Ти – моя радість,
світом не спізнана.
Ти – моя казка,
недомріяна, недочитана.
Ти – моє життя,
чарівне і тривожне.
Ти – мій біль,
перед світом зачаєний.
Ти – моя іскра,
від якої палаю щодня.
Ти – моя квітка,
чарівна, оповита любов’ю і смутком.
Ти – мої крила,
без яких я б літати не зміг.
Ти – мій світ,
безкрайній та незбагнений.
Ти – моє слово,
бентежне, мов пісня дівоча.
Ти – мої руки,
що творять красу у цім світі.
Ти – моя вічність,
єдина, як єдиним буває життя.
Ти…
Ти…
І тільки ти…
Я постійно хворію тобою,
Як хворіє щоднини:
– сонцем світанок…
– деревом листя…
– берегом річка…
– небом птах…
– віршами поет…
– мати дитям…
Прошу тебе!..
Молю тебе!..
Ти це затям!..

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько-мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

1.
Крізь радість,
Біль
І сум,
І каяття,
Іду до себе,
Наче в бій з собою.
До світу цього
Йду усе життя,
Вдихаючи знов
Запах звіробою.
До світу цього
Йду усе життя,
Росту до нього,
Наче день до світла.
Од вічності
П’янкого відчуття,
Мов яблуня
Тривогою розквітла.
Життя…
Життя…
Якого дива сплав?
Незнищенне й жорстоке
В цьому вирі.
Кидають білі гуси
Срібен став,
Бо вже покликав їх
Далекий вирій…

2.
Я кроки ці роблю,
Та не останні,
Бо на Голгофу
Я спішу зійти.
Іду до себе…
Наче на світанні,
Шукати істин,
Дивлячись в світи…
Іду до себе…
Бо іти я мушу.
Вже тілу важко
Всі гріхи тягти.
Щоби Господь дав сил
Спізнати душу
І світле в ній
Зумів щось віднайти…
Іду до себе…
З вірою у Бога…
Несу Йому я щире каяття.
До Нього вічно
Стелиться дорога
Через усе,
Усе моє життя…

3.
Іду до себе через терни-броди,
Через заґрати, кривду й муляжі.
Душа палке бажання в мені зродить, –
Іду до себе, наче… до межі…

Іду до себе через чорне поле,
Щоб в цей чорнозем ще лягло зерно,
Щоби навіки розпрощатись з болем
І щоб колоссям проросло воно…

Іду до себе… Тож іти я мушу,
Бо я ступаю на поріг весни.
У цім двобої я вблагаю душу
Торкнутися своєї глибини…

Небо заковане в грати,
Небо сидить у тюрмі…
Хочеться небу кохати
Зорі-зірниці ясні.

Небо, позбавлене волі,
Згадує небо хмари.
Та у важкій його долі
Лише існують нари…

Прошу! Зупинися, поете!
Це ж ти у тюрмі сидиш.
Небо ж буде осявати
Афіни, Київ, Париж…

Ніч…
Місяць плаче зі мною.
Туляться зорі аж до землі.
Лише ставок
Пахне спрагло водою,
А сум лебединий
Згорає, мов свічка…
Ніч ношу коромислом,
Наче воду з криниці…
Хоча в полі вже сіно
Зібрали в копиці.
Знов тікає мій сон,
Аж до самого рання
І уже на губах
Кам’яніє мовчання…
У пориві душа
До родинного дому,
Наче відлуння
Затухлого грому
Серед широких
Карпатських долин,
А тиша цвіте,
Мов полин…
Камінь сохне
Під мокрою тінню,
І синіє наяда,
Мов губи.
А слова
Загорілись в корінню,
Й на хрести
Поламалися дуби…
Та мені – знову шлях,
Знов дорога далека,
Наче бій на шаблях,
Наче в злеті лелека…
І сонця крик, –
Мов візантійські співи…
А дзвони навпіл
Розрубують небо.
Та інколи й очі
Вдивляються ще раз
Самі у себе…
Самі у себе…

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько – мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

Хмарками сірими рваними
Знову укрилося небо.
Осінь сумує туманами,
Плаче погода лебедем…

Знову ворони закаркали
В сірому небі далеко.
Осінь дощами заплакала,
Вже відлітають лелеки.

Чи це мені лише здалося?
Чи це я втратив орбіту?
Сонце за хмари сховалося
І відійшло від зеніту…

Щастям назад не вертаються
Скривджені долі дівочі…
Осінь із нами прощається,
Вимивши дощиком очі…

Біла птаха вмира
У своєму безсмерті,
Поєднавши крилом
Мить і вічність безлику.
Зупиняється мить
У крутій круговерті,
І дерева вмирають
Без зойків,
Без крику.
Моє серце спали
В грозу-бурю велику.
Порази мене,
Світе,
Хоч громом двобою.
Я не знаю ні смерті,
Ні зойків,
Ні крику,
Поєднавшись навіки
В екстазі
З тобою…

Усе відносно в цьому світі…
Чи ти живеш? Чи ти помер?
Душа, що грішна, пада в сіті…
Душа правдива йде до хмар…

Тим, хто душею вірить в Бога,
У кому внутрішня краса,
Давно вготована дорога
До Господа на небеса.

А хто в душі грішить постійно,
Й рабом гріха в житті стає,
І в кого помисли невірні –
Дитям диявола він є.

Усе відносно в світі цьому…
З тих пір, коли Христос Воскрес:
Грішна душа зазнає втому,
Душа правдива – до небес…

Павуче, павуче
I що ж ти тут робиш?
Чому на свободу не йдеш?
Ти стiнами цими
Життя свое гнобиш,
Здоров'я i волю - теж.
Тiкай же до сонця,
Тiкай же до свiтла
Iз темряви цих сирих стiн.
Тiкай же на волю,
Тiкай в чисте поле,
Почуеш церковний дзвiн.
Там вiтер гуляе
I птахи спiвають
У неба яснiй вишинi.
Павуче, мiй брате,
Сидiти в цих стiнах
Судилося лише менi...

Це ж так хутко сталося:
Сивина на скронях.
Що ж, вступає осінь
У свої права.
Юність пролетіла вже
На буланих конях,
Хоч про неї спомин
Смутком ожива.
Це ж так хутко сталося:
Вечір на порозі
Шлях нам осяває
Місяцем блідим.
Наш привал далеко ще...
Ми іще в дорозі…
Хоч не завжди втішно
Бути молодим…

Жовті листочки,
Червоні листочки
Падають з гілок непрошені.
Сон же наснився,
Що з ними злився
І загубився в осені...

Прощальним клином
Журавлі летять...
Ти дивишся у небо
Мовчки й смутно.
Прощай, мій друже, –
Мовлю жартома.
А ти повіриш,
Очі знов опустиш.
Змахнеш рукою,
Наче той лелека,
Невже нема нічого
Поміж нами?..
Ти не шукай мене,
Я вже далеко…
Бо відлетів
Разом із журавлями.

Це, як сон далекий,
На пероні Осінь
Тихо жде в зажурі
Потяга свого…
Лиш у небі ніжна
Біло-синя просінь,
Наче смуток долі,
Чи життя мого…

Осінь… Осінь…
Ти не будь сумною.
Люба моя Осінь,
Зоставайсь зі мною.
Осінь…Осінь…
В небі птах курличе.
Люба моя Осінь,
Хто ж тебе знов кличе?

Одлюбила Осінь.
Стеляться тумани.
На горах біліє
Сніжний рубікон.
Може, загояться
Всі душевні рани,
Й Осінь посміхнеться
До моїх вікон…

1.
Дощ…
Теплий дощ…
Ми йдемо не спіша.
А я знову питаю себе:
– Чом хвилюється моя душа?
Та під дощем не намокнемо ми.
Бо поруч я…
Бо поруч ти…
Нам з тобою
Ще довго іти.
Дощ…
Теплий дощ…
Краплі в обличчя
Летять нам хоробро.
Боже, як добре!
Боже, як добре!..

2.
Дощ періщить, небо темно-синє…
Дощ несе стурбованість сумну…
Ти, напевно, спиш, моя красуне?
Лише я, чомусь, ще не засну…

На душі мені сутужно… Й знову
Вкотре перечитую вірші…
Тільки холоднечу світанкову
Не зрівняти з холодом душі…

Невимóвні слова,
Затихають назавше –
Їх не вимовлю більше,
Не жди.
Не хились від осмути:
Все повинно минути,
Подивись,
Вже зникають сліди…
Уже осінь прийшла.
Ось, обтрушує віти,
Мов доноси,
Листки посила…
Зачарований цим,
Але мушу горіти
Я на ватрі життєвій
Дотла…

Народ вимагає змін –
А ви все суєте брехню…
І йдете до нас на поклін
Зі своїм «гнилим меню»…
Пора вже… мабуть пора,
Подумати, як же нам жить?
Це всім нам не дасть добра –
До виборів лише мить…

26 вересня 2010 р..

Ластів’ята-вії,
Зблиски оченят…
Світ твій зоревіє,
Розквітає сад.
Лине пісня нова,
Лине у світи.
Будемо без слова,
Без думок іти.
Ти така доросла,
Донечко моя,
І щебечеш ніжно
Співом солов’я.
Ще турбот не маєш,
Та вони прийдуть.
Хоч чудово знаєш
Як обрати путь…


31 серпня 2010 року

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

Тож якщо кохання сієш світом,
Будуть всі хай помисли ясні,
Щоб земля вбиралась ніжним квітом
Й дарувала нам погожі дні.

Не проси того, чого немає.
Не чекай добра, якщо не дав.
В цьому світі швидко все минає,
Тож хутчіш берись до спішних справ.

Лиш одна буває рідна мама.
Та, яка життя дала тобі.
Але дуже жаль, коли так рано
Гаснуть її очі голубі.

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

31 серпня 2010 року

Дай мені, Господи, вірного друга,
Щоб спину прикрити від ворога зміг.
Дай мені, Господи, вірну подругу,
Щоб дарувала лиш радість і сміх.

Дай мені, Господи, чорного хліба,
Щоби поїсти й напитись води.
Дай мені мирного ясного неба.
Господи, прошу спаси від біди.

Дай мені, Господи, сил і здоров’я.
Дай мені землю, коня і соху.
А за гріхи розплачуся я кров’ю.
Ти прослідкуєш за цим наверху!

Розуму дай. Я ніщо не порушу.
Дай ще нащадків, щоб рід не пропав.
А за даровану ангельську душу
Дякую, Господи, що мені дав…

3 вересня 2010 року

***
Пам’яті видатного українського кіноактора
та кінорежисера Івана Миколайчука

Стоїть собі старесенька хатина
У Чорториї, посеред села.
А у селі погожа світла днина,
Й дорога, що сюди нас привела.

Лише, Іванку, ти уже не з нами.
Ти відлетів, неначе журавлі.
І знову постають перед очима
Всі твої ролі, зняті на землі.

І мати відійшла у світ небесний,
Щоб стріти там і сина, і доньку.
Вже пролягла для них дорога хресна –
Понесли в світ вони любов палку.

А нас стрічає тітонька сивенька
Біля твого родинного гнізда,
Вся у турботах, наче рідна ненька –
Тут береже і будні, і святά.

Нам щиро відчиняє двері хати
І просить нас до неї увійти,
Де народився ти, Іване-брате,
І де зростав, щоби піти в світи.

А в хаті тихо, тільки прохолода.
Родинні речі згадують тебе.
Колиска, піч, тапчан – така ще мода
Була тоді… І небо голубе

Над хатою стоїть, немов на чатах,
Охороняє до садиби плай.
А біля тину, ще, мабуть, від тата,
Криниченька стара. Це – наче рай.

І ми з низьким поклоном від’їжджаєм
Від твого дому до твоїх Карпат.
Тож хай сюди простелиться навзаєм
Дорога для усіх, хто тобі брат…

13 вересня 2010 р.

ВІНОК ТАНКА

***
Суть у калюжі мала:
Небо спрямовує погляд
У водяні дзеркала…

***
Солодке життя!
То чому наприкінці
Воно гірчить?..

***
Останній дарунок –
Грудка землі
Кинута в могилу друга…

***
Знову гортаю
Старий календар –
Цвинтар прожитих днів…

***
Хтось мене проводжає:
Махають дерева
Мені гілками вслід…

***
Вдихаю повітря на повні груди.
Час поспішає.
Що ж далі буде?..

23 травня 2010

***
Забуто «Так». Майже забуто «Ні».
Лиш сутінки накриють день короткий.
І сонячна вуаль вже на стіні.
Та смак води стікає з губ солодких…

22 травня 2010 р.

***
Вимикаю бур’ян.
Перекопую ґрунт.
А на яблунях цвіт –
Ніжні пуп’янки болю.
Сонце рветься в зеніт.
Сім позичених струн
Розділяють мій світ
Вже на дві різні долі…

19 травня 2010 р.

***
Гуляє вітер полем, як лоша.
А у думках зринають нові мрії.
Краплина сонця – то моя душа.
Ковток повітря – то моя надія.

Знов забілило сніжним цвітом сад,
І квіти умиваються росою.
Та я шукаю в світі цім принад…
Хоч не знаходжу в них я супокою.

І знову думка в далечінь руша,
Лише в дорозі серденько радіє.
Промінчик сонця – то моя душа.
А подих вітру – то моя надія.

18 травня 2010 р.

Задзвеніла пісня ніжно плаєм,
Полетіла в гори, аж до ґрунь.
І той голос серце моє крає,
Що пульсує кров уже до скронь.
Ніжні почуття в душі зринають,
Радість переповнює мене.
Хай гуцули-друзі теж пізнають
Свято пісні – свято осяйне.

Приспів:
Лети, моя пісне, горами.
Лети у широкі світи.
Стели тільки радість між нами
Зводи між нас дружби мости.
Лети, моя пісне, у доли.
Лети до родинних садиб.
Хай щиро радіють гуцули
І квітнуть у горах сади.

Ніжна пісня – то душа народу.
Зичний голос – то трембіти спів.
Сяятиме сонце і в негоду
Від її чарівних теплих слів.
Буде голос нести пісню світом,
І горами вітерець війне.
Забуяють знов духмяні квіти
Свято ж пісні – свято осяйне.

Приспів.

9 травня 2010 р.

***
Щоночі кличу Слово уві сні,
Та враз прокинусь – зошита беру,
І серце ніжно тьохкає мені,
Коли вірші стікають по перу…

Строфа війне у очі вітерцем,
А думка враз осяється зірками.
І болісно, коли не є взірцем
Мій вірш, який народжується снами…

14 березня 2010 р.

***
Дерева блаженні –
Їх живить земля,
Своїм напуває соком.
Як мати, мале
У колисці маля,
Любить уже ненароком.

А птахи щасливі,
Їх Бог береже –
Дарує життя й поживу,
І вітер їх крилам
Наснагу дає
Й політ робить їх щасливим.

Людина ж радіє,
Коли в неї є
Без ліку чарівних друзів,
Щоранку із ліжка
Бадьора встає
І серце не ниє в тузі…

8 березня 2010 р.

Село моє… Вертаюсь, як на свята,
Дорогою, котра сюди вела.
І теплотою гріє рідна хата
Та цвіт черешень осяває день.

Приспів:
Моє село з квітучими садами,
І у саду буяє черемшина.
Та в пам’яті зостанеться із нами –
Сорочка-вишиванка й Україна.

Приспів.

Тепер нежданий гість я в цій оселі…
Хоча до тебе йти ще… та іти.
І сяє сонце променем веселим,
Щоб зігрівать довколишні світи…

Приспів.

Все пам’ять моя береже й донині –
Промінчиком висвічує вона,
Мов маминою хусткою в долині,
Горить неопалима купина…

8 березня 2010 р.

Хто хоче мати владу на землі,
Народові слугою має бути.
Бажають це дорослі і малі,
Щоб справу видно, не лиш слово чути.

Для нас звучало вже багато слів...
І ціле море обіцянок дано.
Та ні один «оратор» не зумів
Довести ділом, а не лиш «сопрано»…

Політики, немов на перебій,
Себе хвалять і хвáлять свою справу.
Та жоден з них за вас не піде в бій
І не здобуде в нім достойну славу.

Хто хоче на землі владарювать,
Народові слугою має стати,
І завжди мусить бути, як солдат,
Біля домівки вашої на чатах…

3 березня 2010 р.

Віталію Колодію

Живе людина на землі святій?
За внутрішнім велінням служить Слову.
А я давно вже маю на меті
Бажання стати з нею на розмову…

Хоч думка мчить до сонячних орбіт,
Та він не зупинивсь на роздоріжжі.
Пером своїм змальовує цей світ
І надає йому відтінки свіжі.

Слова, як душу, стелить на листок,
Думки черпає у глибинних надрах,
І прокладає з вічністю місток,
Вкарбовуючи мить земного кадру.

Живе людина на землі святій
І за велінням Бога служить Слову,
Та пам’ятає мудрості прості,
Які слугують за першооснову…

23 лютого 2010 р.

***
Товаришу по перу
Невже дорогу перебігла кішка,
Чому ти уникаєш головну?..
Прошу тебе на мить спинися… Трішки
Зміни свою платівочку сумну.
Пора, мабуть, вже спекатися диму,
Що затуманив голову твою,
Та край покласти випивці, спиртному…
Вернись на своє місце у строю.
І коли правду щиру кажуть в очі,
Сприймай її, немов це кажеш ти.
До творчості постійно будь охочий,
Лише між друзів не розводь мости…
Увагу приділяй своїй родині –
Так необхідна дітям теплота…
Й почни нове життя уже віднині,
І хай для тебе скінчаться «свята».
До праці, друже! До важкої праці
Щодня берись, і хай прибуде сил.
Та кожен день, а особливо вранці
Наснаги в Бога, друже, попроси…

25 січня 2010 р.

***
Пані Марії –
чорниці Дівеєвських монастирів
Послухай, Маріє,
Хто ж серце зігріє
Оте, що бажа теплоти?..
Повір, що надія
Поки променіє,
Все можеш змінити лиш ти.

Вертайся додому,
Скинь з пліч своїх втому
І мужа, будь ласка, прости.
Я певен, що вдома
Пройде твоя втома
І зможеш до церкви іти.

А чуйним серденьком,
Як вмієш, тихенько,
З родиною житимеш ти.
Я знаю, ти ж Мама…
Тож будуть із вами
У радості внуки рости.

14 січня 2010 р.

Тетяна Кузовлева
КОХАЙТЕ ПОЕТІВ!

Нехай десь пливуть різні толки
Про те, що їм не до душі, —
Кохайте поетів!
І з полки
Частіше беріть їх вірші.

Кохайте поетів!
Кохайте!
Залежні вони від обмов,
Чужі глузування зазнавши,
Вразливі вони до основ.

І ті ж їх згризають пороки,
Що й жителів інших земних.
Кохайте поетів! —
Пророки
Частіше виходять із них.

Із них – довірливих, чесних,
Із них – вічно йдучих у брід.
Кохайте!
І невідомих,
І тих, що прославили світ.

Кохайте їх ніжні повадки,
І скромних, і навіть хвальків.
Кохайте!
Розсудять нащадки,
Хто вартий лаврових вінків.

Хай той – оповісник секретів,
Той "геній",
Що зрить скрізь – своє...
І все ж ви кохайте поетів
За краще – за те, що в них є…

За мрії їх – чисті й безхмарні,
Даріть їм кохання тепер.
Вірші без кохання – химерні,
Поет без кохання – вже вмер.

І той, який все-таки любить,
Він, пульс відчуває у крові,
Єдиним рядочком окупить
Всі скрути палкої любові.

Переклад Віктора Максимчука.
13.01.2010

Під мелодії дивні
Наче в хмарах лечу,
І в душі моїй, певно,
Нема місця плачу.
Мов лечу над землею
Й споглядаю з небес
Ту хатину з ріднею
І батьківський охрест.
Бачу сині Карпати,
Світле небо у хмарах,
Та ялинові шати
І калиновий спалах.
Оживаю на крилах,
Знов лечу до небес,
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес.
Пісня – наше бажання
Воду пить з джерела,
Пісня – перше кохання,
Що весна принесла.
Пісня – подих матусі,
Пісня – сум в забутті.
Пісня – вірнії друзі,
Що є поруч в житті.
Пісня – злет журавлинний
В неба чисту блакить.
Пісня – вітер осінній,
Що по хмарках біжить.
Пісня душу хвилює,
В ній знайоме усе.
Серце моє турбує,
Думку вдалеч несе.
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес,
Оживає на крилах,
Підійма до небес.

Буває так, що ти когось образиш,
І на душі, мов мишка, щось шкребе.
Лише на думку не спаде ні разу,
Що іноді образять… і тебе…

В природі має все свій кругообіг,
І все кружляє по своїй осі…
Виховуєм дітей ми ще в утробі,
Та виростають добрими не всі…

16 грудня 2009 р.

А ти прийшла і сіла на коліна,
Засяяла, як небо голубе…
Слухняна до капризів і веління...
Прости мене, я не любив тебе.

Все те, що знала ти, і все, що вміла,
Я теж колись і знав це і умів…
Ти дарувала своє ніжне тіло.
Прости мене, я цього не хотів...

Здалось мені: сміливий і не струшу.
Хоч бідний, і в кармані ні гроша…
За своє тіло ти просила душу –
Прости, не продається ця душа…

Ти злючою пішла.. Така офіра...
Попутний вітер в спину кораблю...
Прокинулась в мені й зміцніла віра:
Я полюбив... Прости мене, молю...

9 грудня 2009 р.

Біда завжди приходить
Коли її не ждеш
І за собою водить
Біду-сестрицю теж…

Та знай, вона минеться,
Як віриш ти в святе,
І доля усміхнеться –
Чар-зіллям проросте.

Немов, оте снодійне,
Мине циклічний круг,
Коли плече надійне
Тобі підставить друг…

27 жовтня 2009 р.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Хоча для мене, мабуть, вже тісні
Просторі стіни власної кімнати.

От став би я могутнім, як ріка,
Як блискавка, що крає небо ясне;
Як тепла, друга вірного рука,
Як промінь сонця, що не може згаснуть.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Незвідане зове... А в далині –
Мої чарівні, зжурені Карпати…

16 жовтня 2009 р.

Мов перлини у злото-намисті
Зажурились сади і поля,
Ген ліси рум’яніють у листі
І вітрець гомонить між гілля…
Так приходить нежданно ця осінь
І несе за собою дощі,
Лише я своє літо ще й досі
Бережу, як родзинку, в душі.
І не хочу його відпускати
Я із теплих обіймів своїх,
Але осінь приходить під хату
Й тихо стелиться сумом до ніг…

Не треба слів… Прохаю… Зупинись…
Коли душа жива в словах відсутня,
Вони, як вітер відлетять увись,
І на душі стає до болю смктно…

Не треба слів… Ти чуєш?.. Помовчи…
Вони, мов птахи світом розлетілись.
Прошу тебе, згадай хоч уночі…
Згадай, як цілував тебе несміло.

Не треба слів… Не треба… Помовчи…
Слова розносить вітер. Їх забудеш…
Про щастя… Про любов… Ти не кричи…
Лише поглянь і я побачу – любиш...

15 вересня 2009 р.

Прислухайся до порухів душі,
Пізнай її припливи і відливи…
Потім у віршах, в прозі опиши:
Адже душа у когось мовчазлива.

І щоб вони щось звідали нове,
Не думали, що двері там закрито.
Є інший світ, він вабить і зове,
І вхід туди для кожного відкритий…
2009

Скоро північ.
Зір нема на небі.
Лише дощ на вулиці не спить.
Знать, дощу змочити
землю треба
В цю вечірню,
загадкову мить.
Мокне світ,
вбираючи вологу,
І радіє листя і трава.
Бо землі волога – це підмога,
Це, як поштовх,
Мить життя нова…

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

Почуй у віршах голос мій,
Побудь думками тут, зі мною.
Хоча в душі – мов буревій,
Та прагне все ж вона спокою.

Візьми у світ з собою вірш,
Бо в ньому – всі мої надії…
І буде з ним тобі тепліш,
Як душу холодом вповиє.

Ведуть у світ нас всіх думки,
Хоч кожному – своя стежина…
Нехай для тебе ці рядки,
Як ватрі – вогняна жарина.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

5 березня 2006 р.

Нехай рядочки стеляться, як доля,
Коли рука торкнеться враз пера.
Нехай гуляє вітер серед поля,
Поки йому гулять іще пора.

Нехай життя пливе, мов день осінній,
Лише б душа не звідала тривог,
І я орлом злетів би в небо синє,
Якби ж мені дав сил і крила Бог.

Хай матінка-земля, хай кожне поле
Квітує в славі, множачи плоди.
І хай буде на те Господня воля,
Щоб райські плодоносили сади.

А я, поет, буду вірші писати,
Щоби духовність світу вберегти,
І попрошу тебе, як свого брата,
Мені у цьому теж допомогти…

13 листопада 2008 р.

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Я тінь доганяю,
Та сил не стає.
Вона – відображення
Тільки моє.
Упала на землю
І далі повзе.
Спіймать намагаюсь –
Ніяк не везе…

15 березня 2008 р.

Бідна Україна
Від «отців-хапуг»,
Рвуть, мов ту свитину,
Нищать, мов лантух.
Боже, схаменіться,
Може, досить вам?
Довкруж озирніться,
Щось лишіть синам.
Все «прихвазували»,
Всюди пустота.
Та невже вам мало?
Вже казна пуста.
Голим стоїть поле,
Ферми всі пусті.
Полем віє воля
На землі святій.
А сьогодні знову
Біжите в народ,
Щоб брехню їм нову
Тицьнути у рот.
Як нам далі жити
Підкажіть, «отці»?
І кому служити
За мідяк в руці?
19 серпня 2007р.

Кохай мене, поки я тут,
Поки кохання можеш дати,
Та поки варто ще кохати…
А я візьму любов оту,
Таку прекрасну і святу…
Вберу її, мов ніжний подих,
І понесу на чисті води,
У світ широкий понесу
Цю зачаровану красу…
І будуть знати довкруж люди
Як розпирає мої груди
Твоє кохання, теплота…
І твої лагідні вуста
Спізнають дотик вуст моїх.
І зрине в небо ніжний сміх,
Мов птахи, дружньою юрбою,
Бо я, закоханий тобою…
Кохай мене до забуття,
Бо вмієш так лиш ти кохати…
Та знай, не буде каяття,
Що цю любов – зумів спізнати.
2006

Репетиція розлуки,
Репетиція обману...
Свою ніжність на поруки
Делегуємо туманам.
Хай вони пестять таємно
Нашу ніжність. І взаємно
Бубонять слова приємних
Нам пісень...
2006

Не страшно народжуватись –
страшно з’явитись у цей світ
з метою пізнання різного роду
випробувань, переживань
та потрясінь…

Не страшно жити –
жити, віддаючись задумам,
улюбленій роботі, родині,
близьким, друзям,
вірі у Бога і все святе,
страшно втратити сенс життя…

Не страшно вмерти –
страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності
у цьому прекрасному
людському світі…
2007

Запах снігу, як запах сну…
Запах тиші в німій ночі…
По заштореному вікну
Відбивається тінь свічі…

Може бути, що тане сніг…
Тих причалів уже нема…
Я побачу тебе вві сні…
Зрозумію – прийшла зима.

Та зима, по якій льоди
Дрейфували до твоїх ніг.
Перекроїла холод ти,
Лиш душа загорнулась в сніг.

15 лютого 2006 р.

Добра, а чи зла, через край…
Хто серце гаряче остудить?..
Ворожко, прошу, погадай!
Що було? Що є? І що буде?

Впаду, немов п’яний, у транс,
В пориві сліпого азарту.
Скоріш розклади свій пасьянс –
Яка мені випаде карта?

Не чую вже змучених ніг…
Чи світить далека дорога?..
А я вже дивлюсь за поріг,
Бо знову стою край порога.

До чого ж веде ворожба?..
Хай гріх мій Господь не осудить!
Скажи, що готує судьба?
Що було? Що є? І що буде?

3 березня 2006 р.

Всьому свій час.
Лише безпутні звуки
Розчинені…
І щось не те зі мною…
Риплять дерева,
Розіпнувши руки…
І дихає хтось дзвінко
За спиною.
Розтанув час...
І вже з мішка пустого
Не витягну
Ні радості,
Ні страху...
Душа живе ще там,
Де плоть готова
Знову горіти
Й підійматись з праху.
Ті вузлики на згадку,
Що колись
Зав’язував з трудом,
мов свої мрії.
Зотліли,
Розв’язались,
Розплелись…
Й мені
Не принесуть
Уже надії?..

3 червня 2006 р.

Скрипка осіння – невидима мука:
Листя спадає тихо з дерев.
Ліс засинає, і в золоті звуку –
Душу в обійми ніжно бере.

Печальне падіння листя щоранку...
Та все ще цвіте листопад!
І фарб кольорових легкі обіцянки:
Що вернуться птахи назад.

Я сам у це вірю. А як же інакше?..
Чекаю ж бо їх навесні...
Скрипка осіння страждає і плаче,
Кружляє у вальсі, як в сні.

Ми з нею схожі. Я теж листочком
Відійду в останній політ,
А поки що долю римую рядочком
Та з радістю дивлюсь на світ.

Скрипка осіння знов кличе в гори,
Сонечко з неба сміється мені…
Хочу не раз ще у пишнім уборі
Глянути в осінь прожитих днів!..

14 жовтня 2006 р.

Не прийшов. І уже не прийде.
Хоч ще вчора він марив тобою…
Вітер свистом натужним гуде,
Хмари гонить, мов хвилі рікою…

Він тобі говорив про любов,
Боягуз!.. Він спалив свої крила…
Зупинись, і нутром не криви:
Ти його, наче двері, розкрила

Перед ним... І душі важче тому!
Пустота, а не гіркість утрати…
Як могла ти повірити йому,
Коли міг він уміло брехати!

Не прийшов. І уже не прийде.
А інакше хіба ж могло бути?
Біль жіночий, мабуть, пропаде,
А із ним пропадуть усі скрути.

12 жовтня 2006 р.

Тарасові Мельничуку
У ранковій росі
Твоя тінь ожила
В первозданній своїй основі.
Наче річка, яка
Почалась з джерела,
Так і ти – зародився у слові.
Світ – жорстокий тиран,
Вічно мучив тебе,
Боронив підійматись до сонця…
І сьогодні мені
Смуток душу шкребе,
Все дивлюся на гори з віконця…
Ти ж їх палко любив,
І душею до них
Марив небом частенько,
Мов сокіл, здійнятись.
Та зоставив їх нам,
Все таких же, струнких,
Хоч убраних охайно
В бриндушковому цвіті…
З плином часу змінились
Епохи, їх стан.
Вони втратили свою
Усталену звичність.
Як вода перейняла в собі океан,
Так, Тарасику,
В слові – ти вічність…
У росині – зоря.
Зоря світанкова,
Ніби згадка жива,
Що вікує в мені.
Відійшов уже ти…
Та зостався у слові…
Своїм словом палким
Сієш думи ясні.

22 липня 2006 р.

Забудь, засни – нехай тебе
Не потривожить мій неспокій.
Хай світить небо голубе…
Зимовий сон такий глибокий…

Хай снігом пам’ять замете,
Хоч то не сніг, а сукня біла…
Й в душі своїй зостав святе,
Та рідну матір, що любила…

Хай ніч навіє ніжні сни,
Хай не тривожить хуртовина.
Ми разом діждемось весни...
Я поруч, донечко, дитино.

Нехай тепер тобі насниться
Все, що було і не було.
Зима ж, колись, та вгомониться,
Тоді й повернеться тепло.

6 лютого 2007 р.

Дружині Орисі
Тебе нема…
І вже зима
Всю душу в холод вповиває.
Лиш день біжить...
І ніч спішить...
Та серце спокою не знає.
В небі блакить…
Як далі жить?..
Нема з ким стати на пораду.
А була ти…
І всі мости
Разом розводили ми радо.
Тепер я сам...
І полоса
Ця чорна скоро не скінчиться.
І мушу я,
Любов моя,
Жити по-новому навчиться.

25 січня 2007 р.

Вокзал Роздумів,
Перон Сумнівів,
Потяг у Невідомість...
Пророчий шум юрби...
Все це обіцяє нам
Цікаві, забавні пригоди...
2005

Ви, мабуть,
Забули,
Що в підсумку
Вірші стають травою,
Узбіччям біля дороги,
Або хмаркою
Над головою.
А ми йдемо,
Не оглядаючись,
Все вперед
І вперед,
У незнання
І порожнечу,
Коли нам старі загадки
Розгадувати
Немає часу,
Немає бажання,
Та уже й не під силу...
А вітер
Своїми довгими руками
Розгойдує дерева
І листя,
Яке спадає з них,
Кружляє над нами,
Падає на землю
Та перетворюється
У слова...
2004

Жити.
Просто жити,
Як порядна людина.
Жити задля певної мрії,
Жити заради дітей,
Родини, близьких...
Ні від кого не залежати,
Не бути ні перед ким у боргу.
Нікому не робити
Нічого поганого.
Читати книги,
Газети.
Дивитись телевізор,
Спостерігати,
Придивлятись,
Помічати й аналізувати.
Пити і їсти
Потік власних думок,
Насолоджуватись ним.
Чекати, втомитися,
Коли рак на горі свисне.
Полетіти в позаземні далі.
Повернутися знову
І спати у швидкому потоці
Власних думок.
І знову жити.
Просто жити!
2005

Увійди в цей світ
І відчуй кожен свій подих,
І почуй кожен свій крок,
І ти заглибишся в життя.
Увійди в цей сплав
З безлічі днів і ночей,
З мільйонів хвилин і секунд,
З безмовності світла й пітьми.
І ти відчуєш їх.
І думки до тебе
Прийдуть одна за другою.
Польотом у бездонну височінь
Ти звуки наздоженеш.
Але в серці твоєму
Збережеться величезний запас
Доброти і тепла,
Радості і віри,
Надії і любові,
Бо в цьому – твоя міць.
Незримою зіркою
Впади у полум’я любові
І цим зігрій себе –
На серці розтане лід.
Вітром зірвися,
Хвилею бризни,
Димком простелися,
Сонечком блисни,
Висуши сльози свої,
Котрі викличу я
Пристрастю мрій твоїх.
Увійди в цей світ...
2005

Коли прикмети листопаду
Зберуться у твоїм вікні,
Зів’ялі грона винограду
Постануть, наче уві сні.

Летить-летить барвисте листя.
Його вкриває сон-туман.
Лиш мрії ті, що не збулися,
Вдяглися в золото оман

І зачаїлись під покровом...
Та серце дужче стукотить.
І все ж прийде цвітіння знову,
Прийде твоя жадана мить.
2005

Сніг.
Іній.
Зима.
Ми стоїмо одні.
Біг.
Він і
Вона.
Дні, пролітають дні.
Літо.
Осінь.
Зима.
Ніч тривожить сова.
День.
Ніч.
Туман.
У хату заносять дрова.
Білий,
Білий
Сніжок.
Падає, мов листопад.
Сірий,
Сірий
Туман.
Накрив увесь снігопад.
Віє
Холодом
Днів,
Пальчики мерзнуть нам.
Біля
Печей
І котлів
Гріємось... Де ж та весна?
2005

“А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким скажена , не жартує!..”
П. Гулак-Артемовський
Комусь зробила заповіт –
Щоби нажите не пропало,
Та відійшла у інший світ,
Бо в цьому – місця було мало.

Чим жила ти всі свої дні.
Що хвилювало? Чим раділа?
Діток нема... Нема рідні...
Й нікому вже немає діла.

Але у світі все ж живуть –
Ти навіть це й не снила –
Приємні люди... Не в цім суть...
Тебе вже прийняла могила.

Там ти забудеш всі жалі,
Які були в житті спізнані...
...Ми грудку кинемо землі
В останнє – на прощання.
2005

А раптом я літати стану.
Й не зможу по землі ходити.
Невже без тебе перестану
Цей ніжно-білий світ любити?
Не перестану, ні, кохана.
Творив, творю й буду творити,
Щоб з першим сонцем спозарання
Всі трави росами омити.
А раптом в небо ти злетиш,
Немов лелека в синій вирій.
Без тебе сум буде в душі,
Не зможу жить з собою в мирі.
А раптом я помру неждано
І полечу в заземні далі...
Тебе залишу одиноку
В нестямі горя і печалі.
Не плач голубко, ти за мною,
Заради діточок живи.
Ти найрідніша – кароока,
В душі за мною не тужи.
А раптом я вернусь до тебе,
Уже у новому житті.
Чи Бог накаже, чи так треба,
Щоб знов зійшлись наші путі.
Під ясним сонцем, серед днини,
В створінні пса, а чи кота,
Чи може в образі людини,
І доля буде вже не та.
Я появлюсь, і світ засяє,
І з серця пропаде печаль,
Та дзвінко пісня пролунає,
Якщо вернусь? Але, на жаль...
2004

Перон у вранішній імлі.
В людських очах печаль.
Так відлітають журавлі
В небесно-синю даль.
Жахтить надії волосок
В прощальній метушні,
Мов віск стікає на пісок,
Й сліди його ясні.
Хто проводжає, хто стріча
Коханих і близьких.
А хтось згорає, мов свіча,
Від ніжних слів таких:
“Прощай! До зустрічі, мій друг”.
“Приїдеш, подзвони”.
“Я тут знайшла собі подруг”.
“А я залишусь з ним”.
“Бувай! Цілую і люблю”.
“Жду звісточки від вас”.
“Я ввік тебе не розлюблю”.
“Ти приїжджай до нас”...
Спішать, відходять поїзди,
Лиш рейок чути стук.
Перон шумить, гудуть дроти,
Мов виплітають звук...
2005

Слова течуть,
Їх стільки протекло...
Я напишу про жовтень,
Дощ, калюжі...
Хоч світить сонце,
Вже не так тепло...
Я напишу
І розтоплю
Байдужість.
Хоч у словах
Ідея не нова,
Та я надам їй
Нового відтінку.
Живуть вони
І дихають слова,
Лиш доторкнись до них
Душею тільки.
2005

Коли людина здорова,
Тоді у змозі вона
Принести води і дрова
До хати занести сама.
Коли вірні друзі поряд,
Коли хліб лежить на столі,
І неба сягає погляд
Та щастя живе на землі.
Бажання з’являється в тебе
Нелегкі пройти путі.
І це вже не просто потреба,
Це доля у твоїм житті.
А враз вона захворіла,
Чи просто зосталась одна,
Нікому немає вже діла,
І днина для неї скрутна.
Навкруг все не варте уваги,
Немилим весь світ стає,
Лишається крок до зневаги,
Коли вірити перестаєш.
Та вірити завжди треба,
Й надіятись на добро,
У тому – людська потреба,
Від цього душі лиш тепло.
Нещастям печалитись годі,
Й не будь ти ніколи сумний,
Та стань для людини в пригоді
У час, що для неї скрутний.
2005

Манолію Попадюку
Усе пройде, усе минеться,
Відчуй лиш подихи вітрів.
Живу я так, як доведеться,
Але не так, як я хотів.

Мов у дитини, в мене мрії,
Я їх стараюсь досягти.
І все ж живу, живу в надії,
Та не зрікаюся мети.

Летять, летять сніжинки білі,
В долоні я ловлю нову.
А в цій холодній заметілі
Я не замерзну, бо – живу.

Степанові Кириляку
Холод сірих дощів,
Пожовтіло вже там, де було все зелене.
Дні пройшли, скільки ж справ
Мною ще не зроблено.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Ніч. Печалить сова,
Гори дзвінко озвуться.
Не кидай лиш слова,
Бо назад не вернуться.
Не люблю самоти.
Десь заплакані лиця.
Можеш допомогти,
Це – уже не дрібниця.

Ніч над світом лежить,
Зорі світяться ніжно.
А життя все біжить.
Озирнувсь – уже пізно.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Став світ цей без Тараса одинокий.
Що говорить, щоб не тривожить ран?
Я словом своїм збережу твій спокій,
Яким тебе не радував тиран.

Якби ж мені твоя наснага й воля,
Яку ти переніс через роки...
Довкруж могили в тебе стільки поля
І бриндушок – на всі земні віки.

А я б хотів, щоб ти був поруч з нами,
Писав, творив усім своїм буттям.
Щоб погляд твій, обпалений вітрами,
Не розстававсь повіки із життям.

Приходимо до тебе на світанні,
А ще за нами тисячі ідуть...
Твої знайомі, рідні, друзі зрання
До узголів’я квіти покладуть.

Тарасе, ти роки уже не з нами,
Лиш вірші нам залишив голосні...
Та проростуть вони в душі словами,
І світу родять ще нові пісні.

Тарасові Мельничуку
Рояться в голові моїй думки,
Мабуть, це зовсім неспроста,
Коли я Ваші перечитую рядки:
„Мене сьогодні точить самота.
Мене ніщо сьогодні не береться.”
Я встану, і з промінням раннім,
Привітно сонечко всміхнеться.
Живу не тільки сподіванням,
Любов’ю й ніжністю зігрітий,
Та знаю, гірше вже не стане.
Люблю червоні з саду квіти,
Від них я розжену тумани.
Я знаю, квіти люблять сонце,
Ранкову росу ніжно п’ють,
І любо дивляться в віконце,
Прикрасу людям віддають.
Так і у віршах Ви – Мольфар,
Бо там відчутно серця рух,
Ви ненавиділи нездар,
Поезія – Ваш гордий дух.
І знов я перечитую рядки.
Бо там лиш істина проста є,
Біжать роки, спішать роки,
Та в серці Ваше слово проростає.
2005

Світлій пам’яті молодих легінів Віктора Труфина і Юрія Жоги, жителів с. Іспас Вижницького району, які трагічно загинули у дорожньо-транспортній пригоді біля с. Слобода-Банилів, вранці, 14 листопада 2003 року, та їх земляка Петра Іванчука, який після тієї аварії помер у реанімаційному відділенні лікарні на десятий день.
1.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

2.
Здається, більше, ніж півсвіту,
Об’їздили своїм авто.
Завжди були неначе вітер,
Та цього не чекав ніхто.

Ви не спішіть, нема куди!
Туманним ранком, восени
Пішли із дому назавжди,
І вже не вернуться вони.

А вдома їх чекають діти,
Жінки кохані ждуть і ждуть.
А їх нема. На тому світі.
Назад їх більше не вернуть.

3.
Якийсь там ледар, недолуга,
Коли скінчилося пальне,
Залишив в полі свого плуга,
Та вдома він хутчіш засне.

А поле то було – дорога,
Десь на узбіччі, край села,
Кругом туман, і вже нічого
Пригода їм та не несла.

Остання мить… Будьмо відверті:
Коли вже зовсім було пізно,
У тій ранковій круговерті
У очі смерть дивилась грізно.

4.
І серце одізвалось болем.
Юрко із Віктором ніколи
Додому не прийдуть. І мати
Буде чекати і чекати…

В лікарні за Петра боролись,
Допомагали, чим могли.
За довгих, довгих десять днів,
Вернуть від смерті не змогли.

Лиш двадцять шість було Юркові,
А Віктору – третій десяток,
І тридцять два всього Петрові,
І жити б їм ще так завзято.

5.
Дружин любили, берегли їх сни,
Діток подарували – мов намисто.
Бо кожен з них дуже чекав весни
І завжди залишавсь душею чистий.

Між вами виростатимуть літа,
Та пам’ять, хоч жорстока, буде жити.
Тож хай же їхня вдячність, доброта
Навчає нас і жити, і любити.

Якщо були якісь гріхи, простіть,
Усі близькі, всі друзі, рідні, діти...
Як оберіг – в душі ви їх несіть,
Завжди їх пам’ятайте в цьому світі.

6.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

З недоступної висоти твого світлого трону
Не відхиляй безгрішну молитву мого серця…
Сапфо
Господи-Боже, поведи до мети,
Подаруй майбуття і надію.
Постав сотні задач, щоб я зміг досягти
Заповітну омріяну мрію.

Щоби зміг я пройти крізь вогонь,
Бачить радість і висушить сльози,
Знать тепло материнських долонь
І стерпіть найстрашніші погрози.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.

І усякі гріхи нам прости завжди,
Як і ми винуватцям прощаємо,
І ніколи в спокусу нас не введи,
І ми будемо жить за звичаєм.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.
2005

Вода каламутна
Об берег хлюпоче –
Мені тут знайоме усе.
Це Черемош пісню
На хвилях шепоче
І в даль голубу несе.

Веселі та ніжні,
Слова буковинські,
Потоком до моря пливуть.
Мов перші, повчальні,
Слова материнські,
Що в серці моєму живуть.

Спливають на хвилях
Пісні Черемошу.
До моря, із рідних Карпат
Несуть в собі душу,
Все тільки хороше,
Усе найдорожче, без втрат.

Я з маминим словом
У світ цей широкий,
Злетів, змахнувши крильми.
І час показав,
Я вже не одинокий,
Бо стрівсь з багатьма людьми.
2005