Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Роман Романюк (1989)




Поеми

  1. САМОТНЯ ПОЕМА
    САМОТНЯ ПОЕМА
    Р.С.Б.
    І
    Заспіваю, щоб горнило мого голосу
    не залилось
    матом.
    Проклинаю тебе, чуєш, світе,
    за біліючу голову
    матері.
    Проклинаю тебе за дорогу,
    що розлукою
    звана.
    Чуєш, материним серцем стукаю?
    Бачиш – серце її зранене?
    Проклинаю вечір цей одинокий
    в жалобності матовий!
    Чи ти чуєш, як
    роз’їдає неспокій?!
    Відчуваєш, як
    немає матері?..
    Проклинаю небес мокроти осінні!
    Хай дощем
    хоч заб’ють мене
    неба карателі.
    Просто, ти знаєш,
    як воно синові
    дорогою від
    матері?
    Просто, ти знаєш, як воно
    синові,
    сидячи тут,
    у труні вагона,
    чути
    псаломні її голосіння,
    стогони?

    Вечір. Неспокій. Млявий ліхтар.
    Фіранки мовчать
    мученицьки.
    Місяць надтріснутий
    по склу скрапує
    в очі
    неприручені.
    Поїхав вокзал. Побігли перони,
    завмерлий вагон
    у темряву вдушуючи.
    І бачу над собою,
    як Омофор,
    мамину
    душу.
    Кілометрами дорога
    на коліс мотки.
    І над тривкістю степу
    силует строгий
    благословляє швидкий
    «Харків - Острог».
    Розуміюче
    вечір до волосся лащиться.
    І вагонний гамір спадає збезсилілий.
    Віддаляється
    мама в пащеку Харкова…
    Злущується з вікна…

    Темрява хвилями
    над вечором скволілим. Осипається погляд.
    Як листя спалене
    осипаюся я, розлукою пойнятий.
    Плацкарт затуманило.
    Передзвіння коліс – по мені подзвін
    Уже, наче остання,
    дорога.
    Вітер хрипло затягує
    «…да у покой раба
    Бо-о-о-же…»

    ІІ
    Заспіваю, щоб сурми мого голосу
    не залились
    матом.
    Я одинокий глас проти поголосу,
    смертник
    перед катом.
    Я одинокий,
    як свічки голос
    за упокій душі зрадника:
    змалілий під склепінь соборів
    натиском.
    Я одинокий,
    як Петра слово
    після слова третього півня.
    Мені – колючі в Хреста голову –
    нутро
    противиться.

    В незахищену шию вганяє
    вітер
    мене все глибше і глибше
    в себе
    голосу
    жебрати.


    ІІІ
    Заспіваю, щоб жили мого голосу
    не натяглись
    матом.
    Мучиться дух, як нерви в руці
    під колеса
    накатом.
    Затискається поле в лещата лісу.
    Вже волинський
    гримить грім.
    У вагону проваллі
    такий лишений
    я
    світом усім.
    Десь позаду сходяться колії
    в нитку
    з гобелена днів із нервів мереживом.
    Ще дня одного пуп’янок
    виткався,
    але
    не-
    живий.

    Колючки пустельні –
    слова з горла
    витягну
    і зманіженому голосові
    власяницю витчу.
    В горлі мого пустелі висхлій,
    щоб він
    чувсь,
    як струмка пересохлого моління дощів
    винне.

    У вагоні чорному
    дев’ятнадцятилітньої
    душі
    сивіння.
    .



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --