Івану Гончару, подвижнику
української культури

Іване, Макара незнаного сине,
Площі мурашник внизу під ногами.
Іване, а небо ж високе та синє,
Голуб з голубкою в ньому кругами.

Іване, ну як там, у повені дзівонів,
Срібні сміються, а бронза для слави,
Іване, а де ж голуби? Гайвороння
Небо зачорнює криком гаркавим.

Іване, про що грімкотиш в піднебессі?
Душу тривожиш і серце схололе.
Іване, чи знаєш оту:»Да воскресє?»
Бий же, дзвонарю на сполох!

Не треба, чорнява, мене переймати,
Не треба облесливих, завчених слів,
Я можу про тебе тобі розказати,
По зморшках твоїх поміж брів.

Минуле вже знаю. Майбутнє – побачим.
Багата не буду. Пусти, я піду.
Всміхаються губи, а серце вже плаче,
Не треба про лихо, помовч про біду.

Не шарпай мене за спідницю, дитино,
Візьми ось копійку, щось купиш смачне,
Ще вмієш радіти, ще сонячна днина,
А пужално долі таке замашне.

Каблучка зі щирого золота в мами,
А ти подарований коржик гризеш!
Чиїмись нелюдсько-жорсткими у мами
Призначено шлях, що і ти ним підеш.

Розкішна гітара, убога верета,
Над вогнищем іскор гарячі рої...
Циганські пісні, нащо серце так рвете?
Чи може тому, що згубили свої?

Спочиває поле зоране,
Синє небо сходить зорями,

Сон колише бджіл у вулику,
Вийшов місяць на прогулянку.

Явір віттями рукастими
Гонить хмари, щоб не застили,

Не ховали чарів ніченьки,
Вроду лади-чарівниченьки,

Вроди ніжної-точеної,
Подарунок нареченому.

Зорі війками прикрилися,
І за обрій закотилися,

Місяць котиться- погецкує,
Крутить вуса молодецького!

Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

Неба блакитна корогва,
Клен в кармазинах стоїть
А під колеса дорога,
Скільки вже тисячоліть?

Котиться степ кураями,
Йдуть, ремигають воли,
-Гей, ви куди, оріяни?
-З Гангу напитись води.

Тамтешній люд запліднити,
(гарна робота, як мед!)
В голови лою улити,
В вигляді гімнів і вед.

-Соб та гаття, круторогі!
Вам ще вертати домів.
Громом Дніпрових порогів
Стріне країна синів.

Хоч на лице не впізнати-
Простір і час їх змінив,
І вже не орії - анти
Коси мантачать до жнив