Я річка,
я докуповую промені сонця -
для рибок метких, для веселки,
для втішних малят на бризки, а потім
вколихую гнізда пташині,
і навіть метелика,
сонну малу комашину,
закутую в сутінь
та й місяця жду - охоронця.
Він часом припізниться трішки,
бо любить - я знаю -
примірювать шати все інші,
щоразу новіші,
а прийде - розсипле сріблясту доріжку,
що так чарувала Куїнджі,
пірне у пахучі тумани,
на них щось зірками запише
та й буде вже ревно до рану
боліть-вболівати за тишу.

       Чи ви приходили до річки уночі?
      А не були, то, мабуть,не відчуєте,
      як шелестять легесенькі плющі
            летючих хвиль,
      Мов дощик тихий,чуєте?


      Ще зойкне птаха сонна з комишів,
      обронить ноту в жаб"ячі симфонії,
      і коники сюрчать так від душі,
      що стигла ніч у дзвоні їх бездонніє.

      А води річки стишено течуть,
      настояне повітря дослухають,
      і їм щоночі тихі кроки чуть
      й чиєсь таке, ледь мовлене: "кохаю..."

      Ось дівчина,що й виросла в воді -

      при березі хатина за городами,
      а з нею хлопець, мов на поводі -
      ішов би, певно, й морем,а не бродами.

      Зорюють. Неба сплески вогняні
      і хвилі ніжність їм стають помітними.
      Й щасливо річка думає в півсні:
      - Красу цінують, то й любити вмітимуть...

на Івана, ой на Купала
скільки красенів перекупала,
і несла потім хвилі мовчки,
щоб не згасли свічки віночкам,

відбивала вогні купальські,

квіти в сіті плела рибальські,

в лиця бризкалася бровасті,

розпашілі у юнім щасті,

бо не вважить Купало втому -

не пускає дівчат додому.

А коли вже затихне берег,

відмикала підводні двері:

випливали гінкі красуні,

колисаючись у відлунні,

витягав водяник потроху

бородище з пухкого моху,

цілу ніч собі при багатті

вигрівав ревматизми кляті;

а русалоньки, дочки хвилі.

по воді босоніж ходили,

пришивали іскринок зорі

на свої сорочки прозорі.

А на ранок, ще й світки спали,

обертались вони в купави,

в білим-білому хороводі

розтрусили росу мелодій:

хто з купави росу дістане,

в того серце чутливим стане.



      Течу, до лісу завертаю,
      тут наче завжди молодію, -
      яке чар-зілля у вустах є,
      признайся, древній чародію?

Здіймає ген могутні руки,
немов дивується, вродливець!
Гай, не побачать наші внуки
красу колишню гордівливу.

Згадай, як синє я любила, -
перевертаю досі небо,

      велична станом, хвилю збила -
      човнам ще втриматися треба!
      Ти ж набирав собі в долоні
      води прозорість полохливу...
      Стояла б вік в твоїм полоні
      і в первозданності щасливій!

      Але спішу, бо треба далі,
      Бо час - то сутність нетерпляча...
      Калина щік рум’янці палить, -
      щось давнє згадує, я ж бачу.

      А біля неї кущ ожини
      заплів собі віночок білий,
      цвітуть рожеві конюшини
      і грає відблиск білих лілій.


І раптом злине пісня -
      світ крильми обгорне,
вкраїнська пісня - щира, як душа
народу цілого.
      Вона-бо неповторна,
її віки і далі не страшать.

Лиш забринить у ніч -
      їй вторить шерхіт листя,
і юний вітер тягне в унісон -
ота, що
      "ми любилися, та й розійшлися..."
І знову сниться мій далекий сон:

      Неслися орди хижі в злобі і безслав"ї,

      Лишали месиво степів і стін,

      Наздоганяв їх меч могутній Святослава,

      На сполох вітер бив щодня, мов дзвін.

      та люди скрізь живуть і свято вірять в щастя -

      Мені неждано бачить довелось,

      Як гордий Святослав з Малушею прощався,

      Хилив до пліч закохане чоло.

      Ронили зорі цвіт, мені ночами сниться:

      Їх руки у журбі переплелись,

      І стала я відтоді зватись

                  Р а с т а в и ц я,

      І впав у мої води

      Стрілолист.



Я випливаю в ранок.
Пливуть собі віки
в туманів сіті драні,
я випливаю в ранок,
і сонце з-під руки
мені сміється радо,

            бо любить з камінням правічним
            помріяти коло греблі.

в каміння мовчання величне,
правічні його потреби:

човни щоб неспішно гребли

й на жовтих річкових яснах

цвіли древньоликі верби.



Чом плачете, верби, скажіте? -

питали не раз поети,

та верби у довгії віти

таїни ховали вплетені,

щоб їх не зурочили часом, -

ген ворони чорні крячуть...

Поети не мали часу,

я ж, мов на долоні, бачу

глибини того відчаю -

од верб мені - здавна почесть, -

їм душі зелені втішаю,

як з болю вони тріпочуть.

І видяться степ та кургани

у зблисках вогнистих шабель,

хоругви, клейноди Богдана,

над Россю козацький табір.

Летять буйні, звихрені коні

по трав золотім сувої,

нема-бо ніде їм припонів,

як небу над головою,

а з тими, що впали в безшум"ї -

пощади козак не просить -

лишились навік сиві думи

та верби, що плачуть досі.



Бува, про женців чую з лану,

про панщину й несвободу,

або про любов безталанну,

про вроду й глибоку воду.



Чи згадують, як берегами

втішався Нечуй-Левицький,

у зорях писав під стогами

в задумі, у мандрівницькій...



Ридали колись до світанку,

що воду линуть не вміли,

як хутір палили Краснянку

фашисти ізнавіснілі...

Шелесь-шелестять, мов баладу.

про смутки кривавих воєн,

про хлопця й коня, про зраду,

про брязкіт - востаннє - зброї...



Чом плачете, верби, скажіте?..

он бачите, вплутався вітер

в капронові ниті хвоща,

сороки невпинно тріщать -

про все вони знають на світі:

що сонце під осінь не гріє,

що там-от вербина суха,

що звузилось русло, всиха,

що все в білім світі міліє, -

безмовно волають руїни

над рабством, вкоріненим скрізь,

і плаче моя Україна,

країна роздолля і сліз...





***



День, як гілка вербова, зломивсь -

Гроза!

Розполохані трави злетіти увись

Грозять.

Дітлашня сипонула до хат за город

Манівцем.

Опускає веселка у хвилі відро

Тихцем.

А татар-зілля пахне зелен-святом,

малечі робить пискалки духмяні,

долівки встелює білянкам-хатам,

птахів і рибу в побережжя манить.

А з рибою, звичайно, і рибалку -

спокійного, повільного у русі,

з чаклунствами обізнаного змалку:

де щука зна, на що лини беруться.

Люблю вудки ті, встромлені в тумани,

І черв"яки, загалом неетичні,

бо риболови скорше річкомани,

які в них часто душі поетичні!

В розмовах мало, більше у мовчанні

таять вони мої глибокі очі,

і велич тиші, й блиски зір клечальних,

і ранню хвилю, що зове-плюскоче.

Бо хто ріс біля мене -

певна -

хоч краплинку поніс у роки.

Хай не кожному буду я

кревна,

ха й не кожен розмию

спокій -

вже зростила творців немало,

і славетних,

і невідомих, -

глибини на усіх ставало,

хто на броди не тратив

долю,

хай не кожен захоче

визнать

подих мій, що сягає

всюди,

але знаю - любить Вітчизну

кожен з них до загину

буде.



Розчісую коси лататтю,

ще й жовті ввіткну гребінці,

щорік мої води латають

безпечнії дітоньки ці.

А сили поволі стікають -

вже ледве проходи знайду,

не вшиті цупкими нитками.

Течу. Де не зможу - бреду...



І сонно скидається риба,

дрімаю чи ні, не знаю,

та раптом - аж ряски стрибнуть _

по брови у мул врізаюсь.

Ображено терпне тіло,

картаю себе: заснула!

Я сильно уся зміліла, а тут - ледь примітна з мулу,

бо зліва - полога пустка:

зорали колись до хвилі,

але не вдалась капуста,

то борозни й полишили.



А був же який золотистий пляж!

Сонячні бризки і сміх до півночі,

і вода чиста, як пролісок...

Тепер же на цьому місці щоразу

вагаюсь:

чи я іще річка?

Бо вже тільки жабам купатися тут,

лише вони, повірте, не соромляться.



Для чого, кому в догоду

мене заставляли: згинь!

І сунуться далі в воду

поранені береги,

і душать мене щільніше

рогіз, жабуриння й ряски,

болючіш усе й скоріше

стікаю я в лоно казки,



Де чисте, мов дзеркало, плесо,

Де плава Івасик-Телесик

У човнику-срібнеє денце,

Де перстень, мов крихітне серце,

Тримає в руках добра щука,

І ласує мила онука

Кисільними та й бережками...



Я ледь пробираюсь стежками.

Зненацька ще й тінь огрядна

трусне знахабнілі рядна,

і смяття - хай ствердять ночі -

летить в мої сині очі,

і гірко хитає просинь

флакони з-під дихлофосу.

Кому про це я можу розказати?

От раз весілля недалечко тут справляли,

було компаніям гулянки, певно, мало,

то й побрели до берега від хати -



мені було пред тишею густою

так соромно, мов потовели ногами,

за їх калічну мову незугарну,

що, зганьблена, сипнула пустотою.



Дивилася я страдними очима,

то - пляшку об вербу, мені в розправу,

самі ж лишилися до ранку в травах,

бо хто від річки криється із чимось?



В мені ж усе боліло аж до дна...

Рогози стиснула та якось вже терпіла.

Стара верба розчахнуто скрипіла:

- То найстрашніше -

в душах мілина...



Пливе човен, води повен,

та все хлюп, хлюп, хлюп...

Живе серце, поки б"ється,

завдає жалю.

Коли ж сміє, зачерствіє -

чи воскресне знов?

А життя гроша не варте,

як вмира любов.



Вже стало сонце на вечірнім прузі,

і сходять, наче ряст, зірки нечутно,

і коні допасаються на лузі.

Течу я.



Шепоче вітер про свої пориви,

та я не можу, як колись, радіти,

бо вперто загляда в лице, як привид,

той квітень,

чорнобильський квітень.



Зелена розкіш правила буяння,

і повінь розкотила синь у далі,

весна в гілля, невтримна й окаянна,

гойдалась.



I раптом все змертвіло,

ніби поле в грудні,

брезентом вкриті, зойкнули криниці,

зірвалися з дерев - уже отруйні -

живиці.



Ой світе білий, світоньку зелений,

щоночі б’юся в береги з розпуки,

скажи мені, - чи ж питимуть із мене

онуки?..



серпень, 1987

*
Були колись і в нього сині очі,
розчахнуті здивовано у день...
Гарячу душу і вразливе серце
нести нестерпно тропами людей.
Лише в холодних і величних скелях
Таїться спокій, важкокрилий птах, -
цю істину ще в юності відкривши,
вже й лік рокам давно згубив Монах...

І-й монолог Монаха:

"- А небо тут
високе і безкрає,
не доліта з низин
суєтний моря шум,
з вітрами буйними
я тільки розмовляю,
молитви спраглі
Богові вершу,
душа давно
тільки йому
належить.
я не боюсь
важких випробувань, -
мирські страждання
не торкнуться серця
і вуст не осквернять пусті слова..."

Божий відгук

Чоло високе й мислі благородні
Чи можуть непомітними пройти? -
Поставу горду і незломність духу
Бог спостеріг з надхмар’я висоти.
Але, віками знаючи людину,
Не міг дозволить слабкості собі
І вирішив: за право бути сильним
тримає хай Чернець останній бій!
Диявола гукнув,
скріпивши серце...

Випробування

Шукаючи коріння для простих своїх потреб,
Вловив Монах слабкий, мов подих, стогін...
Він з відчуття недоброго отерп.
Та, відмахнувшись, крок ступив управо
і - занімів над урвищем страшним:
знеможена і зранена, на скелях
лежала дівчина прекрасна перед ним.

(Єдина мить -
і кайдани зриває
закована й впокорена душа...
Втікати геть?!
Але ж, біду спіткавши,
на поміч християнин поспіша...)

Взяв непритомну на могутні руки,
здираючись по виступах стіни.
З прокльонами і гуркотом позаду
зривалися в провалля валуни.

ІІ-й монолог Монаха:

" - Годинами я слухав її мову,
немов печальне сповідав життя,
носив їй трави,
та уже довкола
не розумів нічого до пуття.
І сива мудрість,
і роки суворі
десь відійшли, розтали мимохіть...
Все сняться очі,
як розкосі зорі
в зеленому
убранстві верховіть..."

Невідворотне

І день прийшов. Як цвіт весни, пригожа,
униз вона зібралась, до людей..
Спинись, Монаше! Ти ж обітник Божий.
Вона іде собі, - нехай іде!..

Та впало небо, щось - о, де спасіння? -
гойднулось в грудях, гасне, як свіча...
Кривавий слід вбиваючи в каміння,
він кинувся нестямно за дівчам.

Божа милість:

Бог милосердний зимною рукою
торкнувся до вогненного чола:
- Не вір єси, -
Диявол пред тобою.
Монах в отвіт:
- Негідна ця хула!..

Фінал

І вдарив грім, і затряслися гори,
і сміх зневажливий сипнув, як град...

пливуть літа, мов хвилі в непокорі,
не знають болю і не знають втрат.

Печальні дві гори вросли у біле небо
як пам"ять, що любов
всесильна і сліпа.
там, де спокусниця
ступила в море,
де муж святий,
одурений, упав...