Єдина радість від нашого бо(л)ю –
що все це я перетворю
на тихий і трохи подертий
текст.

Всі наші неспівпадіння
ляжуть в основу конфлікту,
як ми лягали у ліжко –
зарано: наче дикі мавпи,
що ніколи не чули про трепет терпіння;
і двоє чужих сп’янілих
без зволікань і флірту
влаштовують тишком-нишком
фест.

Я часто плутаю ролі,
беру на себе „героя”,
тоді одягаюсь в „маму”,
з огидою стираю помаду
з твоїх інфантильних губ;
уже не фіксую масок:
твої – дід, зануда, Мазох,
мої – розмиті й нервові...
на спробах знайти перетин
судин, сердець чи долі
я ставлю беззахисний
хрест.
2010

нашим кволим тілам,
що не втримують більше хребта,
тільки кров надає драматизму...

2010

Коли ти підеш,
і пройде кілька зим,
що я зроблю з тобою?

Знищу твою безхребетну тінь?
Або короную?

Де ви були, поки я будувала себе?
Звідки шалена дистанція?
На потенцію діє навіть розв’язаний шнурок,
Не те що моя дисертація...

2010

навіяно Жаком Превером

Я була в гущі подій

Повз мене везли жінку яка скоро помре
Її молодий посивілий син з напруженими очима
дивився на закриті двері

Повз мене везли жінку яка вже померла
Її сусід сказав що стався інсульт
Випадкова перехожа похитала головою
і запитала на якому поверсі хірургія

Повз мене пройшла кульгава дівчина
що зовсім не думала про смерть
Але життя її лякало більше

я змовчу
і, зціпивши зуби,
перетерплю жорна рефлексій,
що розмелють безглузді бажання.

я змовчу.
ці капризи не стануть
перепоною нейтралітету.
його будем триматись.

але як я ненавиджу
ту майбутню себе,
що змовчала,
що вдала, що то дійсно капризи невдоволеної самиці.
як ненавиджу ту порожню раціоналістку,
що продала душу за розум
і що все розуміє і все передбачить...
але як же їй пусто...

2007

Я безправна, безпарна, бездумна,
Сиджу, як дитина, чекаю на суд.
Що ти вирішиш?
Я – футбольно-гандбольна твоя розвага:
То пнеш, то притиснеш,
щоб зручніше було відпихнуть.

Під рукою розкладені маски:
Іронічна, байдужа і злосна.
Не вдягатиму жодної – хочу прожити
Кожну мить ювелірного болю.

Після цих монотонних тортур
Одягнуся святково і вийду на площу,
А на грудях розвішу медалі,
Що вручила собі за свою ґвалтівну перемогу
Над самою собою.
І мені за геройство покладатимуть квіти,
Бо на місці багаття лишився ще тліти вогонь.

2009 р.

Сцена один – проба...
Ще купа варіантів – симулянтів
(вже якась є інтрига – крига – здогад про кригу,
але то не провиддя, то – від страху)

Сцена два – варіанти пішли у тіні.
Він лишився
(хитра посмішка, він полює, він хоче,
і бездумне його бажання – заклинання твоє і на тебе його зазіхання)

Сцена три – гра удвох.
Ви ліниво тримаєте відстань
(ви про все здогадались, але вперто граєтесь далі,
в акорди зійшлися педалі, вже недовго до фінальної коди)

Сцена чотири – ви у тирі.
Він стріляє у тебе, ти – в нього
(головне не тільки попасти, але влучити у слабке місце:
ти – боягуз-обиватель, а ти – інфантильна дурепа)

Сцена п’ята – довільна.
Знову ідеться про варіанти
(вчинити звичайно: надути гординю –
нудити ним і навколо – вмазати грізне тавро „черговий”;
вчинити красиво: танго – ефектне па – і щезає(ш)...
що вибирає(ш)?

2009 р.

їду додому... збираю валізу... влізе-не влізе? влізе-не влізе?
лишу ключі... вимкну все світло... воду ... серце слізне... не влізло...
не помістилось... лишаю тобі... на спомин... на здогад...
там колись нескладний поставила код,
але як розгадаєш буде вже пізно...

мені самій воно не потрібне... дурне-турботливе... куплю залізне...
шукатиму з ним карколомних пригод,
стану смілива і відчайдушна
і перестану жаліти болю для себе й тої хто стане навпроти,
я буду проти... я буду боротись...
не буду боятись... ні кров, ані опір мене не зупинять...
неправда...

поїзд буденно рушає на південь,
поїзд байдужий до наших мовчань,
в нього цілком автономнії ритми,
в нього небом заданий темп,
їду... все глибше в’їжджаю у темінь,
їду... і грузне печаль у турботах,
їду...

натягую колії наче мотузку і тягнуть мотузки вперто назад,
відмовляють напружені м’язи і мозок,
у напівбожевіллі ворушаться губи:
дотерпіти... вже скоро тунелів рятунок,
де у темряві – світло... де усе перетреться у спогад...
лише я і дорога... і мотлоху повна валіза...

2009 р.

Ти зловживаєш звуком „р”!
Навіщо тобі та клята алітерація?
Тицяєш в нашу не-різність,
у наше занюхане братство...

В нас нема перестрілок,
хоча й не бракує патронів.
Ці імітації колись дограються,
і пульсом зарипають скроні,
і вичерпаються, і вихлюпнуться з черепу
на вулиці у пошуках реальних партнерів.

У партерах хижацькі погляди
на мою невибагливу сцену,
де все що я маю складу у кишеню
у вигляді дулі...
кулі...

Ні, не так драматично:
просто мука замінить муку,
нудьга нудьгу...

Прощання в прощенні.
Я простила твою зникомість.
Прости і мою натомість...

2009

Ти один мене не боїшся.

Всі решта – не те щоб ...
Я для них як священа корова:
Той боїться торкнутись,
Той боїться образить,
Той – втратить,
А той – загубитись в мені.

А от ти не боїшся нічого.

Ну й нічого...

я ще залякаю.

2009

Краще я займу твою душу.
Я – безпечна. Я ...
Ти відставиш мене, як стару зашарпану книжку,
як набридлий комп’ютер,
як аварійний вихід закритий,

Але то все потім...

А перед початком
я займу твою душу,
щоби більше ніхто
небезпечний
її не порушив.

2009

Чекаю на щось.
Щось має статися.
Щось ховається від мене в сусідніх кварталах.
Щось не дуже й хоче ставатися, але має.
Я чекаю...
А перед тим роблю зарядку.
Тренуюсь, репетирую: як би то я прийняла це щось?
Що б говорила? Як посміхалась?
Яку історію б шукала в зморшках?
Пробачте, якщо вас залучила до репетиції.
Пробачте... але вам не так боляче.
Бо часом я забуваю, що це лише тренування,
і мені болить і за себе, і за вас.

я сама. всі ілюзії зникли.
ні. я розігнала. і всміхаюся цій порожнечі.
напиваюсь ймовірним майбутнім,
черпаю з минулого образ його.
так не буде. але буде щось інше:
знов завіє омана п’янка,
знов – мозаїка душ і облич,
знов – багата на доторки і варіанти.
але зараз спокійна, мов кам’яна,
упиваюся з бідності,
благословляю мовчання.

тільки м’язи болять від потуг
піднімати ваш ниючий дух,
невисоко – хоч до гідності.
де там!

закликаю всіх муз –

хай які банальні видіння:
поворіт голови, зирк фарбованих вій –
неотілившись, надихніть...
дійте там, де я не вчиню
розворуште
деградовані пики
з відмовками на безтурботну безсилість

але зрештою справа в тих самих оманах:
нам придумали світ, де є дія
і дія іде від людей.

замість неї я обираю камінь
і лежу нерухомо,
посмикуюсь зрідка – рефлекси колишніх богинь.
насолода яку відбороли –
право на спокій...
не надовго. тож я упиваюсь...

2009 р.