Її любили дзеркала –
Стерту і неповторну,
Її невимушеність мінорну.
Вона у дзеркальних площинах зникала,
Затискаючи лінзи синців у неприродно білій руці.
Ухопивши ніч за рукав,
Він на неї чекав…

А вона, розгублена і розбита, росла волоссям униз.
Сходила на карниз, по мережці, що на гардині…
Серед обов’язків і примушень,
Серед розламаних мушень,
Він готував їй суші,
А вона йому – душу…

І сутеніла, і тихо минала,
Пробачала розбиті дзеркала.
У вікні малювала сніг,
Але він вже її не зміг
Зупинити у склі. Трамвай
Мчав туди, де не брав «super-life»,
Де вона задихнеться озоном.
Але встигне ще виносить зиму,
Де давно не було між ними
Тої вільної зони «wi-fi».

І вони розминаються містом,
І стало на світі їм тісно…
Бо кожен нестерпно знає –
Так уже не буває…

Темний, як чорний агат, твій затоплений міст,
Котрий ти спалював і переходив по горизонталі,
Багатогранні провулки його і блатниє квартали,
І піцерії, книгарні, повії, і свист

Що вивертає нутро і шліфує дощем
Слизькі ностальгічні уривки, котрі ще вібрують,
І дівчинку, що – все собою в тобі – інтегрує,
Так хочеться ще.

І ніби касету назад – пунктирами вгору ідеш –
До тих, до яких не прийти і яких не зігріти,
І буде ліхтар у руках твоїх темних ще тліти,
Зі світлом без рамок і меж.

Й ніщо не замінить тобі вечорів мегабайти,
З тією, котра, вже давно не твоєю була.
А місяця жовта й глибока, як видих, стріла –
На губи кладе,
Ніби зраду її,
Копірайти.

Наївність бо є її провінційним соромом,
Вона залітає, за лапу схопивши ворона,
У серпантинові тріщини. Чує надламані крони,
Розглядаючи у вітринах круті смартфони.

А в метро стає проти ночі безлика,
В електричках ворожить на темних вікнах.
І купує на ринку варення липове,
І чує, як речі в сутінках схлипують…

Вона все чекала чогось, чекала,
Когось у когось негадано крала,
Забувала на ранок чужі атрибути.
Чому ж його не змогла забути?!

Шрам розходиться, ніби у хмарах місяць,
Шрам, якому немало б місця…
У її крововиливах, де кінця краю…
Де таких забувають…

Вона вперто молиться за дітей,
Роздає їм цукерки на Миколая.
Любить цитрусовий кальян і нюхає клей.
І має все, що її вбиває.

У місті, де всі дні були як урочисті, –
Ти зорі натирав до блиску ув очах,
Купав мене у місячному листі,
І вигрівав ковтками молока.

У тому місті сліз ще ти мене любив,
Де радість розтеклася по щоках, -
Ідеш в мені, як чорний пілігрим,
Крізь час і схлип ковтками молока…

У тому місті сон ходив коло вікон.
Та сон тоді ще нас не лоскотав,
Бо ти мене любив, бо бились в унісон
Дві наші тіні в коловерті трав.

У місті, де сльоза іде як та гроза,
Не зупинить…І важко вже дивиться…
На місто те, де ти любив, але не взяв, –
Бо там уже давно нема нам більше місця.

Не дочекатись весни.
Дім один одному ми…
З вітром в маленькім
Вікні,
Світлом на білій сосні,
Білим твоїм чолом,
Святом
За круглим столом.

Світ ще не знає про нас.
Острів наш замело.
Студимо ми обережно
Кров голубу небес.
Ти мене не питаєш,
З ким я була до тебе,
Із відчуттям,
Що до тебе,
Ніби мене й не було.

Я вже забула й те,
Як осипались клени…
Я не вдягла на лоба
Шовкову самоту.
Світ бо не знає рук,
Що пригорнув ти до мене, –
Стомлених і печальних,
Що відведуть
Пустоту.

Світ золотим обманом
Тулиться до повік.
Час – не вода, коханий,
Час – це любов.
Та знов –
(Світ бо не знає талану
Бути тобі за дружину) –
Світ зализує рани
І проливає кров.


Я на руках твоїх
Вперше спокійно засну.
І поведу тебе
В снах
у свою весну.
Світ наш з тобою останній,
Світ, де живе любов.
Ніч пливе у тумані
Привидом за Дніпром.

Світло на білій сосні
Падає на обличчя.
І відбиває сніг,
Що на поріг іде.
Тріщинки наших доль
Воском вінчають свічі.
Сніг розтає на долоні
І вимиває все –

Колір чужих очей,
Запах забутих рук.
А за вікном мете
Відголосок зими.
Світ не підставить плечей.
Світ, мов підбитий крук.
Світ бо не знає про те –

В ньому
є тільки ми.

І на кінчику крику ти будеш стрункий, наче біг –
Невимовного слова, що бродить спіралями серця
І розчісує час, як розлуки повільної сніг,
Як розлуки, що падає тихо на тепле люстерце,

Де побачиш мене. Але я уже буду – не я,
Заростаючи болем, тебе, як відточену голку,
Я вийматиму ніжно, звиваючись, ніби змія,
Але все це – повтори. Усе це, коханий, без толку

Я вийматиму знову. Вийматиму з себе життя,
І на рани незгойні я рухи пришию старанно,
Щоби болю не вміти відчути, а лише злиття
Із свободою в серці –
з вийманням тебе –
невблаганно.

Тобою, мій міраж, моя хронічна рано,
Спускаюсь вниз. Все нижче й нижче падаю.
І говорю собі безперестанно,
Немає де – крім рани – більше спати нам.

На цих висотах – холод, пустота.
Я у тобі, моя нестерпна рано,
Вся розчинилась, загубилась. Шестигранна
Твоя утроба. Схожа на крота

Вже я тепер. І рана, як нора,
Я в ній живу, і рию глибше, глибше.
І пальцями пишу незримі вірші
На стінах рани. Звичка, мов кора,

Старіє, обсипається і трухне.
І дощ іде, і кружеляє сніг.
І рана – довжиною з моїх ніг –
Ще довшою зробилася. І жухне

Те світло, що згори за мною пало,
Той сон, в якому небо розстеляла
В твоїм проваллі. Я росла, вростала
У глиб, доки на зріст увесь не стала.

Ти віддзеркалення, моя хронічна туго,
Наперсток мій гарячий, що вдягаю
На себе поступово; все минає –
Рожева й ножова твоя напруга…

Ти поклав передчасся на очі – й не бачиш мене –
Ти давно вже не бачиш мене, мов мене тут немає:
Ти сидиш і спиною – минаєш, минаєш, минаєш,
Проминання оце нас з тобою у час загребе.

А сьогодні компреси зі спирту – гарячі вужі –
Заповзають у рани – і язиками ворушать.
Та немає компресів на вирвану похапцем душу,
Безпорадні компреси для тих, хто уже – як чужі…

За вікном так невпинно – послухай – співають цикади.
В них є затишна ніч до співочого шляху вмирання.
Я змиваю з повік перламутровий відблиск світання,
І погладивши теплих вужів, – укладаюся спати.

Коли звужуються зіниці до крапок –
І світ – замикають в нулі,
Я не можу заснути, я дихаю
через
раз,
Я викручую пісню бентежну, що танцює в імлі,
Із губ твоїх, мушель, –
І б’є джерелом –
у час.

Коли ніч мої руки й мислі пускає на самоплин,
А земля надувається – кулькою –
ось-ось
зірветься,
Я до тебе б тулилась – але не знаходжу причин,
Щоби кинутись вслід – зірвавшись,
схопивши –
серцем.

І щоб глибоко впасти у тебе – на дно –
голови,
(Вже – може – мій вдих і видих для тебе
Нічого не значать)
Аби тільки тихо відчути,
відчути – як ми були –
краєчком відчути
і – майже нічого не бачить…
Аби прилетіти, де трепет тієї імли,
Що б’є джерелом,
Де я не радію й не плачу –
Туди, там де ти
б
невблаганно й нахабно
вуста мої
гіркими словами стулив…

У цей час мої губи – тремтливі –
напрочуд –

такі гарячі…

Обійти б…
Але – сходи, сходи…
Витікають – мов перші води.
Відлітають…
Гербарієм – не листами,
Не вустами…
Я спускаюсь до тебе вгору –
По стіні, що по коридору
Виростає розбитим люстром, –
По стіні, як по ложу Прокруста, –
Порозкидані кроків петарди,
Як розкинуті похапцем карти…
Скрипом (що зупиняє хід)
Обійти б цей важкий похід,
Але ніг тонкострунні клейноди
Вибивають чечітку на сходах…
З головою в весільних вінках
На чужих невагомих руках:
Крок наліво – і міцно б спала,
Крок направо – і засвистала б
Пташка, що стукотить –
Невинно.
Просто губ непротерті вітрини,
Просто руки – як постріли – в спину –
Розхитали мене на сходах,
Просто глибоко так не ходять…
Щоб триматися за перила –
(Я собі вже колись говорила!) –
Я із солі це свято місила
І лляним рушником накрила.
А як зійде – міситиму тісто.
На цих сходах – ні сісти, ні з їсти…
Не повернеш – бо далі – глиба,
Розмальована кров'ю риба…
Я у Бога тебе просила –
А чи – роз-рахува-ла – сили –
І очей, і ночей, і рук,
І тривожний, приглушений звук?
Б’ється так у порожній діжці,
Де так прісно, як першій книжці,
Як цілунку – що бризнув із вени,
Ще до того, як став зеленим,
Світ оцей, з висотою й падінням,
Світ, якого і половини,
І не вибачиш, не побачиш
І ніколи собі не пробачиш?
Коли сходи – вдихнуть – за плечима,
Коли двері до них – хтось відчинить –
На те світло, що в спину дише.

Я піду…
і нічого більше…

І немає такої пори, що прийшла б за тобою.
Що надихала б слів, відірвавшись від губ, ніби дим.
Що накрила б тебе чорним вітром… сухою листвою…
Що тебе б віднайшла й погасила. Але не за тим,

Аби руки шукали осердя, тримаючи нитку,
Розплітаючи серце навколо живої води.
Аби ти, ніби борошно біле, пройшла крізь те сито,
Що накрило тебе, як торнадо високий обрив.

І не має такої пори, що прийшла за любов’ю,
Є пора розливання і виходу із берегів.
Є пора, що приходить й відходить –
Навспак – за тобою,
Ніби дерево, що не рахує у розрізі кіл.

Посиджу на доріжку.
Сніжинки порахую. Сніжинки, що розтануть
На плечах у містах.
І чобітки на ніжки турботливо ти взуєш,
Затулиш віршам рани
У місячних очах.
Посиджу на доріжку. Посиджу скраю ліжка,
Пакуючи в валізи
Усе своє життя.
А ти мені вже й книжку наготував в дорогу,
Цікаву дуже книжку
З нестерпності життя.
Наллєш обом мадери із запахом прощання.
І сам Мілан Кундера
Вже не порадник нам.
Немов холодна безвість, його нестерпна легкість
І сонна невагомість,
Яку тобі віддам.
Посиджу на доріжку. І подивлюся в стелю,
Немов то через неї
Виходити мені.
Ще я твоя оселя. І ти моя оселя.
Немов гіперборейців,
Нас засипає сніг.

Пройти –
Тихіше за тишу, біліше за білу зиму.
Вночі колисати на грудях сповите життя.
Молитись хрестам міжвіконня.
Усе у нас добре, сину.
У нас із тобою є ТИ
Й – невідривно
Є – Я.

Заплющити очі – і снігом рости, і корою,
І слідом на небі, який залишає душа.
Не вір голосам, що ідуть, як вовки, за тобою,
Повір – що героїв
Не завжди уміють втішать.

Я вчила столичні вокзали, і довгі тунелі,
Валізи, набиті книжками
Блакитної крові,
І вікна чужі, і смугасті – у винайм –
Постелі,
І губ філіжанки розбиті,
Й волове – волові.

Я бачила сходи глибокі і дно, із якого,
Не кожен підніме себе,
Не кожен себе народить,
Коли над тобою –
Замість легких пологів –
Місяць затемнений
Сходить.

І думи невтішні пізно спочити ляжуть,
Припадуть, як листки до воріт,
Віщі сни…
«І що вона має?» - розсудливо подруги скажуть.

Я маю прихід –
Коли в дім забігає мій син.

Доки з тобою, але без віршів.
Доки ти спиш – я у мережі,
Ти ще не знаєш мої
«Поза межі»…
Доки ти рівно дишеш,
Доки твій сон у махровій одежі,
Доки летять, ніби видихи, гулі.
В темних кімнат затісні обійми –
З рухами чорної пантоміми…

Я, притуливши до вени риму,
Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,
Я покидала міські вокзали
Й перших снігів засилля.
І по слідах – курсивом –
Губи об небо гасила.
Поперед себе – молитви й валізи –
Рухався світ по рейках колізій…
Вистачить. Бізі.
Вирвавши з себе покинуте місто,
Асталавіста.
Слухала Ліста.
І натщесерце в кутку голосила,
Ніби весь світ у ту ніч замісила…

Як поділити сили,
Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –
Як в Бога – вірю,
Перешиваючи саван ночі,
Думи – на очі…
По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,
Сину,
Все, що не можу і все, що зможу.
Ти такий схожий…
На все, що маю, і все, що мушу.

Схожий
На Душу.

Ти мене на всі руки чужі відпустив
Без адреси і місця знаходження.

І береза гортала листочками дим
Без початку й кінця. Хто кого тут залишив?
Хто кому алкогольні гріхи відпустив,
Хто до смерті кого заколише?

Що йому непристойне моє життя?
Розговівся. І стеля вищала…
А я слухала серцебиття
Із грудей чоловіка вищого.

Я пиріг святковий в ту ніч замісила
І розбитих віконниць закоханий бриз.
Танцювала. Ліпила. До ста лічила
Переселенську безликість валіз.

І зосталось мені по світу
Обійматися міцно з вітром.

Це не її зупинка. Вона іще буде чекати.
І відчинятиме вікна. І протиратиме очі.
А за вікном хлоп’ята – малі пустуни-аргонавти –
Мандрують по чорних калюжах,
Що снігом учора були.

У неї одна кофтина, кофтина – на всі паради,
І мрія одна. Про неї – мовчати лицем у стіну.
У неї мала дитина і ніде сховати правди.
І ніде сховати серця,
Хіба що в глибоку труну.

А небо таке гаряче, що грітися можна до ранку,
А небо таке маленьке, що облетиш за ніч.
У неї своя дорога між снігом і небом – на санках,
На санках пов’язаних знаків. І фото рідних облич.

Це не її зупинка. Вона іще може чекати.
Вона дозволяє вітру заходити до оселі…
У неї мала дитина і ніде правди сховати.
Вона підкидає душу і м’яко ще нею стелить…

Розкажи, як сховати лице, коли об нього розбилися зорі?
Коли на іншому боці серця –
Тебе – як блакитного загубленого кита –
Викидає море?
Коли в очах викривлюються параболи сліз,
Коли руки бігають по клавіатурі,
А хтось говорить:
«Що твоя писанина? Як кістка стоїть у горлі!» -
І змушує тіло, без того гнучке у руках обставин,
Дивитися значно нижче –
Ніж просто «вниз».

Я розтягую свої джгутові нерви,
Мов перед тим, як поміряти тиск,
І відчуваю, як мерехтить під повіками блиск,
І одягаю розбиті свої окуляри бездонні,
Аби у реальність три-де утекти – із безсоння –
Сховати свої чернетки – із життя узяті,
Узяті з гарячого нутра, ніби з небажаного зачаття,
І викинути на підлогу – брудну і чорну,
Немов прив’язати за лапу ворону.

Розкажи, як мені дихати, дихати димом і не задихатися?
Тільки – крізь всі образи прошу – поквапся!
Я буду йти по найвищій блакитній кроні…
Я безпритульність сховаю в гарячі долоні.
Я шануватиму матір свого чоловіка,
Я свою долю вестиму сама під лікті.
Ось тільки –
Тільки скажи мені,
Страво моя з базиліком, -
Хто мені лікар?!

Я погортаю нічку, вклею вирвану вітром сторінку,
Пригорнувши до серця дитинки тонку павутинку…
Як же бути очам, як повірити їм у рай?
Ти мене, базилік, не питай…

Усе, що у мене є, -
Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,
Кашель грудний, розпатланість,
Вікна з виглядом на своє серце.
У мене є інтермецо
І невигойна розпластаність
Тіні – в надбитім люстерці.

Лимонні краплі у сутінках –
Злизані із дитячої щічки.
У мене є іще нічка,
Ніби в руках синичка, -
Для недоторканих клавіш,
Для всього того, що уявиш.

Капці, серветки, плоди надкушені,
Краплі на шибах від пари кухонної,
Кроки моєї самотності сонної,
Сни перлітні і фарби згущені.
Дні, ніби коси, роз-пущені.

Усе, що у мене є, -
Вигляд на небо, рожеву безодню,
Вигляд на втрати гострі й висотні,
Вигляд – і видих – на світ, його світло,
Вигляд на те, що уже не розквітне.

Вулиці довгі. Дороги пізні.
Сум по собі, немов по вітчизні.
Руки, що несли любов над собою,
Час, що замерз ще тією зимою.
Очі байдужі, думи гостинні.
Все, що тримається на павутині.
Все, чого більше, ніж просто – людині.

Усе, що у мене є, -
Ти уже попросив
І підірвав, як атомну станцію.
У мене є ще мої голоси,
Від яких я тримаю дистанцію.
У мене є все –
На тебе так схожий син
і непристойно-скандальна
Репутація.

Репутація –
Схожа на ампутацію.

Він любив її.
А вона – розхлюпана, неозора,
Самотня й солона –
Схожа на Чорне море –
Із монетами, суднами, ланцюжками –
На дні,
Медузами і перлинами,
Із потопельниками, що зрослися із нею спинами.
Вона була, як висока хвиля
Із м’якого пінявого текстилю.

Вона була прихованим в шафі скелетом
І його амулетом.

Коли під язик вона клала місяць
Із потойбічним корінням –
У ньому ламались усі паралельні лінії
І він колихав її у сітках багряних,
Щоб гоїлись рани.
Болісно проростали із солі два темних тіла,
Клялися і розривались,
І без вогню горіли,
Зашиваючи світ у бурштинове коло безмежжя, –
Він тоді їй належав.

Одягнувшись у рану її гарячу,
Він багато для неї значив.

Вона виростала з піщинки і падала ницьо,
Ніби думала тільки сниться…
І на ранок об берег билась,
Ніби справді лиш снилась.
Вранці він збирав водорості й кидав монети,

Аби повертатись в її секрети,
Аби ловити високі хвилі…
І ненавидів своє безсилля.