Хто з нас із теплим щемом не згадує свого дитинства і не мріє хоча б на мить повернутись туди? Бо ж лише у цій дивній країні у січні можуть цвісти підсніжники і добра фея перетворює твої тапочки у мамині туфлі на платформі. Неможливе збувається і життя буває цілющим, як у спекотливий день кринична вода, від якої солодка втома ворушиться на самому дні живота. І кожна галузка спогаду, немов щось дорогоцінне зберігається у шпаринці пам’яті.
Галузка перша
Над лугом виспівують дзвони літа, у гаю витьохкує соловей. А десь там веселка іскриться у росах і жайвір небо торкає крилом.
– А знаєш про що зараз співає жайвір? – запитує бабця у білоголового внучатка.
– А со?
І полилась розповідь про те, як жайвір летить до Бога молотити, і як грудкою падає вниз, бо не зміг втримати ціп.
Аж раптом небо потемніло, десь взявся вітер і розкотисто гуркоче грім. Дитя злякано здригається і міцно тулиться до бабусиних грудей.
– Не бійся, дитинко, то Бозя воду везе...
... Ти згадуєш вранішню росу і ту невимовну радість зустрічі з природою. Ти ще маленький струмочок, а от твоя бабуся - це велика річка життєвого досвіду, віри й любові, яка пройшла через страшні випробування часу.
Галузка друга
Ти чогось раптово прокидаєшся, але ніяк не хочеш розплющувати очі. Чому? Це сон. А, може, це не сон, а правда? Спочатку невідомо звідки доноситься срібний передзвін кришталевих дзвіночків. А далі... Що це? Із неба на золочених санках у супроводі янголят спускається Святий Миколай. І просто під твоє вікно. А ось дідусь вже й біля твого ліжка. Янголята витягують пакунок. А що це? Та це книга твоїх вчинків! Серце якось тривожно стукоче у грудях. А чи завжди ти лиш добре чинив? Що буде далі? Аж ось дідусеве чоло осіняє посмішка... А чи, може, ти помилився? О, Боже, яка це мука.
А що, як ти не заслужив дарунка? Ти збираєш усю силу волі і розплющуєш очі, обережно просуваєш руку під подушку. І вже як радісно стукоче серце і яке щастя наповнює твою душу! І ти щасливий чекаєш зустрічі із цим дивним світом добра і радості. Намагаєшся не грішити, каєшся, коли оступився.
Галузка третя
Про що співає соловей, про що шепоче листя клена? І ще тисяча запитань. Ти, як маленька нишпорка, цікавишся усім довкола, хочеш знати все про все. А час летить золотим падолистом. Крізь весни і літа. І ти на білому крилі снігопаду проносишся і вже за мить зупиняєшся у мами на колінах, відчуваєш ніжний дотик теплої руки і п’янкий запах вишневого варення...
... У пахучих травах купається літо, босі ноги лоскоче трава, то цупка, то м’яка, мов шовкова...
... А зимового вечора гостює казка в тебе вдома. І ти фантазуєш, і мрієш, що казка колись буде не казкою, а твоїм щасливим майбуттям. Фантазуєш і мрієш, і віриш...
2002 р.

У лагідному промінчику сонця, у тихому шелесті трав, у радості й смутку хлопчик мріяв про Нього. А він приходив до нього у сни. Приходив тихо і непомітно. Сідав скраєчку на ліжку й мовчав. І лиш зрідка, бувало, розповідав щось із життя, щось своє. Таке далеке і рідне. А одного разу вони разом навіть вирушили на прогулянку. Але це була лише мить. Коротка мить. Це був всього лиш сон.
Життя журавлем пролітає крізь весни й літа. І зими. А хлопчики усе чекає, що він прийде. В уяві пролітає той день їхньої зустрічі. Серце шукає слів і розуміє, що вони десь зникли. Може це вони так гірко стиснули за горло? Хлопчик не може звільнитись від цієї муки. О, Боже, як важко ранить людська байдужість. А надто байдужість дорогих людей. А Він для малого дорогий, вимріяний душею і серцем.
Проходять роки. Але часу не зупинити. І неможливо долю змінити. А так хочеться хлоп’яті схилити голову на його мужнє плече, почути хоч якесь слово від Нього. А Він не йде...
А хлопчик любить Його. Любить. Чужого і далекого. Він ніколи не пригортався до нього, ніколи не чув його голосу. Але все ж любить. Любить і чекає. Беззахисно і віддано шукає Його обличчя серед натовпу. Кличе – не докличеться. Вірить в те, що Бог приведе його до Нього. Він – його марення. Він – його сон. Він – його батько.
– Не забувай мене, тату! – кличе зранена душа крізь сон. – Повернись до мене весняним теплим вітром, лагідним сонечком, вечірньою росою, квітучою вишнею, змерзлою синичкою, незнаною мелодією, нежданою радістю...
– Тату, я твій син! Не забувай мене! – тяжко виривається уві сні з грудей хлопчини.