змушуєш тебе перекладати
іншими
доле-мовами
бо твоє світобачення
мені
не прийнятне

залишається тільки голос
завжди закрадливий
завжди
в самісіньку душу спрямований
з іронією

до оніміння
до
завмирання всього навколішках
я появлю тебе
просвітлено- посмішкОвого
промовиш до мене «здрастуй»
і стане на крок вільніше
і стане на вигук ближче
до нашої правди

правда?

Думала, стану для тебе дотиком,
нiжним дотиком, раннiм дотиком
сонця, стану для тебе дзеркалом,
в якiм погляд живе щоденно твiй.
Думала, буду своєю пiснею
заколисувать, заколисувать
твої кроки, i з одержимiстю
готувать на сніданок грiнки нам.

/січень 2008/

cпровокуй мене стрибнути з даху
шанс один із мільйона, що я виживу
що серце не стане в момент стрибка
що я не пробачу тобі
й не пожалкую про скоєне
хоч буде пізно

спровокуй мене дати тобі ляпаса
я ніколи цього не робила
виглядатиме смішно, й мабуть не образливо
але ти спровокуй
на якусь очевидну дурість
на спалення віршів наприклад
(Гоголь це оцінив би)
бо я пам'ятаю
їй- бо, я їх всі пам'ятаю!

спровокуй мене скинути маску як одяг на пляжі
я готова..
одною ногою в повітрі...
стрибаю...
може, так я нарешті єдиною стану для тебе
а не в довгому списку
ще однією

"Имя твое я боюсь забыть,

как поэт боится забыть

какое-то

в муках ночей

рожденное слово,

величием равное богу."

Маяковский

Чуєш, чуєш мене?!
Приймачі багатоголосними
всіма мовами світу про тугу мою волають.
Я собі затуляю рот:
хоч би посоромилась!
(Обзавестися конче в роздумах стоп- сигналами)

Чуєш?! Чуєш?!
Хтось вирвав ночі язик! - даремно:
ультразвуками та донесе- докричить- вихопить.
Нам уже не минути:
ми стали відтоді кревними,
як скріпило печаттю небо
твій погляд- відповідь.

І ти ж чуєш, все рівно чуєш,
як не ховалась би!
Наче Янгол, ти завжди поряд,
завжди невидимий.
Хочеш знати, наскільки стане мені
витривалості?
До останнього - чуєш?!-
дихатиму
твоїм іменем.
(2009, липень)

не замикай двері, коли я сплю
думаєш, цим втримаєш?
як не прибуде підмога
у вигляді свіжого повітря,
то я більш нічого не вигадаю?

думаєш?

що довго не витримаю
і сам на сам із собою
збожеволію?

чи стану слухняною
нерозрізненно- прозорою
і зовсім твоєю?

не буде так. вибач.

я почула у власних долонях
що в парку над морем
мерзнуть наші сліди сиротливо
й коли
ти на березі вловиш
мій подих
(хоч би вічність сидів там)
тоді зрозумієш мене

зростання
у росі розтану
і чаклуватиму не та не
те нашіптує лукаво
чи голос, чи моя уява

прозріння
у заломах тіні
приховані твої глибинні
бажання здійснюються нині
заплющиш очі- і вже інші
і ти і світ і все колишнє
в розбіжностях найдуться смисли
збагнеш- немає слів і віршів
надуманих тобою в тиші
розтанеш
у такому стані
зростання

розпочато, розчахнуто
в розпачі
чатування
і ночі недоспані
недочитані ночі
навиворіт
про кохання скорочені вислови
наші потяги
надто спрощені
записати б їх з ходу нотами!
та лишилося лиш кричати
не співпавши з тобою в часі
не стрибнувши до небосхилу
нездоланність- це антисила
неприсвоєність- це розплата
яка, певно, вже розпочата
не проситиму
(тихше, кроки!)
не зважай
я втомилась трохи
а ти спи

Спаде враз тиша,
найтиxіша з тиш
як одкровення, змушене лукавити
і щось верзти тоді,
як ти стирчиш
на карку ночі
брилою обпаленою;

Спресує простір,
витіснить биття
із серця, скронь,
притишуючи біль твій.
І в німоті, почувши власні «я»,
відродишся.
Якби ж то так, якби ж то.

ти- сонце
в дозованих порціях
щоб
не згоріла одразу
щоразу
здаю собі справу
що завтрашній день може бути останнім

уперше- без правил,
без жодних обітниць
ми разом
і- вільні
а дивного що тут?
уражені душі
на миті вершині
- за руки! за руки!-
упитися можуть
лиш спалахом близькості
розбити розторсати
цю неминучість
розкрикнути
згоріти
аби не відходити зовсім
аби- ще трошечки
побути з тобою

ти- сонце...

Тебе немає в житті моїм.
Опіки- згадки.
На стіни дертися? шкода стін-
мною нaжахані:

очі дірявлять їх щодоби,
але у білому
не відчитати, чому й куди.
Осточортiло все!

Сльози і крики...- стискання скронь
від безпорадності.
Стіни, розсуньтесь! Йду напролом
з вітром брататися.

коли ти лягаєш спати
у дім прокрадається Ніч-
Вовчиця
нечутно входить
до кімнати
стає над тобою
і уважно
придивляється

від в'язкої тиші
просишся болісно в сон
прикликаєш чорну безодню
падаєш

зовсім поряд
мірне
хрускотіння-
то Вовчиця- Ніч гризе
твої кості

Дивовижний. Такий, такий!
Що нехай світ зірветься з кручі-
ми притулок собі знайшли
у серцях наших неприручених.

Обіцянкам старим кінець.
Я чекала занадто довго.
Хтось узимку, мабуть, засне
до весни-
та не ми, закохані!

Той вогонь, що в моїх очах,
аж до полум*я ти роздмухав.
І віднині безмовний час
не здається для мене мукою.

Дивовижний. Такий! Такий...