Я виходжу за рамки, виписуюсь з простору літер,
вибиваюся з ритму, виплескую час з берегів
і запалюю світло своїх надскладних маяків,
щоб полегшити в темряві курси твоїх кораблів,
зупинившись на мить на межі свого власного світу.

За межею війна без окреслених правил і цілей,
непроста перестрілка на згорнутих в стріли словах.
Я вертаюсь з безпечного кола – беззбройна, жива,
щоб загоїти рани, підкласти в багаття дрова.
Не стріляй. Я виходжу із кола, одягнута в біле.

08.2015

Намагаюсь сказати щось надто важливе
і розгублюю зміст.
Весь мій простір і час неймовірно мінливий,
як затертий ескіз.
Всі етапи життя, намагання і сфери
об’єднались в клубок.
Розбираю на атоми власні химери,
починаю виток.
Виплітаю незримий складний візерунок
із емоцій і слів.
Нитки ліній натхненно натягнуті в струни
швидко прожитих днів.
Візерунок в напівкольоровому стані
накладаю на час
і наношу на карту свого існування
наче дороговказ.

07.2015

Видобувати думки з підсвідомості римами.
Ставити сцену, робити ілюзії зримими.
Не відчуваючи втоми, писати емоції,
розподіляти словесні етюди на порції.
Не дозволяти зривати розмови нестиглими.
Відпочивати плетінням історій між іграми.
Розколихати натхнення до стану готовності,
легко долаючи кризи і зрив послідовності.
Скинути зайву пиху з ореолу можливого
і залишатись в писанні незмінно щасливою.
07.2015

Обираючи бачити, не закривай очей
на свої намагання відмовитись від страхів.
Твій невидимий світ залишатиметься крихким,
доки буде невидимим.
                                    Ти все ще спиш.
                                                                      Морфей
07.2015

Виписую біль і виписую страх почати.
Виписую сльози, яких не було давно.
Мені необхідно логічно себе пізнати,
щоб мати можливість любити своє кіно.

Виписую важкість своїх надскладних теорій,
розмитість в стосунках і логіку в похибках дій.
Мені необхідно відняти себе з історій,
щоб переосмислити істинну суть подій.

Виписую втому від кількості слів в годину.
Шукаю пояснення всім лабіринтам думок.
Мені необхідно зігріти в собі дитину,
щоб зважитись врешті зробити наступний крок.

Виписую ритм, не втрачаючи жодну кому,
рівняючи голос до струн нелогічних муз.
Мені необхідно вернути себе додому,
щоб врешті вписатися в свій нелогічний глузд.

07.2015

Додам тобі пастельних кольорів.
Затру на фоні плями нікотину.
Тобі мій світ здавався грою слів,
та ти розгледів тільки половину.

…По паралельних рейсових прямих
йдемо удвох по довгому тунелі
назустріч. Зустріч. Світ на мить застиг
в тонких мазках п’янкої акварелі.

І не біда, що час продовжив хід,
змінивши фарби вічності на титри.
А нам з тобою, зірваним з орбіт,
в обох кінцях тунелю сяє світло.

2010

Він нюхав запах мого волосся,
                   моїх парфумів, моїх думок.
"А ти любила?"
         "Тобі здалося".
                  "А як же ж щастя?"
                           "Якраз ковток".
Мені здалося… Закрила очі,
                  щоб роздивитись його вину.
Сльоза скотилась. Краплину щастя
                  він ненавмисне не проковтнув.

*
Заповнити тріщину
                               збитої спогадом днини
уривками фраз,
                               понадриваних нашвидкуруч.

Змастити в сердечних дверцятах
                                                               завіси й пружини
і переконатись,
                       що добре заховано ключ.

Зігрітися чаєм,
                       посидівши на підвіконні,
рахуючи, скільки
                               з небес позлітає бажань.

Навести будильник
                               на сон в семиранішніх скронях.

…І занотувати прозорими нотами
                                                             стан.

Ця гра, як рима –
не підтасуєш.
Не грай чужими,
бо намудруєш.
Не карти в руки,
а срібні струни.
І результату
не знають руни.
Ця гра, як рима –
одна-єдина.
Якщо без гриму.
Якщо людина.

Галантний Маньєрист і Наталія Дитиняк

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

2009

*
Довго стирала забуті ескізи.
Все олівцем: чорно-білі примари.
В душу твою закінчилася віза.
Якось раніше мене пропускали...

Паспорт, печатки, контроль на кордоні.
Ще й неймовірно високі затрати.
А пам’ятаєш: холодні долоні
ти обіцяв у своїх зігрівати?..

Довго стирала... До дір на папері,
де були очі. Старалася гідно.
Дивно, а в цій екзотичній манері
ти навіть більше на себе подібний.

Зовсім темно. До крику німо.
Жоден звук не порушить тишу.
Безпорадні блукання міма
крізь ніщо. Хто для нього пише?

Захлинусь в електронній клітці.
Кожну мить актуальна тема.
Щось містичне в маленькій мітці,
що ніяк нам не вкаже, де ми.

Спілкування з німим екраном.
Безліч слів і ні краплі звуку.
А щоб якось закрити рану,
подаєш віртуальну руку.

Щось в цьому світі перемкнулось.
Якісь контакти не в попад.
Наші дороги перетнулись
Тоді і там. Але навгад.
Фальшивив голос в унісоні.
То твій, то мій. А то й обох.
На рівні втрачених нейронів
Ділили відстань-час на двох.
Переділили. До краплини.
В кожного порівну тепер.
Дві незаповнені людини.
Квиток. Дорога. Контролер.
"У вас квиток не в той автобус".
Не той маршрут. Не ті міста.
Згубила карту – взяла глобус.
Не перемножила масштаб.
Думки розпалися на вірші.
Здоровий глузд перегорів.
То задихаюся від тиші.
То захлинаюся від слів.
І довго-довго вибирала,
Куди втекти. Тобі на зло?
Перевтомилась. Переграла.
І, дивно: наче й не було.

Безглуздий стан. Безпристрасна пригода
без "брати в голову дурниці і слова".
Без шкодувань про втрачену нагоду
сказати вкотре: "Люди, я жива!"

Без слів, без болю, навіть без емоцій.
Беззвучний стук у серце на замках.
Безликий ти в безликому потоці.
Безлика я в обірваних гудках.

Безкрила тінь нав’язливого стану.
Плюс-мінус тіло. Мінус я. Плюс ти.
А плюс – як хрест, кілком забитий в рану.
Сама собі: "Зірвалась – то лети!"

*
За що схопитись?
Не врятували.
А я просила і руки склала.
Не варто, знаю.
Прохань не чують.
Думки словами в столі ночують.
Не допросилась.
І навіть знала,
Що скласти руки – занадто мало.
А скласти крила –
І чорно-біло.
Не допросилась.
Переболіло.

Листопад залишив на моєму годиннику листя,
Тому часу не видно.
                                 Повірю на слово, що ранок.
Ти очима так глибоко в душу мені задивився,
наче справді помітив мої неціловані рани.

Я на слово повірю.
                             Не буду в тобі сумніватись
і ховатись від погляду, здатного в холод зігріти.
Листопад має звичку за листям минучість ховати.
Я й не проти – якщо йому вдасться цю мить зупинити.

2014

Ти перестав помічати сльози:
котяться – то нехай.
Березень видав пайки-морози
за недопитий чай.

Сонний тролейбус, в якому тісно.
Сорок хвилин думок.
Через усе одиноке місто
довгий німий гудок.

Стиснуте щастя в маленьку цятку.
Встань. Посміхнись. Вдихни.
Сльози схолонули у горнятку.
Березень завинив.

На тротуарі знайомий почерк:
вголос сліди читай.
Ти перестав помічати очі:
світяться – то нехай.

Наче в короткій хвилині щастя
втоплений цілий світ...
Березень хоче дощами впасти,
щоб залишити слід.

Побороти комплекси, занести
Їх у чорний список і у корзину.
Всі сліди помити і замести.
Одягнути ніжність на вільну спину.
Незалежно-стоптані каблуки.
І очима зняте на плівку листя.
Телефон поділений на дзвінки
«Відповім», «подумаю», «помилився».
Всі старі корита розбиті вщент.
Шість сторінок віршів в блокнотнім стані.
Позбирати риму, свіженьку ще,
І порозсипати на тло екрану.
Не шукати «впевненість у собі»
На екранних закладках інтернету.
Увімкнути голосно всю «Don’t speak»,
Десять раз записану на касету.
Політати, хай навіть на мітлі,
Якщо твій характер ламає крила.
І не треба фарби, не треба слів.
Я себе сьогодні з весни створила.

Не зумію вкластися в кілька слів. Лаконічно, щиро і дуже влучно.
Ще один із прожитих нами днів: тут і там (з поміткою «нерозлучні»).
Тільки клаптик ніжності у руках, щось таке знайоме й таке потрібне.
(обіймаю іграшку, а в думках твоє тепле тіло, близьке і рідне).
Тільки кілька слів. Телефон. Екран. Кілогерци звуку крізь кілометри.
Неосяжно-втягуючий стан. (і немає кнопки з питанням «стерти?»).
Тільки ти. Потрібний до крику час. І ще більш потрібний миттєвий дотик.
А натомість: кілька невчасних фраз і твій голос (дозами, як наркотик).
Тільки спогад, вдавлений у кістки, щоб не так пекло і не так боліло.
Десь далеко звідси мої думки. Залишаю тільки байдуже тіло.
І нічого зайвого. Все – взамін. (Що на що міняємо – невідомо).
І така страшна необхідність змін, що готові рідне знайти в чужому.

Я снила віршами, коли не приймала снодійне.
І кров пульсувала у жилах у такт віршування.
Раптова серцево-віршована тахікардія.
Ніяк не розпишуся. Ліки (отрута?) – мовчання.

Натхнення не те щоб чуже, а якесь половинне.
І муза не часто заходить мій пульс рахувати.
Я хвора віршами. А вірші хіба в тому винні?
Їм боляче в тілі. А ліки (отрута?) – писати.

Щось неосяжне, але уявляється...
Кожне вікно – чиїсь очі замислені,
Чийсь кругозір, що у снах замикається.
То фотографії, в рамки не втиснені.

Замкнуте тіло у власних ілюзіях.
Вулиці тихо дрімають і світяться.
Хтось на екрані залишиться друзями,
Тільки думки на екран не помістяться.

Люди розширюють власні можливості,
Не залишаючи місця для мрійності.
Більше досяжності, більше сміливості,
Катастрофічно бракує надійності.

Все, що змогли, замінили машинами,
Щоб розтягнути хвилину до крайності.
Кожен обклався своїми вершинами,
Знизивши їх висоту до банальності.

Терпінню край. І край карнизу.
А звідти інший вид на "я".
Життя сприймається крізь призму,
А призма в кожного своя.

Так завжди: є початок долі і те, що далі.
Так завжди: є один, одна і зовсім одні.
А самотність... Вона міцніша за ніж зі сталі
І їй досить комфортно плавитись у вогні.

Так завжди: надзвичайно боляче помилятись
І тому ти собі повторюєш: «Я б не зміг...»
Що страшніше: програти чи просто здатись?
Ти прийшов. Ти побачив. Тільки не переміг.

Так завжди: коли хочеш мати, навчись чекати.
Я терпляча, але всьому настає кінець.
А самотність... Вона навчила мене мовчати.
Серед крику не чути стуку людських сердець.

Коли сонце лягає спати,
Зачиняє на ключ кімнату,
То самотнє і сіре небо
Одиноко ковтає чай.
Або в руки бере гітару
І з холодним дощем на пару
Починає по шибках людям
Виливати свою печаль.

Античність
Безмежне коло
Відкрите обличчя снів
Граничність
Дволике соло
Есе без окремих слів

Єдина
Жорстока правда
Закон для усіх один
І знову
Їдка потрава
Й така ж різнобарвність вин

Кордони
Либонь без крові
Молитись про щось своє
Невтомний
Оскал любові
Палітру життя снує

Розмова
Стає гнітюча
Тотожність не знає меж
Угода
Фатальна участь
Химера щезає теж

Цікавість
Часом долає
Шалено біжучий шлях
Щоденник
Юність вміщає
Ямбами на полях