Знали також і те, куди не слід ходити. Було в лісі там одне таке прокляте місце. Ну, звісно ж, не личить піонерам вірити у прокляті місця, бо проклятих місць, як і Бога, на світі не буває, але що поробиш, коли ті, хто туди пішов, назад не повернувся. Люди там пропадали з давніх-давен, і прості люди, і солдати, і лісники, ну, але ж як воно у світі буває ? Доки свідки чи очевидці про зниклу людину живуть – доти туди люди і не пхають свого носа. А як мине років двадцять чи тридцять – то гляди, уже люди і не ймуть віри, що там таке гибле місце насправді. Знову хтось із молодого покоління іде - і знову не повертається. І знову у селі траур, знову голосіння чергової овдовілої , знову тижнями з села не вилазить слідчий , знову не можеш нормально і спокійно гнати самогонку , - одним словом, село вибивається із колії. Навіть на колгоспі це дається взнаки : обсяги недовиконуються. А як пропаде не хто-небудь, а якийсь знатний комбайнер чи тракториста, то це вже гаплик державним планам здачі зерна, це колгоспу вже повний, як говориться, пиздець ! У вас так хіба не кажуть ? У нас, як бачте, кажуть. Наїжджають на село прокурорські, беруть голову колгоспу під білі рученьки, пришивають антидержавну змову, головова день і ніч плаче, пише листи зі скаргами у обком партії і таке подібне. То щоб цього не було, колгосп якось виділив гроші і оте гибле прокляте місце обнесли забором. Довжелезний получився забор, але що поробиш ? Хіба, як то кажуть, хочеш ? – Мусиш !

    А тепер той забор зігнив, повалився, новий голова грошей виділяти не хотів, бо теж уже не йняв віри у всіляке надприроднє, вистачило коштів лише на те, щоб поприбивати нові фанерні таблички, що вхід, мовляв, заборонений. А що може бути цікавішим для двох хлопчаків, ніж потрапити туди, куди вхід заборонений ? Отож якось зранку, після дощу, побачивши у лісі нові, як писанка, фанерні таблички, Ігор і Вадік вирішили, що б там не було, а пролізти туди, куди не можна. Начитавшись різних книжок про індіанців та про юних слідопитів, вони запаслися довгим шнурком , сірниками, ножиками і, оскільки сигнальних ракет у них не було, вони самотужки виготовили із алюмінієвої пудри та із марганцівки взривпакет. На другий день, нікому нічого не говорячи, вони рушили у заборонену зону.

    Перелізли через гнилі колоди старого паркану , прив”язали шнурка до дерев”ячки і попростували уперед. Рухатися заважали неймовірні хащі. Усе позаростало шипшиною, акаціями та іншими кущами-деревами настільки щільно, що доросла людина там пройти би без мачете не змогла. Добре, що хлопчаки були невеличкі на зріст, худенькі, то таким , звісно, пересуватися було трохи легше. Але все одно : усі руки –ноги та все інше , що можна поцарапати об акацію, було поцарапане.

    Через деякий час шнурок закінчився, і вони вже рухалися далі без нього. Нарешті вдалині, серед неймовірної гущавини, вони побачили якийсь наче просвіт. Приблизно хвилин за двадцять –тридцять вони вийшли до цікавого місця : просто перед собою вони побачили мальовничу галявинку, посеред котрої височів пагорб. І галявинка, і сам пагорб, схожий на невисокий курган, були майже правильної круглої форми, на самій галявині, окрім густої трави, нічого не росло. Трава навколо горбика була густа-прегуста і так само густо пахла справжньою травою. У повітрі літало безліч метеликів, у навколишніх деревах щебетало птаство, картина була просто ідилічною. Пейзаж був настільки привабливим, що хлопці, забувши про все на світі, видерлися на верхівку пагорба, на якому трава була вже не такою рясною, і, узявшись за руки, стали кружма кружити хоровод, весело і безтурботно сміючись, як колись у дитинстві. Потім вони попадали на траву і стали по ній качатися, скочуючись схилами униз, потім знову видираючись на вершечок і знову скочуючись, це було велике щастя, що отак запросто можна у траві валятися і скочуватися. Прим”ята трава пахла ще сильніше, і від цього запаху можна було сп”яніти і забути про все на світі. Потім вони щасливо лежали удвох, взявшись за руки , спостерігали за небесними хмаринками , слухали щебіт птахів, насолоджувалися погожою літньою канікулярною дниною. Час немовби зупинився.

    Через годину чи через дві Ігор і Вадік відчули, що зголодніли. Вони так готувалися до якоїсь небезпеки, що взяли ножі, взяли сірники, взяли взривпакет, але про харчі зовсім забули. А їсти захотілося так раптово, що додому йти не було вже ніякої сили.

    -Можна померти від цього голоду, поки дійдем, - сказав Ігор. – Давай, щось отут пошукаємо.

    -Я так само подумав, - відповів Вадік.- Можна пошукати листя одуванчика, я читав, що його можна їсти.

    Вони знайшли безліч кульбаб, насмикали з них листя і трохи, скільки могли, попоїли.

    - Ну як ? – запитав Ігор у Вадіка.- Ти наївся ?

    - Ні. Гірке якесь, аж блювати тягне. І ще більше від нього голодний.

    - І я теж не наївся. Сала хочеться, з хлібом і з цибулею.

    - І мені теж. А я читав, що ще можна їсти корені від кульбаб.

    Вони почали висмикувати кульбаби з кореневищами, але ті кореневища були такі тонесенькі – ну просто там не було чого їсти.

    -О, диви, який здоровецький одуванчик ! Ану…

    Ігор ухопився обома руками за листя кульбаби , але вирвати не зміг.

    -Ану , дай я !

    Тепер уже Вадік ухопив кульбабу , потягнув – і вирвав досить довгого і товстого кореня.

    -О, то це ж уже інша справа! Є що їсти ! Нумо, давай його спечемо !

    Але Ігор дивився не на кульбабу , а трохи в інший бік.

    -Що це ?

    Ігор підняв камінчик – він був досить таким великим і важким камінчиком, формою і розмірами нагадував куряче яйце. Ігор плюнув на камінчик, розтер слину пальцем – камінчик заблистів у світлі Сонця.

    -Ух ти ! – вихопилося у Ігора.

    -Покажи ! – попросив Вадік. – Ух ти-и ! Клас !!

    -Віддай, це моє ! – простягнув руку Ігор.

    -Ну дай же, я роздивлюся, - знову попрохав Вадік.

    -Сам собі знайди такий – і роздивляйся, - відрізав Ігор і забрав камінь.

    -Добре, раз ти такий, то я тобі більше ніколи не дам своїх олов”яних солдатиків. А собі я зараз знайду такого ж.

    -Знайди-знайди, - захихотів Ігор.

    -І знайду, - відповів Вадік, повзаючи по пагорбу навкарачках. – Ну ось, я ж казав, що знайду !

    Він щось піддів ножем у піску і за хвильку тримав у руці такий самий за формою, тільки ще більший камінь.

    -Ух ти ! – захоплено вигукнув Ігор.- Покаж !

    -Свій дивися, - не віддавав камінь Вадік.

    -Ну шо ти такий жадіна ! Жмот !! Покажи !

    -Тепер не покажу ! Ти мені свій не хотів давати, от і я тобі свого не дам !

    -Не даш ?

    -Не дам !

    -Ну добре, - погодився Ігор, - тоді я зараз ще більший знайду, і тобі не покажу !

    За півгодини хлопці відшукали щось із два десятки таких камінців, котрі різнилися між собою тільки розмірами, але всі були круглі, схожими на куряче яйце.

    -Клас ! Ото, як повернемося в Городище, як покажемо, що ми познаходили, то всі від заздрості повмирають! – радів Ігор.

    -А я один віднесу у школу, Катерині Пилипівні віддам, то, може, поставить мені п”ятірку за чверть. Тільки віднесу не відразу, а наприкінці чверті, - розважливо сказав Вадік.

    -А я піду на чорний ринок, і одного продам , і куплю собі велосипед ! – вигукнув Ігор.

    -А ти знаєш, де у нас чорний ринок ? – здивувався Вадік.

    -Ні, не знаю.

    -То як же ти підеш на чорний ринок, коли ти не знаєш, де він знаходиться ?

    -Та якось вже піду. Запитаю у циганів, де є чорний ринок.

    -А як ці камені називаються, ти не знаєш ? - запитав його Вадік.

    -Мабуть, це такі бриліанти, - засумнівався Ігор.

    -Або алмази !

    -Клас ! Мені тато казав, що алмази дорожчі від золота !

    -Брехня ! Золото саме дороге !

    -Ти дурний, золото не саме дороге ! Платина дорожча за золото, а алмази дорожчі за платину і за золото разом узяті !

    -Слухай, - осяйнула думка Вадіка,- але якщо це справді алмази, то ми їх мусимо здати государству, бо це клад !

    -Точно ?

    -Точно ! Я в кіні бачив ! Треба здавати алмази государству, інакше посадять у тюрму !

    -А як же мій велосипед ? – знітився Ігор. – Я ж так хотів мати велосипед !

    Ігор від розчарування аж заплакав і зашморгав носом.

    -Чекай,- сказав Вадік, - а давай трохи камінців заховаємо отут. А государству здамо тільки половину !

    -Небезпечно , бо може знайти хтось інший, - засумнівався Ігор.

    -Не знайде, ми їх глибоко закопаємо, а місце позначимо на карті, а карту заховаємо у якомусь дуплі.

    -Ура, давай ! – зрадів Ігор.- Але навіщо віддавати аж половину ? Давай, віддамо третину !

    -Або четвертину !

    -Або п”ятину !

    -Або шестину !

    -Ні, семину !

    -Ні, дванадцятину !

    -Тоді вже краще не дванадцятину, а двадцятину !

    -А де закопаємо ?

    -А давай, на самому вершечку закопаємо , щоб карту не малювати !

    -Давай !

    Ігор і Вадік стали ножами копати ямку на самому вершечку пагорба. Копати було просто, ножі легко входили у пісок.

    -А пісочок тут який ! – сказав Ігор.

    -Так, дійсно, такий крупний! Я ще такого пісочку не бачив.

    -І я теж, - погодився Ігор. – Такий аж синій якийсь !

    -А як виблискує на сонці ! – додав Вадік. – Такий, ніби….

    -Ніби живий, - сказав Ігор.

    -Так, ніби живий, я саме це і хотів сказати, - погодився Вадік.

    -А може, він і є живий ? – запитав Ігор.

    -Тю, дурнику, живого піску не буває !- заперечив Вадік.- Копай давай !

    Вони закопали камінці, замаскували місце, щоб більше ніхто не зміг знайти їхню схованку, і пішли назад у село, несучи кожен по одному дивному, майже прозорому камінчику, що формою і розмірами нагадували куряче яйце.

    7. Коли вони дісталися села, була вже глибока ніч. Десь вдалині гавкали собаки. Цвіркотіли цвіркуни. Із сусідського дому долинали стогони, то стогнала тітка Варвара, у неї недавно помер чоловік і кожен вечір якісь дядьки приходили її втішати, і втішали аж до ранку, але вона ніяк не хотіла втішатися, і все одно стогнала і стогнала. Дуже вже любила свого померлого чоловіка,мабуть, сердешна.

    Хлопці не стали вмиватися, поїли просто із миски холодних вареників і полягали спати, поклавши свої знахідки під голову.

    Наранок вони прокинулися від крику баби Груні. Ще ніколи вони не бачили бабу Груню такою розсердженою і переляканою. Вона дивилася на них, грізно мружачи своє єдине око, і не добираючи слів, горлала на все село :

    -Де ж це ви, засранці, були , де вас носило стільки, гультіпаки ви малі, недоноски, шибеники, виродки ви татарські , песиголовці, щоб вас ясний перун стрелив, як мені всі сусіди сказали, що ви пішли до того гиблого місця, як я три дні собі місця не знаходила, ми вже і в міліцію ходили, і шо тільки не робили, і до баби Теклі я бігала ворожити, віднесла їй всі яйця, а ви тут , сволочі малі! Де були три дні, зізнавайтеся !

    -Три дні ? Тут були, - здивувалися хлопчики, - тільки вчора ходили на гибле місце, але там нічого такого нема, тільки все позаростало акаціями, ніякої гиблості ми не бачили і не зустрічали, тільки синій пісок , а так більше нічого.

    На крики баби Груні посходилися сусіди, прийшов і сусід Петро Петрович із дружиною, і тітка Варвара, котра недавно похоронила свого коханого чоловіка, і баба Ганна прийшла, у котрої вони колись покрали з курника усі яйця. І ще інші люди посходилися, усілякі сусіди, котрі бачили, як Ігор і Вадік йшли в ліс у напрямку гиблого місця, всі стояли кружма навколо хлопців, мовчки кивали головами, підтверджуючи свідчення баби Груні, що їх, Ігора і Вадіка, вже три дні ніхто не бачив і не чув, і навіть прибіг участковий , захеканий і простоволосий, тримаючи кашкета під пахвою.

    -Ну що, засранці, де були ? – запитав строго участковий.- Вчора , позавчора, поза-позавчора де були ?

    -Вчора були у лісі, а позавчора теж були у лісі, а позапозавчора теж були у лісі, але ж ми кожної ночі ночували тут, у баби Груні вдома !

    -Ні, дорогенькі, що ж ви все село обдурити хочете ! Не ночували ви удома, бо купа свідків є, що вас цілу ніч ні вчора, ні позавчора вдома не було.

    Ігор і Вадік переглянулися і засміялися :

    - Та як же це? Ми ж позавчора удома ночували, і ще перед сном дивилися останню серію про Штірліца ! Якраз тоді, коли пес Петра Петровича покусав дядька, що приходив до тітки Варвари.

    - Ні, дорогенькі, то пес покусав дядька не позавчора, а поза-поза-поза…. Одним словом, уже давно він покусав, правда, тітко Варваро ?

    - Правда, - підтвердила тітка Варвара, котра недавно похоронила свого коханого чоловіка, - сьогодня п”ятниця, а Джульбарс Гришку покусав ще в понеділок. Чи в неділю. Він вже чотири дня ходить до фельшера, уколи від бєшенства принімає.

    - Хай зря не ходить, у мене пес здоровий, ніякий не бєшений, - сказав Петро Петрович, і його жінка ствердно закивала головою.- Здоровий пес. Трохи хіба зелений, бо зеленкою намазали ті місця, шо Гришка штахетиною від паркана Варвариного побив, а так – здоровий.

    - А як же це сьогодні п”ятниця ? – здивувалися хлопці.- Учора ж тільки був вівторок ? А позавчора понеділок, ішла остання серія про Штірліца !

    - Не говоріть мені чепухи і всякої хуйні !- вигукнув участковий. – Шо ви мені тут дурку гоните ?! Я таких уже бачив. І не раз ! Дурку мені тут гонять ! Та Штірліц вже чотири дні, як закінчився ! А сьогодні зранку мені з Городища позвонили, що вже прокурорські сюди їдуть, це ж знов треба два відра самогонки нагнати і віддати ні за шо, ні про шо, лиш би мене не звільняли за незадовільну профілактичну роботу. І все через вас, ухх, засранці ! Були би ви повнолітніми, я би вас !..

    Дільничий потрусив у повітрі кулаком і , плюнувши спересердя, розвернувся і пішов. Інші люди теж стали потихеньку розходитися, клянучи малих засранців, котрі тероризують усе село, і пригадуючи випадки, що й коли в кого ці малі недоноски вкрали.

    Баба Груня винесла дві штикові лопати і простягнула їх хлопцям, котрі знічено стояли посеред двору. Ніяк не могли втямити, як же це сьогодні вже п”ятниця, коли ще учора був лише вівторок.

    -Так, синочки, - вже добрішим голосом промовила до них стара і одноока баба Груня.- Маєте лопатами скопати мені отой весь шматок поля, де посохла капуста. Щоб мені до вечора все-все скопали вже. Щоб я нічого матерям не казала, де це ви ходите.

    - Добре, - погодилися хлопці. Робити було нічого. А копати там – раз плюнути, земля там вже копана-перекопана, піде, як по маслу.

    - І до тої курви, до тої проститутки Варки більше не ходіть, - додала баба Груня, котра втратила своє око на рафінадному заводі відразу по війні. Директор сказав їй прийти на роботу колоти рафінад в суботу, вона прийшла , сама одна стояла біля апарата, колола той рафінад, а раптом щось там усередині заклинило. Треба було розклинити. Тільки вона відкриває дверцята подивится, а звідтіля їй шматок рафінаду в око –бац!- і нема ока.

    -А ми до неї і не ходили, - відповіли Ігор і Вадік удвох хором. – Ми в ліс алмази ходили шукати.

    -Ага, аякже, алмази, - сказала баба Груня.- Хоч нікому не кажіть, бо стидоба ! Люди подумають, що ви такі самі дурні, як і ваші батьки! Алмази вони в лісі шукають ! Я хоч маю одне око, але добре бачила, як то курвиско на вас тепер-во жадно дивилося. Я піду до неї і скажу ! Яке вона має право ? Хоче, аби я участковому все розказала ? Ви ше є малі, до школи ходите, вам того ше робити не можна ! Хоч чимось кормила вас, чи так ?

    Ігор з Вадіком переглянулися, зрозуміли один одного і закивали головами :

    -Так, так , кормила-кормила.

    -Ну, добре, хоч кормила… Я її змалечку пам”ятаю – вона змалечку вже потеряною, вже шльондрою була, як і її мама. До її матері приходили коханці, то один, то другий, а якось прийшло два зразу, то вони то маму, то дочку, то маму, то дочку... А вона ще тоді до школи ходила, до сьомого чи до восьмого класу. А тепер от і сама на дітей має охоту. Ну добре, копайте собі, а я піду.

    Баба Груня розвернулася і пішла. Чесно кажучи, їй гріх було щось казати на тітку Варвару, бо сама жила без чоловіка, а хто її , однооку, би схотів за себе взяти ? Тоді, по війні, було повно гарних двооких дівчат, а от чоловіків не вистачало, навіть однооких чи одноногих. І отак-от жила вона, без ока, без пенсії, бо попросив її тоді директор написати заяву, що втратила око вона , упавши вночі п”яною на старе повалене дерево біля ставка, а коли вона це написала, то він її просто взяв і вигнав з роботи без всіляких положених і обіцяних відшкодувань. От і нажила вона собі двох дочок від двох різних чоловіків, які інколи до неї, жаліючи бідну каліку, заходили у гості, і виростила їх, і у світ вивела, і одружила сама, і оцих-от двох онуків практично власноруч сама підняла, бо дочки обидві, чого гріха таїть, непутьові зовсім, своїми власними клопотами весь час заклопотані…

    Хлопці весело взялися до роботи. Земля вилітала з-під їхніх лопат, як жмутки пуху.

    -Чуєш, Вадіку, - запитав Ігор, - ну… а ти би пішов до цієї…?

    -До тітки Варки ?

    -Ну да, до тітки Варки, якби вона тебе запросила ?

    -А ти ?

    -Нє, а ти перший скажи !

    -Нє, давай ти перший !

    -А я тебе перший запитав !

    -А я тебе теж хотів якраз запитати !

    -Ну добре. От я – пішов би !

    -Та ну ? І не боїшся ?

    -А чого там боятися ?! Я ж мужик !

    -А в тебе вже стоїть ?

    -Питаєш ! Давно !

    -І в мене. А оте… виділяється, коли…

    -Шо – „оте” ?

    -Ну, оте…

    -Оте ?

    -Ага.

    -Питаєш ! Звичайно !

    -А яке воно на вигляд ? Бо я не знаю, може і в мене вже виділяється ?

    -Ну… таке як … як клейстер.

    -От чорт ! Як клейстер ?

    -Ага.

    -Ні, якщо як клейстер, то у мене ще не виділяється.

    -Нічого, підеш до тітки Варки – виділиться !

    -Ах ти ж ! – жартома змахнув на брата лопатою.

    Хлопці загиготіли.

    -Слухай, Вадіку, а шо тобі снилося сьогодні ?

    -Та-а.. якась така чепуха… біліберда якась…

    -І мені якась біліберда. Чуєш, а я тебе щось хочу запитати, можна.

    -Запитуй.

    Ігор припинив копати, зупинився. Випростався і, дивлячись Вадіку в очі, запитав :

    - Чуєш, от у мене в голові одне слово таке засіло і крутиться, якесь таке дурне… Просто не дає спокою. Не знаєш, що оце воно означає – стісмелтартон ?


    "ХайВей"
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  12. Омелюх
    - Чуєш, Владюша, а як оце буде „клёст” українською, га ?

    Олька сиділа в кріслі біля каміну і розгадувала український кросворд. Владюша сидів у неї в ногах на баранячій шкурі, гладив кота і дивився телевізор.

    - Кліст, - відповів Владюша.

    - Як-як ? Глист ?? Шо ти таке говориш,- буркнула Олька і жартома стукнула його книжкою по голові.- Я ж тебе серйозно питаю.

    - Не „глист”, а „кліст”. Вуха мити треба.

    - Кліст не підходить. Щось має бути довше. Раз-два-три... Шість букв. На „о” починається.

    Я вирішив утрутитися.

    - Кажись, буде „омелюх”, - сказав я.

    - Ура, „омелюх” підходить, - зраділа Олька.

    - Го-о-о-ол! – закричав Владюша.- Гол !!! Ура, гол ! Гол-гол-гол, гол-гол-гол, нам нє страшен сєрий волк, гол-гол-гол, гол-гол-гол. Всьо, аліс, наші вийшли у фінал ! Трам-тарарам !!!

    - Вообще, я могла і сам догадатися. шо це буде „омелюх”. Тут же написано – „птах, котрий полюбляє ягоди омели”, а я ще зі школи знаю, шо по-рускі цей птах називається „кльост”. А раз він любить омелу, то швидше за все він має бути „омелюх”.

    - Ну да , - сказав Владюша.- Так само, як журавлі найбільше полюбляють ягоди журавлини, тому й називаються журавлями.

    - Шо, серьйозно ? – здивовано перепитала Олька.

    - Ну да, хіба вам в школі не розказували про це ? – ледве не лопаючи зі сміху перепитав Владюша.

    - Ні, казали тільки, що журавлі курличуть і дітей приносять. А що люблять журавлину – не казали.

    - Слухайте, стосовно дітей, а взагалі ви знаєте, як омела розмножується ? - запитав я в Ольки і Владюші. – І що це взагалі така за рослина ?

    - По-моєму, із неї віники роблять. Воно щось таке, як кукурудза росте на полі, да ? – сказала Олька.

    - Тю, дурна ! Омела в полі росте – ну і сказанула !- розсміявся Владюша. – Двоєшніца ! Омела росте в тайзі, це таке вічнозелене дерево тіпа модрини чи кедра, і клісти видзьобують з її шишок насіння. Чи не так, шановний Коко ?

    Я ніколи не знав, чи Владюша говорить правду, чи прикалується.

    - Ні, - заперечив я, насправді омела – це така рослина, котра паразитує на деревах. Коли я був малим, то думав, що це воронячі гнізда.

    - Конєшно, ви помилялися, шановний Коко, бо всім відомо, що ворони – це такі сучі діти, котрі гнізд не в”ють, а живуть і вирощують потомство виключно на помойках.

    - І , Владюшо, я тобі скільки разів просив не називати мене „шановний Коко”, принаймні при дамах, - сказав я. – А що стосується омели, то вона , як я вже казав, паразитує на гілках дерев, а розносять її по деревах саме ці пташки – омелюхи. Кльости по-російськи.

    - А як це в них получається розносити ? - витріщуючи свої величезні блакитні очі запитала Олька. Люди з блакитними очима – вони такі довірливі....

    - Карочє, Олька, ти хіба ніколи не бачила, як ото летить кльост, а у нього в лапках такий спеціальний мішочок із насінням омели ?..

    Цим Владюша заробив іще одного стусана книжкою по потилиці. Проте це його не дуже зупинило.

    - Прикинь, я вчора стою на вулиці, курю, дивлюся – із вирію вертається стая кльостів і в каждого от-такенний мішок із контрабандною омелою....

    У Ольки би непогано виходило грати на барабанах у якійсь задрипаній рок-групі. Принаймні, музичний ритм по голові Владюші вона знову досить непогано відстукала.

    - Ну, шановний Коко, ну скажіть ви цьому придурку, щоб він більше не придурювався, - благально , роблячи „плаксиві глазки”, звернулася Олька до мене, як до старшого у цій гоп-компанії. Не дивлячись на те, що у нас у всіх трьох і були деякі пікантні неформальні стосунки, мене вона поважала і ставилася до мене з якимось – можна сказати - пієтетом, а Владюшу відверто мала ні за що. Хоча, на мій погляд, цілком безпідставно. Владюша - видний пацан. Там, за Стіною, за ним, мабуть, хтось досі проливає гіркі дівочі сльози.

    - Шо за фігня, шановний Коко, чому це їй дозволено називати вас „шановний Коко”, а мені ви забороняєте це робити, га ? Що це за така гендерна нерівність , га, шановний Коко ?

    Діти , та й годі. Уже трахаються, як кролики на Паску, а проте ж – діти! Що з них ото взяти ?

    - Слухайте краще сюда, - мудро мовив я.- Я вам розповім, як ця омела розмножується.

    - А шо тут такого непонятного ? – вклинився непосидючий Владюша. – Приходить , значить, увечері до омели омел , і отак вони до ранку розмножуються, розмножуються, розмножуються.... а потім з”являються маленькі омелята....

    Чесно кажучи, мені вже стає жаль цієї книжки. Нехай воно і жовта преса, але у нас тут не так багато книжок, щоби використовувати книжки замість цеглини. Взяла би вже цеглину - та й раз і назавжди , якщо вже так хочеться. А то книжкою.... Який толк від такої тонюсінької книжки такому опецькуватому здорованеві ? Хіба що воші злякаються і порозбігаються.

    - Карочє, не хочете – то й не треба. Я думав, вам буде цікаво.

    - Ні-ні, шановний Коко, розказуйте-розказуйте, нам інтєрєсно, будемо уважні-уважні, як бройлєри на птіцефєрмі, - попросилася Олька.

    - ... як корова на Великдень, - додав Владюша..

    Вони демонстративно замовкли, і Владюша навіть витягнув руку з-під Олькиного сарафану. Але у мене вже вивітрився весь ентузіазм.

    - Та... що тут, власне кажучи, розповідати. Карочє, ці пташки дуже полюбляють ягоди омели. Оце, значить, вони ці ягоди жруть, а кісточки у омели дуже липкі, такі, карочє, липкі, шо – весь піпєц, і от ці долбані кісточки прилипають у тих омелюхів чи до лапок, чи до дзьоба. А ці дурні омелюхи, перелітаючи з дерева на дерево, чистять кігті чи дзьоб об гілки, кісточки прилипають до цих гілок, навесні проростають, та й, власне, весь отакий расказ. Отака-ото вам омела.

    - І всьо? – розчаровано запитала Олька.

    - Тю, а шо ж ти хотіла ? – спохопився Владюша. - Щоб тобі шановний Кока розказав про пєстіки і тичинки, та ще й може продемонстрував наочно, що й куда ? І звідкіля потім ягодки появляються ?

    - Та нє, я думала там шось таке.... А там нічого такого.... Я це так собі і представляла. Пхе. Теж мені...

    Вона надула свої пухкі губенята. Тіпа образилася. Стрільнула зіницями вгору-вниз, то у підлогу, то просто – транзитом через мої очі- в мій гіпоталамус. Капосне таке дівчисько ! З такими аж фарфоровими колінами !! Ну-ну, я тобі вночі покажу, почім редька на базарі ! Вона ніби відчула мій запал, натягнула сарафан нижче колін, прикрила, значить їх, пригнулася, натомість виставивши у розрізі сарафану свої такої ж фарфорової краси груди. Дивилася на мене знизу вверх, як покірне телятко. Я не відводив погляду, і такий німий двобій протривав між нами кілька секунд.

    - Ну, шановний Коко, ну а ви самі бачили оцю омелу на деревах живцем ? – запитала вона мене з вищеописаної пози.

    - Тю, дурна, треба було краще слухати, шановний Кока же ж казав, що коли був малим – то бачив, - затараторив Владюша.

    - А в мене таке враження, що шановний Кока ніколи і не був малим, - зітхнула Олька. – Він завжди був таким великим, сильним і... і теплим....

    - Ну, я цю омелу , скажу вам по-правді, бачив порівняно недавно,- почав відповідати я, - вже після появи Стіни. Власне, через цю омелу все це і трапилося. Аби не ця омела....

    - Тю, а як це якась омела могла стати причиною появи Стіни ? Це що, щось тіпа явлєнія Христа народу ?

    - Та ні, насправді причиною є не сама омела, але без омели , можливо, нічого б і не було.

    Одним словом, все було дуже просто.

    Коли я навчався в університеті на фізичному факультеті, то жив у гуртожитку по Ломоносова. На ВДНХ. І дуже полюбляв відвідувати розташований неподалік Голосіївський ліс, чи то пак – лісопарк. Тоді він ще був досить величенький, і у ньому було навіть неважко заблукати, особливо у нічну годину. Голосіївський ліс був прекрасним будь-якої пори року : чи влітку, чи взимку, чи восени, чи намелі. Хоча ні – намелю тоді ще теж не було, як і Стіни. Та особливо я любив Голосіївський ліс навесні. Сподіваюся, чому – пояснювати особливо не потрібно, якщо ви уявляєте собі, що це таке була за пора року – весна. Отож, весняної неділеньки я любив вставати рано-вранці, удосвіта, одним словом – коли ще темно-темно, за годину чи й дві до сходу Сонця. Я вдягався у спортивну форму, штани спортивні, там усілякі кеди чи кросівки, якийсь спортивний пуловер, тощо, брав фотоапарат, сякі-такі харчі, як-от пачку печива чи плавлений сирок, та й вирушав у путь. Якраз десь встигав дістатися Дідорівки, як починало сходити Сонце. Ви бачили коли-небудь схід Сонця ? Ні ?? Ну, хоча б на фотографії ? Так отож. Уявіть собі : десь у високості з”являється така плямка – її висвітив з-поза обрію перший промінчик Сонця, самого Сонця ще не видно, воно десь за горами-за лісами, лише тільки вгадується, бо ж не могло тоді такого бути, щоб не було Сонця. Це ж вам не тепер , що усяке може бути. Далі – на плесі лісового озера звідкілясь з-поза сухих торішніх очеретів з”являються і пливуть табунцем дикі качки, вони лише щойно повернулися у рідні місця із вирію. Я стою і млію від цієї ідилічної картини. Навкруги нішелесть. Розумієте ?- нішелесть, йопересете ! Я чимчикую далі, долаю підйом на Кумпол і заглиблююся у більш здичавілі місця. Мій шлях лежить крізь балки та яруги убік Китаєвого. Подекуди у ярах, чи й на рівному місці ще лежить достобіса снігу, такого веселого весняного снігу, котрий ось-ось розтане, перетвориться на дзвінкі струменці, та, поки ще не припекло весняне сонце, цей сніг біліє згадкою про минулу , часами сумну, а часами теж веселу і рожевощоку зимоньку-зиму.

    Це вже пізніше я дізнався, що існують подекуди на земній поверхні так звані Місця Сили. А тоді я ще цього не знав. Темний був, до того ж – комсомолець. Ідеаліст , одним словом. Чи точніше – матеріаліст ? Хрен його розбере, що гірше – ідеаліст чи матеріаліст. Якийсь такий ідеалістичний матеріаліст, йопересете.

    Одним словом, звідки я міг тоді знати про Місця Сили, якщо нас цьому в університеті не навчали ? Нам викладали історію кепеерес, усіляку там хронологію з”їздів та пленумів, хто з керманичів радянського народу коли і що говорив і коли нарешті вже помирав, а все інше – то були забобони. Уявляєте, нас навіть навчали не зважати, коли чорний кіт перейде тобі дорогу ! Ви собі можете уявити більшу дурню, аніж стверджувати, що коли чорний кіт перейшов вам дорогу, то вам слід лише проказати „Слава кепеерес!” або „Служу совєтскому союзу!” – і можна сміливо переступати через котячу доріжку , навіть не перехрестившись і не сплюнувши тричі через ліве плече ? Отож, йопересете, а що й казати вже про якісь Місця Сили !?

    Ну, і якраз під час однієї такої мандрівки я і вибрів на одне з таких Місць Сили. Їх там, у Голосіївському лісі, багато колись було. Один лише я їх відшукав щось із десяток, а були ще й інші сікери, котрі знаходили свої Місця Сили. Звісно, що я не знав тоді, що це є саме те Місце Сили, проте інколи буває так, що можеш не знати, шо воно таке, але можеш використовувати.

    Перше Місце Сили, котре відкрилося мені, було посеред березового гаю. Там був такий прекрасний березовий гай. Коли потрапляв туди всередину, поміж отих білокорих берізок, здавалося, що нічого в світі не може бути кращого ! Там навіть дихалося якось не так ! Природно, що там хотілося побути якнайдовше, проте моєю ціллю завжди було пройти мій маршрут до кінця, вийти з Голосіївського лісу десь в районі Китаєвих печер , там позайматися інтенсивно своїм власним комплексом спортивних вправ і потім повертатися вже назад до гуртожитку.

    І от в одну з таких прогулянок я трохи довше затримався у тому березовому гаю, ну і мені захотілося, розумієте, трохи того, самі розумієте чого. Одним словом, по-великому захотілося. Ну, діло , як то кажуть, житєйське. Гадаю, всі зі мною погодяться ? Ну, але з іншого боку, розумієте, сісти отак посеред цієї краси, посеред оцих білокорих берізок і почати срати – це , розумієте, було би , як то кажуть, вапше ! Кощунством це було би, хіба ж не так ? То ж я почав озиратися в пошуках якнайкращого для цього місця, а точніше – з точки зору естетики і тому подібного – якнайгіршого місця, котре б не жаль було , говорячи буквально, обісрати.

    І от я ходив-бродив по цьому гайку, посеред цих пречудових , преструнких, прекрасних білокорих берізок, вишукував це якнайкраще-якнайгірше місце, і раптом – як у тому анекдоті – чую, що наче якийсь внутрішній голос мені наказує : сри тут !

    Знаєте, отак всередині мене оце „щось”, оцей внутрішній голос, мовчало-мовчало, мовчало-мовчало, а потім як візьме та й як гаркне : сри тут ! Я, чесно кажучи, від несподіванки ледве в натурі не обісрався , бігме !!

    Коротше кажучи, я спустив штани, присів знаєте, отак трохи надувся, як ото буває, коли ... ну , ви розумієте.... ото , значить, я трохи надувся отак, напрягся, як то кажуть, і раптом..... полетів. Ні, ви тільки не смійтеся, щоб я з цього місця не зійшов ! Це дійсно було саме те, що усілякі розумні мудрагелі і називають сьогодні „левітацією”. Тобто я відірвався від землі на добрячий дециметр, а , може, й на два, і так завис у повітрі ! При цьому природній процес дефекації з мого шлунково-кишкового тракту продовжувався нормальним чином, фекалії , на відміну від мене, не зависали у повітрі, а добросовісно падали вниз, з”їдене мною напередодні завершало свій кругообіг у моєму кишківнику і поверталося, звідки і прийшло, у матінку-землю , щедрими органічними добривами.

    Від несподіванки я навіть і не знав, що й сказати. Хоча, з іншого боку, навіщо було щось говорити, адже я був сам-один, навколо нікого, отже й так ніхто би не зміг почути того, що б я тоді у тій ситуації сказав. Хоч би я навіть і щось дуже розумне тоді сказав – ніхто би все одно нічого би не почув, лише б даремно я би турбував свої голосові зв”язки.

    Отож, я отак висів у повітрі, висів, міркував , що ж це, людоньки добрі, таке твориться, що я оце вишу в повітрі аки птиця чи, точніше, аки повітряна кулька, аж допоки я , звиняйте за натуралізм , не пукнув наприкінці процесу тієї самої, як то кажуть, дефекації. Я не знаю, може це у кожного індивідуума таке зависання у повітрі трапляється під час дефекації, просто про це, можливо, не говорять, як і про багато чого іншого не говорять, як , власне, і про саму дефекацію не говорять, бо це у нас не прийнято говорити про дефекацію ; бо про дефекацію вже говорять лише тоді, коли цій дефекації приходить гаплик, тобто людина хворіє на запор, не може здійснити нормально акт дефекації і тоді вона може навіть у громадському транспорті сказати ніби ненароком, ніби похвалитися, що, мовляв, ох і не було у мене сьогодні ніякої дефекації ! Мовляв, ви усі, у кого сьогодні була дефекація, ви всі такі недосконалі, тільки те й робите, що дефекуєте, і дефекуєте, і дефекуєте, мовляв, забруднюєте навколишнє середовище, ноосферу навколишню продуктами своєї регулярної дефекації, чи то пак – своїми продуктами дефекації, а я от , мовляв, уже перейшов на вищий щабель еволюційної дарвінівської драбини, уже якось навчився обходитися без цього ганебного процесу, без цієї, матері її ковінька, підлої і непотрібної такої дефекації ! Скажіть, ви дійсно ніколи не левітуєте під час срання ?

    Я теж не левітував під час дефекації ні до того, ні після того, за винятком якщо лише ця велика і нагальна потреба не заставала мене поза межами цього Місця Сили.

    Отож, як я вже описував вам вище, наприкінці процесу я пукнув і звалився з висоти мого польоту на грішну землю. На грішні дерново-підзолисті грунти березового гаю посеред Голосіївського лісу. Кому цікаво – уточнюю, що ногами я ні в у що не вступив. Можливо, що просто пощастило, а, можливо, далися взнаки мої інтенсивні і напружено-виснажливі тодішні спортивні тренування. Але, дякувати Богові, не вступив, і на цьому цю тему закриваємо.

    Отож , я звалився на грішну землю, виконав необхідні і логічні у таких випадках гігієнічні дії, натягнув портки на місце, та й задумався над сенсом буття, а точніше – що ж це зі мною таке трапилося ? Сумнівів бути не могло, я не спав, отже , я дійсно витав у повітрі. Мені захотілося це повторити, я знову зняв штани, присів, напружився – і о диво ! Я знову припіднявся у повітрі на два дециметри !! Щоб опуститися, я спробував пукнути, але це натурально у мене не вийшло, тому я зробив наслідувальний звук за допомогою мого власного, природою мені даного мовно-голосового апарату. Мабуть, вийшло дуже схоже, тому що я знову плюхнувся на поверхню грунту. І знову вдало, не наступивши ні на що. Добре. А ну, давай-но я спробую із вдягненими штанами, подумав я. Я вдягнув штани, зігнув ноги у напівприсяді , напружився – і от я знову завис у повітрі ! І це було – скажу я вам – це було щось !! Знаєте, як ото буває уві сні таке захоплююче відчуття, що ти наче летиш попід хмарами у високості? То оце зі мною таке відбувалося не уві сні, а наяву !! Така неймовірна легкість у тілі, ніби скинув сто кілограмів зайвої ваги і сто років зайвого віку ! Я напружив свої мозкові звивини, подумав – вище ! вище ! – і мені це вдалося !! Я піднявся у повітря майже на два метри ! Я розвів у сторони руки, підняв очі до неба, моє серце охопила неймовірна радість, ніби від єднання із Всевишнім наяву ! Це було таке щастя !!! Розумієте, словами описати це просто неможливо, а якщо би ви хотіли зрівняти це з якимось ефектом від дії наркотиків, то, скажу я вам, це марна справа ! Ніяка хімія не може зрівнятися із чистою, божественною дією сили Землі у Місці Сили !

    Я проробив цей експеримент ще кілька разів, кожного разу я міг злітати все вище і вище, та зі щоразу вищої висоти доводилося потім щоразу болісніше падати. Падіння моє, щоправда, було не з прискоренням вільного падіння дев”ять цілих і вісім десятих, а з маленьким прискоренням, наче я падав десь на Місяці, наче мене щось стримувало, ну але все рівно, з висоти кількох метрів падати спочатку було досить страшно. Та за деякий час я добре призвичаївся і приземлявся на обидві напівзігнуті ноги, як вправний циркач, чи, швидше, як ото роблять ворони.

    За площею це Місце Сили було невеличким, десь пів на пів метра , і якщо , не дай Бог, хоч частина мене, хоч півпальця на довший час опинялася за межами цього квадрату, то сила земного притягання на мене збільшувалася, і я починав плавно опускатися. Я зрозумів, що я це зможу використовувати для зміни висоти польоту, але погіршувало ситуацію те, що я не міг бачити межі периметру Місця Сили. З іншого боку, я помітив, що чимвище від земної поверхні, тим площа проекції Місця Сили ставала все більшою і більшою. На висоті чотирьох метрів квадрат сили вже був не пів на півметра, а приблизно метр на метр.

    Якийсь внутрішній голос підказував мені, що це Місце Сили – лише моє, і що я не маю права нікому про це розповідати. Особливого бажання ділитися із кимось цим секретом у мене не було, і тому я нікому не розповів про це. Тим більше, що Місце Сили, як виявилося, „працювало” лише рано-вранці, допоки Сонце не підіймалося на таку висоту, що ставало біло-жовтим, втрачаючи усі свої червоно-оранжеві відтінки.

    Наступної неділі я знову прийшов на те місце удосвіта, легко відшукавши потрібне місце і дерево за своєю персональною купкою. Купка, крім свого прямого призначення, ще й відлякувала від мого Місця Сили випадкових перехожих, котрі могли би дізнатися про мою таємницю. Я виконав кілька десятків польотів, отримуючи щоразу невимовну насолоду, але з кожним разом ця насолода ставала все звичнішою і звичнішою, гострота відчуттів зникала, і врешті процес левітації мені, можна сказати, „приївся”. Ви будете дивуватися, що це можливо, але це дійсно так. Усе приїдається , як ото секс із постійним партнером. А до того ж назавтра мав бути понеділок, і семінар з контрольною з термодинаміки, дельта ес більше нуля і тому подібне ; і от, вчергове зависнувши на висоті триповерхового будинку, я здійняв очі до неба і , перехрестившись, мовив :

    - Господи ! Дай мені написати контрольну з термодинаміки на „відмінно” !

    Після чого я втратив свідомість, а , прийшовши до тями, виявив, що лежу собі під березою, біля своєї персональної купки. Було вже по обіді.

    Контрольну в понеділок я написав за якихось двадцять хвилин. Відповіді на питання приходили мені в голову невідомо звідки, я їх навіть не усвідомлював і ледве встигав усе записувати. Коли я відповів на останнє, третє запитання, я помітив, що списав щось зо три аркуші, у той час коли всі інші мої одногрупники встигли лише зіпсути по півсторіночки. Помітив це і викладач. Він з єхидною ухмилкою піпійшов до мене, узяв у руки мою писанину і став читати. Я залишався навдивовижу спокійним, а от обличчя викладача білішало і білішало, і коли він закінчив читати останню сторінку моєї праці, воно було геть пополотнілим.

    - Дельта ес менше або дорівнює нулю, - прошепотів він.- Але ж це неможливо ! Слухайте, товаришу студент, у якій літературі і де саме ви відкопали цей софізм ? Що це у вас за позначення ? Що це за таке „дельта І” ?? Ви були на моїх лекціях ?? Я вам таке говорив ? ? Пояснював я вам таке ??? Але ж , із іншого боку, ви маєте абсолютну рацію ! Якщо скоротити „І”, то виходить як і повинно бути – дельта ес більше нуля ! Слухайте, я вам ставлю „відмінно”, але нікому про це „дельта І” не кажіть ! Вас можуть просто посадити, і то у кращому випадку !!

    Всі у групі знали, що термодинаміку я знаю на тверду четвірку із мінусом, трійку мені просто поставити не могли, бо у мене з історії кепеерес була п”ятірка, а це багато чого означало, це означало, що мені можуть ставити четвірки зі скількома завгодно мінусами, хоч навіть із кілометровим мінусом, але все-таки четвірку. А не трійку. Хоча всі розуміли, що четвірка із „кілометровим” мінусом, то є не що інше, як слабенька трієчка.

    Але ж не „відмінно” !

    Один наш одногрупник- великий знавець фізики підійшов до мене, мовчки подивився мені в очі – минулого тижня я просив у нього списати домашнє завдання з термодинаміки, - промовив лише щось типу „ну-ну” і пішов собі. Вся група написала контрольну на четвірки та трійки. Лише у мене одного була п”ятірка.

    Наступної неділі я знову побіг до Місця Сили. Здійнявшись у повітря, я попросив у Господа Бога відмінних оцінок з усіх без винятку предметів.

    До тями я прийшов лише надвечір. Лежачи на сирій землі, я дуже замерз, повернувшись у гуртожиток, я відчув, що захворів. Температура мого нещасного хворого тіла піднялася до тридцяти дев”яти. Викликана „швидка допомога” констатувала у мене запалення легенів. Два тижні я провів у лікарні, на уколах і електрофарезах. Проте семестр я закінчував із суцільними п”ятірками. Мені навіть призначили посеред семестру стипендію, мене обрали комсоргом і на мене стали задивлятися дівчата. Задивлялися, звісно, із корисливих міркувань – вони сподівалися, що я їм щось як-небудь дам списати, чи біс його знає чого... Ну добре, каюся, попросив я одного разу, витаючи над Місцем Сили, у Господа Бога, щоб мене кохали дівчата, ну, але ж не сподівався я від цих дурних створінь аж такого надмірного фанатизму, щоб до моєї кімнати в гуртожитку щоночі із них вишиковувалася добряча черга . Я ледве прожив цей тиждень, щоночі обслуговуючи до десяти- п”ятнадцяти однокурсниць, ночами недосипав, але ж дівчата прагнули мого кохання не лише вночі, але й удень, під час лекцій, під час семінарів, під час лабораторних робіт і під час військової підготовки, вони всюди переслідували мене, немов це розбурхане ведмедиком гніздо диких бджіл женеться за нещасним клишоногим, а мої друзі-однокурсники просто лютою ненавистю ображених самців зненавиділи мене за мої донжуанські походеньки, і тому, коли нарешті настала довгоочікувана неділя, я крадькома побіг у ліс і дещо скоригував своє прохання до Господа Бога стосовно дівчат, конкретизувавши, які саме дівчата і скільки разів на тиждень повинні мене любити.

    Все було би нічого, якби не одне „але”. Дівоче кохання – це жахлива річ, особливо невдоволене дівоче кохання. Особливо, коли цих невдоволених кохань докупи збирається кілька , і вони вирішують будь-що домогтися свого, хоч би і ціною порушення закону чи інших протиправних діянь. Коли я крадькома біг у ліс до мого Місця Сили, я біг крадькома лише від дев”яноста відсотків невдоволених кохань. Але десять відсотків невдоволених мною кохань у складі трьох ситуативних союзниць – Галі, Ірини та Оксани - вистежили мене . На щастя, вистежили не дуже професійно, бо було ще трохи темно, а вони – все-таки дівчата, і хоч їхня невдоволена тваринна хіть гнала їх вперед, за мною, їхній тваринний страх гнав їх назад. Тому вони лише добігли до краю , де починався березовий гай, і там вони мене втратили. Тому мого польоту вони не бачили. Зате коли я знесилений звалився на землю в епсилон-околі моєї купки, котрої вже майже і слід щез, вони мене знайшли і жорстоко, з вишуканим садизмом, надругалися наді мною. Я потім кілька тижнів взагалі не міг дивитися на жінок.

    Усі ці події мали ще один неприємний наслідок : внаслідок оцих сексуальних переверзій, чи як їх там, енергія цього Місця Сили дуже різко зменшилася до критичного мінімуму. Пізніше я зрозумів, що з Місцем Сили потрібно поводитися дуже обережно. Черпати сексуальну енергію з Місця Сили , не повертаючи її назад, це чисте браконьєрство. А як можна було повертати сексуальну енергію назад у Місце Сили, я ще тоді не знав. Зараз я вже знаю, але що з того ? Знання є, та Місць Сили вже нема. Принаймні тут, за Стіною.

    Отож тоді, коли перше Місце Сили вичерпало свою енергію, я отримав від нього знання, що потрібно шукати ще одне Місце Сили, що їх там декілька. Знаючи це і маючи вже досвід своїх суб”єктивних відчуттів поблизу Місць Сили, я став шукати – і знайшов. Знайшов аж декілька штук. Найсильніше було на пагорбі, під ясеном, котрий був дощенту вкритий кущами омели. З пагорба відкривався чудовий краєвид на куполи і хрести Китаївського храму, з-під землі била чудова, надзвичайної чистоти Сила. Коли я входив у її потік і напружувався, я підіймався аж до самої верхівки ясена, і кущі омели були від мене на відстані простягнутої руки.

    Я попросив у всевишнього автомобіль – не хтознащо, звичайного „жигуля-дев”ятку” , мрію не лише студента, але й кожного громадянина Країни Рад. Попросив просто так, задля цікавості. Я знав, що отримати автомобіль навіть від Господа Бога неможливо. Не те , що від Господа Бога , в якого я , до речі, вірив не більше, аніж у лох-неське чудовисько, просто потрібно було до когось звертатися, і я звертався до Господа Бога, повторюючи те, що чув колись у дитинстві від бабусі, так от – навіть за гроші неможливо було придбати автомобіль, а не те, що отримати його безкоштовно від Господа Бога. Бо не було автомобілів. Не справлялися заводи. Бажаючих мати автомобіль було багато, а самих автомобілів було мало. За кілька днів по тому на здачу в гастрономі мені всучили досаафовського лотерейного квитка. Я протестував, як міг проти цього свавілля, але товстелезна тітка-касир просто пригрозила мені, що коли я не візьму цього сраного квитка, то вона вскриє собі вени. Мені стало її жалко, і я взяв у неї цього сраного квитка. Через три тижні я виграв за цим квитком жигуль-дев”ятку. Я навіть і не дуже здивувався – це було не що інше, як просте співпадіння. Дельта ес менше нуля. Коли про це стало широковідомо, що от значить звичайний студент виграв автомобіля, до мене якось підійшла ота сама товстелезна тітка-касир, котра всучила мені цей сраний досаафовський лотерейний квиток. Вона розпитала мене про всі подробиці , щоб пересвідчитись, що цього автомобіля я виграв саме за тим самим квитком, котрий вона мені дала на здачу, і навіть попросила мене поклястися у цьому своєю матір”ю. Коли я виконав її прохання і поклявся, вона невідомо звідки вихопила довжелезного гострого ножа і одним помахом руки перетнула собі вени. „Швидка” приїхала на місце трагедії приблизно через годину і не встигла. Тітка померла за кілька хвилин до того від надмірної втрати крові. Отака от селяві.

    Після того я попросив касетний імпортний магнітофон, світломузику,кольоровий телевізор, кросівки „адідас”. Все це тим чи іншим чином за деякий час ( десь за тиждень чи два) опинилося у мене в кімнаті. Всі знайомі просто місця собі не знаходили від заздрості. Потім я попросив окрему кімнату, потім – поміркувавши- окрему квартиру в сусідній новобудові. Гадаєте, мої бажання не сповнилися ?

    Врешті мені нічого не залишилося , як загадати закінчення університету із червоним дипломом та золотою медаллю. Золоті медалі тоді студентам не вручали, але якраз напередодні захисту мого диплома несподівано ректор та Міністерство Освіти видали спільний указ про заснування спеціальної відзнаки для успішних студентів – Золотої Медалі. Я був єдиним студентом у тому році, котрий отримав цю медаль. Наступного ж року її скасували як таку, що себе не оправдала.

    І от якраз у той час я вчинив фатальну помилку. У мене якраз відбувався крутий роман із Оксаною, однією із тих трьох відьом, котрі надругалися наді мною під берізкою. Ця Оксана була справжня чортиця – чорнява, повногруда і все таке інше. Трахалася, як навіжена курва. Кричала і стогнала в насолоді так відверто і самовіддано, що всі чоловіки-сусіди заздрили мені чорною заздрістю і, покірно зазираючи мені в очі, розпитували, якими засобами для посилення ерекції та оргазму я користуюся. Я їм плів усілякі нісенітниці, наприклад , про висушені крила нічних метеликів, вони велися, вірили і , що найсмішніше, кілька днів по тому підтверджували надзвичайну ефективність порекомендованого мною засобу.

    Якось, у хвилини ніжності, Оксана почала розпитувати мене про те, звідки усе це в мене, звідки ця вся сила, що я робив тоді посеред берізок, чому валявся на землі, як мішок із гівном і тому подібне. Не знаю, чи я просто не зміг збрехати людині, котра віддавала мені стільки сексуальної енергії, чи просто хотів похвалитися, показати, який я крутий... Одним словом, я розповів їй усе, як є. Чистісіньку правду. Вона здивувалася :

    - Усе так просто, мій заюнчику ??? Просто напружити сідничні м”язи - і злетиш ?

    - Так.

    - І можна загадати все, що забажаєш ?

    - Гадаю, що так ...

    - Брешеш. Скажи, мій коханий заюнчику, брешеш ?

    - Чистісінька правда.

    - Забожися.

    - Бігме.

    - Оце, значить, лише треба стати під тим деревом на пагорбі , що найбільше вкрите омелою ?

    - Саме так.

    - У-у, ти мій заюнчик. Зачекай, я зараз.

    Вона побігла у ванну підмитися. Більше я її не бачив.

    А за кілька днів стали чинитися неймовірні речі.

    За один день упало близько десяти літаків у Борисполі, Жулянах та Гостомелі. Загинуло близько п”ятисот чоловік. Зійшло з рейок кілька потягів. На щастя, від самих сходжень жертв майже не було, проте серед пасажирів почалася паніка, і отоді почалися жертви. На станціях метро різко зросла кількість самогубців, котрі стрибали з перону на рейки . Сорок шість чоловік звели рахунки із життям за дві години. В Києві було введено надзвичайний стан. На Хрещатик виїхали танки, Генеральний секретар звернувся із промовою до всього радянського народу, але навіть і це не допомогло.

    Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Люди мирно відпочивали у Гідропарку та у Парку Дружби Народів, натовп пересувався Пішохідним мостом з Труханового острова на берег і з берега на острів. Вздовж набережної снували річкові трамвайчики з екскурсіями. Екскурсоводи розповідали екскурсантам про величну будову Арки Дружби України та Росії, про лебедину пісню архітектора Растреллі – Андріївську Церкву, про пам”ятний знак надання місту Києву Магдебурзького права, про величну Києво-Печерську Лавру та про не менш, а навіть більш величну фігуру Батьківщини-матері з обоюдогострим мечем ... Два потяги метрополітену зустрілися якраз посеред Мосту Метро. Раптом почувся якийсь дивний зловіщий гул, зі сторони Вишгорода над Дніпром потемніло небо, голуби, котрі рядочком сиділи на перилах Моста Патона, раптово , наче лякаючись якогось хижого стерв”ятника, піднялися свічкою в небо і полетіли кудись в сторону Видубичів.

    - Цунамі якесь, чи що ? – хіхікнув у вагоні метро якийсь розумник в окулярах, з виду – потомственний гнилий інтелігент.

    Величезна тридцятиметрова хвиля води налетіла в одну мить на київські мости, потрощила їх, мов ті були складеними із сірників, за першою хвилею налетіла друга, ще вища , ще жахливіша, вмить було затоплено усю Русанівку, Дарницю, Русанівські сади, санаторії Кончі-Заспи, третя хвиля довершила те, що не встигли зробити перші дві, величезна статуя Батьківщини-Матері на диво легко піддалася напору стихії, хоча до неї вода практично і не підступала, очевидно, дався взнаки сейсмічний поштовх, спровокований першою та другою хвилями, і от вона повільно , але невідворотно стала хилитися в сторону Видубичів, з оглядової площадки Батьківщини-Матері стали чи то вистрибувати , рятуючись, чи то просто випадати нещасні кияни та гості столиці, а внизу їх чекали шматки потрощеного бетону, величезні вікові дерева, вирвані з коренем напором води, підступні водоверті та стрімка і небезпечна течія звільненого з оков Дніпра-Славутича. Разом із водою на Київ ринули десятки кубічних кілометрів мулу рукотворного Київського моря, котрий засмоктував у себе все , що було можна, надійно ховав від світу Божого повні пасажирів тролейбуси та автобуси. Знищивши за кілька хвилин більшу частину столиці Радянської України, стихія пішла далі, пішла руйнувати Канів, Черкаси та всі інші придніпровські міста.

    Коли я почув про це, то спершу не повірив. Вмикнув радіо – там транслювали музику з „лебединого озера”. По телевізору те ж саме. Хотів взяти таксі і поїхати на міст Патона, але таксист подивився на мене як на ідіота і гаркнув :

    - Який ще „міст Патона” ??? Нема вже твого моста Патона ! Досиджу зміну і поїду у Фастів, я їбав !

    Це було дуже переконливо.

    Я вдягнув спортивну форму і побіг у Голосіївський ліс, до мого місця сили. Заглибившись у гущавину, я помітив, що Ліс подекуди сильно змінився. Низини, звісно ж, були затоплені дніпровською водою. Проте справа була навіть не в тім. Березовий гайок просто зник із лиця землі. Зник повністю. Ніби його взяли – і вийняли разом із землею. На його місці зяяла величезна яма. Наче вирва від гігантської бомби. Дуже гігантської. Можливо, атомної, а, можливо, термоядерної. Поки я оббігав цю яму, вона заповнювалася водою, її береги обсипалися,обвалювалися, і мені доводилося робити чимдуж більшого діаметру коло, щоб опинитися на протилежному березі цієї вирви.

    Коли ж я все-таки оббіг її, далі мені стали траплятися хащі, котрих тут ще вчора не було. Та що казати – вони виростали просто у мене на очах. Хащі з якихось невідомих кущів, така жахлива суміш агрусу , терену та шипшини, колючки впивалися у моє тіло, якісь невідомі мені ліани обплутували мої ноги, не даючи мені ступити і кроку. На подолання якогось кілометра шляху я потратив цілу годину ! І коли я підбіг до пагорба, на якому розташовувалося моє останнє Місце Сили, я помітив, що той пагорб значно зріс у розмірах. Дуже значно. Якщо раніше сусідні пагорби були майже такої ж висоти, то зараз і неозброєним оком було помітно, що пагорб із моїм Місцем Сили став чи не удвічі вищим за них. На самому вершечку пагорба я побачив добре знайомий мені ясен, весь вкритий кущами омели. Крім того, на середині висоти пагорба його по периметру оперезувала Стіна із якогось невідомого матеріалу – і не цегла, і не бетон... Я кинувся вздовж Стіни шукати у ній якісь ворота, чи бодай якусь шпарину, проте все було марно. Суцільна Стіна, без вікон, без дверей.

    Раптом на гребені стіни я помітив якусь постать ... так-так, то була моя Оксана. Моя колишня Оксана. Чи вже не Оксана ? Вона була дуже схожа постаттю на Оксану, та все ж таки – то була вже не вона. Ким було те створіння, чи чим воно було, я не знаю. Науці такі форми життя, швидше за все, були невідомі. Та навіть просто описати його я би не взявся. Постать, волосся, одяг – все було наче Оксанине, проте обличчя – обличчя не було зовсім. Замість рота була якась щілина, з якої вилітали неприємні скрипучі звуки, що лише віддалено нагадували тембром голос моєї коханки :

    - Заюнчик .... Ги-ги-ги ! Заюнчик, іди сюди, до мене ! Ги-ги-ги ! Не можеш, мій заюнчику ? Піздец вам усім буде, ги-ги-ги ! Повний, чуєш, заюнчику, повний піздєц !!

    Десь неподалік серед лісу раптом упав із жахливим ревом літак. Пасажирський літак. Жахливий вибух сколихнув землю, дерева. Потім ще один вибух, і ще один. То вибухало пальне в крилах літака. Просто мені під ноги упало зелене дитяче пластмасове відерце. Відерце було ніби до чогось причеплене. Я придивився, і мені стало погано – то був фрагмент дитячої ручки : кулачок , котрий тримав відерце за ручку, від кулачка ще десять сантиметрів передпліччя, якась тряпочка, ганчірочка... – і все.

    - Шо , Заюнчику, нравиться, ги-ги-ги ?! А БУДЕ ЩЕ КРАЩЕ, ГИ-ГИ-ГИ !

    Я раптом згадав, що тут неподалік у мене було ще одне запасне Місце Сили, не таке потужне, як оце, захоплене Оксаною, та все ж можна було спробувати. Я ще жодного разу не черпав з нього енергії, раз лише злетів для проби у ньому метрів на два вгору, оцінив його чистоту і напругу – та й законсервував його про запас. Коли Оксана у ліжку мене розпитувала про розвідані і діючі Місця Сили, то я їй розповів усю правду – які Місця Сили вже вичерпані, а які ще ні. А про це, запасне, я чи то інтуїтивно, чи через власну лінькуватість і розслабуху після сексу просто промовчав. І недарма, як виявилося. Усі Місця Сили , повз котрі я проходив, поки добирався сюди , були висмоктані, спустошені, вочевидь, вона дала команду перекачати їхню енергію в одне місце, у центральне Місце Сили. Та вона не знала, що енергія різних місць Сили має різну частоту і спектр, отже при накладанні і змішування їхня сумарна сила може не лише посилюватися, але й також послаблюватися.

    Я добіг до свого останнього притулку, до мого запасного Місця Сили, на пагорбі з протилежного боку від Китаївського храму, став усередину лише мені відомого уявного квадрату, зігнув ноги в колінах, напружив м”язи сідниць... Почав підійматися, все вище й вище, вище й вище.... Енергія наповнювала моя єство, очищала мою свідомість, я знову , не дивлячись на побачені жахіття, набував здатності мислити тверезо і холоднокровно. Ось я піднявся на максимальну висоту , широко розплющив від здивування очі – я витав вже над верхівками дерев, що росли на захопленому Оксаною пагорбі. На таку височенну висоту я ще жодного разу не злітав, отже, енергії, що панували у моєму запасному Місці Сили, були просто незвичайної потужності ! З висоти я міг оцінити масштаби катастрофи – це було просто жахіття ! Вода несла тисячі трупів людей, киян і гостей столиці Радянської України, деякі люди були ще живі, але вже не при своєму розумові.

    - Ага, заюнчику ! – заскреготіло те, що звалося колись Оксаною, - Так он ти як ! Приховав всю правду від коханої, скотина ! Сука, урод, як же тебе ненавиджу !

    Вона здійняла свої сухі руки до неба, щось зашепотіла, запричитала, і раптом я побачив, як де не взялися і стали кружляти наді мною два пасажирські літаки – Ан-24 та Ту-154. Вони ніби ковзали по краях величезної воронки, пікіруючи просто на мене. В якусь мить я навіть побачив , ніби у телескоп, перекошені від страху обличчя пілотів. Я зібрався з думками – що я хочу ?

    - Господи, Боже мій, молю тебе, благаю, відведи від мене ці два літаки , - подумав я.

    Літаки, хоч і продовжували знижуватися з катастрофічною швидкістю, проте стали віддалятися від мене і врешті впали у Дніпро. Пролунало один за одним кілька вибухів, і стихія поглинула уламки разом із нещасними пасажирами, котрі хотіли втекти від долі, та так і не змогли. Висота мого витання у повітрі трохи зменшилася. Проте зменшилася і висота витання Оксани. Ми знову перебували на приблизно однаковій висоті.

    - Ага, заюнчику, бачиш, що ти зробив із нещасними пасажирами ! Як тобі не соромно, скотино, га ? – скреготіла Оксана. – Получай, сука !

    Вона спрямувала у мене кілька блискавиць. Поки блискавиці долітали до мене, я встиг попросити у Господа, щоб він своєю славою збільшив хрести на банях Китаївського храму. Золочені хрести видовжились вище мене, і блискавиці увійшли у них, як у громовідводи, не причинивши мені анінайменшої шкоди. Корисно, скажу я вам, інколи бути фізиком і розбиратися в тонкощах електрики.

    - Отак, сволочо ? – заскреготіла Оксана. – Ти гадаєш, що ти крутий, так ? Ну, раз ти крутий, то ми тебе зараз зробимо ще крутішим !

    Я помітив, що до мене стали наближатися кілька торнадо. У якийсь момент я зрозумів, що цей двобій може тривати нескінченно довго , і тому треба не захищатися, а нападати.

    Я зосередив свій погляд на місці дислокації противника. Ці місця мені були добре знайомі, але зараз вони були трохи не такими, як я їх звик бачити раніше. Щось було не таким. Раптом я зрозумів : омела ! Мені заважала омела. Кущі омели настільки рясно вкрили всі дерева на протилежному пагорбі, що неможливо було роздивитися проекцію Місця Сили на поверхні грунту. Я зосередився і попросив у Всевишнього, щоб він знищив усю омелу на протилежному пагорбі і , про всяк випадок, в радіусі кількох кілометрів від місця нашого двобою.

    Ви гадаєте, що коли я виграв у лотерею автомобіль „дев”ятку”, це було чудо ? Ні, справжнім чудом було те, коли раптом з дерев почала зникла вся омела. Звісно, жигуль не міг мені дістатися якимось неприроднім шляхом – і я його виграв цілком легально у лотерею. Так само, омела також не могла зникнути просто так. Усі торнадо, котрі були націлені на мене, змінили свою траєкторію і почали один за одним зривати кущі омели з дерев, а коли кущів на якомусь дереві було забагато, то , вочевидь – щоб не панькатися – торнадо виривали повністю все дерево. Першим був висмикнутий повністю обліплений омелою ясен, під котрим знаходилося украдене у мене Місце Сили.

    Я не знаю, який існує зв”язок між Місцем Сили і деревом, під котрим воно знаходиться. Я також не знаю, чи має якесь значення для потужності Місця Сили кількість кущів омели на гілках дерева, під котрим це Місце Сили знаходиться. Швидше за все, що немає аніякісінького зв”язку. Тому я можу лише здогадуватися, що такий зв”язок міг існувати у свідомості чи підсвідомості Оксани, бо я їй так пояснював і втовкмачував у її дурну голову, що Місце Сили знаходиться під деревом, геть повністю обліпленим омелою. Зникає це дерево – отже, ймовірно, зникає і причинно-наслідковий зв”язок у мозку тієї дивної істоти, що колись була Оксаною. А, можливо, це просто Всевишній сам самостійно, без моєї участі, прийняв єдино вірне в даній ситуації рішення.

    Коли Оксана помітила, що обліплений омелою ясен був вирваний із землі з коренем і кудись зник, віднесений вітром, це не на жарт її перелякало і вона моторошно завила - заскавучала :

    - Я стою не під тим деревом !? Так ??? О-о-о, боги, де моя сила ?

    Вона раптом злетіла на кільканадцять метрів угору , розчепірила свої страшні пазурі у мій бік і кинулася із тієї високості на мене . Я встиг лише попрохати Господа, щоб він захистив мене від наглої смерті. І тут де не взялася між нами височенна Стіна із такого ж невідомого матеріалу, котра захистила мене від пікіруючої на мене нелюді ; з того боку об Стіну щось зі страшною силою гепнуло і вибухнуло, як вибухає , вдарившись об асфальт, кинутий з десятого поверху наповнений дощенту водою презерватив, йопересете.

    Проте цього я вже не чув. Знесилений боротьбою, я упав під деревом, а коли опритомнів – побачив вас із Владюшою. Ви тут трахалися, як кролики на Паску. Звідки ви тут взагалі з”явилися ?

    Владюша лише хитро посміхнувся.

    - Ми тут якби завжди були. А те, що трахаємося, як кролики на Паску, - то що ж тут дивного ? Треба ж якось ці твої Місця Сили заряджати енергією, сам же казав, що треба, от ми й трахаємося. Ну, пішли, Олько.

    Він схопився на ноги, потягнув Ольку за руку на вихід, мабуть, знову будуть трахатися під тим ясеном. Олька встала і винувато, проте багатообіцяюче дивлячись мені у вічі, мовляв - ну, хоче пацан трахнутися, як же йому відмовиш, ти захочеш - і тобі не відмовлю , - попленталася за Владюшою.

    Взагалі дивна вони парочка, скажу я вам. Взяти наприклад хоча б цього Владюшу – ну дуже дивний хлопець , абсолютно без комплексів, над усім насміхається, ось і над моєю щирою, правдивою історією теж почав насміхатися, мовляв – заряджають вони своїм траханням Місце Сили ! Аякже, такі зарядять !! Гуморист – і тільки. І ця Олька теж дивна. Ні, ну я розумію, що омела, котра росте у неї з голови замість волосся, могла прорости якось цілком випадково, ну, наприклад проходила вона в дитинстві під ясеном, а там сидів птах-омелюх, чистив від насінин омели свого дурнуватого дзьоба, насінина упала дівчинці на голову, приклеїлась , згодом проросла і тому подібне. Але мені дивно, чому це її зовсім не бентежить ?


    "Хайвей"
    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  13. За мною в постіль-3
    За мною в постіль
    Лізе вісім курв поспіль,
    Ковтнув віагри плюс йохімбе -
    Аж над чакрами німби і лімби :
    Танцуй, пака маладой,
    Мальчік !


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 3.5 | Рейтинг "Майстерень" 3.5 | Самооцінка 6