Ти знаєш, що його немає,
Ти віриш в нього і чекаєш,
Його, мабуть, не повернути,
Його ніколи не забути.

Ти б серце своє віддала,
Щоб лиш він знов з’явився.
Та все це мрії і слова,
Твій потяг запізнився.

Чом вирішила так?
На жаль, ніхто не знає.
Вже скуштувала горя смак,
Та серце все ж кохає!

Ти йдеш печальна, мов верба,
Що віття похилила.
На тебе давить ця журба,
Вона життя змінила.

Ти вже дійшла,
Кінця не обминути.
Ледь видавила ти: «Прощай,
Не можу я забути!»

Ось так минув твій вік,
П’ятнадцять поверхів всього,
Чому ж ніхто не допоміг,
Не втамував горя твого?

Лишила по собі ти
Лиш понівечене тіло.
Що робити, куди йти?
Та пам’ять не зітліла…
2010

П’ять хвилин і вже четверта.
Знов прожито день дарма.
Навкруги мовчанка мертва,
А в очах сліпа пітьма.

Ти далеко, за вітрами.
Чути лиш німі гудки.
Листопадом і дощами
Доторкнися до руки.

Холодно, повільно і бездушно
Розірву понуру тишу я.
Розмовляти спрагло й душно.
Поверну усе лиш засія зоря.

Всі слова вже стерто на папері,
Ти колись їх сам не дописав.
Кам’яні, крихкі, неначе скелі,
Ти їм долю ненавмисно поламав.

І нарешті вже четверта,
П’ять хвилин – зміна життя.
Не повірив ти уперто
І немає вороття.

Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона стоїть, голосить,
Вітер співа пісні.
Щось осінь загубила,
Щось не змогла знайти.
Вона все голосила,
Боялась далі йти.
А люди розуміли
Боїться – молода!
Сльозинки забриніли,
Та сльози – то вода.
А осінь добродушна
І серденько м’яке.
Вона шанує дружбу.
Дівчатко золоте!
Вона боялась, знала,
Що хтось її не жде.
Тому то і стояла,
Гукала: «Де, де, де?»
Де той, хто не чекає,
Не любить золоте,
Не хоче і не знає
Осіннє небо те.
Вона діждалась, може,
А, може бути, й ні.
Вона кричала, схоже,
Щось у слід мені.
Вона взяла червоне, жовте й золоте
І все пофарбувала.
Дівчатко молоде!
Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона вплела в волосся
Троянди запашні.
15.10.09

Я бачила його не в сні, насправді.
Цей чарівник, мов відблиск у воді.
Пишнобородий і старий сказав мені:
«Приплине корабель не лиш у сні».
Зблиснуть колись червоні ті вітрила
Й мене до них нестиме, мов на крилах
Мій принц, казковий, молодий.
Я дочекаюсь, час мине лихий.
Живу я мрією, у казці.
Ходжу в безбарвній, чорній масці.
Лиш вирвусь справжня «Я» у світ,
Почую вслід собі лиш сміх,
Образливі слова безжальні,
Поллються сльози ті печальні.
Вночі не раз на березі чекала,
Я мріяла побачити його,
Та доля чомсь від мене утікала
Й трималася весь час свого.
Ранок. Здрастуй Боже!
У тебе скільки справ до всих людей!
Одне твоє слово допоможе
Здійснити безліч гарних їм речей.
Знов день минув: сумний, безбарвний.
Вже вечір і бувай Господь!
Мені насниться сон чудовий, гарний.
Там Грей та я і корабель «Секрет».
Ну ось і все, пора забути казку.
Я вже доросла, мрії вже нема.
Хай Грей пробачить мені цю поразку.
У всьому винна тільки я сама.
Навіщо вірила я Еглю?
Навіщо вірила йому?
Не буде тих вітрил червоних.
Та все ж до моря побіжу.
На березі чомусь заснула,
Відкрила очі і тоді
На мене йшли палкі вітрила!
Я дочекалась! Казка і
Нарешті ми зустрілись з Греєм.
Чарівник Егль не збрехав!
Примхливий вітер дав мені вітрила.
Ще й пісню дивну нам подарував!
2009

Вже сонце спатоньки лягає,
А небо його колисає,
Ставши рожевим та блідим,
Жовтим, гарячим, золотим.
Співає вітер мелодійно.
В повітрі тихо та спокійно.
Ось соловейко заспіває,
Бо голосок чудесний має.
Прокидається зоря –
Донька місяця мала.
Там, недалечко, по стежині
Прямує матінка в хустині.
І щось несе,
Таке смачненьке,
Бо вже вечерять час.
2008

Там, де зелені діброви,
Там, де квітучі гаї
Сидить дівча чорноброве,
Співають їй солов’ї.
Смутком повні в неї очі,
Ніжні очі, карі очі.
Плаче серце те дівоче,
А душа на волю хоче.
Біля неї кінь красивий,
Сильний він, золотогривий.
Сум той і його проймає,
А як лиш дівча згадає,
Як хороше було в родині,
Не те що тут – на чужині.
Не почує більш ніколи
Як мати співає,
А батечко ніжно-ніжно
На кобзочці грає.

Ніби звук якийсь долинув
В неї за плечима.
Сум серденько їй покинув,
Радість охопила.
Це ж знайома пісня мами!
Це батькова кобза!
Це рідненька їй домівка,
Глиняна її долівка.
Мале ліжечко дитяче.
Зараз з радощів заплаче.
Неймовірно! Що ж це сталось?!
Неможливо! Що ж таке?!
Просто спати захотілось
І жахіття те наснилось!
Так не зглянешся, як в сні
Проживеш свої ти дні!
2008

Буває все в житті: і горе й радість.
В печальні миті хочеш плакать й плакать.
Тебе покинули усі : і друзі й рідні.
Невже ми дружби і кохання зовсім не гідні?
Всі почуття летять назовні.
І мріють вирватись туди.
Вуста стають сумні й безмовні
І прагнуть чистої води.

В гнізді сиділи голуб’ята,
В лице повіяло теплом,
У ніздрі вдарив запах м’яти,
Пролетіли птахи над селом.
В душі заграли барви світу,
Розквітла усмішка в очах,
Всі кольори ніжного цвіту
Лишилися в квітуючих садах.
2009

Дзвінок веселий пролунав,
Стежину в літо показав.
Три пори дзвенів, дзвенів,
Та вже зовсім одшумів.
Привітаймо тепле літо,
Дзвін не буде тут дзвеніти.
Будем всі відпочивати,
Будні літні зустрічати,
Але школу не забудем,
Пам’ятати її будем.
Друзі, зустрічі, гуляння,
Скрізь удалі починання.
Літо всіх нас надихає,
Барвами веселки грає.
Скільки вражень в нас улітку!
Як пелюсточок у квітки.
Всюди зелено і ясно,
Справді літо – це прекрасно!

Хто сказав, що все уже відкрито?
Ні, звичайно відкриття ще є.
Досить тільки добре уявити,
Що усе на світі гарне – то твоє.
І думки тоді поллються швидко,
Скільки сам для себе ти відкрив!
І кінця вервечці тій не видко,
Скільки відкриттів ти вже зробив.
Взяв ти книгу, прочитав щось нове,
Що Колумб Америку відкрив.
Все це дуже є чудово.
Й ти дізнався, хто щось ще створив.

Душа брела крізь смуток і печаль,
Стелила рушничок вузької стежки.
Вона стояла, щоб сказать прощай,
А він нервово рвав з беріз сережки.

Кудись все відійшло близьке й далеке,
Зів’яли трави на стежках чомусь.
Лиш добрі птахи, ці білесенькі лелеки
Із неба слали посмішки комусь.

«Чому ти йдеш, навіщо знов все руйнувати?
Ти що не знаєш як мені тепер?
Хоча тобі все ж краще і не знати.
Для мене ти назавжди вже помер.»

Вона пішла. Лелеки ринули за нею.
Назад прийшло усе, лиш він
Стояв зруйнований, як древні ті Помпеї.
Дзвенів далекий, мов церковний дзвін.

Протупотіли кроки по стежині.
Він мчав за нею і кричав їй вслід.
Зникали в нього сили по краплині,
Та вистачить, щоб розтопити лід.

Нарешті ніч минула у душі.
Усе змінилось за одну лиш мить.
Вони пробачили, немає вже межі.
Він та вона – кохання знов не спить!

Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, - це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Знає він без заперечень мову лісову
Кожне деревце, дубок, берізку молоду.
Плекає ліс, немов найближчую людину,
Як матір рідну, як свою родину.
2008

Ми із лісом вірні друзі
В радості, у горі, в тузі.
Я з ним радість розділяю,
Він у смутку звеселяє.
Коли зустрінемося з ним
Відчуваю позитив.
Радість ллється через край –
Ліс чудовий, ніби рай.
2008

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!
2008

Цей звук до пісні солов’я подібний,
Такий тендітний, ніжний і легкий.
Він ніби сонця лагідний промінчик:
Зігріє, де б ми не були.
Він ллється, як тендітне джерельце,
Що з часом ввійде у могутню річку.
Звивається в тонке кільце
І без упину ллється вічно.

Вона подарувала нам життя,
Священне й чисте, як жива водиця,
Вона рятує нас із небуття,
Немов з глибокої, холодної криниці.
Вона руйнує перед нами щит брехні
І щиро допоможе у печалі,
Не сперечайся з нею! Ні!
Бо це вона веде нас далі.
Тільки вона все робить так натхненно,
Що може вразити людину.
Адже ніхто не любить так священно,
Як матір рідную дитину.
2008

Матусенько, рідная ненька,
Твої руки, обличчя красиве,
Волосся русяве і трішечки сиве,
Золотава від сонця пахучая жменька.
Це все довіку буду пам’ятати,
Кохати щиро й берегти,
Бо матері не можна проміняти,
Купити чи нову знайти.
2008

Як багато не вдалось сказати!
Скільки слів лишилось на вустах!
І хотілося чимдуж кричати,
Плакать по несказаних словах.

Ніч, і темрява, і жовті фари
Кинулись на тебе, мов порив.
І зібралися над головою хмари.
Янгол твій за тебе Господа просив.

Фари все росли й шумів двигун.
Удалекому краю хтось вирвав квітку
Й обірвалося чомусь життя.
Ну навіщо Бог послав цю мітку?

Хтось кричав, хтось кликав допомогу,
Хтось благав, а місяць все світив.
Він яскраво освітив дорогу
І ворота в рай тобі відкрив.

На землі тоді лежали квіти,
Зірвані в далекому краю.
Десь близенько щось кричали діти.
Падали сльозинки на траву.

"Що було тоді тієї ночі?
Що було тоді, скажи?
Чом тепер ридають мої очі?"-
Хтось питав у місяця тоді.
03.08.09

Ніколи не кажи: "Ніколи",
забудь це слово назавжди.
Лиш вір, лиш вір без перестану
і віру в серці ти держи.

Хоч і ніхто не розуміє,
що в тебе робиться в душі,
тримай свою незламну віру,
тримай її і бережи.

Ти волю виховай у себе,
щоб не зламали вороги.
Стерпи всі муки і образи,
та тільки свого досягни.

Хай свічка тьмяної надії
не згасне у твоїх очах.
Та все ж не говори: "Не зможу".
Не говори, бо це не так.